Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Черкеси вимолили в бога дощу на 10 карбованців

Запис І. Нечуя-Левицького

В Кубанські області за річкою Кубанню влітку стояла велика суша та спека. Пшениця й жито саме красували, високі та густі, що й котові не пролізти. Од довгої суші жита аж пожовкли й зблякли. Козаки, журливі на вдачу, аж голови похнюпили од смутку.

– Треба дощу, треба б дощу, а бог дощу не дає, – аж гомоніли журливі українці, неначе розгнівались, що бог не змилосердиться та не дає їм дощу, щоб їх багатющі посіви не занапастились.

Козаки зібрались на раду й постановили просити священика, щоб освятив криниці, які були в станиці та в селі, а потім обійти з процесією загалом усі поля та й там од-править молебствіє, освятить воду в шаплику й покропить засіви свяченою водою.

Вранці освятили криниці, обійшли з процесією усі засіви навкруги в околишніх місцях, а перед вечером насунулись десь од Кавказьких гір сизі, аж чорні хмари. І одразу лиленув тучний, заливний дощ. Козаки і селяни перехрестились. Дощ звеселив усіх. Усі стали веселіші та бадьористі. Уся станиця пожвавішала, неначе ожила.

Але несподіваний тучний дощ пройшов полосою, хоч і широкою. За десять верстов од станиці жили мирні черкеси. Дощ обминув їх селітьби. Там стояла суша й спека. Черкеси були магометанської, турецької віри. Українці хвалились перед ними, що причина цього чуда була їх віра, й нараяли їм попросити до помочі батюшку, само по собі, за добру плату, бо батюшка не піде ж з процесією за десять верстов дурнички, з доброго дива просити в бога помочі для магометан. Черкеси з горя пішли до батюшки й попросили одправить молебствіє й на їх полях й освятити в їх криниці. Батюшка запросив за труда десять карбованців. Черкеси вийняли з кишень гаманці й одлічили десять карбованців і поклали на стіл. Перед вечером процесія з корогвами та хрестами рушила з церкви й попростувала на черкеські засіви. З процесією рушилась сливе уся козацька станиця навіть з молодицями й цікавими хлопцями, щоб подивиться, як то святитимуть черкеські засіви.

Черкеси молились своєму аллахові, слухаючи одправу, й, лягаючи спати, трохи повеселішали, сподіваючись, що християнський бог, може, й справді допоможе в біді, коли аллах розгнівався на їх. І справді, вже як розвиднювалось, од високого Ельбруса, од його снігів потягло холодним вітрецем. Несподівано покотились по небі чорні хмари. В небі загуркотіло так, що аж аул задрижав, і вікна аж торохтіли. Лиленув не дощ, а велика злива. Аул неначе затопило повіддя, що лилося з неба. Огороди неначе потонули в воді, на низині стало ніби озеро. Хліви позаливало. Залива витолочила високі жита й пшениці; буря поламала гілля в садках.

Через годину хмари посунулись десь на Кавказ. Залива наробила багацько шкоди в селі й на полях. Полегла пшениця понахиляла колос й ніби уклякла, ставши на коліна та благаючи бога, щоб дощ пощадив її й не запагубив навіки.

– Ото горенько! – гомоніли черкеси. – За десять карбованців бог дав надто вже багато дощу. От ми й помилились. Доволі було б дощу й на п’ять карбованців. Ото була б саме міра. Та ба! Помилились, та й… самі собі наробили шкоди.

(Записано од художника Андрія Васильовича Даценка, котрий учителював в Кубанщині).


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 225 – 226.