2

Степан Руданський

То не місяць, то не сонце

Сходить з-за дубини:

То Івась так виїжджає

До свої дівчини.

Ой він їде, промовляє:

«Любеє кохання!

Не даєш ти мні покою

Зрання до смеркання.

Я від рання до смеркання

З коня не злізаю

І біленьких ніжок своїх

З стремен не виймаю.

Ніжок з стремен не виймаю,

Повід не спускаю,

Що день божий – до дівчини

Свої виїжджаю;

До дівчини Ганнусеньки,

Що пасе корови,

Подивитись на ї личко,

На чорнії брови.

Бо то личко, як калина,

Брови, як шнурочки,

Очі чорні, ще чорніші

Осінньої ночки.

Як погляне – сам не знаю,

Що зо мною діє!

Мила думка в головоньці,

І серденько мліє.