7
Степан Руданський
Варіанти тексту
|
||
Нічка тиха. Зорі світять.
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє,
Тілько свіжая могила
На степу чорніє.
І в могилі Соловей-цар
Сном опочиває;
Над могилою цариця
Тяженько ридає.
Вдруг по степу загуділо,
Затряслась могила.
І жахнулася цариця:
Північ наступила.
І дух царя Соловея
Став на верх могили,
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
І на вінку не смертельнім
Квітки розпукали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
І говорить: «Жінко люба,
Нічого тужити, –
Кинь Причепу і палаци,
В них тобі не жити.
Палац скоро завалиться,
І сліда не буде,
І столицю мою пишну
Занехають люди.
Бо Причепа уже другу
Десь там закладає.
Заким тую, як старую,
Кине-занехає.
Не вертайся ти до него,
Жий собі на волі:
Не подбає син о тобі
При лихій недолі.
Жий на волі, на степові,
Дасть тобі бог доньку:
Та пригорне, приголубить
Твою головоньку.
І у дочки тої будуть
Золотії крила,
У тих крилах її буде
І воля, і сила.
І як ворог прилучиться, –
Най тріпне крилами:
То посиплються, як порох,
Коні з козаками.
А з волосся буде мати
Отамана свого;
Нехай тілько не виходить
Замуж ні за кого».
Дух іздимів, і зірниця
Ще не засвітила,
Як цариця злотокрилу
Дочку породила.
Примітки
Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 127 – 129.