«Минулися мої ходи…»

Михайло Петренко

Минулися мої ходи

Через огороди,

Минулися мої лази

Через перелази.

Лихо мені, горе мені,

Молодій дівчині:

Чорні брови козацькії

Завдали кручини.

Другим щастя і кохання,

А я тільки плачу,

Сльозам, горю, тоскованню

І кінця не бачу.

Мене милий чорнобривий,

На лихо, не любе;

Суше мене, псує мене,

Дарма серце губе.

Я до його, він од мене, –

Не слухає мови;

Та цур тобі, біжи собі,

Остав тільки брови!

Любить стала, плакать стала;

Коли ж перестану?

Чи вже, мабуть, тоді, тоді,

Як зовсім зав’яну.

Літа мої молодії

Біжать, летять марно;

Підождіте, не втікайте,

Може, буде гарно:

Може, брови козацькії

Колись мої будуть;

Тоді очі, карі очі

Плакать позабудуть.

Світ і море кінець має,

А де ж кінець горю?

Чи під вінцем, чи в могилі,

Чи в буйному морю!

Гірко мені, світ темніє,

Горе кличе в море;

Побіжу я, кинусь в буйне,

Доле моя, доле!

Ропа гірка в буйнім морі,

А сльози ще гірші;

Лучче в морі загинути,

Чим плакати більше!

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Южный русский сборник, с. 49 – 50.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 297 – 298.