9. Сумні дні

Клим Поліщук

Бувають моменти, коли людина живе і не чує життя. Ходить і сама не знає – де, робить, і сама не знає – що, а слухається тієї таємничої сили, яка сидить десь у глибині душі і звідти керує всіми рухами. Людина часто здається звичайною, як і завжди, а в дійсності вона вже зовсім не та. Так буває з людьми надто чулого серця, коли вони тратять щось надзвичайно рідне й дороге. Такі люди часто здатні на страшні злочинства і на найбільші героїчні діла, роблячи їх майже несвідомо, по натхненню наче.

В такім стані знаходився й Зелений. Відступ з Києва, смерть Супоні і нарешті нова війна з білими, це все разом зробило на нього таке величезне враження, так глибоко порушило його душу, що якийсь час він здавався майже божевільним. Бо чи не божевіллям, справді, був його самостійний виступ проти білих у той час, як тільки прийшли вісті про те, що вони нахрапом увійшли в Київ і вигнали звідти генерала Кравчика, обеззброївши при тій нагоді цілий курінь січових стрільців?

Білі до того часу встигли вже зайняти Черкаси і просунутися на Умань, намагаючись звідти вдарити на Козятин, уряд республіки і Головна команда провадили якійсь переговори, а на положення фронту майже не звертали ніякої уваги. І тут Зелений не витримав. Серед ночі забрав усіх своїх хлопців і, як ураган налетів на білих на дорозі між Хвастовом та Білою Церквою. Добре були озброєні білі, але не мали й десятої частини того завзяття, що мали навіть червоні. Розбив і погнав їх геть аж до самого Уманя. Даремне головна команда наказувала йому припинити свою сепаратну діяльність і повернутися до Жулян. Не слухався, бо відчував, що не втримають вони не тільки Жулян, але й самого Хвастова і кидався по всій Київщині, не чуючи нічого і ні на що не звертаючи уваги. В боротьбі коло свого рідного Трипілля мало не загинув. Сам пішов на розвідку і попався в полон. Штовхали кулаками і кричали:

– Ты наверно из шайки Зелёного, признавайся!

Удавав дурника, але не повірили. Надто вже незвичайне було його лице. Зачинили в клуню і двох вартових приставили. Чекали на якогось там «начальника». Розумів, що тут йому й кінець, бо жорстокість білих жахала навіть червоних. Виждав хвилинку, коли вартові на щось там задивилися, підкрався, вдарив одного кулаком межи очі, а в другого вихопив з рук карабіна і тільки його бачили. Знайомими городами добіг до дніпрових мочарів і цілий день переховувався в очереті. Як смеркло, вернувся до своїх, а в півночі вже «судив» самого «начальника» білих.

Маруся захворіла з перевтоми і сиділа тихо вдома. Намовляла його «покаятися» і повернутися до «мирного» життя, але він тільки головою скрутнув:

– Мирного життя, кажеш? А хто ж його нам дасть?

Більше не вмовляв і не переконував її, а тільки відчув у собі щось таке чудне до неї, що межувало із ненавистю і чого ніяк не міг назвати любов’ю. Так і пішов від неї. Але тільки пішов, як відчув себе страшно самотнім і захотів плакати. Ходив на могилу замученої ворогами матері і дивне диво, ні одна сльозина не впала на її могилу. Натомісць, збудилися спогади минулого і лице матері якось дивно з’єднувалося в одно ціле з лицем Онуфрієнка, дядька Пилипа і Супоні.

– Ні, так не може бути! Не може бути так далі! – скреготав зубами на самоті від внутрішнього болю і з’являвся перед товариством повний енергії і пекельного завзяття.

– Гуляйте, хлопці! За труди належиться заплата! – говорив він після вдалого бою.

І хлопці гуляли, чого ніколи не було раніш. Захоплювали місто, де сиділи білі, нищили його, як і слідувало. Брали з міщан «контрибуції» і казали:

– Це вам за веру, царя і отечество, чортячі виродки!

– Міста мусять згинути, бо вони чужі й ворожі для нас! – писав Зелений до генерала, командуючого фронтом, а той здивовано знизував тільки плечами і посилав до Головної команди довгі доклади, які нагадували собою справжні доноси, про «самовільного Зеленого».

Цей же генерал старався представити його Головній команді, як небезпечного чоловіка, бунтовщика, анархіста, який з дня на день може піти до послуг червоних і радив його приборкати. Були навіть деякі спроби в напрямі приборкання, але вони кінчалися повною невдачею. Десь там генерал дав накази якомусь стрілецькому полковникові обеззброїти зеленовський загін, але послані стрільці, як один чоловік, пристали до того загону і не вернулися навіть після гострого наказу самого генерала. Генерал дивився на вчинок стрільців, як на звичайне дезертирство і обвинувачував Зеленого в дезорганізації армії.

Зелений не оправдувався навіть. Він спокійно вислухував те все, що говорилося про нього в штабі генерала і штабі Головної команди і завжди говорив одно й те саме:

– Руїнники! Хочуть щось зробити для народу, а самі цураються його. А що вони зі мною зробили?

Останні події дійсно багато дечого змінили в характері повстанчої організації і підірвали до неї те безмежне довір’я, яким вони користувалася серед народних мас. Правда, непорушно стояли на свому місці всі трипільці, кріпилися половчанці, трималися ще дві-три тисячі тих, що пристали до Зеленого ще до наступу на Умань, але всі інші стали розлазитися на всі сторони. Одні верталися до дому, бо «озимина не засіяна», другі йшли до Ангела, або до Соколовського, бо «там кожний гроші має», треті тяглися в регулярний Запорізький корпус, де «всі получають нове обмундирування» і командує бувший повстанчий полковник Волохатий, який «з генералами сам генералом здається».

Сумно дивився на це все Зелений і нічого не міг зробити з цим руїнним з’явищем, хоч знав добре причини його повстання. Знав добре, як позбутися цього, але бачив навколо себе одну жадобу наживи і розгнузданість хотіння, з чим годі було боротися в той час, як навколо все тісніше й тісніше робилось коло ворогів.

Дивився очами самого народу:

– Всі воюють, всі грабують та руйнують, а нам то що з того?

– Нам земля і воля потрібна, а не генерали! – казали йому в знайомих селах, куди він приходив за харчами. – Скажи нам тепер, з ким ти йдеш і куди нас ведеш?!

Гіркий йому був той кусок хліба і вже на другім місяці своєї безупинної боротьби, як на тили Київської армії впали червоні, що були оточені коло Одеси і пробивалися на північ, він врятував становище армії, давши їй змогу спокійно відійти до Козятина і тут же сам прилучився до неї.

Пробуваючи в Козятині, гадав дати невеличкий відпочинок своїм стомленим хлопцям, маючи певний намір перенестися знову на свої рідні місця до Трипілля, де легше можна буде перебути осінь і пережити зиму, заки знову весна забринить. Але тут, наперекір його волі, наказами Головної команди його повстанців причислювали до рядів регулярного війська, що цілком нищило його плани дальшої боротьби. Він мав стати звичайним полковником, який робить усе в певний час після наказів згори і це було більше ніж смішно.

Доручивши всі справи Гонтаренкові, він поїхав до Головної команди за відповідними поясненнями. Їхав окремим купе, як пан який і, дивлячись на осінні поля з пустельними стернями, думав про те становище, в якому опинилася вся справа боротьби. Всі свої надії, як на самого Бога, складав на Головнокомандуючого, бо знав його добре, як такого ж сина ріллі і вірив, що той зрозуміє його скорше всіх генералів, які тісним колом оточили його звідусіль і так відділили від народу і відірвали від самого грунту.

Головнокомандуючий стрінув його привітливо, як брата свого. Одним словом, одною лагідною усмішкою свого нервового і разом з тим такого мудрого, гладенько виголеного лиця, він розвіяв усі його сумніви і зразу ж прихилив до себе. Стрінувся він з Головнокомандуючим вечором, в той час, як той саме вибирався до театру на святочну виставу. В той день була присяга на вірність республіці. Головнокомандуючий запросив його до себе. Разом з’явилися в театрі і тут сталося те, чого він не забував до самої смерті. Його вітали. Йому, трипільському мужикові Данилові зробили гучну овацію, як лицареві і героєві. Його, повстанчого ватажка Зеленого, вітав весь народ, як не вітав своїх міністрів і навіть самого Головнокомандуючого республіканськими військами.

– Невже ж я вартий цього?! – думав він про себе, стоячи в ложі поруч Головнокомандуючого і кланяючись на всі боки.

І коли нарешті шум трохи затих і піднялась заслона, він почав тихо говорити про ціль свого приїзду. Почав від Київа і кінчив Козятином. Головнокомандуючий уважно вислухав його, але не сказав нічого.

– Чому ви не підете просто з народом? – спитався якось Головнокомандуючого.

Той здивовано підняв брови:

– А з ким же я йду?

– З генералами, пане отамане! – промовив Зелений.

– Але ж ці генерали народні.

– Настільки, наскільки живляться з народу.

Головнокомандуючий замовк, подумав трохи щось про себе і сказав:

– Ви, товаришу Зелений, щира душа, але не завжди можна бути щирим.

Нахилився до нього і сказав декілька таких слів, від чого потемніло в його очах. Дивився на Головнокомандуючого, як сам не свій.

– Як?! Галичане з білими хочуть? Не може бути!

– Хочуть, товаришу, хочуть! – рівним голосом говорив Головнокомандуючий. – Маємо докази.

– Що ж тоді? Тоді, може б ми якось самі… – почав було говорити Зелений, але Головнокомандуючий взяв його за руку і сказав:

– Потім уже! Зараз не місце.

Як страшний сон згадував потім Зелений свою таємну розмову з Головнокомандуючим, яка відбулася вже опівночі і після якої він зараз же виїхав до Козятина.

Всім серцем і всією душею своєю відчував страшну небезпеку, яка звідусіль загрожувала загибеллю і не знаходив іншого рятунку, як допомога самого народу. Повернувшись до своїх побратимів, він розповів їм про ту всю руїну, яка розпочалася в рядах регулярного війська і всі разом вирішили підтримувати Головнокомандуючого доти, доки лише буде змоги і доки він буде триматися раз уже виголошених засад боротьби.

З метою взяти на себе найбільшу вагу боротьби, поділилися на дві рівних частини і стали на перших лініях двох фронтів: Гонтаренко з одною частиною став на Червоному, який у той час повстав з боку Коростеня й через Житомир посувався на Бердичів, а Зелений став на Білому, коло Оратова. Проць залишився для зв’язку в Козятині.

Дні боротьби тягнулися довго і сутужно, без усякого захоплення. Люди ходили як сонні, боролися з обов’язку, нудьгуючи за мирним життям, а між ними не жив, а горів весь, цілком самотній тепер, отаман Зелений. Відірваний від життя, позбавлений найменшої радості, – чи то від загальної байдужості й отупіння, чи то від сірих днів і теплих ночей, йому снилися калюжі свіжої крові і довгі ряди людських трупів, з розпачливо витягнутими до неба руками. Правда, тих трупів було досить і в дійсності, але вони валялися де попало і зовсім не здавалися такими страшними, як у сні. Але Зелений тримав свої сни при собі і нікому навіть не згадував про них. Цілі ночі блукав вздовж лінії фронту, стараючись забутися за сон, а дні просиджував де-небудь в таємній схованці, пильно стежачи за кожним рухом ворога. І ворог наче відчував незламність його сили і завжди бив там, де стояли подібні до нього, і перемагав їх.

Змагався Зелений і вірив, дарма що чим далі, тим ставало гірше і кожна дрібничка викликала занепокоєння серед його ж побратимів. Почувалася якась незрозуміла тривога перед чимсь невідомим, що годі було відгадати або зрозуміти. Як руйнуючий ураган шумів навколо нього страшний розбрат, а він ще був певний свого призначення і, як жертва вечірня, самотньо згорав серед перших осіяних туманів. Сам не свій, весь самоофіра всенародного, згорав на вівтарі змагання і вірив у свої сили і віддав свою чисту й ніжну душу для тих, що потребували цього і хто лиш належав родом до тих, в імення яких повстав він.

І тут настали події, коли він забувся за все на світі і перестав знати, який день сьогодня, а який завтра. Слухав різних чуток про згоду генерала Кравчика з білими і вухам своїм не вірив. Однаково то була страшна й гірка правда, як правда було й те, що командуючий Запорізьким корпусом, бувший повстанець полковник Волохатий пішов до червоних. І вся надія була лише на Головнокомандуючого і до нього щоденно висилав своїх посланців, з яких ні один чогось не вертався.

Прикликав тоді до себе Проця і Гонтаренка.

– Сумні справи, товариші! – сказав. – Треба нам до Трипілля. Ми знову самотні.

– Як до Трипілля, так і до Трипілля, – згодився Гонтаренко. – Зима йде, а ми босі й голі.

Проць сидів і мовчав.

– Чому ж ти нічого не скажеш, Процю? – спитався Зелений.

– Скажу тоді, як посланці вернуться від Головної команди, – відповів ніяково.

Порадились ще трохи, поговорили і вирішили ще трохи зачекати. Але вже на другий день прийшли вісті, що Головна команда і уряд перебралися до Любара і що він з години на годину має виїхати до Польщі. Миттю вислав посланця туди з кривавою просьбою:

– Змилуйтеся, не робіть цього! Якнайскорше йдіть до нас. Нас зараз всього вісім тисяч, але через місяць буде вісімсот і ми всі помрем за вас!

Та це вже було даремною працею. Не встиг посланець виїхати з табору, як до Зеленого з’явився якийсь соколовець і розповів сумну правду. Він тільки що з Любара. Уряд два дні тому виїхав через Чорторию до поляків. Військо частиною подалось в невідомі сторони, а частиною перейшло на польський бік і зараз інтернується.

– Скоріше до Трипілля, скоріше! – говорив Зелений до Гонтаренка. – Сьогодня ж вечором, як стемніє, заберете з собою всіх товаришів і постараєтесь непомітно перепровадити їх на тили ворогів. Завтра, або після завтрого я з трипільцями також там буду.

Гонтаренко слухав і виконував усе до найменших дрібниць, як ще ніколи. Розсилав скрізь розвідки, їздив сам і, вже до вечера, був майже готовий до свого важкого й небезпечного походу. Перед самим вечором стали наступати білі. Спочатку, годин зо дві, обстрілювали з гармат, а потім пішли в наступ.

Як відбивали повстанці цей наступ, про це ще й досі знають усі села коло Оратова, але як вони відступили аж до Калинівки, – між Винницею та Козятином, – цього ніхто не знає. Не знав навіть і сам Зелений, як це так сталося, бо вперше прийшлося йому піднести руку на свого і пролити братню кров. Вперше побачив перед собою зрадника, і не знав, як поставитись до нього.

З глухим обуренням говорили між собою повстанці про негідний вчинок генерала Кравчика, який разом з білими йшов тепер проти них, тих, що в свій час ціною своєї крові здобули столицю землі української, яку так легко він передав тоді білим.

Встановлюючись на новій позиції під Калинівкою, Зелений звернувся до Проця й Гонтаренка з такими словами:

– Будем битись, чи миритись?

– Все одно нема повороту, – сказав на те Гонтаренко.

– Я вже не знаю, – якось чудно промовив Проць.

Став Зелений і рота розкрив від здивовання:

– Як так?!

– Проти Кравчика не піду, бо він наш, – ухилився від одвертої відповіді Проць.

– Але ж не ми, а він зрадив Україні! – скрикнув Зелений,

– Все одно своя кров.

– Як то все одно?! Ти ж, Процю, присягався вмерти за Україну!

– І вмру, як треба буде.

– А тепер?

– Тепер я піду від вас.

– Куди? До них?

– Хіба для вас не все одно?

– Та ж це зрада, Процю!

– А то не зрада, що вчинила ваша Головна команда?! – спитався Проць, червоніючи весь.

– Так ми ж і не слухаємо її тепер! Ми ж тепер цілком самотні.

– А прецінь же ви самі запрошували її до себе, – почав було говорити Проць, але в цей час Гонтаренко кинувся до нього і з незрозумілою ненавистю крикнув:

– Прецінь, прецінь! Геть звідси! Геть мені! І негайно, а то…

– Діти мої, що сталося з вами?! – схопився Зелений.

– Нічого, – стримано промовив Гонтаренко і відійшов на бік, де стояв гурток трипільців.

Повстанці стояли з опущеними додолу очами і мовчки розглядали заіржавлені від осінньої негоди люфи своїх рушниць. Ніхто з них не говорив ні слова, але всі були напружені й чулі, як міцно натягнута струна на кобзі. І дійсно, в цей час десь бренькнула струна і почувся старечий голос сліпого артисти:

– Чесна перед Господом смерть преподобних його. Хто стратив віру, той не може молитися. Хай іде собі.

Проць зрозумів, що це про нього, але не подавав ні найменшого виду, що розуміє і сказав:

– Ви, пане отамане, забагато берете на себе. Багато загинуло через вас, але я не хочу гинути. Не хочу і йду. Досить безладдя! Йду до своїх, бо в них все ж таки є якийсь лад та порядок.

Постать Гонтаренка знову напружилася, але Зелений сумно глянув у його бік і сказав:

– Хай собі йде.

Ніч була темна, як величезний льох. Над ворожою лінією раз у раз спалахували різнокольорові ракети. Серед повстанців було тихо і чуйно. Гонтаренко сам оглядав позиції, бо отаман приліг трохи спочити в крайній хаті якогось убогого села. Лежав і тремтів, як у пропасниці, а голова так і горіла.

– Якщо це тиф, то я проте не вмру від нього, а якщо… – ворушилися якісь чудні думки і хвилинами перед його очами виринали знайомі місцевості Трипілля й Києва, то знов довгою низкою, як на кінематографічному екрані сунулися одна за одною якійсь постаті, серед яких взнавав лице матері, Онуфрієнка, Супоні, дядька Пилипа і Гонтаренка.

Як крізь сон, дивився й чудувався:

– Тож Гонтаренко ще живий, так чого він разом з ними?

Разів зо два з’являлося лице Проця. Воно чогось сміялося, показуючи два ряди зболілих зубів, серед яких якось смішно вишкірявся один золотий зуб… і тут же пригадував собі, як Проць скаржився на зуби і просив його дати йому 50 рублів золотими на зуби і як він ніяк не спромігся на це. І ставало страшно йому чогось, наче якесь страшне злочинство вчинив він, за яке мусить негайно дати відповідь перед самим народом, і вслід за цим, перед ним вставала інша картина: безліч народу, одягнутого в кожухи та свити, підтюпцем біжать до нього, як у час першого наступу на Київ, і всі кричать одним голосом:

– Не спи! Ти не маєш права спати!

– Боже мій, чого ви хочете з мене?!…– І тремтючим голосом відповідає їм. – Адже ж ви, навіть, у жнива відпочиваєте, а я…

Хтось великий і темний нахиляється над ним:

– Спіть, товаришу Данило, спіть! Це я коло вас.

– Гонтаренко! Братіку мій! Спасибі!

– Спіть, пане отамане, спіть! Трипільці з вами.

– А Проць пішов! – вирвалось з грудей Зеленого.

– Пішов.

– Неминуче останнє чекає нас, братіку.

– Хай діється воля Божа!

– Умрем, братіку, як прийдеться. За нашу мужицьку Україну, правда?

– Правда, пане отамане, правда!

І враз голосне ридання розбудило німу тишу убогої хатини:

– Братіку! Йде неминуче останнє…

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 126 – 134.