3

Степан Руданський

Що дівчину тоді займало?

Не знаю я! Вона стоїть,

І з неї то горохом піт

На личенько сумне валиться,

То так сама чогось міниться,

То стане біла, як стіна,

То синяя, як бузина,

То, як калина, зчервоніє,

То знов, як глина, побіліє…

Тим часом парубок прийшов,

Пустив на вітер кілька слов,

Покпився з неї, що Тетяна

В селі дівчинонька погана,

І глечиком води набрав,

І знов собі помандрував…

А дівчина сама зосталась,

Сльозами гіренько заллялась

І, як той пень німий, стоїть.

І думає: «Нащо мні світ?

Нащо мні більш у ньому жити,

Коли не хочуть мя любити?»

І відчепила свій фартух,

І зав’язала очі вдруг,

І до керниці головою!..