7. Напередодні

Клим Поліщук

Загомоніли в Таращі

Дощі, дощі.

З Трипілля йде Зелений.

П. Тичина.

Як у величезному казані, або в жлукті, кипіло й переверталося все навколо. Життя щоденно мінялося, приносячи все нові чутки й несподіванки для червоних, які з розпачем кидалися на всі боки і скрізь бачили перед собою наїжену щетину багнетів, або блискучі леза гостро виточених кіс.

З того часу, як Зелений захопив Трипілля і до Києва прибилося декілька страшних плотів, зроблених з пов’язаних друг до друга жовнірів карної дивізії, – в головнім штабу ворогів запанувала справжня паніка. Шукали рятунку скрізь, де тільки було можна, але дарма. Мало того, зміцнений галицькими військами фронт республіканських військ швидко посувався вперед і докочувався до Винниці. На Лівобережжі так само котилася армія білих, з якою можна було боротися тільки при допомозі самого народу. Але народ, той самий народ, який всією своєю душею зненавидів їх, тільки й знав, що свого Зеленого. І добре знав це сам Зелений, який, зробивши з трипільських гір неприступну твердиню, помалу починав захоплювати все більші, більші простори.

Як колись йдучи на Умань, мав він тільки одну надію на тихі села, так і тепер, захоплюючи Таращу, Сквиру та Білу Церкву, – покладався на них же. І тихі села не обманули його і не зрадили йому ніколи. Знали вони його і вірили йому настільки, що досить було його одного слова, щоб усі вони покинули недоорану скибу, або недожату смугу і пішли за ним скрізь і всюди, заздалегідь на все готові.

Стомився й виснажився Зелений. Довга низка днів, безнастанних змагань і боротьби змінила його. Став мовчазним і понурим, – не всміхається вже ні до кого і завжди сидить самотою, неприступний такий. Тільки в однім залишився він тим самим, це – завжди сміливим і завжди першим в бойових рядах під час наступу, і останнім під час відступу.

Ніяково почували себе в його присутності й товариші – Супоня, Проць та Гонтаренко і тільки одна товаришка Маруся насмілялася одверто говорити з ним. Мовчки слухав він те, що вона йому говорила і іноді на знак згоди тільки головою хитне.

Якось підійшов до нього Супоня.

– Маю вас спитатися дещо, – промовив.

– А що там такого? – зацікавився Зелений.

– Нічого! Так собі, між іншим, хотів спитати вас, що ви думаєте про білих? – заговорив Супоня.

– Гм… що я про білих думаю? – перепитав Зелений. – Те, що й про червоних.

– Але ж, кажуть, що наш уряд має якусь нібито згоду з ними?

– Не знаю. Ніякої згоди не може бути, крім одної…

– Якої?

– Хай забираються під три вітри в свою Московію!

– А як не схочуть?

– Тоді битимем! – сказав просто.

Супоня помовчав трохи і знов заговорив:

– Кажуть, що вже Полтаву взяли. Посланця від Ангела ще й досі немає…

– Завтра буде, то й скаже.

– Ну, а що ж нам на селах казати?

– Кажіть, що я кажу. Найліпше видрукуйте про це відозви.

– А це нашому урядові не пошкодить?

– Навпаки! Так і повинно бути!

Супоня якось ніяково закашлявся, провів правою долонею по вусах, які за останні часи стали справжніми оселедцями, і тремтючим, не своїм наче голосом тихо спитався:

– Що з вами, товаришу отамане? Чи вас яка гризь гризе, чи може не задоволені нами?

– Через що ви так думаєте? – повернувся Зелений лицем до Супоні.

– Бачите, – заговорив той далі, – якийсь ви чудний стали! Не раз дивишся отак на вас і просто серце стискається. Якщо, може, ми не все гаразд робимо, то скажіть нам просто і ми вже постараємся.

– З чого це вам, товаришу Супоня, такі думки прийшли до голови?

– Ще б пак, не приходити їм! Сохне чоловік на твоїх очах, а ти мовчи! Хіба ж то можливо…

Зелений несподівано всміхнувся своєю давньою усмішкою і так, як колись, глянув йому в вічі і сердечно промовив:

– Велика година наближається, товаришу! Думаю все, думаю.

– Таємничою людиною ви тепер стали, товаришу отамане! Ви думаєте та мовчите, а ми дивимося та тривожимося. Останніми часами стали навіть за вами стежити, боючись, щоб не заподіяли чого-небудь із собою.

– Що за жарти! – зареготався Зелений. – Ну, цього вже я ніяк не сподівався.

– Ніяких жартів, товаришу отамане! Правду кажу, бо хто вас може знати.

– Будете знати, як прийде час, а тепер потерпіть ще трохи. Придумаю щось то й вам скажу.

– Ну, тепер уже певне ви жартуєте.

– Ні! Без усяких жартів, товаришу! Не думайте, що я звихнувся, або маю звихнутися. Я думаю про те, що ми, мужики, будемо робити тоді, як нас наші зрадять?

– Ви думаєте?

– Так я відчуваю серцем і думаю мозком.

– Але ж це неможливо! – енергійно заперечив Супоня, – Це неможливо вже через те тільки, що ми не дозволимо їм дійти до цього.

– Ну, коли так, то спасибі! – промовив Зелений, беручи його за руку. – Тільки заздалегідь треба знати, що маємо робити, якби так що до чого.

– Ваша правда! – згодився Супоня. – Тепер я розумію вас. Вибачайте!

Стиснув міцно його руку і повернувся на закаблуках.

– Йдете вже? – спитався Зелений.

– Йду, бо з години на годину мають прийти люди з Хвастівця. Гонтаренко просив допомогти йому розмістити їх по сотнях.

– Гаразд! Як прийдуть, то мені скажете. І, взагалі, кажіть мені про тих всіх, що тільки прибувають до нас.

– Але ж їх тепер стільки йде, що годі з усіми говорити!

– Нічого! Скільки б не йшло, а бачити їх усіх мушу.

– Слухаю, товаришу отамане! Завтра же покажу вам усіх своїх людей!

– Як побачите Гонтаренка й Марусю, то скажіть їм це саме.

– От, до речі! Товаришка Маруся справляється зі своєю збираниною не гірше покійного дядька Пилипа.

– Скажіть їй спасибі від мене.

– Слухаю!

Супоня пішов, а Зелений знову потонув у своїх думах. Не можна сказати, що це йому так подобалося, або що робив це навмисне, з якоюсь особливою метою. Ні! Це якось само собою склалося так, що він став відходити від усіх куди-небудь в гущавину знайомого йому ще з дитинства трипільського лісу і тут, згадуючи своє минуле, думав про сучасне, яке гомоніло навколо його буряним гомоном і тисячними голосами виспівувало вимріяну пісню визволення. І в той час, як він сидів на самоті і думав, весь трипільський ліс був сповнений чудного життя і руху, який не зупинявся ні на одну хвилину. Коло ясно палаючих огнищ сиділи засмалені літнім сонцем діти ріллі і чулими голосами співали своїх улюблених пісень.

Зарослий чоловічина з Видубецького був неабиякий співака і за це його любило майже все повстанче товариство. І там, де тільки він з’являвся, зараз же затихали пусті реготи і веселі, безжурні, часто збиточні лиця, робилися поважними й задумливими при перших же словах:

Та вже років з двісті,

Як козак в неволі,

Понад Дніпром ходить,

Виглядає долі…

і сотні дужих голосів підхоплювали:

Гей, гей у неволі, у ярмі,

Під московський караулом, у тюрмі!

Почувши тужний спів старої української пісні, міські робітники, які не так давно стали приєднуватися до «мужицького Зеленого» і ще не встигли вивчитись мови того народу, разом з яким вирішили змагатися за спільну й кращу долю, кидали своїх «дрібушечок» і прислухалися до слів сумної пісні-повісті.

– Эх, хорошо поют ребята! – захоплено говорив білявий робітник до своїх товаришів.

– Да, это не то, что наши фабричные! – обзивався до нього якийсь рижий.

І пробували самі співати, хоч не призвичаєний язик важко вимовляв м’які слова української пісні.

Не раз чув Зелений їх спроби співати разом із всіми і щось дивне приходило в його душу. Дивувався з тієї великої і незрозумілої зміни людей, яка відбувалася на його очах. Пригадав собі завод Гретера, коли працював там, так ті самі робітники були цілком іншими. То була правда, що вони змагалися з роботодавцями і марили революцією, але також було правдою і те, що вони цуралися селянства і не вірили йому. Тепер же часи змінилися і в перших рядах борців ідуть селяни, – ті самі селяни, які можуть не тільки руйнувати, але й будувати. І згадував він Голосіївський ліс під час першого свого наступу на Київ і марив ним знову і вірив, що вже недалеко той час, коли на вулицях Києва непереможно і раз назавжди гордо замають прапори визволеної України.

– Тільки б єдність була! Тільки б єдність! – говорив сам до себе і, думаючи нові думи про цю саму єдність, уже не хотів чути ні найменшого шуму.

– Христос, коли мав з’являтися десь перед народом, ходив молитися десь на самоті, – виринала в його голові одна думка.

– Ну, то був Христос, пророк, сам Бог, а ти що таке? – виринула друга думка. – Ти мужик, бунтовщик і тільки.

І боючись сам себе, він забирався до тих старих руїн, де любив бувати ще в свому дитинстві. Виймав з кишені «Маленького Кобзарика», з яким не розлучався ніколи, і читав знайомі рядки:

І о князях і о вельможах

І о царях отих, і рци:

На що та сука, ваша мати,

Множила ваш рід проклятий?

Часами зупинявся і думав:

– А тепер? Скільки тепер сліз і крові на нашій праведній землі!

Повстанці між собою говорили:

– А наш батько за всіх думає, тільки що то видумає він?!

Після відомої розмови з Супонею, щось на другий чи третій день, прийшли вісті з двох боків: посланець Ангела привіз повідомлення, що білі йдуть на Київ великим півколом, один кінець якого вже обперся на Ніжин, а другий підходить до Черкас; посланець штабу армії Республіки привіз наказ підняти всі села і, якщо можливо, посуватися просто на Київ. Фронт регулярної армії був уже коло Козятина і треба було негайно вдарити на тили ворога. Фронт військ Республіки витягнувся клином в напрямку Києва, не маючи за собою ніякої бази, крім Жмеринки, а тому всі надії покладалися на моральний бік справи, себто на взяття Києва.

І Зелений це зрозумів відразу і то ліпше, ніж розумів це командуючий фронту генерал Кравчик, який по всім ознакам своїх оперативних дій, притримувався одного такту – швидкість натиску, без усякої уваги на стратегічне положення. Білі в цім випадку були далеко мудріші. Маючи за собою глибокий тил з цілою низкою залізничних вузлів і два морських порти, вони могли своєчасно живити і зміцнювати кожну ділянку свого фронту і, при випадку невдачі, могли мати широкі шляхи відступу. Розумів це Зелений і відчував, що Київ не буде місцем якого б то не було порозуміння, а лише яблуком нового роздору і причиною нової війни.

Вислухавши посланців, він довго думав щось про себе, а потім прикликав своїх товаришів – Супоню, Проця, Гонтаренка та Марусю і сказав їм:

– Настав час показати себе! Київ мусимо взяти тільки ми! Але йдучи на Київ, мусимо захопити раніш усі підступи до нього. Отже, гадаю, взявши Київ, мусимо негайно перекинутися на лівий беріг і зупинитися в Дарниці та Броварах. На жаль великий, тих 30.000 повстанців, яких ми зараз маємо, буде мало. Треба якось розбудити всі села і повести їх на Київ. І в той час, як маса робитиме своє діло, ми пошлемо в обхід Києва декілька тисяч певних людей і не допустимо білих до вступу в нашу столицю. Якщо цього не зробимо, тоді кепські наші справи, товариші!

– Не думаю я, щоб білі були настільки дурні, щоб хотіли зариватися з нами! – заговорив Супоня. – Адже ж червоні для них не менші вороги, як і для нас.

– Так! – сказав Зелений. – Червоні для них не менші вороги, як і для нас, але не треба забувати, що вони свої і рідні для себе. Ми ж чужі для одних і для других. І вони, йдучи на нашу землю, вони, відчувають це якнайкраще.

– Що ж тоді робити?! – спитався Проць.

– Треба негайно розіслати кінних повстанців по всій Хвастівщині, Уманщині, Сквирщині, Таращанщині та Білоцерківщині з закликом братися за зброю і ждати гасла. Коли ми вирушимо на Київ, то задзвонимо в трипільські дзвони. Це, властиво, буде тим гаслом, яке зараз же повинно передаватися із села в село, а для того треба наказати через посланців, щоб скрізь стояли на дзвіницях спеціальні вартові.

Всі повстанці із сіл, під командою вибраних своїх отаманів, повинні йти сотнями в напрямку Проневщини, Жулян і Голосіївського лісу. Що до нас, то ми поділимо свою працю так: товариш Супоня з частиною людей у вісім тисяч мусить зайти з боку Святошина і, при допомозі Гретеровських робітників зайняти Шулявку і посуватися в напрямку Подолу; товариш Гонтаренко з частиною в десять тисяч – через Деміївку на Печерськ до Ланцюгового мосту; а я з трипільцями через Голосіївський ліс займаю головну станцію і йду до Дніпра через Васильківську – Хрещатик і через Велику Володимирську – Андріївський спуск. В той час Проць зі всім штабом має знаходитися в моєму ближчому резерві, щоб в кожну годину можна було мати зносини і давати розпорядження.

По вступі в місто, товариш Супоня має взяти на себе обов’язки начальника залоги й заопікуватися охороною ладу та спокою, до вступу в місто регулярної армії. Я ж негайно зі всіми іншими переходжу на лівий беріг і загороджую дорогу білим…

– Чи не занадто багато ми берем на себе? – сумнівно запитався Проць. – Нас можуть почислити за бунтовщиків.

– Бунт, якщо він до діла, не зашкодить тим, що багато думають про себе, а забувають про все інше. Про це ми зараз повідомимо генерала Кравчика і спитаємо його, коли саме починати. Ми ж повинні бути готовими на кожну годину.

– А я як? – спиталася Маруся.

– Почекайте! – зупинив її Зелений. – Мусимо все по черзі з’ясувати. Значиться, товариші, ви погоджуєтеся зі мною?

– Безумовно! Що й казати?! – в один голос відповіли всі.

Тоді він повернувся до Марусі і сказав:

– А ви, товаришко Марусю, сьогодня же йдіть зі своїми хлопчаками і Пилиповими босими сотнями під Хвастів. Мусите зіпсувати залізницю і зробити декілька нападів на тилові установи ворога. Цим ви його стероризуєте на самому фронті і позбавите боєздатності. Головне ж ваше завдання: як мога більше поставити на ноги людей і стежити, щоб не напали на нас із заду. Для того ж, щоб спантеличити ворога, досить буде вам розбитися на шість – сім окремих відділів.

Маруся слухала його і почувала себе ніяково в тім новім положенні, але в глибині душі клялася зробити все, що тільки дозволять її сили, не жалкуючи свого власного життя.

Вже смеркалося, як скінчилася нарада і тиха літня ніч повільно опускалася на ліси й поля і легким диханням своїх широких грудей пестила розгарячені лиця самотніх вершників, які роз’їхались по всіх шляхах і дорогах з табору мужицького вождя Зеленого, щоб сповістити всі села про те, що вони напередодні великого здвигу земних сил.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Отаман Зелений. – Львів-Київ: Русалка, 1922 р., с. 116 – 122.