Останні дні епохи

Улас Самчук

21 червня. Герсфельд. Крігсшуле. (Воєнна школа). Казарми, мури коридори, совєти, шпиги, американці, всі мови, всі раси. Табір УНРРА. Міжнародне болото. І ми в ньому. І по самі вуха.

Що, до дідька, сталося? Отже ж, ми виривалися з усіх сил з Тюрінгії, щоб уникнути людоловів, і враз… Господи Боже! Такий ось дивний наш еквілібристичний, мінливий, підступний, зрадливий час. Дійсно. Ми у старій німецькій казармі, оточеній високими, як тюрма, мурами, у брамі американська озброєна варта. І нема права виходити. Чекають транспорти до Чехії, до Мадярщини, до Польщі, «на родіну».

Але дозвольте за чергою: у вівторок, 19 червня, під вечір, ми залишили Ваймар. Їхали тяжко, повільно, автобус переладований, на гору ледве рухався вперед. Дорогою перегонили безліч піших, з возиками, втікачів, чимало наших знайомих… Віталися з ними, вимахували руками. Зупиняла військова контроля, ми оперували виказками Червоного Хреста, – Окей! – і далі. Минувши Айзенах і річку Фульду, де кінчається Тюрінгія, ми «вдарили», як і слід порядним українцям, хвацько пісню. За нами небезпека і страх, перед нами свобода і певність.

Біля одинадцятої ночі ми в Герсфельді – сто двадцять п’ять кілометрів від Ваймару. Нашим наміром є виїхати за місто, до якихось там цегелень, і там отаборитись. Настрій добрий, все що було, забуте… І навіть те, що існує «поліційна година».

І були ми не мало здивовані, коли серед мертвого, порожнього, темного міста нашому великому автобусові заступило дорогу маленьке, мов цуцик, «джіпеня». Стоп! Стоп то й стоп. Це нам не первина. Бачимо «ем-пі» і бачимо їх наміри. Контроля. Виступає наш Мойсей – Пастернак, іде, видно, розмова… Ми готові показати наші виказки, але їх не вимагають.

По хвилині Пастернак вертається, а один ем-пі побіг до будови побіч. Є то, видно, аліянтський військовий уряд, бо прапори Америки, Англії, Франції. Приємно, що не бачимо «четвертого великого». Що є? Мусимо зачекати. Чекання. Ем-пі виходить, стрибає до «джіпа», дає нам знак рукою і наш велетень пихтить далі. Вулиці, вулички, вправо, вліво, і нарешті брама, а в ній вартові, довкола мури, а в середині казарма.

Нам не подобаються ніякі мури, ніякі вартові. Усе те попахує арештом. В’їжджаємо з різними почуттями. Єдине, що нас заспокоює – багато американських вояків. І от ми зупинились… І от приходять військові і кажуть нам іти спати. І показують на казарму. Автобус з речами лишається на подвір’ї. Сходи, перший поверх, двері, кімнати, кволе освітлення. Велика, зовсім порожня, кімната, появляються свіжі паперові сінники, кладемо їх побіч один одного і лягаємо. З нами Жеваги і Осадча.

Але не спиться. Де ми є? Що це за табір? Чому варта? До всього, з темноти доноситься шепіт:

– Та це ж звідсіль висилають на родіну.

Сон зникає, втома зникає, малюються дивовижні картини, насторожується увага.

Перед світанком я все таки на мить задрімав. Але тільки на мить. Ледве світанок, я вже на ногах. Також і інші. І одразу на двір. Там уже повно людей, між ними знайомі, бачимо обох Пастернаків. Це дійсно переходовий табір УНРРА. І звідсіля дійсно відправляють транспорти додому. Але не лише на «родіну».

УНРРА? Так. Ми вже чули це слово, хоча не знаємо його значення. Знаємо, що це організація, якої завданням є допомогти чужинецьким робітникам у Німеччині повернутись до їх дому. І що складається вона з представників чотирьох аліянтів, отже й СССР. І знаємо, що головну допомогову акцію несуть у ній американці, а найбільші моральні впливи мають там большевики. Президент цієї організації американець Лягвардія є виразним большевизаном, як також величезна більшість урядництва, ангажованого з різних національностей, за своїми переконаннями є або комуністами, або комунофілами, або невтральними.

Отже, під опіку такої організації ми, не хотячи, попали. Отже, з-під дощу під ринву. Наші люди вагаються, не хочуть брати своїх речей, але шофер автобусу наглить, він мусить вертатися. Там на нього чекають інші, і ми це розуміємо. І мусимо розвантажуватись і шукати притулку в цьому непривітливому гнізді.

Дещо згодом на подвір’ї появляються знані «типи». Пізнаємо їх. Оглядають нас очима гієн. Це також «наші», лише вони вирішили «вертатись», а щоб загладити перед своїми богами власні «гріхи», кожний з них мусить викупити їх ціною життя своїх ближніх. Темні, чорні, брудні душі. Гидко на них дивитися. Смородом дихає від них.

Перед сьомою якісь інші тини сказали нам іти до канцелярії і записатися. Записатись? Подати свої прізвища?

Але відступу немає. Нас звідсіля так не випустять. Мусимо оформитись. Німецькі дівчата, що тут служать, щедро обсипають нас жовто-білим порошком. Невеличкий, польського походження, чоловічок, записує, Документів не вимагає. Починається діалог:

– Ваше прізвище?

– Відповідь.

– Національність?

– Українець.

– Такої національності нема.

– Як то нема?

– Бо нема.

– А ми ж, по вашому, що?

– Ви поляки, або росіяни.

Гнів, обурення, протести, дискусія, доказування.

Полячок мовчить, він вагається. Вже давно помічено, що поляки найохотніше відмовляють українцям у їхній національності… Твориться затримка. Появляється молоді жінка, невисокого зросту, з копицею чорного волосся на голові, в окулярах і унрівському однострої, що виручає безкомпромісового полячка. Пані Пастернак завзято пояснює, хто ми і чого хочемо. Ми не поляки і не руські. Ми українці. Не бажаємо вертатись «на родіну» і туди не вернемось.

Ага. Так. Добре. Ми, значить, українці? З бувшої Польщі? Не хочете вертатись? Добре. Запишемо вас українцями з Польщі. Вдоволені?

Так. Вдоволені. Запис продовжується. Ми цікаві, хто є та пані. Американка, жидівського походження, говорить по німецьки. Має, видно, багато права, поводиться незалежно, нам подобається це, хоча ми їй не віримо.

Дістаємо маленькі картки – ім’я й прізвище: «D. P. INDEX CARD G 023420077». З цього часу це і є наша «національність». Ді-Пі. «Displaced persons». «Насильно переміщені особи». Далі просто до їдальні, до дерев’яного бараку у дворі, що стоїть упоперек. Простора зали, довгі столи, гори білого хліба, миси маргарини й мармеляди. З котлів наливають питво, що пахне справжньою кавою, якої ми вже багато років не нюхали. Сідаємо і їмо. І розглядаємось.

Тут уся Європа. Бачу великий гурт молодих, міцних дівчат у коротких спідничках, жидівського походження, з чеськими національними відзнаками, що говорять по мадярськи, бачу міцних парубків, що перегукуються російсько-українською мішаниною з червоними зірками, бачу французькі і югославські трикольори, польські орлики, італійські кокарди.

Ще більше здивовання, коли за їжу з нас не вимагають заплати. Не хочемо вірити, що це з благородних мотивів. Напевне, якийсь підступ. Хоча до цього часу жадних для того доказів не було.

На дворі нова несподіванка. Великий натовп, переважно наших, тих, що вчора приїхали, а в середині особа в шоломі, в однострої американського вояка. Підходимо ближче. Особа в шоломі говорить по російськи. Ванька. Завзятюща агітація за родіну. Вигляд голубиний.

– Не вірте, вас лякають, ніби ми знущаємось над поворотцями, вирізуємо їм груди, засилаємо на Сибір. Брехня. Ширять її вороги народу, ті, що билися за фашизм, за Гітлера. Усі чесні люди вертаються одразу додому, до своїх родин, до своїх рідних колгоспів. Робітники на заводи… Кожний на своє місце. Держава допомагає, щоб вони загосподарились, щоб скорше увійшли у нормальне життя. Оповідають, що ми відриваємо дітей від матерів, чоловіків від жінок! Брехня! Не вірте цьому. Ось тут є люди, що можуть вам посвідчити…

З натовпу чути підтакуючі голоси, але разом зривається ціла буря протестів.

– Знаємо, знаємо! Стара пісня! Грудей ви, розуміється, не вирізуєте, але що поворотці дістануться додому, як рак свисне, то це вже істина. А чому він сам не їде? А чому одягся в американську одежу? У своїй боїться! Запруть і його за ту уніформу! Шпигун, шпигун! На Сибір з ним!

– А ти хто? – кричить Ванька до першого, що особливо йому перечить, нагло втративши голубиний вигляд.

– Я собі той, що є!

– Ізмєннік!

Новий зрив шуму. У наступ ідуть жінки. Перед веде пані Пастернак. Ванька втрачає нерви і логіку, хапається за револьвер.

– Хочете, не хочете, а поїдете! – кричить він. – Вивеземо! Ви зрадники, вороги народу, були з Гітлером, тепер боїтесь справедливості! Знаємо вас!

– Ти ще більше боїшся! Ось надів захисну шкуру, щоб не впізнали. Пізнаємо і так. Потягнуть ще й тебе, голубчику, у Сибір!

Ванька наступає, хвилюється, пані Пастернак біжить і приводить ту ж невеличку пані з чорними волоссям, починається мирова акція. Ваньку відтискають, воюючі жінки відходять, мир водворяється.

Але мир не певний… Ніхто в нього не вірить. Ванька так цієї справи не лишить. Останніми його словами було: «Всьо равно забєрьом». Наші люди не квапляться до своїх мешкань, вони розбрелися по-під мурами і щось дуже старанно їх оглядають. Ми з Пастернаком рішаємо, що цього мало, що треба діяти більш чинно, треба розглянути терен, довідатись, яка ситуація в місті. Рішаємо вирватись до міста, сюди ж було виряджено комітетом пана Литвиненка, що мав би приготовити для нас приміщення. Треба його знайти і з ним порозумітись.

Потім у цьому місті мешкає і практикує мій давній, ще з Праги, приятель і земляк лікар Паламарчук, якого було вивезено сюди німцями на роботу. Добре б і з ним побачитись.

Йдемо, отже, до канцелярії по перепустки. Та сама кучерява пані запитала нас, чому нам треба до міста, ми їй пояснили і перепустки дістали. І от за брамою… Треба діяти і то негайно. Насильний вивіз «на родіну» ніяка [не] байка. Знаходимо доктора Паламарчука. Тепле, щире вітання. Вісті, що дістаємо від нього, не кажуть нічого приємного. Американський комендант міста до нас неприхильний, багато біля нього таких, що «гаварят по руски», багато взагалі темних типів, і всі вони в одностроях американської армії. Бувші якісь кацетники, бувші вислужники гестапо, тепер вони якимсь чином перекинулись на співробітників того ж Ваньки, що ми його бачили сьогодні рано. Ванька ж із полоненнях, вислужник Енкаведе, довить, земляків, робить над ними суд і сам розстрілює. Дуже приємно.

Знаходимо і Литвиненка. Той у найгіршому моральному стані, ніяких приміщень не знайдено, нічого не зроблено, радить тут не зупинятися, а їхати далі. Куди? У ліси, у села. Тікати. Ховатися.

Настрій винятково панічний, ми з Пастернаком вислухуємо все це мовчазно, не годимось ані з доктором, ані з Литвиненком. Тікати нема куди. Треба триматись більшим гуртом. На випадок потреби, боронитись силою. Зачекати решти наших людей, що мають сюди прибути, стягнути всіх з околиці, і коли нас у тій казармі буде не тридцять, а триста, дамо собі завжди раду. А потім шукати виходу. У лісі ж нас перестріляють, мов качок. А прийде зима… А харчування…

Гарні розмови.

Я прошу доктора знайти для мене квартиру приватно, він тут уже старий мешканець, має знайомих. Доктор обіцяє… І оповідає, що тут тепер повно підозрілих типів, крутяться, інтригують, доносять. Сам доктор завідує лікарнею для ді-пі, але проти нього діють якісь темні сили, якийсь доктор з Бухенвальду, що труїв там своїх земляків, тепер намагається труїти інших. Учора когось там «викрив» Ванька, жертву допитувано, бито і, здається, її розстріляють.

Вернувшись до табору, нічого про це не говоримо. Наші люди і так ледве дихають під навалою татарських вістей, що без перерви хтось тут ширить. Когось там вивезли, когось забрали, завтра має бути якась комісія, тих там затягнули до якоїсь кімнати і вимагали документів… І так усе, і так без перерви. Ми тільки сказали, що все гаразд, що скоро прибуде нова партія наших людей і будемо робити старання їхати далі на Франкфурт.

Одночасно ми з Пастернаком рішаємо вияснити наше становище в УНРРА. Заходимо до канцелярії. Приймає та ж пані. Тепер ми знаємо, що її прізвище Штерн. Вона виконує обов’язки комендантки табору. Запитали її, чому ми не маємо права виходити з табору, чи можемо їхати далі, пояснили наше відношення до большевиків, зазначили, що ми назад не хочемо вертатися, і чи можемо в такому разі розраховувати на допомогу і співчуття УНРРА?

Дістали неясну відповідь. Вона сама, не знає, що з нами робити. Цей табір призначений для тих, що вертаються додому. Тепер це збірний пункт чехословацьких поворотців, але є тут також і росіяни. Вона мусить запитатись у цій справі в Касселі, що має робити. А чи не будуть творити над нами насильства повернення? Ні. УНРРА такого не практикує, але як рускі будуть вимагати, УНРРА не може противитись. Ми сказали, що нас таких у дорозі кілька тисяч, і вони можуть також попасти сюди. Штерн знизала плечима. Вона не знає, що в цьому випадку робити.

Невиразність триває, нашим людям сказали, що нас насильно не вивезуть. Ма’мо триматись свобідно і певно, большевиків не чіпати, диких вістей не слухати, у ніякі дискусії не вступати.

Вечоріє. На душі тягар. Ми помістились у одній кімнаті разом з Жевагами і Осадчою. За стіною у нас червоні, кімнати сполучені дверима, і хоча вони забиті, однак, ми говоримо пошепки. Осадча переживає найбільше. Я думаю про мої архіви, хотілося б їх зберегти, але мені ніяк не було б приємно, коли б вони попали до рук червоних. На всякий випадок, оглядаю піч: чи змогла б вона у короткому часі, при потребі, таку кількість наперу обернути на попіл?

Тяжкий, тривожний сон.

23 червня. Усе під знаком страху. Страх висить у повітрі, страхом дихаємо, страхом живимось. Це не тільки дійсний стан речей, це ще й наше виховання. І наше минуле. Спадщина від предків. І не легко такого позбутись.

Знаємо, чому нам не вільно виходити з табору. Причиною – Ванька. У таборі якраз знаходиться група, що «добровільно» має їхати додому. Акцією керує Ванька. Від’їзд призначено на сьогодні. І от несподівано нагрянули ми, за нами ще одно авто, за ним ще… І нас тут повно. Іван злякався, сказав закрити табір, він не певен, що його душі не заразяться нашим прикладом. Він також вирішив приспішити вивіз своїх жертв. Несподівано зібрав їх і заявив, що вже завтра їдуть. Звечора «робили настрій». Якийсь «удалєц» явився з гармошкою, залунала традиційна «Катюша», хтось просто на подвір’ї, у поросі, на очах американців, пішов навприсядки. Група осіб стояла безучасно довкруги, кілька міцних типів, здається, наших сусідів через двері, пильнують лад і порядок.

І от ми спостерігаємо «поворот» зблизька. Нам, правда, заборонено підходити до тих щасливих, але це діється перед самими нашими вікнами, і ми все бачимо.

Рано, біля восьмої, приїхали американські війскові авта. З казарми виходять люди і по черзі розміщуються. Гармоніст збоку старанно, без перерви, грає. Група молодих парубків пробує щось співати. Спів уривається. Молода жінка в авті, з дитиною на руках, уголос ридає. До неї підсіла Штерн, обняла її за стан і щось нашіптує. Чого ще чекають? І це триває. Нарешті Іван і Штерн всідають до «джіпа» і кудись мчаться. Обличчя поворотів сумні, мов їх везуть на заріз. З від’їздом Івана замовк і гармоніст. Довга, гнітюча перерза.

По часі Іван вертається… Привозить ще кількох, видно, якусь родину… Усілися. Готово. Щось крикнули, почули слово «Сталін». Авта, одно за одним, рушають і ховаються за рогом казарми. Поворотці закривають обличчя руками. Плачуть.

І одразу по залях пішла вість: вільно виходити до міста. Відітхнули з полегшою…

Ми тут лише «свої», і нас тут повно. І не лише з Ваймару, але й з інших околиць. З червоних лишилися самі агенти, ті наші сусіди за дверима, і героїчний Ванька в американському однострої, що вербує нових «добровільних» поворотців. Міс Штерн дійсно не знає, що з нами почати, по всьому видно, що вона співчуває Ваньці, але після наших з ним контраверзій, про наш поворот годі думати.

Пізніше: ми з Танею маємо приватне мешкання. Посередничав доктор Паламарчук. Маленькі дві кімнатки в сутерені старого будинку при Вальштрассе 20.

До доктора я зайшов сьогодні рано, він просив мене «заходити до нього обережно», мешкає при Кляйн-Михаельштрассе 6. Я і зайшов «обережно». І тільки подзвонив, як за мною появився Іван і ще один у цивільному. У Івана при боці револьвер. Він подививсь на мене, пізнав і питає:

– До доктора?

– Так.

– Як до лікаря, чи приватно?

– Приватно. Старий знайомий.

Іван подзвонив і увійшов, я лишився і вийшов на вулицю. Фу! Мені аж соромно. І чого це я так негідно хвилююся?

Я не пішов далеко, вирішив чекати, поки вийде той проклятий Іван. Ще, чого доброго, заарештує доктора. У такому випадку я безсилий щось помогти, але бодай дам знати іншим і буду скромним свідком.

По годині Іван вийшов. Спішу до доктора. Той весь блідий і говорить пошепки. Поки, каже, був той «великий аліянт», у мене отам, за дверима, сиділо двох емінентних «ворогів народу». Виявляється. Іван хотів знати, яким правом доктор примістив у лікарні для ді-пі такого страшного грішника, яким є доктор Гомзин. Доктор сказав, що він це зробив з чисто харитативних ночувань, що Гомзин є поет, що за час свого скитання він обернувся в кістяк, зовсім вибився з сил, і треба було його привести до людського вигляду. Іванові хтось шепнув, що Гомзин чи не сам Люципер, і що від нього чи не залежить щастя цілого СССР разом з геніальним Сталіним. Можна сподіватися, що Гомзина візьмуть і будуть допитувати.

А ми з Танею розкошуємо в нашому приватному мешканні. Я пишу, Таня читає, до табору заходимо лише їсти. Довго вагалися, чи гаразд нам вилонюватись із нашої дружньої групи, з якою ми стільки пережили, але перемогло бажання мати більше свободи. Хочеться нотувати ці дні, цей настрій, цих людей. Шкода, щоб по них згинув слід. Кожна людська істота, що виповняє собою цей час і цей простір, виконує певну історичну місію.

Ось мила пані Наталя Осадча, що так винятково хвилюється, щоб її не вивезли. Чого так боїться «вивозу»? Що зробила злочинного, чого мусить боятися?

Нічого вона не зробила. Вона науковець, ботанік. Незлобива, як голуб. Гріх її в тому, що вона одного разу вийшла заміж за професора, талановитого ботаніка і науковця, Олександра Янату. Безглузда шовіністична московська влада вивезла Янату на Соловки за те, що той е відомим українським ученим, а зграя безглуздих холуїв тієї влади роками переслідувала беззахисну його жінку за те, що вона дружина репресованого. Її, мов зачумлену, оминали на вулиці, її звільнено з праці, їй відмовлено в «жилплощі», вона була приречена живцем на загибіль, на вулицях рідного міста.

І як їй не боятися тієї влади, тієї потворної сили?

Або та дочка репресованого українського поета Оксана Буревій, або недостріляний соловчанин Підгайний, або вимучений художник Жеваго, або всі ті розкуркулені, гпані, переслідувані. Їх тисячі і тисячі.

О, яка чудово-безобразно висловлена доба!

24 червня. Зелені свята. Пригадується замаяне подвір’я, встелена пахучою лепехою долівка, віночки для свячення. Те було. Є: табір, черги за кавою, страх. Однак, «ми» входимо в роль. І влаштовуємось. Цегельня за містом, про яку ми чули ще у Ваймарі, існує. І вона тепер стала головним штабом мандруючої «організованої громадськості» харків’ян, на чолі з славетним громадянином і політиком Володимиром Доленком, професором Михайлом Вєтуховим, Дубровським, Сеником, Підгайним, Криловим і іншими, і іншими, не менш поважними нашими громадянами.

Табір без УНРРА, без американців, на харчах міста. Залишена цегельня, пара брудних будинків, кілька піврозвалених бараків над річкою Фульдою, під пригірком, проти сонця. Нашвидкуруч збиті буди, криті шматками бляхи з реклям, діти, що сплять на оберемку сіна, і піддашшя з безліччю мандрівної техніки, як знаний трактор знаного Грінченка, як ручні возики, як старе авто шефів штабу, як мотоцикль симпатичного земляка Павла Дрозда, роздобутий у мурина за пляшку самогону, як дитячі візочки і багато, багато іншого, включно до славетних совєтських примусів, що продерлися аж сюди і далі служать вірно службу своїм власницям, що готовлять на них печеню й смаженю, варять вареники і борщі, огрівають і сушать дітям пелюшки. І клуня бауерська, що стоїть дещо осторонь і править за клюб для холостяків, що її використовують, як спальню, як місце для зібрань, і як схоронище від різних стихійних несподіванок природи.

При вході до цього місця, над дорогою, на високій щ тлі, на злість усім ворогам, гордо майорить жовто-синій прапор.

Сьогодні, перед обідом, тут відбулося перше історичне засідання нашого, на цей раз уже центрального комітету.

Центральний Комітет! Він постав ще у Ваймарі. Це вже не звичайний собі комітет, це еманація чи ембріон майбутньої влади наши, в розсіянню сущої України, якої формальним головою є Василь Мудрий, що поки знаходиться десь біля Мюнхену, а фактичним її керівником є професор Вєтухів, що сьогодні й відкрив наше засідання. Членами цього комітету призначені: Крилов, Пастернак, Бульбенко, Сеник, Вовк і я. Крилов – секретарство, Пастернак – справи внутрішні. Бульбенко – постачання. Підгайний – організація, Сеник – фінанси, Вовк – оборона. Мені ж припала честь відати нашою культурою і освітою.

Місцем нашого урядування – буда, що мабуть служила за вартівню цегельні біля спалених бараків, де жили робітники «ост». Одна невеличка порожня з цементовою долівкою кімнатка, до якої наші дбайливі організатори і майстри встигли додати стола, кілька лавок і навіть стільців.

Темою нашого засідання – наше сучасне становище – і плани на майбутнє. Вєтухів робить звіт «ісходу із Єгипту». Операція пройшла безболісно, нікого не лишено на поталу фараонові, весь ізраель в дорозі до землі обіцяної. Питання: що і як далі? Багато промовців, «старейшини» ще не рішені. Я настоюю їхати далі і шукати притулку в околицях Франкфурту. Хтось ширить неспокій. У дійсності ж боятися нема причини. Ми під опікою самого Бога, нам падає з неба манна, назад нас не верне ніяка людська сила. Це треба довести до свідомості наших «мас».

Ареопаг також ухвалив вислати посланців до коменданта з запитом, що там думають робити з нами. Ще раз хочемо сказати, що ніякі з’єднані сили Америки й СССР пе здолають змінити наших постанов не вертатися. А також запитати, чи не хотіли б вони дати нам якісь засоби транспортації далі, на захід.

Під вечір, біля шостої, у міській церкві слухали концерт творів Баха і Гайдна.

Потім ми з Танею пішли до доктора Паламарчука і там, у зовсім мирній обстанові, в товаристві якоїсь росіянки, що втікла з Тітовської Югославії, їли справжню телятину і пили справжнє вино.

Червня двадцять п’ятого. Другий день Зелених Свят. Величаве, урочисте, імпровізоване служения Богові у старих руїнах середньовічного манастиря, що згорів за Наполеонівських воєн. Співав наш завжди прекрасний хор, а люди, «східняки», яким двадцять п’ята років твердили, що Бога нема, клячать у траві, і всією душею і всіма помислами моляться тому «неіснуючому», щоб Він їм поміг вибратися з цієї халепи. Я вийшов на вежу позаду храму, молитись не молився, лише просив Силу-Сил, щоб вона тих людей вислухала, бо, по моєму, вони не повинні нести самі кару за злочин усіх нас «мертвих, живих і ненароджених». Спини тих людей у «святочних» пом’ятих одягах діяли на мене зворушливо. Дим кадила, що його пронизували промені яскравого сонця, пригадував мені дитинство і маму, за спідницю якої я тримавсь, і боявся, що десь там щось горить.

За нами на подвір’ї ревли мотори чисельних машин-холодильників американської армії, що чомусь саме сюди стягнуті. У повітрі пролітали голуби, і-то там, то там, у руїнах, стирчали зелені галузки, що символізували свято. До мене випадково потрапило число газети «Свобода» за 17. 2 ц. р., що виходить у Нью Джерсі, і що її я не бачив шість років. Зменшений розмір, переважно з англійським текстом, на першій сторінці бачу наголовок: «Рузвельт про співпрацю трьох потуг у війні, як і в мирі».

І далі читаю: Президент Рузвельт, опускаючи Крим, вислав до маршала Сталіна письмо такого змісту:

«Опускаючи гостинні пороги Совєтського Союзу, бажаю повідомити вас, як глибоко вдячний я вам за вашу ввічливість, виявлену мені в часі, коли я був вашим гостем у Криму. Від’їжджаю з більшим підбадьоренням с огляду на висліди конференції, що була між вами, премієром і мною. Народи світу, а щодо цього я певен, добачать у осягах цієї конференції справжню гарантію, що наші три потуги можуть працювати спільно, як у часі війни, так і в часі миру».

Допускаю, що стилізація телеграми зіпсута перекладом, але в кожному випадку вона звучить гумористично. І цікаво, чи Рузвельт кпить з дійсності свідомо чи не свідомо?

26 червня. Знов засідання Комітету. Вислали гінців на всі боки світу – шукати для нас місця під сонцем. Пилат пропонує бараки у Герфі, але все чомусь поближче від фараонівських кордонів, а нам хочеться по можливості далі від них. «Крігсшуле мусимо звільнити, що ми охоче зробимо. Їх сусідство нам не імпонує.

По обіді вперше пішли на Фульду купатися. Тепла вода, чудова погода, веселе товариство. Купалися і забули про все на світі.

Герсфельд – курортна місцевість. Джерело мінеральної води, купелеві басейни, готелі. Тепер у курортних готелях «янкіс», у курортному парку склад їхніх харчів. Для нас і для німців то рай, хоронений чорними архангелами в одностроях американських вояків. Гори консервів, конденсованого молока, овочів, масла, шинок, ковбас… Довкруги колючі дроти.

Ось стоїть на варті шоколядовий вояк. До нього за дротами старанно залицяється біле, маленьке дівча. Вояк тримає за спиною консерву молока і манить пальцем дівчинку. Та дещо боїться, але ж молоко! Раптом на неї находить відвага, біжить до чорного, хапає консерву і тікає. Зуби чорного блищать сріблом на сонці.

Інколи знов бачиш такого вартового, що сидить, озброєний, весь обліплений дітворою. Мала дівчинка видряпалась йому на коліна і старанно витирає хустинкою його обличчя. Той сердечно вигикує сміхом і обдаровує своїх гостей помаранчами.

27 червня. Здається, помандруємо далі, щось десь там знайдено, я тим часом готую реферат про «місію втікачів», викликаю духів історії і змушую їх свідчити і за нас на суді вічності. Релігійні чвари ганяли людей по світі, тепер хворіють на соціалізм, цікаво, якими комплексами болітимуть наші нащадки?

28 червня. Мандрівка в невідоме на порядку дня. Десь якийсь Альтсфельд. Чи їдемо ми з Танею? Ще не певно. Комітет не їде, а ми ж з комітетом.

Мав бути мій реферат, але не був. У той день і в той час раптом оголошено якісь «селянські збори». Що сталося? І чому мене не попередили? Ах, я наївний! Управляє ж не Калінін, а Сталін. А я й забув. Ну, добре, ну, гаразд!

Наш час зовсім переплутав політику з світоглядом. Світогляд хоче бути політикою і навпаки А воно те саме, що огонь і вода. Сучасні світогляди є виразно антиполітичні. В ім’я фікцій вони вбивають державні форми, руйнують закон, нищать, як ось на прикладі Гітлера, тисячелітні культури. Лише драконськими засобами вдається інколи доктринерам утриматись у формах держави, як це бачимо в СССР, одначе, їх приклад є взірцем усіх сучасних. дозвольте сказати, політиків. Навіть наші втікачі старанно малнують той чарівний взірець, забуваючи приказку: «что рускому харашо, то нємцу смерть».

Двоєвладність нашого табору (комітет і якесь таємниче політбюро) виразно явище антиполітичне. Воно, напевне, зруйнує нашу єдність і навіть ту саму «організовану громадськість», але воно закономірне і боротися з ним годі. Я переконаний, що таких таборів у нас є багато і буде ще більше. І вони ніколи не знайдуть між собою спільної мови. Над ними тяжить світогляд.

Найефектнішою точкою тих зборів був виступ парубка, якого везли «на родіну». Везли і не довезли. Коли їх десь там відділили від жінок і мали намір передати в ряди переможної червоної армії, обстригти при тому кожного, нашому доповідачеві вдалося показати їм п’яти. Ті ж, що їм цього не вдалося зробити, мандрують у товарових вагонах на всі боки світу, на каторжні роботи, яких тепер поготів розвелося.

30 червня. Альтсфельд – міф, фікція. У кращому випадку звідти нас ще з більшим ефектом могли б пустити «на родіну», бо там міститься збірний табір совєтських поворотців під совєтською контролею. Це мабуть і є метою нашого коменданта. Але одна частина наших самопас подалась до Гісена. Ми на місці. Ходимо з Жеваго на рибу і фантазуємо про Канаду, як то ми, коли туди попадемо, заснуємо не більше, не менше, як кіностудію…

У Крігсшуле побачили, що нас не намовити на поворот і почали мізерно годувати. Дарма. Ніяким голодом нас не візьмеш. Погрожували, просили, лаялись – не помогло. Усілась на шию доброчинній сталінській приятельці УНРРА зграя «лютих ворогів народу», і хоч що хоч роби з нею. Ех, коли б на місці Штерн та сидів Ванька, знав би він, що зробити. А так, скільки б вони не твердили, що «свої», а все – неграмотні буржуї, м’якотілі інтелігенти, мізерні ліберали. Колись їм Ваньки ще покажуть, по чому фунт «ізюму».

Примітки

Подається за виданням: Самчук У. П’ять по дванадцятій. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954 р., с. 158 – 178.