3. Григір збирається відвідати Україну

Микола Лазорський

Граф приїхав додому стурбований і разом з тим ніби окрилений неясними надіями на світлі дні… мусять вже вони, ті дні, направду прийти… Бо сонячних днів майже і не було у цього молодого юнака-емігранта, хіба що уві сні… Тоді він завжди нервово брався за роботу, працював плутано і тільки в обідньому променаді тамував неспокій та, як він казав, «брав до рук рівновагу». Він розпогоджувався і ретельно брався до роботи. Так було й цього разу. Хмарні роздуми, важкі згадки з недавньої минувшини відразу й легко зіпхнула на погідні стежки лише зустріч з графинею Дентевіль, зіпхнула лагідною усмішкою легко й просто. Він сам дивувався цьому й мимохіть відчував, що причиною зміни в його настрої була саме ота чарівна усмішка тої легкоперої дами, що ось зараз промайнула перед його очима, як казкова візія.

З тою панною він зустрічався рідко, хоч і бував у Версалі часом і частенько; в палаці ж Дентевіль – щось не більш як два-три рази. Зустрічі були завжди манірно-офіційні, з поклонами, реверансами та добірними компліментами за встановленою тут етикетою. Розходилися байдуже й майже зимно і за мить забували одне одного. Так чому ж сьогодні так турботно-гарно щеміло серце, коли припадком зустрів синьооку панну з Лоррейна? – здивовано питав сам себе молодий граф. Незрозуміло! Може, тому що вже цвіли магнолії і в кущах жасмину зачаровано співав соловейко… Може… Граф замислився, зрештою всміхнувся і весь немовби розпогодився. Він уже не хотів сваритися з екс-королем, але все ж не хотів і жити в тих місцях… Не хотів, бо був твердої вдачі, бо не хотів ятрити серця тим, що мозолило очі.

А мозолив йому очі все той же екс-король, а тепер лише генерал з ласки короля Франції пан Лещинський.

Був він вдачі прямої, дивився з відразою на кривдолюбів і сам ніколи не чинив іншим кривди. З такою вдачею Григор Орлик і прийшов до паризького військового колежу. Знайшов тут добрий грунт для розвитку шляхетного свого нахилу, нахилу до людяних чеснот, забарвлених релігійним змістом. У колежі саме таких угруповань було чимало, очевидно, задержаних тут ще з часів натхненних хрестоносців. Найбільшою групою було товариство святої Жанни д’Арк, до тої групи пристав і молодий Орлик.

Згодом, коли здибав тут кількох земляків, негайно заприятелював з ними: їх, як емігрантів, дітей старшин з Гетьманщини, єднала спільна мета – вирватися з чужого краю, присвятити себе служінню матері-Україні так, як те зробив великий гетьман Іван Мазепа.

То були перші «мазепинці». Всі вони мріяли за чини незвичайні, мріяли стати Архімедами, мріяли найти той коловорот, яким би могли так струснути Москвою, щоб пішла вона в Україні в небуття. Сам Григор Орлик хотів притьмом йти слідами легендарного князя д’Бонвіля та допомогти Франції стати міцною державою в спілці з українським народом. Він думав, що так би зробив і гетьман Мазепа, якби був живий, недурно ж перед смертю благословив його на великі чини.

[Маркіз д’Бонвіль був штабс-офіцером французької армії. З наказу короля служив якийсь час в Австрії в чині генерала, був членом Придворної воєнної ради, потім посланий до Туреччини як фахівець-артилерист. Д’Бонвіль переорганізував турецьку артилерію за європейським зразком, завів модерні гармати і сам узяв команду в свої руки. У великих боях Московія на турецькому фронті раз у раз терпіла великі поразки саме від турецьких гармат, встановлених на позиціях генералом д’Бонвілем (Див.: Шлоссер, том 1, стор. 291 – 292).]

З паризького колежа та група розійшлася по світах. Григор Орлик лишився у Франції, країні, яка стала його другою матір’ю. По укінченні військових та дипломатичних наук лишився при Версалі як паж, а через п’ять років уже був відомим достойником-мазепинцем у складі секретної комісії як фахівець у справах Гетьманщини в чині генерал-лейтенанта з графським титулом.

Граф генерал Орлик врешті виїхав до Лоррейна.

Їхав спокійно, навіть милувався французькими краєвидами, і все думав, як найкраще вибратися з Франції на розвідки в саму Гетьманщину, радів, що за допомогою такого досвідченого козака, як Хлюпало, проб’ється через кордон до самої Полтави. Але… дома його через край вразила несподівана новина: його матінка, якою він так опікувався, раптово виїхала до Польщі… Лишила листа… В ньому писала до нього, що є надія побачитися з паном гетьманом, тому хоче зужити добру нагоду. Адже і сам отець лаштується приїхати до Станіславова, аби тільки все обійшлося благополучно. Додому поверне не знати коли, бо ждатиме вигнанця у самому Станіславові. Навіть просила сина навідатися до неї, якщо з якої-небудь причини забариться в галицькому місті.

Граф розпитував панну Оксану… Та хмарно й досить скупо розповіла дещо про раптовий від’їзд пані Орликової. Ще сказала, що приїздив з Швеції граф Жан Штейнфліт і забрав обох синів – Пилипа й Карла – все до тої ж Швеції. Садиба відразу спустіла… Видно було, що пані Оксана осамітніла й тяжко зажурилася.

Він усе розглядався і, щоб потішити молоду панну, сказав:

– Учора в Парижі я бачив панну Дентевіль, – казав, поглядаючи з жалем на зажурену молодицю. – Просив її передати у посілість невелику садибу мені, щоб недалеко було від її палацу. Хотів привезти матінку. Гм… тепер не знаю, як бути… Так чи так, а ми всі виїдемо відсіль і, коли твоя ласка, я заберу тепер тебе з Михайликом та хорим твоїм чоловіком… Там дуже гарно і наших людей більше.

– Я дуже хотіла б виїхати відсіль… – шепнула молодиця. – Лише не знаю, як буде з нашою пані гетьманшею.

– Моєю матінкою? – спитав граф. – То не така вже забарна справа: поїду до того міста, а тоді гуртом до Люневіля, до палацу графині Дентевіль. Нам усім треба відсіль їхати, і чим швидше, тим краще. Їхатимемо ближче до своїх колоністів і далі від польських.

Пані Оксана здивовано глянула на графа, але нічого не сказала.

– От ще завітаю до генерал-губернатора на коротеньку розмову, – в якійсь задумі мовив граф. – Як він, все ще сидить у своєму палаці?

– Так, сидить… Казав пан сотник, що дуже гнівний… гримав на пана Хлюпала, не знаю за що…

Граф нічого не сказав і пішов до своїх покоїв. Увечері покликав пана Хлюпала:

– Що, як тут: усе гаразд? Як вельможний пан генерал-губернатор, господарює?

Граф ніколи не називав екс-короля при козаках «величністю», чого пан Лещинський вимагав від усіх на підставі постанови конгресу.

– Губернатор халяндри танцює, – хмарно мовив пан сотник. – Питав мене на тому тижні, чи скоро пан граф приїде, бо хоче притьмом говорити, а мені гостро наказав не ходити до козацьких таборів. Коли я спитав, чому так, він зіритувався й гаркнув, мов опечений: «Нема тобі тут що робити, йди геть відсіль, щоб я тебе й не бачив!»

– Он як! – здивувався граф. – Добре, добре… то ми з ним і попрощаємося, як годиться, гарненько. Я теж відсіль йду… Заберу з собою півсотні козаків, більш і не треба нам. На тім тижні виїдемо на Люневіль, будемо там жити без надокучливого Лоррейнського губернатора.

До речі: я напланував мандрівку просто в Гетьманщину.

– Хіба що? – здивувався пан сотник. – Самі їдете, вашмосць?

– Ні, їду з тобою… Ти ж знаєш всі завулки й закрут ти, а я тільки в Полтаві жив, та й то лише в дитинстві, хоч і пам’ятаю добре всі вулиці там…

– Нащо все те? – не міг збагнути пан сотник.

– Треба, голубе… Хочу сам побачити декого з тих, що мандрують- шляхами і Моравськими і Крулівськими… Коротенько – хочу здибатися з великим та й малим панством, побачитися з тими, хто треться біля великих панів, а може, і з самими панами магнатами. Бо… зараз мова мовиться про те, яким заносить вітром з Московії та Глухова. Тоді буде видніш, чи варто щось робити для нашої Гетьманщини.

– Ага… – повеселішав пан Хлюпало. – Бажання є помацати своїми пальцями рідний чорнозем, подивитися, чи дуже заржавіли батьківські шаблі… так-так… Святе діло!

Пан сотник навіть перехрестився. Граф хитнув головою.

– Добра думка! – знов буркнув пан сотник; він раптово пожвавішав і став говіркий. – Там тепер намісник гетьмана шкот Кейт. Бачив його колись припадком, добряча людина, хоч і шкот, нам – козакам – не ворог. Може, і він розв’яже язика, коли ні, добудемо когось іншого, хоч би й молодого Мировича, адже наш чоловік, буває у Глухові, часом заглядає й до Полтави. Коли здибаємо цього козака, – шептав пан сотник, – то вже так і знайте, мосьпане, що проїдемось по рідних землях не задурно. Мандрівка буде добра, варта того, що почуємо, що побачимо чи зробимо.

І він навіть весело підморгнув.

– А-а… коли ж рушимо? – питав він, гладячи долонею ефес шаблі.

– Не забаримося… Гадаю, що на тому тижні, а зараз мусимо всі виїхати звідсіль до Люневіля, ближче до палацу графині Дентевіль та її земель.

Пан сотник покрутив вуса, але нічого не сказав: адже знав, що граф вчащає до того палацу, та й козаки гомоніли, що там живе вродлива панянка… А чи направду пан Орлик в зальотах, те все йому було байдуже.

Наостанку граф мовив уже тоном наказу:

– Збирайся, козаче… Вдвох вирушимо до рідного краю. На підмогу не бери нікого: багато козаків у дорозі не буде на користь, а лише на шкоду.

– То правда, аж ніяк не годиться в такому припадку! – стрепенувся пан сотник. – Узяв був одного лише разу нашого молодого Степана, та й не рад був: адже ж підстрелили ляхи, а тепер ніяк не одужає, все бухикає, й Оксана ходить зажурена… Тепер я картаюся і шкодую, що занапастив козака.

– Немає чого картатися, все від Бога, – суворо відрік граф і мовчки взявся щось писати.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 85 – 89.