Рецензія на збірку нарисів «Тіні минулого. Волинські легенди» Клима Поліщука
Горецький Петро
К. Поліщук в українськім письменстві з’явився вперше як автор лубочних творів, видавши (здається у 1911 – 12 роках) кілька вульгарно-гумористичних збірок; потім він перейшов цікаву еволюцію, очевидно, приглядаючись до добрих зразків письменства і поволі сам виписуючись і здобуваючи літературний смак. У 1914 р. він видав свій збірничок оповідань («Далекі зорі»); потім вийшли його поезії («Співи в полях», 1917 р.), а також прозові твори («Серед могил і руїн», 1918 р.).
Останній збірник нашого автора «Тіні минулого» складається з чотирнадцяти невеличких нарисів, написаних в різні роки – від 1911 до 1918. Перше, що помічаємо, перечитавши кілька оповідань цього збірника – це «виписаність» автора і загальний тон оповідання – епічно-спокійний і благородний.
«Сірі та понурі стоять скелі на берегах старого Тетерева. Гарні вони весною, коли навколо їх зазеленіють густі чагарники. Лагідно-сумні й невеселі робляться вони на заході сонця і стають такими величними, таємничими і загадковими. Вранці, коли сходить сонце, і його перші проміння продеруться крізь зелені віти, і смарагдовий туман густою наміткою здійметься від річки і вкриє собою скелі, то здається, що то стовпились якісь передвічні лицарі краю, заковані в залізні лати, думають думу свою»… («Тіні минулого» – ст. 3).
Або в іншому місці:
«Зірочки хитро підморгували одна до другої, а срібний місяць байдуже обминав їх і задумливо дивився на велике село, де через годину мали зазвучати різдвяні пісні» («Біла панна» – ст. 120)
– і кінець того ж оповідання:
«Тиша ночі будилася помірними ударами великого дзвону. – В церкві дзвонили всенощну. Надтетерівське село починало колядувати» (ст. 126).
Це – уривки з оповідань, позначених 1912 і 1918 роками, але в обох їх помічаємо манеру доброї школи, яку проходить автор і яка нагадує з російських авторів Короленка («Лес шумит», «Старый звонарь»), з українських по своєму тону почасти Коцюбинського (в таких творах, як «На камені», «В путах шайтана», «Дорогою ціною»).
Мимоволі згадуєш Короленка також і перебігаючи самі оповідання Поліщука. Перед тобою одкривається той же таємничий волинсько-поліський світ, що показав нам у своїх творах Короленко – хоч би у згаданих мною оповіданнях, а також в «Записках моего современника» та інших. Старі легенди, перекази про гайдамаків, про скарби і т. п. – от «тіні минулого» Волині, просто, спокійно, без афектації переказані Поліщуком. Часом у автора між «минулим» мимоволі з’являється і сучасне, як повторення іноді сумного колишнього й пересторога на майбутнє.
Зрештою, треба сказати, що автор виписується, стоїть на добрім шляху, і хоч нариси з «Тіней минулого» іноді одноманітні (порівн. «Сліпе щастя» й «Дівич-Гора», «Великі дзвони», «Тіні минулого») й поверхові, і через «легендарність» і «минулість», а також, сказати б, елементарність не викликають більшого інтересу й зворушення, проте деякі з них роблять дуже гарне враження («Біла панна», «Великодні дзвони»).
Дуже шкодить книжечці велике число недоглядів і друкарських помилок, які часто перекручують слова і фрази до незрозумілості: воруговали, струнула, вемлі, солосом, зивився (зам. ворогували, стрінула, землі, голосом, дивився), всім старім і молодім росказує (старим і молодим), діставали з далекої схованки ту старуху й невідому істину (стару і невідому?) і багато інших. З більшою увагою треба також ставитись й до таких, напр., фраз: «Спочиваючи лежали мої альбоми з стародавніми речами для музею, а поруч їх (може б, “поруч з ними” – П. Г.) лежали і ми» («Сліпе щастя» ст. 94). Чи не було б краще сказати: лежали ми, а поруч з нами мої альбоми?
Примітки
Вперше надруковано: Книгарь. – Київ, липень-серпень 1919 р. – Ч. 23-24. – С. 1618 – 1619. Подається за передруком: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 682 – 683.