Гадки о руськім язиці

Антін Могильницький

Передмова до «Скита Манявського»

Adsint Maecenates, non deerunt. Flacce. Marones

Коби нам хліб насущний, легші дневні праці,

Став би ся не один з нас Віргіль і Горацій.

З-під тягару довговікового лишення, забуття, розстроєння і запустіння видобувається нині пробуджена словесність руська так тяженько і поволі, як з-під заморозі і снігу перший раст весняний, котрого-то, хоча облесні лучі полудневого сонця хвилями до життя пробуджають, однако ж допікающий потяг сіверного вітра і докучливі приморозки знову валять і часто приголомшають.

Чувствую і я те, що нам до совершенності ще так далеко, як далеко травиці, добувающійся з землі лона, до тої нори, щоби з неї тяжкий, повний колос к землі пригинався! Но хто ж з нас виноват, що нам до недавна гірка судьба, до храма родимої словесності ворота зачинивши, майже зовсім вхід перепиняла?

Піснетворення «Скит Манявський» основане єсть на повістях, які підслухати придарило ми ся з уст нашого простого народа сільського, межи котрим літа мої дитинні в сусідстві того ж Скита прожив-єм. Яким образом народ наш преподанія бувальщини переховує, як їх передає потомності, як чувствує і думає, як знатніші случаї природи і діланій человіческих понимає, те сохранити і вірно віддати було і єсть моїм іскреннішим желанієм; проте, о скільки возможно і правилам доброго вкуса несупротивно, старав-ємся не віддалятись від нарічія простонародного, яке в цілій восточній Галичині вообще употребляється; а де конечно припадало задержати так зовимі повітовщини, н. пр. слова чисто гірські, гуцульські, ті в примітках по можності із’яснити не залишаю.

З дорогоцінної нам старословенщини церковної, котра мні впрочем не єсть чужая, употребляю тільки ті слова, котрі часто і в устах народа суть обикновенні і зрозумілі. Хоронюся однако ж зв’язей конструкційних старословенських, бо ті виговор і поняття простолюдина руського зовсім перевищують.

По мнінію мойому старословенщина в відношенні к бесіді простонародній єсть то неізчерпаємий істочник слів чисто класичних, подібний багатому складові добірного і дорогоцінного матеріалу, з котрого рука вправного майстра потрібні і здібні часті добирати і ними будівлі підля новішого вкуса внішній вид і устроєння надавати може; однако ж наслідувати форми конструкційні і синтактичні з тої ж старословенщни було би нині зовсім непрактичним і неужиточним, бо хто ж нині в бесіді жиющій употребляє де так зовимі ablativum absolutum (наприклад Камені запечатлінну) або dativum graecum (наприклад дверемъ затвореннымъ, ученикомъ собраннымъ) або число подвійне, numerum dualem (наприклад видѣста, слышаста, наю і т. под.)?

Відношення старословенщини к бесіді жиющей малоруській єсть майже то само, що язика класично-старогречеського к нинішньому жиющему ново-елінізмові. Хто хоче поступити в словесності новогречеській, довжен обзнакомитися з старим класицизмом і може ним нову словесність підкріпляти; но промовляти нині язиком Гомера, Геродота і інших до сейму народного в Афінах, до купців корінфських, рибарів саламінських або пастирів аркадських було би прецінь дивоглядом!

Слів і виговора високо-російських зовсім охороняюся, бо пишу для читателів малоруських! А сли-бим, як денекотрі з наших і то непослідні писателі творять, хтів примішати слова твердо-російські, наприклад како, это, подлинник, нежный і т. и., мусів би-м до мого поемату прилучити також граматику і словар російський. А так хтівши любимим родимцям подати кусок питомого свійського хлібця, мусів би-м їм наперед штучні зуби вставляти, бо піснь, до котрої зрозуміння принуждені були би русини галицькі в словарях Шмідта і інших провідника глядіти, чи була ж би то піснь наша? Воістину, відміни, які зділали на язиці російськім в теченії времені окружающі го нарічія фінське, чудське, татарське і інші, чинять його нарічію малоруському так далеким, як далеко одстоїть Урал од Бескида.

Подібно ж і від полонізмів хоронитися було завсігда моїм іскреннішим желанієм. Но хто ж з нас, переживший літа дитинні і молодецькі в нижчих і вищих науках під переважним вліянієм ляховщини, може нині ізкоренити до-разу навикнення літ многих? хто осмалившийся під тягарем сторцом падающих лучів сонячних зможе до-разу побіліти? І котрий критик, упрекающий нам полонізми, мимоволі межи руське слово вкрадшіїся, поважиться вже нині, чистим себе іменуючи, вергнути на нас камінь осудження?

Воістину, відношення русинів к польщині знаходить в історії народа ізраїльського вірний образець і примір приличний. Ахаз, цар юдейський, жиющий в тяжкій вражді з Аразом, царем сирійським з Дамаска, поклонявся і жертвував ідолам сирійським; а побіжден і угнітен від тих же сиріянів, поклонявся ідолам ассирійським, щоб тільки не одиному правому Богу отців своїх, котрого пресвітлий храм в Єрусалимі з погордою розказав замкнути!

Чи не подібна ж була йому до недавна більша часть русинів? чи не подібні ж суть премногі ще і нині, що то з усердним милованням готові і здібні учитися кожного іншого язика, коб лиш не родимого свого! а від кого найбільше угніту зазнали, того язиком промовляти любують і ним ся величають!

Правописі тримаюся по можности тої, яка у наших теперішних середньої уміркованої дороги держащихся писателів по більшій части єсть употребляєма і розширена. Не виступаю яко перестроїтель з новими помислами граматики і правописі, яких вже в наших часах так много через зрілище переминуло і сліду по собі не лишивши, не також, яко чоловік пользующийся питомим мнінієм і пересвідченням, не могу чолом низько бити перед указами денекотрих диктаторів граматикальних і героїв азбучних, що якісь там свої сновидіння або, що гірше, присвоєні перелицьовані спадщини славою і іменем давно вже упокоївшихся писателів іншим яко неопровержимий закон і зеркало неошибності накинути силуються, не хотящих покоритися самоуками прозивають, а в граматиках своїх, часто-густо видаваних, густими противорічіями питому будівлю, діло рук своїх, розваляють.

Б’ючися яко митар в груди, ісповідаюся сокрушенним серцем, що і я самоук! бо учив-ємся русчини в тих часах, коли не було де, від кого і з чого, проте сам своїм трудолюбієм і пильністю! горджуся тим красним іменем і всім чесним і трудолюбивим братіям самоукам братнє цілуваніє пересилаю. Но о тім ширше і подрібно при слідуючих частях цього діла побесідувати гадаю, а тим часом хочу з іншими смиренно мислящими ждати, аж колись чей з погрішностей і ошибок наших, сли писати не залишимо, виклюється правда, а на її підставі дасться сочинити совершенна граматика і образцеві правила правописи малоруської.

Що касається содержання внутрного, желанієм моїм було начеркнути хоть вутлий образець поезії народної, бо поезія єсть нерозлучним свойством народа малоруського і майже невідступающа товаришка простолюдина во всяких відмінах долі і хвилях життя від колиски аж до гроба, і перебивається в піснях, повістях, казках, приповідках і обрядах при розличних случаях родинних і товариських, радісних і сумних, як та легенька плавина, котру хоча балвани пливущу часто під воду нуряють, однако ж від води легша утонути не може!

Але відраслі тої поезії народної, порозкидані сям і там як благовонні самородні цвіти помежи бур’яни, хабничча і терня по буйних руських нивах і як золото або інші дорогоцінні крушці часто з грузію змішані, ожидають трудолюбивої і вправної руки, котра би їх в красну китицю позбирати, зв’язати, з терня і грузи очистити і в цвітущім зільнику родимім плекати уміла.

Колись-то, но давно вже дуже, іміла Русь славутна своїх народних півців, Боянів, бандуристів і гуслярів, котрі на подобу трубадурів провансальських або німецьких Minnesänger, ходячи з хати до палати по містах і селах, співали славу рицарів, любощі молодців і дівиць і всякі знатніші случаї, в природі або межи народом приключившіся; пісні ті, думи, повісті і казки виголошали родимим чистим словом руським, а так поезія, від язика матернього невідлучаєма, була першою підвалиною і коренем словесності і народності руської!

Віра Христова по обряду восточному, завівши богослуження народним язиком, тільки ті мнінія первобитного язичества істребила, котрі правилам і догматам явно сопротивлялися, а обряди і тих же касающіїся пісні і повісті, чистоту віри менше мутящі, народові лишила; з того поезія народна новий і то значний возраст приобріла, бо з денекотрих преподаній християнських утворили віщуни і баснотворці народні так зовимі легенди, в котрих де-не-що з віри зі спадщиною язичества змішали і з того одну цілість утворили.

В тій послідній відраслі народ руський, яко повсігда релігійний, більше над інші собі любує, а тої-то барви єсть також нинішнє піснетворення «Скит Манявський».

Прекрасний храм словесності взагалі, а поіменно поезії народної, колись межи русинами в повноті і великоліпно сіявший, почав з часом нидіти і упадати, так що нині майже лиш яко в згарищах і розвалинах, чим колись був, сумно посвідчає; бо кромі немногих пом’яників письменних, кромі мимоходом киненої згадки о них в денекотрих літописях, нині майже виключно з світлих палат вельмож і по часті з світлиць середньої верстви виперта, тільки під низьков селянина стріхов послідній знайшла притулок. Храм той не може до давньої світлості іншим образом двигнутися, як тільки сли порозкидані частки тих згарищ і розвалин позбирати і, щоби був такий, як перший, з такого самого матеріалу і тим самим іскуством зводити, будувати і строїти не залишимо!

Явний проте доказ, що кожного любителя родимої словесності, котрий в собі даровання до цього кмітує, святішим єсть званням, перші підвалини будущого храма словесності народної відгребанням, збиранням і плеканням поезії народної закладати; бо без тих кріпких родимих підвалин ціла будівля – не наша, мусіла би ся колибати і перед часом упасти!

Всі побратимці наші, племена славенські, пробудившися з твердого сну многих столітій до нового життя умственного, тим а не іншим животіти і розвалившийся храм словесності народної наново строїти розпочинали; а що тою дорогою в кількох десятках літ зайшли дуже далеко, а нас засоромлених ззаду лишили, єсть то голосно знакомою і нас очевидно поучающою правдою і усердною пересторогою, щоби і ми наше величественне предприняття звідтам розпочинали. Мусимо терпку правду собі сказати, що-сьмо в тім званні досі не далеко поступили, що однако ж не тій причині, яко би-сьмо важкість його запізнавали або той бісер народний низько цінили, але по більшій часті обстоятельствам неприязним завдячити годиться.

З-помежи досить численних писателів наших, дарованнями поезії знакомитих і доси денекотрими сочиненіями ім’я своє Русі об’явивших, многі на те бездоріжжя схибнули, що в руські слова і в штучний, вимозолений і пригладжений стих чужі чувства, чужі образи, подобія, порівняння і приповідки приоділи і те підметча руською поезією прозвали, що так з правдою згоджається, як сли-бисьмо чорного мурина або мідяної лиця барви американку в сіряк, опанчу, перемітку і сукману прибрали, межи русинів замішали, а потім хтіли присягою удостовірити, що вони суть русини родимі!

Інші до повищих неприличностей ще і ту додали, що чуже лице в не свої шати приоділи, чужі гадки і чувства, словами з словарів не-малоруських вигребаними, народові цілком незнакомими виголошені, твердими дибами просодії польської, німецької або високо-російської спутали, і той плід рабського наслідування дитиною свободного і чувствительного ума малоруського іменовати не соромляться, як видимо примір в якійсь там граматиці, недавно русинам накиненій, де правила просодії з латинського і німецького стиля живцем присвоєні і уламки стихотвореній поетів штатських і салонових заграничних вітіям малоруським яко єдиний наслідування достойний образець натручаються.

Як перець індійський або рис італійський, всіяний і в найбуйнішу галицьку ниву, не прозябне, не дозріє, не погодує і не збагатить земледільця руського, так подібні плоди поезії не займуть ум і не розгріють чувством грудь русина, хіба що на них, як на гладенькі але безживотні фігури гіпсові, обоятно і холоднокровно поглядати буде.

І нащо ж, як мовить наша приповідка, «до керниці воду лити»? Нащо нам чужого, коли в народі нашім знаходимо так багаті засоби матералів до прекрасних поезій народних? Пізнали те хоч почасті денекотрі з наших, світу мало ще знані, но правому серцю руському дорогі імена, наприклад пок. Маркіяна Ш., Николи з Н., Далібора В., сочинителя «Жулина і Калини» і под., Якова Г., сочинителя «Наддністрянки» і под., Р. М. творця «Справи Клекотиньскої» і інші, котрі в свої немногі, но ревні піснетворення чистоту малоруського язика і чувство руської душі перелили.

Покмітували багатство того сокровища народного і побратимці наші поляки, а незабвенний в пом’яниках словесності руської Вацлав з Олеська звернув первий загальну увагу на теж зібранням пісней галицько-руського народу. Сумний то воістину доказ дрімоти умної межи русинами, що перший той возбудитель до життя словесного, хоча на землі руській, не-русином іменувався, а ще сумніший, що в тих самих часах денекотрі з просвіщених русинів, занехавши цілком свою, в словесності а іменно в поезії польській одличія гляділи!

Пізнали багатство того сокровища народно-руського і інші писателі польські, но з великим оскорбленієм того ж; бо коли пом’янутий собиратель Вацлав з Олеська пісні руські в їх питомій одежі, в язиці руськім, оддав і їм ціну і ім’я руське признав, інші натомість, яко Зоріан Ходаковський, Войцицький і ще денекотрі, пісні і думи руські яко одрасль невеличку і повітовщину язика і словесності польської світу представити вознаміряють!

А єще інші, яко Богдан Залеський, Михаїл Чайковський і кількох поменших, руські чувства, лиця, поведінки, образи, прислів’я і повісті польськими словами приоділи і утворили з них спорий збірник поезій, красних вправді, іскусних і занимательних, але ані польських ані руських; не польських, бо предмет і матеріали руські, не руських, бо язик і все внішнє пристроєння польське!

Одличний даруваннями і вдохновенням народно-поетичним Тимко Падура і предмети і язик руський в своїх прекрасних ліричних пініях учинив рабинями панської думності і ненародних мніній і желаній так зовимої «Золотої Бороди».

З того всего слідує очевидно, що одно без другого существовати, процвітати і хісна умного народові принести не може, то єсть предмети, взяті з народа без народного язика, а на відворот язик народний, сли ним чужі предмети обробляти і за питомі народні підкладати покусимося. Отже ж явним єсть доказом, що без поезії народної, без того єстественного кореня, годі нам будівлю храма словесності народної розпочати, бо будовали би-сьмо на піску!

Правду сего ізречення підкріпляє те, що у всіх народів від найдавніших часів поезія була першим об’явленням життя умственного. Старші суть піснетворення поетичні Гомера, Гесіода і Орфея від прози Геродота, Фукідіда, Арістотеля і інших у греків; перша історія римська Еннія написана була стихами; а наші побратимці поляки, докіль їх писателі старих класиків рабськи наслідовали, доти, сміло можна повісти, народної словесності не мали, бо мозольні і високоучені тих же плоди умні тілько вищим училищам і людям вищого сословія і просвіщення були приступні і зрозумілі, а цілому загалові народу були чужими і мертвими.

Аж як новіші їх писателі сокровище поезій народних достойно оціняти, квітки благовонніші і кращі з неї вибирати і своїм талантом, іскуством і дотепністю то в поєдинчі китиці, то в общий вінок вплітати почали, відтоді у них словесність і просвіщення народне скоріше поступати почало. Що однако ж до своїх первісток народних пребагато руських примішали і присвоїли, о тім вже вище речено і притім спімнути не завадить той удивительний примір логіки польської, що, коли їх поети сочиненням дум, з життя народно-руського присвоєних, вінець грем’ящой слави в народі польськім собі приобріли, інші їх писателі, як там якийсь з найновіших, в розговорах своїх о народі малоруськім лиця ділающі, героїв тих дум, бунтівниками і різунами прозивати не соромляться.

Се загалом о важності, ціні і необходимій потребі плекання поезії народної. О розличних відраслях тої ж, о свойствах кожної з них і о вліянії на умственне і нравственне життя народу руського відкладаю розговори ширші і точніші до слідующих частей. Далекий єсьм від того честолюбного мнінія, якоби-м хотів нинішньому моєму сочиненію поетичному який-небудь степень удачності признати або те комусь за образ наслідування натручати.

Знаю я аж надто добре, що і скільки нам ще не достає, але заложивши руки ждати, доки щось совершенного, класичного не появиться межи нами, було би смішним, ба і безумним; бо де нема матеріалу з грубшої тріски обтесаного, там не буде що состругом на гладко стругати, і сподіюся, що любимі родимці, почтенні читателі цього піснетворення, маючи на взгляді мов дитинячий вік нашої словесності теперішньої, схочуть погадати, що «кожний початок єсть тяжкий», і щирую волю за само діло тимчасом прийняти. Від того-то благосклонного прийняття заохота до дальших предпринятій і трудів на полі словесності і засолодження всяких приключитися могучих терпкостей зависіти буде.

А ви, браття, сотрудники на тій же запустілій родимій ниві, не упадайте духом бодрості і не умлівайте на силах. Збираймо і обробляймо які-небудь, хоч видом мало знакомиті уламочки тих сокровищ народних, а словесність наша в народі укоренившася, котра пережила враждебні насилія іноплеменників, мечей монгольських, ясира кримського, яд фанатизма релігійного і макіавелізму політичного, від побратимців на плем’я наше зливаємий, переживе за помочію Вишнього і нашою постоянностію також упреки і досадження нинішних мудрагелів, так побратимчих, як і своїх відступників, і двигнеться колись в храм великоліпний, в тінисту деревину, котра чей колись народ руський овощами і вонями яснішого пізнання, просвіщення, чемності, благонравності, а через них лучшої долі, посилкувати і укріпляти буде.

Писав-єм в Комарові, в місяці січні 1852. Нижайший Сочинитель.

Примітки

сочинитель Наддністрянки – Іван Гушалевич.

Р. М. творець «Справи Клекотиньскої» – Рудольф Мох.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 472 – 483.