Варіант 1861 р.

1

Коло річки, коло Бугу,

Лужок процвітає;

Там Ганнуська-дівчинонька

Коров виганяє.

Там Ганнуська-дівчинонька

Коров виганяє,

Русу косу заплітає,

Стиха промовляє:

«Ой пасіться ви, корови,

По рівному лугу,

А я піду скупаюся

В чистенькому Бугу!

Ой пасіться ви, корови,

Я не забарюся!

Вмию личко, вмию брови,

Сяду, заплетуся!..

Прийде милий, поцілує

В білеє личенько.

Скаже: «Люблю тебе, мила,

Любеє серденько!..»

Ой Івасю, моє серце!

Забарись годину!..

Як умиюсь – не пізнаєш

Любую дівчину!..

Як умиюсь, заплетуся,

Квітками вберуся,

Тоді скажеш: «То-то люба,

Милая Ганнуся!..»

І скупалася Ганнуся

В чистенькому Бугу,

Заплелася, походжає

По рівному лугу.

Заплелася, походжає,

Милого чекає,

Синенькими квіточками

Голову вбирає.

2

То не місяць, то не сонце

Сходить з-за дубини:

То Івась так молоденький

Іде до дівчини.

Ой він їде, промовляє:

«Любеє кохання!

Не даєш ти мні покою

Зрання до смеркання.

Я від рання до смеркання

З коня не злізаю

І біленьких ніжок своїх

З стремен не виймаю.

Ніжок з стремен не виймаю,

Повід не спускаю,

Що день божий – до дівчини

Свої виїжджаю;

До дівчини Ганнусеньки,

Що пасе корови,

Подивитись на ї личко,

На чорнії брови.

Бо то личко, як калина,

Брови, як шнурочки,

Очі чорні, ще чорніші

Осінньої ночки.

Як погляне – сам не знаю,

Що зо мною діє!

Мила думка в головоньці,

І серденько мліє.

3

«Забарися, сонце ясне,

Іще хоч годину:

Нехай же я надивлюся

На любу дівчину!..

Нехай же я надивлюся

На любу дівчину,

Бо щось нудно на серденьку:

Либонь же, я згину!..»

«Що то, милий? що то, милий?!

Що то?! Бог з тобою!

А хто ж то нас розлучає,

Як рибку з водою?..»

«Ніхто, мила Ганнусенько,

Тілько твоя мати:

Вона ж мене напосілась

З світу ізігнати.

Ніхто, мила Ганнусенько,

Тілько твоя тітка:

Зчарувала – і я сохну,

Як рутвяна квітка.

Зчарувала, не сказала,

Чи довго ще жити.

Чи довго ще молодому

На світі тужити.

Зчарувала, не сказала

Ні тітка, ні мати,

Та бодай же і їм було

На світі тужити.

4

В кінці поля є тополя,

Могила під нею;

Там присипали Івася

Сирою землею.

На високії тополі

Чорний ворон кряче.

Над могилою сирою

Ганнусенька плаче:

«Не ховайся, ясне сонце,

У хмарному небі:

Не підійму головоньки,

Не гляну на тебе!

Не збирайтесь, чорні хмари,

Попід небесами:

Дайте змити могилоньку

Дрібними сльозами.

Може, слізка пробереться

По землі сирії,

Пробереться і западе

В груди молодії!

І заб’ється його серце,

Як билось недавно!..

Може, він ще спогадає

За дівчину Ганну!..»

«Ой Ганнусю, моя мила!

Не плач надо мною:

І в могилі моє серце

Б’ється за тобою!..

Іди, мила, в луг зелений,

Йди, моя Ганнусю:

Взавтра рівно по полудні

До тебе явлюся!..

І з полудня до півночі

Будеш ти мні мила;

Від півночі до полудня –

Темная могила…»

5

Сіла дочка край куточка,

Сльози проливає.

Стала мати серед хати,

Рученьки ламає:

«Втопила ти мене, донько,

В холодную воду:

Погубила здоров’ячко

І милую вроду!..

Де ті личка повненькії?

Де краска дівалась?

Стала жовта на личеньку,

Як намалювалась!

Де ті очі, чорні, ясні,

Що вогнем палали?

Затягнулись в лоб далеко

І там позгасали!

Втопила ти мене, донько,

В холодную воду:

Оддала ти нечистому

Здоров’я і вроду!

Поможіте ж, сусідоньки,

Скажіть, що робити?

Нехай же я перестану

Серденько в’ялити.

Є у мене василечки

Що я посвятила:

Кажуть, того ненавидить

Нечистая сила.

Заплету я її в косу,

Покроплю водою,

Може, як змилосердиться

Господь надо мною».

І заплела в коси зілля

Від злої напасти,

Та й послала Ганнусеньку

Знов корови пасти…

6

Пасе дівча коровоньки

До темної ночі,

Виплакала за миленьким

Свої ясні очі.

Не видати миленького!

Що ж то за причина?

Чи вже ж йому не милая

Ганнуся-дівчина?

Йому мила Ганнусенька,

Та зілля лякає:

Через зілля свяченеє

Приступу немає.

І розплелася дівчина –

Ніби на весілля;

І розплелась: витрясає

Свяченеє зілля!

Витрясає, поглядає

Сумними очима,

А вже милий, чорнобривий

Стоїть за плечима.

І сідає, обіймає,

Цілує, милує,

Присипляє й не всипляє,

Чарами чарує…

Ніби сонна, дівча стала,

Ніби її сниться:

То тополя, то могила,

То гріб, то світлиця.

І туманом стали думи,

Розум погасає;

Обійняла миленького,

Іде й не питає.

Іде з милим до могили,

Могила розкрилась.

І навіки Ганнусенька

Спати положилась.

7

В кінці поля є тополя,

Могила під нею.

Там Ганнуся із Івасем

Лежать під землею!..

На високії тополі

Чорний ворон кряче;

Над могилою старою

Стара ненька плаче.

Ворон кряче, мати плаче:

«Доню моя мила!

Чи ж я тебе, моя доню,

Не щиро любила?

Чи ж я тебе, моя доню,

Чи я не гляділа?

Доню моя, голубонько,

Де ж ти залетіла?

Залетіла голубонька

Та вже й не вертає!

Хто ж без тебе, Ганнусенько,

Мене поховає?

А хто ж мої старі кості

Обмиє сльозами?

Доню моя, доню моя!

Вернися до мами!..»

Ворон кряче – мати плаче,

Аж руки ламає.

А Ганнусі нема, нема,

Назад не вертає…

Ворон кряче – мати плаче,

Аж б’ється у груди…

А Ганнусі нема, нема

Та вже й і не буде.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1972 р., т. 1, с. 363 – 377 (більша частина тексту), 521 – 522 (варіанти 1861 р.).