Мовою сокири

Улас Самчук

Десь там, колись там, серед лісу, у дерев’яних бараках, що залишилися по робітниках «ост», оселилась чимала кумпанійка молодих бурлаченьків, так хлопців з копу, що стягнулися сюди з різних кінців славетного «третього райху».

Жили, співали, грали, робили руханку і чекали «що буде». Комендантом у них Василь Тетеря – тертий калач, грізний підпільник, в’язень Берези, в Бердичеві, під бомбами, вислизнув з рук енкаведе, і ось лиш пару місяців, як покинув горезвісний Бухенвальд. Обличчя смугляве, дихає спрагою життя, а сині очі зраджують відбиток доби.

Довкруги повільно, ліниво, тонким рівним шумом шумлять стрільчаті смереки, а побіч – поетичні рештки бувшої фабрики Мессершмідтів. Повітря дзвенить, сонце сипле життям, автострадою ревуть машини, небом шугають у всіх напрямках літаки, усіма стежками, американськими джіпами бігають Ваньки.

І якось одного славного, бадьорого ранку… Було сонячно… У таборі співали: «Небо синє, земля чорна». І – знак від вартового. Василь Тетеря вийшов з бараку.

– Увага, хлопці, увага!

Три слова, і пісня урвалася.

За пару хвилин на подвір’я ввігнався «джіп», на ньому двоє міцних, мов з металу, янкі, і повний, круглий, з блискучими погонами Ванька в чині майора.

Хлопці юрбою стоять перед бараком, спереду Тетеря. Майор повільно підходить, хвилинку дивиться, міряє всіх з ніг до голови.

– Здраствуйтє! Ви кто такіє?

Сто двадцята очей мовчазно дивляться насторч. Тиша. Янкі спокійно жують гуму…

– Ви кто такіє? – повторяє ще раз майор.

– Люди, – спокійно відповідає Тетеря.

– Віжу. Что здесь делаете?

– Нічого, – відповідає Тетеря.

– Аткуда ви?

– З України, – відповідає Тетеря.

– Чево ж ви здесь? Вас ждьот родіна!

Сто двадцять очей дивляться мовчазно. Майор чує холод, що з них ллється. Він бентежиться, очі його бігають розгублено.

– Чого ви тут? – викрикує нервово майор. – Додому! На родіну! Вас там ждуть! Совєтський союз – найбільша держава світу, вас чекає велике майбутнє!

Майор не може говорити спокійно, він захлинається словами, очі, що дивляться на нього, нищать його рівновагу. Але він говорить. Говорить довго, банально, за шабльоном.

І нарешті скінчив, і чекає відповіді. Янкі чекають також, навіть перестали жувати. Вони не розуміють, що в дійсності твориться, чого ті люди тут, і чого так дивно дивляться. Глибока мовчанка запала довкруги.

Нарешті виступив Тетеря. Не глянув ні на кого, увійшов до бараку, по хвилі вернувся. В руках у нього сокира. Майор кладе руку на револьвер. Тетеря глянув на нього презирливо.

– Прошу перекласти, – звернувся він до перекладача. І подаючи янкі сокиру, каже: – Прошу взяти ось цю сокиру.

– Навіщо? – питає янкі.

– Прошу взяти.

Янкі бере сокиру. Хлопці, мов би по команді, стають вряд, розстібають коміри сорочок. Тетеря нахиляє свою голову перед янкі і кричить:

– Рубай!

Обидва янкі отетеріли, бачать нечуване. Здивовано відступають. Янкі відкинув сокиру, підступив до Тетері, подав йому руку і пішов швидко до джіпа. За ним пішов майор.

– Ето тєбє, галубчік, нє паможет, – були його останні слова.

За хвилину джін, підстрібуючи, біг моторно в напрямку села. Хлопці проводили його поглядом, аж поки той не зник.

Таку ось історію оповіли мені сьогодні двоє хлопців з околиць Герсфельду, що прийшли відвідати табір «На цегельні».

1 липня. Вогкий, холоднуватий день з вітром. Я мабуть надмірно думаю. Десь там далеко президенти і міністри говорять багато гарних слів, а тут, біля нас, так багато негарної дійсності, і коли б з тих слів могла сповнитись бодай одна сота частина, то й тоді, напевне, мені не треба було б кожного дня волочитися між цегельнею і Крігсшуле і довідуватися,«що з нами буде». Але я чомусь переконаний, що з усіх тих слів на нашому континенті не буде діла. В Унрівських анкетах, що їх нам дали виповнити, ми всі написали, що хочемо їхати до Канади. Ні. Ми хотіли б додому, але при цих виглядах у нашій старій Європи не буде для нас місця.

Весь день ідуть танки, і все на захід. Великі, тяжкі, напхані муринами. Війні кінець. Гітлер поміг Сталінові забрати Європу, американці поможуть йому забрати світ.

Мусимо діяти. В УНРРА вже знають, що ми мешкаємо приватно, а харчуємось у таборі. Так. Мушу переходити на німецькі харчі. Був навіть у міській радниці, куди я заходив інформуватись, і там сказали, що прийняти мене на німецьке харчування можуть лише тоді, коли я викажусь виказкою, що можу тут, у цьому місті, мешкати і таке інше. О, розумію! Кому тепер потрібен хоч би навіть один зайвий їдець? Місто, Німеччина, всі люди дослівно голодні, щодня лише й думають, як дістати харчів, а ми з Танею приносимо іноді нашим господиням, старим дівам, що чомусь не вийшли заміж, американських бісквитів, і діви не можуть нам надякуватись, а щоб чимсь таки й собі прислужитись, приносять нам на тарілочці дещо поричок та агрусу. Вітаміни! Ми на них тепер голодні, багатьом людям після консерв випадають зуби…

3 липня. Передучора, вчора і сьогодні дощ. Чорні хмари валунами котяться над землею. Асфальтом рине вода і несе з собою масу «бичків». Курці, а з ними й моя Таня, в ці дні страждають.

Я ходжу. Туди йду, сюди йду. Все чогось шукаю. Дивуюся, що були люди, що мешкали в справжніх мешканнях, що кохали, слухали . музику, пили пиво. Я вже забув, що то опера, і коли недавно слухав Баха, видавалося, що в тій музиці снують совєтські майори, золоті пагони, що біжать потяги на «родіну», мають червоні прапори, мигає обличчя «батька народів».

Рано були в кіно на унрівські кошти, показували якогось диктатора в карикатурному вигляді. До речі – диктатори! Це препоганий знак. По диктаторах наступає, звичайно, кінець даного політичного світу. У Греції, в Римі… Невже і Європі кінець? Ця думка не лишає мене. Ні, кажу, а одночасно: так! Європа не може вирішити своїх проблем. Імпотенція. Безсилля. І це жене її до безодні.

4 липня. Сьогодні американці святкують своє національне свято, сьогодні ми перейшли харчуватись на цегельню, і сьогодні я мав довгу розмову з Доленком, у присутності Дубровського, все на ті ж марудні, чисто наші, теми політичної дійсності!, що їх можна назвати переливанням з пустого в порожнє. Маємо дуже своєрідний, можливо, одинокий у світі, стиль нашої політики, стиль, що оперує неіснуючими, безплідними категоріями, побудованими на грі малих амбіцій. Галичани, волиняки, харків’яни. Ті і ці. І тільки ми. І як не ми, то ніхто. І солодкі, майже снотворні мрії, що ми щось зробимо, не бажаючи бачити під «ми» дійсно суть нації, а не лише малий гурток людей з певними мріями.

Гуде сирена. Які різкі, болючі, знайомі звуки. Крик землі. Але це не літаки, це лише пригадка, що за чверть одинадцята і що в цей час усі цивільні люди мають бути дома. Перед вікнами квапляться німці і не квапляться мурини. У протилежному вікні стирчить задоволене кругле обличчя з люлькою в зубах, що ніби говорить: а от мені нема куди квапитись. Я дома. Я курю. Я вдоволене.

5 липня. Якраз задзвонили дзвони міста. Я вернувся з мандрівки по таборах. Зрання пробував писати брошуру «Чому я не хочу вертатися додому». Це тепер наша пасія – писати брошури, але при тому я переконався, що переконливо і сильно написати не хватить у мене наснаги. Бракує слів. Стилю. Думок. Порожні ми за цей час стали, хоча повні гніву, терпінь, невдоволення. Таня перед обідом ходила до унрівського кіна, вернулась і наспіх готує обід. Дещо випогодилось, але невистачально, щоб зватись погодою. Наші люди замотані, лише ходять і лише один одного питають: що буде? У таборах настала дивна тиша. Усі переконані, що це перед бурею. «Щось станеться». Сьогодні в Англії вибори до парляменту. Сьогодні в Потсдамі засідання «трьох великих».

6 липня. Засідання «трьох великих» – буйда. Слухаю радіо і нічого такого немає. Сьогодні нагло помер Черчіль… Мабуть така ж нісенітниця. Фабрика таких «вістей» працює у нас без перерви. І зрозуміло.

7 липня. Погода покращала. Настрій також… Хоча для цього нема поважних причин. Хіба те. що солідно пообідали у доктора Паламарчука, в товаристві «нічого собі» жінки польського походження, що, видно, грає тут досить поважну і, здається мені, не дуже гарну ролю. Якісь тепер усі люди підозрілі. Недобрі стали наші очі, що бачать тільки лихе.

Був у таборі. Таборових пліток не слухаю. Позитивного нічого. Чекають, а чого – не відомо. Почав читати книгу шведа Петра Ніссера «Кров і сніг» про фінсько-шведську війну. Цікаво, пристрасно, міцно.

10 липня. Перед парою днів написав, прочитав перед В. Дубровським і вислухав зауваження на моє «Не хочу чи не можу»? Розпатронили. І по заслузі. Життя більше, ніж слова, і писати по гарячому, щоб усе сказати, це – хапати руками гаряче залізо.

Сьогодні наші люди на цегельні хвилюються більше, ніж звичайно. Місто жадає, щоб вони йшли далі, відмовляє в харчуванні, а йти нема куди.

Над табором цегельні майорить жовто-синій прапорець – рука, що звисока і здалека вітає рідний край, викликаючи в совєтських офіцерів, що часто проїжджають сюдою, пекельну їх ненависть, яку вони, напевне, в скорому часі спробують нам задемонструвати. Але жовто-сині відзнаки, як виклик, яріють майже на кожних грудях наших людей. Повірте, що це героїзм!

Дорогами все йдуть люди з візочками. Тижні, місяці. Йдуть і йдуть. І все на захід, І все німці.

Радіо багато говорить про поляків. Скучна тема. Багато слів, а ніякого діла. Агент Москви Бєрут розпаношився на руїнах Варшави і можемо бути певні, що лише волею своїх хлібодавців пожне він одного разу приречення нашого Скрипника. Західні ж потуги обмежаться лише і виключно гарними словами. Поляки ж, ті горді люди, які донедавна були переконані, що світ паде до їх ніг і за Польщу піде він на Голгофу, тим часом сидять разом з іншими по таборах і старанно псують собі кров і репутацію, роблячи вигляд, що нічого не розуміють.

Новина. Від’їжджають Пастернаки. Відбулося засідання нашого ареопагу, їх умовляли, але не помогло. Наслідки політики наших шанових політбюрівців, що з комітету старанно роблять фікцію, бавлячись у диктаторів. Гадають, що і на цегельні можна почуватись, як у Кремлі. Комітет наш для замилення ока, його рішення передрішуються деінде, виходять розпорядження, про які ми не знаємо, звідки вони появляються. Ну і що ж! Нічого. Скоро і я наслідую Пастернака. А був він одним з найкращих, реальних, дідових робітників. Їдуть з невеликою групою на Франкфурт.

Вечоріє. Сидів на м’якому дивані і читав про фінсько-совєтську війну. Мразь і ганьба! А світ те бачив і мовчав, бодай би заціпенів! З вулиці чути плач дітей, десь рипить грамофон і годинник на вежі б’є восьму. 12 липня. Петра і Павла. Свято жнив. Властиво, їх початку. У повітрі зворот до осени, до того гіршого боку планети, якого ми тепер повинні б боятися. Зимувати на цегельні не було б гаразд, як не буде гаразд узимку для безлічі наших неповоротців.

Сьогодні писав мало. Чому? Не маю настрою. Ходили з Танею на цегельню, після на цвинтар. Ніде мабуть нема таких гарних цвинтарів, як у Німеччині. Культ мертвих – велика річ, пошана предків – пошана самих себе. Рослинність, квіти, алеї і пам’ятники творять гармонію любови до тих, що спочивають у цій землі. А який чудовий краєвид… Проте, найкращий цвинтар я бачив у Римі. Ті пишні алеї кіпарисів і ті мармурові пам’ятники…

15 липня. Ідилія. Ніхто нас не чіпає, аж дивно. Совєти забули, «родіна» мовчить. Ми читаємо, ми пишемо, ми навіть сміємось. Читаю Оскара Гекера «Пречудова пані наша Йоганна». Бісмарк, сальони, музика Шопена, Фонтенебло, Апеніни. І настрій, що видається нам тепер казкою.

Міцно сяє сонце і так гріє, ніби надолужує минулі холодні дні. Запрошення на обід до доктора. Товариство. Пані. Французький коньяк. Повно сміху, аж ніяково. Може, ми направду на Рів’єрі. По обіді річка з свіжим повітрям, з запахом сосни, з панною Оксаною Б. і іншими молодими людьми. Ходили в ліс і шукали в кущах малини.

А завтра в славетному Потсдамі таки почнеться, без сумніву, одинока свого роду конференція «трьох великих» плюс одного меншого. Чекали її довго і вперто. Тяжко було витягнути з Сочі самого геніального. Зате Трумен з далекої Америки поспішив, оглянув мальовничі краєвиди Берліну, перечитав усі газети й журнали.

Оповідають, що рускій цар Олександр III одного разу ловив рибу. І враз дістає повідомлення, що певні європейські посли спішно домагаються його авдієнції в дуже важливих справах. Цар зволив на це відповісти: коли рускій цар ловить рибу, Європа може зачекати. Але то було з царем білим. Червоного може зачекати й Америка.

Потсдам. Фрідрих Великий, Бісмарк і Гітлер. Якими пахнилами майбутній Гітлер викурить запахи великого Джугашвілі з салонів пруських кайзерів?

Примітки

Подається за виданням: Самчук У. П’ять по дванадцятій. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954 р., с. 179 – 188.