Понад шляхами

Улас Самчук

А понад шляхами.

Шевченко

Хтось незнаний нам шлях призначив,

І спинити його вже не можна.

О. Теліга

Рання холодна осінь у жовтні, нічні приморозки, а інколи пролітає сніг. Нашим шляхом з ревом дізелів, сливе без перерви, туди й назад йдуть тяжкі машини, по небу днями й ночами гуркотять літаки.

Наближається перша зима цієї війни, настрій понурий, невиразний. Коли я в останнє був у Дермані, там уже не було й сліду захоплення «визволенням», розмови виключно про «контингенти», замкнені млини, чотириста грамів зерна на душу і вимираючих полонених. Наростав опір – понурий і тяжкий, сильно пахло підземною силою. Мали здавати зернові контингенти, але акція затягалася і погрожувала зупинитися взагалі. Вільного ринку не було, все споживалося дома, по лісах крутилися старосвітські жорна, диміли самогонні рури, по хатах столи гнулися від їжі і пиття і розлягалися співи про Хмеля, Богуна, Галю. Дух Гонти й Залізняка бушував всевладно над просторами.

Ми в Рівному між двома вогнями, німці вимагають свого, наше запілля свого. Мені хотілося б вичекати, не стратити нервів, не викликати передчасного зриву, німці ще дуже сильні, це нам багато коштувало б і нічого не дало б. Мої статті переповнені тривогою і бажанням втримати рівновагу. «Вимоги твердого часу», «Ясно й одверто», «Війна», «Війна і ми». «Дійсним героїзмом є витримати і перемогти за всіх обставин».

А взагалі моє становище непевне. Приїхав з Берліну Скрипник і привіз вість, що там у міністерстві Сходу повно на мене доносів, і він мусів десь там мене боронити. Так чи ні, але мій інстинкт не ворожить мені нічого приємного. Бути біді, не минути біди.

А до всього той Київ. Думка про нього не лишає мене – стара думка, мрія, фантазія, сон, фата-моргана. Вічна пасія і болюча одержимість ще з часів юначих. Це вже, мабуть, у нашій крові така якась містична тяга до того місця на планеті. В наші загострені, екзальтовані дні од тяга ще збільшилась і тим сильніше, що недавно за тими обріями сховалися від зору мої найкращі друзі.

До нас доходили постійні вісті з Києва, подавав їх сам Ольжич, як також наш офіційний кореспондент Петро Олійник. Там уже діяла нелегально горстка наших людей, сформувалася символічна Українська національна рада, діяла українська адміністрація з її головою. Спочатку це був проф. Олександер Оглоблин, а згодом Данило Багазій. Було пущено в рух трамваї, електростанцію, водогін, телефонну сітку. Почало формуватися культурне життя з відділом культури й освіти, що його очолив Іван Кавалерідзе, почала виходити газета «Українське слово» за редакцією Івана Рогача.

І єдиний, кого там ще бракує, це я… І я мушу там бути. З приїздом Скрипника ця справа починає набирати реальних зарисів. Розуміється, це мусить бути ще одіта ризик, якась моя п’ята нелегальна границя до того місця, бо перепустки мені не пощастило здобути. Успішна поїздка Тані й Олени, як також багатьох інших, мене підбадьорила, і рішення запало. Хай буде, що буде!

Їдемо разом з Скрипником і його сином Ярославом, знаним нашим старим другом «фіатом», який був грунтовно зремонтований і виглядав, здається, надійно. Шоферує наш прекрасний шофер Трифон… Отже нас четверо подорожніх, а до того кілька мішків різноманітних харчів, бо думалося не тільки за наші власні шлунки, а за чисельних наших друзів, до яких ми їхали в гості. Ми ж бо знали, що Київ дослівно голодує.

І от, нарешті, та історична неділя, двадцять шосте число жовтня, восьма година ранку, те замурзане хмарами небо, яке погрожувало не лише дощем, але й снігом. Ми стартуємо від міської управи, нас проводять кілька друзів, ми радісно прощаємося, сідаємо до машини, рушаємо і їдемо під гору в напрямі сходу. Перед нами 318 кілометрів дороги.

Точніше – перед мною ще 318 кілометрів дороги… Бо почалася ця дорога багато років тому і щойно тепер кінчається. У липні 1924 року, у товаристві двох майже забутих друзів, Миколи Шедрина і Лонгина Данилевича, коли я мав дев’ятнадцять років, я робив першу спробу дістатися до Києва. Це було за молодої, романтичної, зарозумілої Польщі, яка спеціальним законом міністра Грабського хотіла протягом двадцяти п’яти років обернути нас на поляків. Було знищене все наше шкільництво, наша гімназія втратила прилюдні права, її абітурієнти мусіли здавати окремі державні іспити, на яких їх нещадно «різали», а тих, що проходили крізь те вухо голки, все одно до державних університетів не приймали.

Наші хлопці мусіли студіювати поза кордонами, а це рідко хто з нас міг дозволити, бо самий закордонний паспорт коштував 500 злотих – сума у наших умовах немислима. Саме собою, що паспортів до Києва не було взагалі, а до решти країн видавалися лише благонадійним, якими ми в той час рідко бували. Розуміється, ні на яку державну службу ми не мали ніяких шансів, поведінка нашої окупації була нетерпима, образлива. Нас шикановано за саме вживання «гайдамацкєй гвари», тобто нашої мови.

Що нам лишалося – нелегальщина. Це був природний наш клімат. Наші очі, душі і серця були звернені до сходу, там десь, двадцять кілометрів далі за Шумськом, лежала межа, яка нагло і свавільно перерізала живе тіло нашої землі і відділила нас від нашої батьківщини, від якої ми сподівалися захисту і зрозуміння. Тоді ще нас не бентежили всі ті дивовижні події, які там пізніше настали, а те, що було, – минуло.

Так, була революція, я сам їздив з обозом Будьонного, але все те відшуміло, відійшло, і настав мир. До цього часу в моїх вухах звучать слова Рильського, які я десь тоді вичитав:

Затихли молоти, не галасує форум.

На обриси домів вже впала голубінь.

І тільки іноді зарже далекий кінь,

Нагадуючи нам, що бережуть наш спокій,

Одважні вартові – стрункі і бистроокі.

Я ніколи ні духом, ні серцем, ні розумом не був комуністом, не поділяв того вірування, не вважав його за господарську систему, але раз воно перемогло, а всі інші програли, що нам молодим людям залишалося? Взятися до науки, творчої праці, будувати нове життя – ніяк не наївний, цілком нормальний хід думання, якби не було десь там Сталіна, якого ми ще тоді не підозрівали і якого пізніше висловив Тичина:

Та нехай собі, як знають,

Божеволіють, конають –

Нам своє робить.

Я ще тоді не догадувався, що вірш Пушкіна «Бесы», якого я мусів вивчати з читанки народної школи, стосувався цієї справи, як також ще не вірив Достоєвському, коли читав його також «Бесы». Думалося нормальними, не бісівськими, а людськими категоріями і не уявлялося, що інколи патологія й перверсія можуть замінити політику, а звичайна глупота – глузд «Ибо, en parenthèse, глупость, как и высочайший гений, одинаково полезны в судьбах человечества» (той же Достоєвський).

Такого чарівного літа, 1924 року, я вибирався на Україну, до Киева, вчитися в університеті, на працю, куди вже пішло чимало моїх товаришів. Деякі з них не мали щастя, попалися на границі, їх покарано, але я вірю в своє призначення і ніякі перешкоди мене не зупинять. Батько не радо мене відпускав, мати квилила, що більше не побачимося. Щоб я не відійшов з порожніми руками, батько продав за шість царських золотих п’ятирублівок телицю і дав їх мені на дорогу. Тяжке прощання з батьками, бурхливе з товаришами, і прощай «матко-польско».

Але наша хоробра виправа скінчилася ганебною катастрофою.

Біля Лановець, на границі, серед темної дощової ночі нас ошелешило несподіване польське «стуй!»; нас спіймали, везли назад до Крем’янця, передали «дефензиві», багато питали, досить били, дома зробили трус, знайшли наші гімназійні журнали, які я редагував, пришили до цього нелегальщину, додали пів року в’язниці, відібрали мої п’ятирублівки (які щойно тепер у Рівному повернув мені Соколенко) і окремо, судово дали тридцять злотих кари за нелегальний вивіз золота.

А головне – перервали і знівечили мою науку. Я повернувся з тієї ескапади аж у січні наступного року, отже рік пропав, а коли пізніше відновив навчання, – прийшла військова служба. І новий нелегальний похід, на цей раз на захід і на цей раз щасливо.

Це був єдиний вихід з становища, і вихід добрий. Бо дома я вже не мав місця, поліція ходила по п’ятах, перспектив на майбутнє ніяких.

Але бувши в Німеччині, я все-таки не забув про Київ. Там тоді бушувала Україна Скрипника й Хвильового, мене тягнуло туди багато магнитів, а головне…

… Головне, те головне: моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши дома, я згрішив новелкою в журналику «Наша бесіда», що виходив у Варшаві за редакцією невтомного редактора Володимира Островського. Сталася ця епохальна подія на весні 1926 року, але що новелка… У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові ще грубші плани. Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради.

Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: «От буде босяк-ледащо, не здібне навіть до хазяйства». І по-своєму вони мали рацію, бо що те писання значило? Для чого воно? Жадоба світу, знання, слави у селі, «на краю світу», під глухою, мертвою, зачумленою поліційним терором границею… Що за дика примха! Мене рвало на куски бажання вирватися звідсіль, отрясти порох взуття і відійти на другий «край світу». Я був на краю відчаю, а тому моя військова служба, видалася мені неповторною нагодою позбавитися того кошмару. Здавалося, що якась почварна сила бавилась зі мною, як кіт з мишею, і єдиний вихід з цього – кинутись тій миші на свого ката і вбити його.

У Німеччині я вперше пізнав, як виглядають культурні люди. І, здається, коли б я там лишився, я мав би нагоду пізнати і культурне життя. Не знаю чому, але це мені дуже легко давалося. І тут я навчився бачити одне почварне явище, що у нашому слов’янському світі три чверті наших життєвих труднощів походить від нашого невміння поводитися з людиною по-людськи. Можливо, це брак виховання, але дуже можливо, що це просто ті «біси», або той «мелкий бес», про якого так добре писав Федір Сологуб – маленька, збиточна потворка нашої душі, яка безнастанно мучить нас бажанням мучити один одного. Я навчився розуміти, що колективізація не страшна на сторінках томів Леніна, але вона страшна на полях і селах України, за мурами Кремля, у підвалах луб’янок, на сибірських каторгах – скрізь там, де практично діє «мелкий бес» Сологуба.

Сталін – це суперреалістичне, гіперболічне втілення нас самих у людську подобу. І мало між нами таких, які не хотіли б бути хоч маленьким прообразом цього ідеалу. Німці, що спробували з цим зрівнятися, були жорстоко покарані. «Что русскому здорово – немцу смерть…»

А все-таки я не думав лишатися в Німеччині – мене тягнув Київ. Бажання «бути письменником» – основне бажання, а бути ним можна тільки в Києві. Мене опанувала до краю одна ідея – написати епопею у трьох частинах, з трьох різних періодів – княжого, козацького і сучасного, діятись має це обополи ріки Дніпра, а назва її – «Дід-Дніпро». Дніпро – вісь, на якій обертається наша планета від Перуна і до наших днів.

Я збирав матеріали, читав відповідні твори, вичаровував образи, підшукував типи, але як це можна зробити тут над Одрою, коли це має діятися над Дніпром? З центром у Києві. На горі, де стояв Перун, де княжив Володимир…

Як можна це зробити? Дуже просто. Піти до Києва і зробити. Чи це справді така наївна думка? Що в ній наївного? Йдуть же інші до Африки, до Австралії, до Японії, переїжджають океани, забираються на Аляску. Чому б мені не бути таким Йозефом Конрадом чи Джеком Лондоном у моїй хахлацькій говірці. А чим вона гірша від всіх інших…

Але для цього треба бути в Києві, бути в Києві, бути в Києві! Байдуже, яка там влада, мене не цікавить влада, мене цікавить «Дід-Дніпро». І я зважуюся… Ще одна нелегальна границя, але я вже хочу зробити її легальною. Я пишу до совєтського посольства у Берліні, щоб мені дозволили їхати до Києва. По часі дістаю великий коверт, а в ньому безліч запитань. Хто я, що я, звідки, чого, чому… Питання, безконечні питання. Зайві, непотрібні, безглузді питання, але коли це данина кесареві – хай. Старанно її віддаю, виповнюю, додаю певну кількість марок, відсилаю і чекаю.

А тим часом пишу… Знов та сама гарячка. Ночі і дні пишу. Пишу роман, у якому розв’язую страшну проблему «капіталізму». На мою думку, коли переможе соціалізм, він знову поділиться на націоналізм. Людина, мовляв, питання органічне. Появляться нові протиставлення. Появиться Китай, появиться Африка… Далебі це вже заперечення Інтернаціоналу, але не зважаючи на це, посилаю своє писання на адресу: Державне Видавництво, Харків, вул. Карла Лібкнехта 3.

Несамовита думка? А чому? Що я дискутую з «Азбукою комунізму» якогось Бухаріна? Що за наївність. Чому не можна дискутувати з Бухаріном? Справа цілком академічна. Чи не можна глянути на деякі речі понад ними з іншої точки? Розумію, розумію – є либонь і т. д…. консеквенція явищ, якої не слід порушувати, але є також певне бажання не конче їй коритися. «Азбука комунізму» для мене така ж банальність, як і барва сірого кота, чому маю з нею обов’язково погоджуватися?

В кожному разі я вислав своє писання і чекаю наслідків. Минають місяці, і відповідь приходить, але не з Харкова, а з Берліну. Якийсь Василь Мороз пише листівку, що рукопис мій там дістали, що його читали, що він «зраджує талант», що він вимагає багато обробки, а головне – достотної зміни поглядів на багато деяких питань. Чекає відповіді. Берлін, така то вулиця, такий то готель.

З вимогами обробки погоджуюся, але чи слід міняти погляди людині, яка звикла не ходити второваними дорогами, а бачити деякі явища по-своєму? Ні, ні, шановний пане Морозе. Я своїх поглядів не міняю, а лише їх висловлюю, інакше я не буду мати поглядів взагалі, а користатися лише чужими. В цьому дусі і пишу відповідь, але видно вона була «зарозумна», бо іншої на це реакції не прийшло.

А по часі прийшла відповідь з посольства; чемно, дипломатично, висилаючи назад не витрачені марки, але не деякі мої документи, мене повідомлено, що моє прохання переїзду до УРСР не знайшло позитивного рішення.

Як справді мудро, це було, здається, десь з початком весни 1929 року, саме тоді, коли у львівському «Літературно-науковому віснику» появилися перші мої новели, і розуміється, у царстві «азбуки комунізму» ледве чи вдалося б мені знайти місце. Але всі мої спроби прорватися до Києва ганебно зникають, всі дороги до нього наглухо закриваються, «Дід-Дніпро» відходить у безвість, а на його місце приходить скромніша «Волинь». А може в цьому була також «рука Божа», бо всі мої товариші, які мали «більше щастя» прорватися туди, як правило, загинули.

А все-таки я не безнадійний фаталіст, не вважаю це чистим випадком. «Випадки, – казав Люї Пастер, – сприяють приготованій думці». Для того, щоб щось сталося, треба ідеї, бажання, акції, ризику.

Дорога до мого Києва була свідомо довга, старанно вибрана, не була проста, але завжди в одному напрямку. Бувши в Німеччині, я часто чув, що можна це зробити значно простіше, без затрати такої енергії, але я не завжди міг їм пояснити, що в нашому просторі домінує одне прокляття, яке всі наші прості, ясні і нормальні дороги обертає у заплутані, безглузді лабіринти. Прокляття, що його годі обійти розумом.

І от сьогодні я роблю останню рунду моєї не простої, довгої дороги. Те саме наставления, те саме спрямування, та сама ситуація. Що це вже не Річ Посполита, не «братній Совєтський союз», а лише скромне, безіменне «Ост», справи не міняє. Передо мною та сама заборонена границя і той самий Київ. І так само може чекати мене те, що чекало сімнадцять років тому, бо в моїй кишені ніякого формального дозволу, лише моя особиста воля.

Я хочу і мушу бути в забороненому для мене Києві – Польща не Польща, союз не союз, ост не ост, хочу стояти на горі Володимира і бачити простір, по якому пройшли скити, гуни, печеніги, варяги, монголи, слов’яни – всі ті, що їх кров тече в моїх жилах.

І це ще один випадок, що я мушу бачити його у такий якраз час, що нагадує 1162 рік [так у тексті. Треба 1169 р. До того ж особисто князь Андрій в Києві на той час не був. – М. Ж.], коли там бушував Андрій Боголюбський, або 1240 рік Батия, внука Темуджіна, вождя всіх монголів, а тепер рік Гітлера, вождя свіх німців.

Ми їдемо, беремо швидкість, у передню шибку б’є мряка, обрії невиразні, дерева безлисті, дорога асфальтована, мокра, хвиляста, придорожні оселі повиті мрякою… Перед нами схід, до якого я вперше вриваюся, наближається остання точка колишньої польсько-совєтської границі Корець. Звідсіля починається автентичний світ Кремлю епохи Сталіна, краєвид нагло міняється, в повітрі чується присмак залишків революції, зникають садочки, огорожі, клуні, повітки, в тумані видніються лише окремі невиразні обшльогані дощами хатки. «Скучно, скучно поневоле», – сказав би Пушкін.

І ніби за домовленням зараз за Корцем зустрічаємо колону полонених, розтягнуту довгою смугою здовж дороги. У цьому мокрому, туманному, холодному повітрі ті закутані в лахміття фігурки ледве тримаються на ногах і нагадують шматки землистої глини, яка побувала в руках якогось екстремно абстрактного скульптора, на подобу Барляха, з чого вийшла фантастична різьба з назвою «Танець страхіть». Ось вона «модерна доба», та абстракція, «деструкція форми», яку ми не хочемо сприймати. Це та суперреальна наддійсність, яку принесла нам епоха «великих вчень», великих учителів, як сказав би Хвильовий. Наслідок ізудару сліпих пристрастей «ізмів»…

Трагічні людські істоти, яким судилося попасти поміж ці жорна доби «голодної, як вовчиця», за думкою Ольжича. Я ще бачив полонених «проклятого царського часу» і можу їх рівняти. Тоді це були все-таки люди, а тепер це лише фігурки, які інколи падають на асфальт, їх тут же на очах решти байдуже підстрілюють і лишають лежати купкою землистої глини з патьочками червоної рідини, яку поволі змиває мряка. Далі по дорозі купки стають все менше помітними, їх підбирає підвода, а червоні патьочки заливає небо.

У цю терпку, до краю зіпсуту, трагічно аморальну добу не легко знайти слово, щоб висловити той твердий біль, який, мов згасла в жилах кров, затинає дихання.

Наш моторний брат «фіат» на цей раз тримається цілком бадьоро, майстерня, видно, йому сприяла, він має завдання довезти нас не лише до Києва, Скрипники мають намір їхати до самої Полтави, звідки походить їх рід, і це своє завдання наша мала машина виконує з честю. Вона біжить задавакувато вперед, успішно конкуруючи з іншими, багато показнішими її суперницями.

Ось під’їжджаємо до ще одного, вже цілком радянського містечка Новгород-Волинська. Коли я вперше під’їжджав до Парижу, моя цікавість не була більше напружена, ніж тепер. Але не бачу нічого несподіваного. Винятково витримана картина, допасована до цілості стилю. Старі дерев’яні, з вигнутими дахами будиночки передреволюційного часу, до яких, крім лапи часу, не торкалася ніяка «модерна доба». Ніде й сліду чогось нового. І лише трохи далі на схід, дуже відокремлено, провокуюче недопасовано до решти ландшафту, кілька нових блоків касарняного типу з брамою, глобусом («пролетарі всіх країн»), п’ятикутною зіркою, серпом і молотом… («Нагадуючи нам, що бережуть наш спокій, відважні вартові», М. Рильський). Мене вражає виставова, балаганна, дешева помпезність цієї пропаганди. Всі ті брами зроблені з дощок, обмазаних вапном, які розсохлися і обмилися дощами. На тлі того погрузлого в давнину містечка це нагадує справді залишений цирковий балаган.

Дуже мало людей, і всі вони дуже відповідні до загального краєвиду. Облізлі шапки-вушанки, ватяні китайські заяложені піджаки-фуфайки і стоптане, невиразне взуття. Мене дивує, чому це все так нагадує Азію. Тож колись нічого цього не помічалося. Невже Сибір сягнув своїм стилем аж сюди.

Тут також ми мали нагоду бачити кілька бетонових бункерів так званої сталінської лінії оборони. Дуже прикметна справа: сталінська армія в різних місцях робила пару спроб опору, але ця «лінія» промигнула дослівно непомітно, так ніби її взагалі не існувало. Пригадуються сентенції Л. Толстого з «Війни і миру» на цю тему: чим більше ми до чогось готуємося, тим менше ми готові.

Але досить цих претензій… Так можна затратити почуття реального. Пригадується лист Тані – «мені здається, що нас не треба питати, чому те зле і те не добре». Виходить, я справді когось питаю і комусь роблю докори. Вибач, мила, дорога Таню. Це докір не тільки «вам», це докір також мені. Для мене кожний такий деталь нагадує лише загальну концепцію цієї драми, у якій я сам відограю також якусь, можливо, помітну роль. І боляче мені це видовище саме тому, що воно моє. Коли б це було в Африці, я вбачав би в цьому безрадному безладді лише екзотику, а тепер, здеформований Заходом, я чіпляюся до кожної подробиці, бо вона разить мій непризвичаєний зір. Але чи маю я на це моральне право? Чи не є це байка про мавпу і дзеркало, яка свій власний вигляд звертає на своїх кумась? Бо коли б я був на їх місці і в їх умовах, я, крім тих балаганних глобусів, не побудував би нічого кращого.

Залишається хіба відкритим питання про умови, до яких можна мати виправдані претензії кожному з нас. Без сумніву весь цей балаган треба приписати на рахунок «колективного будівництва»… Без цього чарівного зілля навіть «проклята царська доба» виглядала більш ефектно. Так, я не належу до «класу визискувачів», ні до царських монархістів, ні до «покоління проклятого минулого», але «амікус Плято, сед магіс аміка (ест) верітас».

До речі, ця частина української території ніколи не відзначалася надмірною красою своєї топографії. Праворуч і ліворуч із швидкістю шістдесяти кілометрів на годину, минають одноманітні, пласкі, мокрі краєвиди, і вже біля полудневих годин ми в’їжджаємо до більшого старовинного провінційного міста Житомира – столиці колишньої моєї Волинської губернії. Дивовижно залишене збоку від залізничої лінії, колись тепла піч генералів на пенсії, пишних архиєреїв і міцних, Рубенсового типу перекупок.

Перше, що впало у вічі, поминаючи звичайні стандарти совєтського передмістя – це великий, піврозвалений цегляний мур, з-за якого визирали хрести цвинтаря. Ми вже мали нагоду бачити, що цвинтарі взагалі перестали цікавити совєтську владу, гнів революції сягнув не лише живих, але й мертвих, можливо тому, що там стояли хрести, а також можливо, що в такий час, коли цілі покоління засуджені в жертву майбутньому, хто буде думати про предків, які ще, до речі, не вірили в нові корани, а тим самим позбавлені права пошани пролетарської етики і моралі.

Але й поза цвинтарем все тут виглядало цвинтарно… Поржавіла, сіра, запорошена, занедбана атмосфера. Нічого ніде нового. До всього ті окультичні написи – Укрглавхарчпромторг – спробуйте таке вимовити або зрозуміти. Враження, що майстрі цих головоломок насолоджувалися псуванням всього, що потрапляло їм у руки – літери, слова, етика, естетика, мораль. І цей своєрідний садизм мав на думці спасіння людства всіх п’яти континентів – справді глобальна квазікосметика геніальних цирульників цієї апологетичної ери.

Розуміється, через Житомир пройшла війна і залишила на ньому свій слід, до цього тут недавно бушувала велика пожежа, але й раніше не було багато веселіше, про що свідчить хоч би той могутній собор у самому центрі міста, як символ минулого, який виглядає, ніби його багато ночей штурмувало чортовиння з гоголівського «Вія». Обдряпаний, обколупаний, обгризений, поржавілий, з вибитими вікнами і поломаними хрестами, він стоїть на широкій площі в центрі міста, як мара, як викид сумління, як рана прокаженого, біля нього день-щодень проходять тисячі людей, які дивляться і бачать цю травму, але, здається, нічого в ній не розуміють. І справді, як можна це зрозуміти? Невіруючим людям можна зрозуміти невіруючих у церкву, але як можна на європейському континенті розуміти невіруючих у естетику, культуру, мораль, етику? Як можна холоднокровно знущатися з архітектури, історії, свого власного сумління? Вибач, рідна Таню! Це не докори. Це лише питання.

І, як додаток до цього, під цим самим обідраним собором, на голій брукованій площі, нічим не захищені, виразно виділялися два горбики свіжої землі з деревяними на них хрестами. Тяжко повірити, що тут недавно знайшли свій життєвий кінець двоє найчільніших діячів українського модерного революційного опору – двоє довголітніх, невтомних шукачів розв’язки національного питання цього простору – Омелян Сеник і Микола Сціборський.

Скільки разів я зустрічався з ними у Празі, Відні, Парижі, так недавно в Кракові разом з ними мешкав, але хто міг допустити, що саме так, що саме тут закінчиться їх земна дорога.

Та коли вникнути в глибину і цілість цього комплексу явищ, можна знайти приблизну їх дефініцію, що на мові французів зветься «революсьйон», а на нашій це буде «різкий, стрибкоподібний перехід від одного стану до іншого, від однієї вартості до іншої», як це каже словник чужих слів, або ще краще «нещадної, свавільної операції духового організму народу», «повстання мас», як сказав би Ортега і Гассет. Весь цей гігантський смітник на планеті, на якому валяються викинуті собори, могили предків, людське сумління, здоровий глузд, любов до ближнього, закон і порядок, – все це разом, не раз називано «присмерком богів», «дер Унтерганг дес Абендляндес», зміна варти епох. Яка садистична ломка всього, що має вартість, який невмолимий гнів малих і вбогих, яка дорога ціна масовій посередності. Європа вмирає не на Заході, вона вмирає в Житомирі.

Але нема часу, їдемо далі. Хочемо їсти, та нема відповідного місця. Лишаємо нерівні бруки Житомира, його передмістя, казарми, залізничу станцію, аеродром і знов вириваємося в простір. Погода гіршає, до холодної мряки додасться сніговія, нам тісно, невигідно, шукаємо відповідного місця для зупинки, пробігають придорожні поселення, окремі хатки; нарешті, проїхавши ще кілометрів десять, беремо першу ліпшу придорожню оселю, яка стоїть відокремлено і самітно збоку на горбику.

Зупиняємося обіч дороги, забираємо мішок з харчами і йдемо до дверей оселі. На наш стук відчиняє худенька русява, легко одягнута дівчинка років дванадцяти. Не була здивована, несподівані гості, мабуть, для неї не новина. Питаємо, чи можна зайти. Вона впускає нас до невеликого, півтемного приміщення з одним віконечком, лавою і столиком, що нагадує півсіни, півкімнату. Питаємо дівчину, чи вона сама, як вона зветься, де її мама. Довідуємося, що з нею її сестра Лена, а сама вона Віра, а мама скоро прийде. Її ясні очі дивляться приязно, ніякого здивування чи недовір’я. Заявляємо, що хотіли б тут перекусити, що ми маємо все з собою, що не будемо нічим її турбувати. О, пожалуста… Запрошує до другої, більшої, яснішої кімнати, де більше меблів і навіть бачимо на покуті три до невпізнання почорнілих іконки.

Ми зацікавлені, бо вперше бачимо мешкання людей по цьому боці, воно відзеркалює ті самі загальні правила й мірила, що їх бачимо на кожному кроці. Ця хатка напевно будована за якогось імператора Олександра, напевно бачила кращі часи, по-своєму була модерною, не конче селянського типу будовою, але тепер це був класичний зразок всесоюзного соціалістичного добробуту. Розхитані, вичовгані меблі вимагали милосердя, радикальної революції і зміни варти, її стіни, стеля, поміст і все інше винятково надавалися для ленінського окреслення «собачої буди».

Правдоподібно, вона вже давно не бачила постійного власника, дуже можливо, що його вигнано, репресовано, заслано або просто, як казав Гоголь, він «навіки відрікся від дому, від рідної берлоги і пішов вештатись по ярмарках з купцями», але що тепер купців замінили «лишенці» та «позбавлені прав», він міг також вибрати якийсь Донбас, щоб «набувати пролетарський стаж».

По дорозі ми бачили чимало таких осиротілих хаток, здебільша одиноко, але інколи і більшими поселеннями, які позначала одна разюча прикмета: їх абсолютна, засаднича відокремленість від решти світу – ні кола, ні загорожі, ні деревини, інколи з причепою, інколи без, але завжди старанно обідрана і зразково занедбана. Видно, що вітер витанцьовує з ними гопака, дощі обмивали їх до живого, а час безтурботно топтався по їх зарослих мохом стріхах.

Воістину, позбавлення ознак приватної власності було досягнуте досконало, ніщо не нагадувало, що така споруда комусь належить, що за неї хтось дбає і що вона має під собою взагалі якийсь юридичний грунт. Здавалося, що вона висить у повітрі і тільки на хвилину спустилася з своїх нейтральних висот у цьому випадковому місці.

Але годі з цим, маємо свої турботи. Окупуємо розхитаний столик у куті під святим Миколою, розкладаємо наші «Божі дари», запрошуємо обох дівчаток, наливаємо по чарці і їмо. Навинулася господиня. Загортаємо і її до гурту. Після першої чарки ми вже свої, по наших одягах і мові вона одразу догадується, що ми «западники», вона вже бачила таких, а сама вона також не «здешняя», а «городская», київська, але там тепер «тяжело з продуктами», а тому вона переїхала з дітьми сюди. А де ж її муж? В армії. Був шофером, «хорошо» заробляв… А хто тут мешкав раніш? Її дядя. Виїхав, куди «неизвестно»… – і махнула рукою. А чи вона українка? О, канєчно! У неї тільки язик не зовсім чистий, але он її дівчата ходили до школи, де вчать настоящим українським. А чому вона не говорить чистим сама? А! Знаєте… Забули. Всі так говорять. Всьо равно…

Відома пісня, чуємо її не вперше, Гітлер рішуче помилився, коли думав, що він винайшов в Європі Індію. Ця Америка давно вже відкрита іншими.

Ми цікаві б розмовляти більше, бо її «нечистий язик» – язик дійсності, і з нього можна більше довідатися, ніж зі звітів Академії Наук при вулиці Володимира. Це той центр тяжіння, на якому базується весь комплекс нашої проблематики.

Але земля крутиться, і ми мусимо за нею поспішати, прощаємося з молодицею, її дівчатами і відходимо. Надворі далі дощ і сніг, при виході натикаємося на ще одного гостя – мокрого, змерзлого, у шапці-вушанці, з батогом дядька. Проситься на ніч і показує на підводу, що стоїть на дорозі під дощем, на якій ледве помітно кілька інших закутаних, зігнутих фігурок… Жінка, діти, вертаються додому… Молодиця пробує боронитися, мовляв, без перерви подорожні, але дядько настоює: «Де-небудь, аби під дахом, ради Бога… То ж дивіться, яке діється…»

Нічого справді не вдієш, ми також підтримуємо дядька, і молодиця погоджується.

Було мрячно, непривітно, помітно темніло, дорогою з гуркотом пролітали великі, тяжкі воєнні машини, і їх масивні колеса сердито шкварчали по мокрому асфальті.

З вдячністю втаскаємося до нашого тісного «фіата» – оцінюємо його добродійства, обгортаємо ноги пледами і разом з іншими машинами, простуємо далі.

Перед нами невиразна, у мряці лінія дороги, долина річки Тетерів, понтоновий міст, зліва містечко Коростишів, якого не можемо бачити, а взагалі це стара Брест-Литовська дорога, історична путь «на ляхи», головна стратегічна артерія царської імперії, найрухливіша траса перекладних диліжансів, що про них ще й досі свідчать заїзні станції, будовані за одним зразком у певних проміжках здовж шляху. Перетинаються перехрестя на Коростень, Радомишль, Мик-город, мости Смолки, Тетерева, Вздвижі, Ірпеня – назви, що нагадують перші лекції про древлян, походи Ігоря, його трагічний висновок, його мстиву жінку Ольгу – древній, забутий закуток нашої землі, запілля Волині, передпілля Києва, що його хотілося б бачити не з такої летючої віддалі, а там, на місці, де діялась початкова дія історії предків.

Але наша мета інша, наша машина невтомно біжить своєю дорогою, крізь її заляпані вікна мигають телеграфічні стовпи, поля, окремі оселі, окремі дерева, і десь там далі, мабуть, на ірпенському мосту, нас чекає доля контролю документів.

І як вона нас зустріне? Вивезе чи не вивезе? Вайс ще в Рівному попереджав, що це може скінчитися не Києвом, а одним з чисельних концентраків райху. Але Бог не без милості, козак не без долі, філософія мудрого Купер’яна «якось то буде» по нашому боці, а взагалі «мні отмщеніє і аз воздам», як каже Христос, а на нашій мові війни, це зветься «гра ва-банк». А є ще й така приказка: хто не ризикує, той в тюрмі не сидить. Війна сама собою суцільний ризик.

Але все-таки було б дуже печально, коли б, наприклад, замість «Київ, Брест-Литовське шосе, 78.86», де мешкає один з наших київських друзів і де ми маємо намір зупинитися, та сталося щось гірше. Але геть з такими думками! Уся моя дорога від самої Праги, через усі границі була успіхом, чому б це урвалося аж тепер? Вірити чи не вірити в приречення? Вірити, коли нема іншого виходу.

І я справді вірив, багато років… Вірилося, завжди вірилося, не було сумніву. «За рік у Києві», «побачимось у Києві», «зустрінемось у Києві». Скільки це років повторялося? Коли я відходив з свого мешкання у Празі – відходив до Києва, їхалося не до Берліну, а до Києва, не до Кракова, не до Варшави, а до Києва. І невже аж тепер мало б статися інакше? Ніколи!

Це переконання було таке всеобіймаюче, що коли ми виїжджали з Рівного, ми ані на хвилину не сумнівалися, що наша подорож мала б бути неуспішною, ми про це ні разу не говорили, а як думали, то лишень самі з собою, не надаючи цьому великого значення. І щойно аж тут, на цьому останньому етапі, нас почало непокоїти вагання… Але вже не було повороту, нема назад, є тільки вперед.

Нарешті, здається, саме те останнє приречення – контроль, на що вказує більше скупчення машин і сповільнення руху. Дорога помітно хилиться вниз, інколи треба зупинятися і чекати, нерви починають грати, очі гіпнотизують мрячний простір, у якому гудуть мотори, поблискують сяйва прожекторів, поволі наближається понтоновий міст, і вже видно рухливі силюети військових жандармів у сталевих шоломах, мокрих гумових плащах із бляхами у вигляді коцюби на грудях, вони поблискують електричними ліхтариками та зупиняють машини. Крок за кроком наближаємося до них, наші особисті посвідки напоготові, переднє вікно нашої машини відчинене, я вже готовий до розмови.

В’їжджаємо на міст і зупиняємося… Миттю до нашої шиби нахиляється велике мокре червоне обличчя в шоломі, і ми чуємо енергійніш, гострий запит:

– Габен зі папіре?

– Яволь! – вирвалось у мене автоматично в тон запиту.

– Льос! – чуємо згори той самий голос, а рука в шкіряній рукавиці махнула ліхтаркою в напрямі сходу.

Неповторна мить! Наша машина, здається, підстрибнула від захоплення і побігла в морок за іншими. Сам не знаю, звідки взялося в мене те категоричне «яволь», але це було воно, що нас вивезло. Чверть секунди вагання значило б катастрофу.

А так ми – у Києві, це ось сосни Святошиного, поміж ними вехтенькі дачі, а той он трамвай забіг на цю останню зупинку від самого Хрещатика. А я здіймаю капелюх і мовчазно вітаю трамвай разом зо всім іншим, що бачать очі. І я вже не знаю, як це назвати, але в кожному разі моя дорога, яка почалася у липні 1924 року, переможно скінчилася. За цей час наша планета зробила сімнадцять орбітних кружлянь, за цей час зірвалась друга світова війна, впало дев’ять держав, на схід послано сто тридцять дивізій… І все це для того, щоб я міг переможно, на білому коні в’їхати до цього древнього града моїх предків.

Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 236 – 249.