Воєнні теми в нашій літературі
Грушевська Катерина
(Рецензія на збірку нарисів та оповідань «Серед могил і руїн» Клима Поліщука)
Війна, що відіграла таку значну, епохальну роль в українській історії, змінила весь напрям життя нашого народу і запевнила собі як історичний випадок вічну пам’ять у всіх будучих поколінь, не лишила майже ніякого сліду як колективне внутрішнє переживання, як важкий стан в психологічнім розвою народу, навіть як психологічний феномен – бо війна зовсім не відбилася в нашій літературі. Ті кілька оповідань-анекдотів з війни, що друкувалися по різних журналах, не мають нічого спільного з тим, попросту психологічним, чудом, яким показала себе війна на наших очах.
Адже, окрім простування до означеної цілі, окрім свого раціонального боку, війна, виявилося, має другу сторону, незмінну прикмету, незалежну від мети війни, ані від часу і культурності народу, що воює, – се стихійне розбудження звірячого інстинкту боротьби, що охоплює військову масу і хвилево стирає з людей усяку індивідуальність. І се, так сказати, озвіріння, що одним махом стерло всі гуманні теорії, у яких було виховано наше покоління, і висміяло всякі ілюзії щодо винищення війни, дало заглянути в таку глибину людської душі, де можна було відгадати саму її основу і всі можливості людської психіки. Який же се цінний і багатий матеріал для художнього оброблення і яка шкода, що він разом зі своєю мораллю повинен пропасти!
Книжечка К. Поліщука – се перша річ, що з огляду на автора могла дати надію на заповнення того порожнього місця в нашім письменстві. Але надія даремна. Вже на перших сторінках ми зустрічаємось із заявою автора: «Я майже лишаюсь тим самим, що я був», ну а не змінившись, він, звичайно, не міг відчути і зрозуміти того вічного і премудрого, що каже війна.
«Страшні картини війни і жахливі діла її, але ще страшніше те отупіння і безсердечність що панує тут. Дивно, як кам’яніють людські серця».
Автор може лише дивуватися війні, із жахом дивитися на неї як на явище нечуване в буденнім життю. А се надає кволий тон його книзі, і безпомічно звучать серед неї фрази про звірство і нелюдськість:
«Бачив людей, які безумно кидались і різали того, хто стрівавсь на їхній дорозі, вони в той час не задумуючись зарізали б матір і батька, або самі загинули б у своїм безумстві. Таких людей, за їхнє уміння тратити самовладу і за їхню здатність різати, тут називають героями. Але життя таких людей, будь воно тисячу разів “героїчним”, мені зовсім не подобається, здається чимсь незрозумілим, образливим».
Коли ж у самім авторі прокидається «щось непевне» – коли заговорює отой розбуджений війною первісний чоловік, що, може, і є квінтесенцією чоловіка, авторові не вистачає відваги зрозуміти його. Він чіпляється за старі гуманні ілюзії, ідеальні примари. Симпатичний, дуже благородний рух людської душі, але завдяки йому книжка зливається з цілою масою такої ідеалістичної літератури (неукраїнської) і тратить інтерес правдивості.
Таке нерозуміння, така розгубленість в дивній і грізній обстанові виливається часом в обурення, частіше ж – у м’яку меланхолію. І, власне, такі ніжно-меланхолійні уступи особливо гарні у автора. Вони відчутні й перейняті справжнім почуттям краси, написані певною рукою майстра, що володіє своїми засобами. Майже в усіх оповіданнях зустрічаються такі гарні настроєві місця, як різдвяні настрої в «Тоді, як було Різдво», глибоко поетичні, тонко намальовані образи природи, як початок нарису «Страдницький шлях», або ефективні нічні картини з «В часи безнадійності».
Коли ж сі нариси розвиваються в оповіданні з акцією, коли автор торкається фактів і людей, його прозоре почуття краси зраджує йому. Ми вже не знаходимо тої музики настроїв, і попри сильно змальовані сцени разом з окремими влучно захопленими постатями, зустрічаються порожні фрази. Тут його жах і обурення перед незрозумілим жорстоким переходить в плаксиві, сентиментальні зітхання або близькі мелодраматизму виклики. Наприклад, оповідання «За правду» – типове оповідання для вуличного тижневика «з демократичним напрямком».
Але се найгірше оповідання в такім роді, а то навіть і між тими слабшими рисами К. Поліщука в його активнім матеріалі трапляються сильні, дуже ефектні місця. Тут можна згадати сцену вбивства в оповіданні «Злочинна тьма» – сцену, що своєю реалістичною рельєфністю западає в мозок. І цікаво, що в сих прозорих оповіданнях К. Поліщук виявляє себе навіть більше настроєвим, майже ліричним, тим часом як у віршах його звичайно переважає елемент думки, навіть надуманості.
Взагалі чим більше автор захоплюється формами і настроями, і чим менше він займається фактичним змістом своїх оповідань, тим міцніший він і певніший себе. Його матеріал стає багатшим; в подібних, майже монотонних явищах він знаходить щораз нові відтінки й настрої, нові ефекти, вислів набирає справжньої краси і ми маємо перед собою неабиякого майстра слова. Так, односторонність автора може здаватися хибою. Але питання, чи варто йому працювати над виправленням її. Даних для оповідача-новеліста К. Поліщук не виявляє і може корисніше було б, якби він віддав чисто настроєвій творчості.
Взагалі ж не даючи нічого нового щодо головної теми – війни, його книжка являється цінним, талановитим вкладом до нашої літератури, приємною обновою в сучаснім культурнім застою.
Примітки
Вперше надруковано: Літературно-науковий вісник. – Київ, 1918. – Том 72. – С. 248 – 250. Подається за передруком: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 675 – 677.