1. Засідка на маршала Батутіна

Улас Самчук

Залізняк кис, як він казав, біля “телефункена”, а властиво, не так кис, як смажився біля грубки-буржуйки в своєму люксусовому кабінеті, що в ньому не бракувало навіть “Мони Лізи”, яку він старанно витяв з “Історії мистецтва” Зав’ялова тільки тому, що вона дискретно посміхається. Це був найспокійніший табір на планеті – щось як рай на землі, за висловом Терешка. Лише раз пробували на нього напасти, і ні одної внутрішньої, ідеологічної революції не сталося за весь час його існування. По лісі диміли рури, мов у Донбасі, каганці вечорами світилися, мов по салонах, а хлопці різались в “очко”, вивертаючи з коренем кишені з усіма їх рейхскомісарськими карбованцями.

Залізняк вислухував всі московські “ура”, всі лондонські пророцтва та обіцянки, всі берлінські “успіхи й перемоги”, не минав ніяких звуків ніякими мовами, що літали над планетою, мов скажені оси, і старанно монтував із них звіти про “міжнародне положення”.

Нічого втішного. Фронт сунув із сходу на захід, дарма що грудень бив дощами дороги і вони обернулися в якусь коломазь.

У половині грудня на східних обріях пояснішало, ніби там розсвічено якусь гігантську ліхтарню, і загуркотіло, ніби там валилась у безвість земля. Гуркіт, огонь і дим завалили весь схід над Новгородом-Волинським, над Корцями, над Острогом. Нарешті, проти самого Різдва, під Рівним збоку Олексенця появилися вершники на дрібних, мишатих кониках, і на другий день після того московське радіо вибило сто двадцять сальв з нагоди “взятія рейхскомісарського логовіща”.

Виразно, намацально, неухильно йшли совєти. Так як у дев’ятнадцятому році, як у двадцятому, як і в тридцять дев’ятому. На санках, на возах, на кониках, на задрипаних “емках”, на трофейних “опелях”, на американських “джіпах”. Гриміли і вивертали багно танки, гриміла поверхова лайка.

Інколи, несподівано, під свист вітру, зривались гарматні шквали, що раптовим огнем били, здавалось, в одне місце, щоб пробити діру, а потім повзли до неї обліплені сталеві гіганти з витягнутими, мов у жираф, шиями і з сухотним кашлем виригали огонь.

Села повивались димом і відходили в небо або грузли живцем під землею. Ліси випихалися мужиками, мов клітка курми, і плач немовлят мішався з криком поросят, з шумом вітру, в своєрідну симфонету.

Фронт плив шляхами, обпливав острівці лісів, заливав селища, об’їдав і обгризав усе, що міг їсти і гризти, і тік далі лінивою течією від точки до точки, від ночі до ночі.

– Та-а, хлопці! Тепер почнеться війна! Це вам не фріци в рукавичках! – казав Троян своїм принишклим бійцям, що нарешті одного ранку вздріли на полях силуети, загорнуті в лахи багнистої барви.

– Ва-аньки! Брату-у-ушки! – заспівав такий Марко, що був розвідачем і перший їх побачив. – Берія суне!

– Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито?

– Таж яблучко! Мать-перемать! Так і гримить! Так і запахло двадцятим!

– А скажеш, кепсько вбрані? – підкинув котрийсь.

– Хто каже кепсько? Фасон пролетарії до останньої нитки вдержано, лише ті погони царські.

– А що не кажіть – ті їхні лахи з погонами якось одразу просіяли.

– На Європу ж ідуть!

– А в революцію, кажуть, ті погони зі шкурою витинали!

– А! Згадав! Зі шкурою!

– Кажи не кажи, а на Європу пруть – і баста!

– Так їй, стерві, й полагається!

– Їй то їй, а що решта? У них там “гем-консерви” з Чикаго, у них там всілякі моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли їх батько годував, як гусей, гречаною половою, минулася. А он як дійдуть до Берліна – побачите, що з того виросте! Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здивується.

– Тій решті так і треба! Моргенхвостам так само набридли колачі, як цим гречана полова, – подавай, значить, полову!

– Тут, видно, справа не в самих колачах.

– О!

– Чо’о! Заокав.

– А в чому ж та твоя справа?

– В ідеї! В соціалізмі! Не самим хлібом ситий будеш.

– О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, знаєш…

– Сором! Сором, братця!

– Як не забути! Соціалізму у нас як повітря! Океан! Річ звична. Чи риба думає про воду, в якій плаває? Ти мені вибач, але це добра ідея. Братіки! У моргенхвостів забагато колачів, у нас забагато соціалізму, от і торгуємо. Натурою.

– Та он уже, кажуть, замовлено соціалізму на двадцять більйонів.

– Жартуєш? – зляканим голосом промовив хтось із самого заду.

– Що жартуєш? Спитай он Марка! А “гем-консерви” звідки? А “джіпи”? А мільйони тонн сталі? А танки? А кораблі? А ті он, як каже Залізняк, чотири тисячі вісімсот бомбовозів! По-твоєму, це жарт? Е, брате! Соціалізм повною парою наближається до брам Нью-Йорка, як тайфун, і ще побачиш… Вашингтон! Усі сорок вісім білих зір – червоні! П’ятилітка! Полова! Черга за лахами! І Сталін з Берією в Капітолії! І пан Моргенхвіст б’є браво і кричить ура! Ха-ха-ха! Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясці табори! Ха-ха-ха! Ех, яблучко, та куди котишся? Ха-ха-ха!

Загальний регіт покрив голос промовця, табір веде свою мову – ті, що “їх знають”, і ті, що тільки знайомляться, і на одно виходить: не такий чорт страшний, як його малюють, людина й до чорта призвичаїться.

Троянівці якось дуже швидко надихались нового повітря, якось по-своєму підтягнулися, підбадьорились, зібрали різні вісті. Одна якась совєтська також бригада навіть фінок їм підсипала – передайте, мовляв, лісові привіт! Ось тільки дійдемо до Берліна – “дайош реформи”, а ні – маршем на Кремль!

Троян з першого дня в роз’їздах – на Клеванщині, на Цуманщині – наради, день і ніч наради, фронт дійшов лінії Ковель – Броди – Коломия і там загруз, треба приймати рішення. Майнула приваблива думка: а що, як та магічна, стара австро-руска межа та знов принесе сімнадцятий? Та зміну політики альянтів? Та загальну революцію? Тоді на Київ ступає залізна рать лісів! Братіки, братіки!

У тих роз’їздах Троян познайомився ближче зі своїм шефом Енеєм, який щойно вернувся зі сходу, з-під Житомира, хрещений огнем і обгорілий від сонця та вітру, як старий баняк.

Обидва мали свої плани, не конче тотожні з планами командування. Там усе казали чекати – мали, очевидно, свої резони, як та магічна межа старої Австрії, як натяк на сімнадцятий рік, як якась нова зброя, як зуб за зуб, і що не варто, мовляв, вичерпувати сили передчасно, бо на все прийде свій час.

Але невмолимий Троян і тут хотів бути оригінальним, все бив і бив в одну й ту саму точку, що тут, либонь, ніяка границя, ніяка стара Австрія і ніяка нова зброя, а тут Америка і її інтереси в широкому світі. Германію, мовляв, б’ють з повітря день і ніч, за підрахунками Залізняка, на неї вже звергнуто мільйонів двадцять тонн динаміту, і це ніякий жарт, а конкретна дійсність, і що в такій ситуації армія соціалізму обов’язково потрапить до Берліна хоч би навіть на чотирьох, і нема причин довго на це чекати, бо її шанси і сила зростають в арифметичній прогресії з кожним днем, з кожним кілометром.

Тим більше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свіжу, болючу, як біль зуба, думку, що з нею ось уже другий рік носиться і не може її нікому прозрадити. Але, як тільки він опинився в районі розташування так званої Першої Української армії, його думка відразу віджила, і, коли справа набрала вигляду конкретної реальности, він змушений був поділитися нею з кимсь із свого командування. І вибрав для цього Енея.

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак, –

повторював своє Троян. Він знав, що головне командування УПА саме в цей час ледве чи схвалило б його авантюру, навіть коли б вона заімпонувала. Це була дуже ризикована справа, яка могла б принести для армії підпілля поважні наслідки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а до свого зверхника Енея.

– Як ти думаєш відносно цієї справи? – спитав він Енея десь наприкінці лютого в його штабі на Цуманщині.

– Думаю, що кувати залізо треба, поки воно гаряче, – відповів спокійно Еней, гризучи цибух своєї, подібної до мазнички, люльки, що від неї його чорні вуса стали рудими, а сам він наскрізь просмердів махрою.

– Думаєш по-ковальськи… Той фронт, той фронт! Він мені ніяк не подобається, – сказав Троян.

– Не скажу, щоб подобався й мені, – пробурчав Еней.

– Не сьогодні-завтра трісне, і повалять на Берлін. А тоді наберуться духу “победи”, а тоді всілякі “дойче фрав” та “дойчес бір”, і пиши пропало. Ні, ні… Не думаю, що це вода на наш млин.

– І я так не думаю, – сказав Еней.

– У мене тут, Енею, одно діло, що вимагає мозку і трохи дискретности. Не знаю, чи й казати…

– Чому б ні? Кажи! За мною – гроб!

– Там той весь маршал… Що обіцяв нас розтерти… Батутін такий… – Ну! – підняв вуса Еней.

– Та чи не варто б його…

– Кропнути? – буркнув Еней.

– А ти як думаєш?

– Ідея не погана. І не нова. Мої хлопці давно над ним око держать… Лише це не так: два рази два… Біля нього там – вся Азія, як біля Пугачова. І навіть наш командир Клим не від того, тільки, каже, треба чекати.

– Але ж вислизне. Не підеш же за ним до Берліна…

– Та знаю, знаю, дай подумати. Він тепер десь там біля Корця обертається, а його кур’єри день і ніч гасають, одного навіть вдалося зняти – лише нічого не сказав.

– От би так живим! Що?

– Мій молодший командир Ворон уже пробував – не вигоріло. А сердитий. Таке тобі, в пояс ростом, кацапча, а люте, як холера. Ми вам ту вашу Україну випишемо на заду литим золотом – сказав одному нашому хлоп’язі, що попав у їхні лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне!

– Знаю, знаю…

– Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж так грубо… висікти. У них там ритуал – магічна тройка, присуд, потилиця.

– За старим московським звичаєм зробили, хай вибачать… Як то кажуть, хліб за хліб. Але “Еней був парубок моторний”! Слухай, Енею!

– Слухаю!

– Мусимо його живцем! Га? Давай візьмемось!

– Хіба що давай!

І вони міцно засіли за план. Вибирали снайперів. Старанно шукали місця.

Була зима, місяць лютий добігав кінця, березень видався гірший від лютого, вергало снігом, било дощами, та все-таки Царенко підтягнув одну чоту на відтинок соші Корець – Рівне під спалений хутір Могилянка, а Ворон з другого боку підійшов під цукроварню Бабин. Через польських підпільців, що вже розчарувалися в союзниках, які не зупинились на ризькій границі, а пішли далі на Варшаву, Троян довідався, що великий маршал десь так з кінця березня має рушити далі на захід, ближче до фронту, і що проїжджатиме він невідмінно шляхом на Рівне. Троян з Енеєм підтягнули своїх снайперів і закопали їх при самій дорозі, як кротів, з обох боків глибокого виїзду.

Час тягнувся, як смола. Ночі ще були можливими, але ті прокляті дні! Шляхом взад і вперед тягнулися, як змора, валки машин, ішли піші, запасні батальйони, котились кінні обози. Снайпери сиділи в дірах сливе на очах, під дощем, снігом, з напруженими до відмови нервами, з гарячими, червоними очима… Іноді видавалось, що все це кляп, що діло програне, але було вже в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальність, звірячий інстинкт. І, коли, майже несподівано, впав той день “X”, – ранній ранок, ясний і сонячний, – снайпери рішили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка на їх очах сповзала в долину і яку вони непомильно розпізнали як ту, справжню, складалася з довгої черги автомашин і панцерів. А коли ті машини почали ще швидше підніматися з долини, не було навіть часу на команду, і перша серія по передньому панцері була чимсь дуже розпачливим, і лише пару секунд пізніше кулемети снайперів били вже по всіх машинах з певною, можна сказати, системою.

Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навіть певности, чи били туди куди слід. Та коли деякі машини загорілися, на них з обох боків, навмання, сипнулись ручні гранати, і під їх вибухи снайпери вирвалися зі своїх дір і чистим полем погнали в різні боки, не додержуючи ніяких приписів обережности.

– Яка там в чорта обережність, – казав пізніш один з учасників, такий Гак, – коли все це діялось як на долоні, бо по всіх кращих місцях сиділи їхні застави, а до того з тебе й так випирало дух. І це, кажу вам, не був страх, це був край усіх фізичних сил, щоб уникнути їхніх куль, бо за нами вже гналося кілька вершників. Деяких з них ми мусіли зсадити, і все то були секунди! Дослівно секунди. До цього часу не знаю, чи я стріляв, але амуніції не стало – значить, стріляв. Я думаю, що краще від нас били Енеєві хлопці. В кожному разі, мені мигнуло в очах, що їхні автомати прошивали машини, як кравець сукно. Я не знаю… Наш командир невдоволений, але, по-моєму, це діло зроблене було тіп-топ!

Троян дійсно був невдоволений, він усе розраховував на “живцем” і тому вважав, що весь його план зірваний цілковито. Спочатку не знав навіть, чи щось там вийшло взагалі, і лише пізніше переконався, коли по всіх фронтах і штабах пройшла вість, що вбито маршала Батутіна. Німецьке радіо подало, що це – діло їхніх запільних з’єднань, альянти подали, за совєтським радіом, що маршал був ранений у боях на фронті і помер в шпиталі.

УПА і все підпілля взагалі мовчало… В цей час стало відомим, що штаб Батутіна має вже готовий план акції проти УПА, так звану “чекістсько-військову операцію для прочищення прифронтового тилу”. Стало відомо також, що ще перед розправою з Батутіним сам Сталін дав гострий наказ секретареві КП(б) У покінчити з тією “бандою”, вивезти половину населення України на Сибір і заселити спорожнені терени “інородцями”.

На овиді появилась ціла так звана влада УССР на чолі з Хрущовим, на села посипались “звернення”, “заклики”, “амнестії”, що нагадували стилем і змістом “амнестії” фон дем Баха-Залєвського, а разом з тим почалася “чекістсько-войсковая операція по ліквідації нємєцко-українскіх, буржуазнонаціоналістіческіх банд”.

Вже 26 березня, по тижневі після операції “Батутін”, 206-й батальйон ВВ НКВД вирушив з-під Костополя на Збуж і Яполоть прочісувати ліси над Горинем, але, переправляючись через ріку, натрапив на курінь командира Гострого і після короткого бою, залишивши понад сто трупів, припинив свій рейд. Чекісти зрозуміли, що з “бандитами” силами батальйону розмовляти не випадає.

Після того пішли бригади, дивізії, панцерні з’єднання і летунство. Гасло “роздавіть” понеслося по всій країні. Пішли “давіть”. 10 квітня вздовж Горині, 12-го – під Ленчином, 12-го з допомогою літаків і танків пішли на Пустомелівськї ліси на Енея. Був наказ забрати його живим. Бій тривав дев’ять днів. Ліс клекотів, вибухав, горів, енеївці наклали гори ворожого трупу і відійшли до Ленчинських лісів за Случ. 26-го і 27-го відбулися завзятющі бої під Ленчином, під Городною, під Антонівкою, вздовж залізниці Ковель – Сарни… Всі вони, як правило, закінчилися для лісовиків переможно. Чекісти все більше й більше набирали до них пошани і разом з тим бажання зламати їм хребет.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 235 – 243.