Третя границя

Улас Самчук

Край неба палає…

Т. Шевченко («Сон»)

Цей наш від’їзд з Оленою у судьбоносне і разом фатальне невідоме був для мене черговою несподіванкою. Ні я, ні Олена такого не сподівалися. До цього часу ми не були близькими, мало про себе знали, ніколи не зустрічалися, не були особисто знайомі, ніколи навіть не листувалися. Я знав її лише як авторку невеликої кількості віршів, і це все. Мало що більше Олена знала про мене.

І раптом ця зустріч і подорож. Не знаю чому, але ми обоє були з цього дуже вдоволені. Перед нами справді не буденні перспективи. Це не тільки війна, це також і наш «поворот». Довгі, довгі роки виношеного, вимріяного, виболілого, того що почалось «ісходом» у невідоме тоді ще на грані цієї справді апокаліптичної доби, такими ж «нелегальними» границями, як і ця сьогодні. У цій загальній, наелектризованій чеканням атмосфері наростала ця година, якої, здавалося, ніколи не буде, але яка все-таки прийшла у саме такому вигляді.

Це був дуже яскравий, барвистий, пристрасний ранок, сонце сходило нам назустріч цілою пожежею огню і сяйва, луги блищали росою, а долинами лежали розводи білого, майже прозорого туману.

Ми були в переділі самі, сиділи біля вікна одне проти одного, сонце било Олені просто у вічі.

– І дуже добре, що так сталося, – пам’ятаю, вирвалось у Олени несподівано. Вона сиділа випростана, поважна, схвильована.

– Що маєте на увазі? – запитав я її.

– А! Взагалі… – казала вона збентежено. – Я не змогла б вам цього пояснити… От, уявім собі, що вже ось… припустимо, за тиждень, ми з вами йдемо по Хрещатику. Яка неймовірна ситуація. Ще не так давно я в це не вірила… Властиво, я завжди вірила. Лише боялася. Я не знаю, як це виразніше сказати. Цей день для мене найбільший день усього мого життя. І я дуже щаслива, що ви також зі мною… Що можете мене розуміти.

– А гляньте, – кажу, – як сходить сонце.

– Чудово!

– Може це для нас?

– Напевно! Я вірю в призначення… Я вірю! Я вірю! Інколи це до болю виразно. Інколи душа так на сторожі… Людина шукає когось у тих хвилях життя і знаходить скорше, ніж того сподівалася. Цієї безсонної ночі я багато передумала. Знаєте що? Мені здається, що я вже назад не вернуся, що я зістануся там назавжди… Не можу сказати, що станеться, але що б не сталося – я лишуся там… І також думала про вас. Ви для мене загадка… Ви дуже інший від усіх нас, ви між нами – якби чужий, ви думаєте зовсім не по-нашому, і тому ви будете мати між нами багато клопотів. Наскільки я ці явища вичувала і розуміла, ми, українці, а між тим також я сама, – ми люди справді не реального, якогось поза реальним засятом думання і діяння. Я думаю, що саме через це ми знаходимось у віковій, безплідній, самозншцуючій боротьбі самі з собою і навіть самі в собі. Ви ж належите до якоїсь іншої расової групи людей, мені здається, фінської… Людей, що думають і діють узгіднено з логікою буття і не вичувають у собі контро в ерсійних настроїв.

У цьому тоні і дусі велася розмова, ми мали філософський, злегка мрійливий настрій, згадували минуле, яке в цей час здавалося справді минулим, згадували рідних, близьких, знайомих… Прага, Варшава, останні роки перед війною. Переїжджаючи Велічку, Бохню і Тарнів, до слова приходжу я з моїми військовими спогадами, мандрівками до Поремби, де і тепер, мабуть, живе «моя» Августа. Особливо цікавила Олену моя спортова епопея і моя дезертирська одіссея геть зо всіма її наслідками.

І яка шкода, що час так скоро тікає. Біля половини дванадцятої наш потяг уже на Ярославському двірці, і це кінець нашої розкішної мандрівки. Перед нами Сян, границя, а далі бездоріжжя, яких-небудь сімдесят з лишком кілометрів, які ми мусимо взяти либонь власними ногами, бо ж там ще нема залізничого руху.

У Ярославі вже нема того руху, як це було місяць тому. Тоді це був вихідний, ударний пункт великого воєнного фронту, тепер – мале, затишне, спорожніле провінційне містечко. На двірці вийшло пара десятків пасажирів, на вулицях спокій і порожнеча.

І велика спека, від якої нам з Оленою, після недоспаної ночі, не дуже вигідно рухатися. Але нема часу про це думати, одразу шукаємо потрібну нам адресу і одразу безуспішно, бо потрібних нам людей не знаходимо. Казали нам ще зайти після обіду, а тим часом знову вулиця, знову спека, і єдине, що нас радує, – це велика кількість крамниць з українськими написами і українськими прізвищами. Мандруємо головною вулицею, оглядаємо, що можна оглянути, заходимо на базар, де більше руху, купуємо якісь ягоди, всідаємося на кам’яній лавці, спостерігаємо рух, їмо ягоди і сміємося, згадуючи Краків і краков’ян.

Далі перед нами проблема обіду, і проблема поважна, бо між усіма тими чисельними крамницями майже не видно ресторанів. Що це за таке безресторанне місто? Питаємо людей, як залагодити цю справу і довідуємося, що десь там є якась їдальня, та негайно починаємо розшукувати її. За якийсь час наші зусилля, як кажуть, увінчалися успіхами, знаходимо невеличкий, подібний на селянський будинок з відповідним написом і відповідною кімнатою, заставленою столами і стільцями. Але тут зовсім порожньо… Лише нас двоє гостей. З сусідньої кімнати, мабуть, кухні, виходить дівчина. Обідати справді можна і навіть без карток, але щойно за півгодини. А поки що можна отам посидіти. Чи є щось пити? Ні. Немає. Так таки нічого? Навіть чаю? Навіть чаю. Чи якої-будь лімонади? Нема й лімонади.

Досить сумна картина. Попросили звичайної води, присіли до першого-ліпшого столика і почали писати картки. Олена до свого Михайлика в Кракові, а я до своєї Марусі в Празі. Збігом певних обставин картка Олени з досить невиразним, сумним «загальним виглядом» княжого Ярослава збереглася в моїх архівах і звучить вона так:

«Дорогий Михайлику! Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід у ресторації. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома кого було треба. Їхалося добре. Надіємося, що все буде гаразд. Ти теж не турбуйся. Цілую міцно, міцно. Твоя Олена».

З моєю допискою: «Пані Олена ще нічого не згубила. У. Сам.». Змісту моєї картки не пам’ятаю.

Минає півгодина, і проходить обід. Вишукано скромний і педантично вегетаріанський. Тарілка кислої, рабарбарової юшки плюс якісь дивовижні, капустяні, січені котлетки, і все це без карток, але й без хліба. Гостей дуже мало, двоє-троє, видно, випадкових, як і ми. Котлеток замовляємо по дві порції і навіть дістаємо, здається, справжній чай. Але настрій наш мажорний, все і все згадуємо Краків і все і все маємо веселу тему. Наші обличчя гарячі від спеки і мокрі від поту. Мої гусарські чоботи дуже не «по сезону», а Оленині косметичні чари жорстоко терплять від діяння стихії. По обіді мусимо кудись іти, але не знаємо куди. Найкраще б на якийсь луг чи в сад, у якусь тінь, прилягти, подрімати, але нічого такого ніде не бачимо. Беремо своє «омніа меа» і знов мандруємо тими самими хідниками здовж крамниць з написами «Продаж шкіри», «Споживчі товари», «Залізні вироби», які в цей час звучать трохи парадоксально, бо ж усі ці товари тепер дуже рідкісні, хоча, на наше здивування, їх тут значно більше, ніж, скажемо, там, на заході. Особливо багато такого добра, як косметика, парфумерія, різні жіночі оздоби. І, не дивлячись на спеку, все це бурхливо торгує.

Пізніше ми сидимо на знаній гарячій кам’яній лавці, що побіля базару, і міркуємо над тим, що буде, як наш організаційний провідник взагалі не появиться і нам доведеться розв’язувати свої проблеми самотужки. Сян ось на досяг руки, але нам уже сказали, що недавні дощі зробили з нього досить бурхливе видовище. «Перейдемо убрід бурхливі води», – цитую з вірша Олени і дивлюсь, яке це робить враження на авторку. Вона лише посміхається і мовчазно дає зрозуміти, що ця перспектива також перспектива, якщо не буде іншої.

Потім пробуємо ще раз щастя з нашою адресою і знову безуспішно. Знову «не застали дома кого було треба». Але певний поступ зроблено. Нас запроваджено до однієї вельми симпатичної родини – Івана, Стефи і їх дочки Ганни – Конюхів. Перше враження від цієї події – це решето великих чорних, соковитих черешень, на які ми хижо накидаємось і з’їдаємо неймовірну кількість. Це нас по-райськи відсвіжує, а трохи згодом ми дістаємо королівську вечерю, яка цілковито вирівняла ситуацію.

По вечері нова несподіванка: люди почали масово вибігати на вулицю або заповняти вікна своїх мешкань. Що сталося? Ми вибігли також надвір і вперше бачили макабричне видовище – велику валку совєтських полонених, що складалася з самих жидів. Їх, видно, гнали здалека, і вони мали дуже трагічний вигляд. Всі ми уявляли собі долю цих нещасних людей, ніхто нічого не говорив, але вираз обличчя кожного говорив сам за себе.

Потім ще перед заходом сонця йдемо з Оленою до міста, на цей раз до парку. По дорозі натрапили на ще одну дивовижу: на розі двох вулиць стояли дві зовсім новенькі, захисного кольору совєтські протилетунські гармати. Бачимо такі речі вперше, а з огляду на їх походження ці металеві прилади викликають у нас окреме зацікавлення. Старанно їх оглядаємо і намагаємося вгадати, чи було з них хоч раз вистрілено. На перший погляд ока видавалося, що їх бойова невинність досконало збережена.

Мандруючи доріжками досить гарного, з старими тінистими деревами парку, філософуємо на тему Схід-Захід, намагаємося розібратися у цій проблематиці Європи, що стільки віків цікавила не лише нас, ставимо те саме питання: що буде далі? Хто переможе? Чим і як закінчиться ця світова метушня. Загально наші прогнози не дуже оптимістичні, але закінчуємо мову тим самим фіналом: будемо вірити, що все вийде на добре!

Пізніше переходимо знову на наш націоналізм, а також на саму організацію. Олена, як звичайно, невдоволена, що наша частина організації так мляво діє, ось навіть нема тут до кого звернутися, все діється, мовляв, самопасом. Я ж повторюю їй ту саму істину: надіятися більше «на власні сили», і тоді будемо почувати себе певніше на планеті.

Повернулися вже затемна і спали цієї ночі сном блаженних. Олена десь там далеко у задніх душних кімнатах, а я у гостинній, на канапі при відчинених вікнах, де було свіжо і приємно. А рано другого дня до Конюхів прибули знайомі, а між ними симпатичний молодий панич Іван Кукіль з фотоапаратом. Пізніше на городчику з рожами, мальвами і порічками ми гуртом і поодинці на всі лади фотографувалися, пізніше всі спільно обідали, а ще пізніше вибиралися в дальшу дорогу.

Виявилося, що потрібної нам людини так і не вдалося побачити, а інші фахові у цих справах люди радили нам переїхати трохи далі вгору Сяном за Радимно до села Сосниці, де, мовляв, значно краще переходити річку.

Ми так і зробили. Цього ж таки дня під вечір, о 6 годині 30, малим локальним потяжком, що курсує між Ярославом і Малим Перемишлем, ми вирушили далі в путь-дорогу. Вікна нашого вагона були відкриті, перед очима стелилися краєвиди, залиті зеленою пшеницею, теплий, з запахом пшеничного квіту вітер дув у вічі, ми відпочили, були піднесені й захоплені. Десь біля восьмої години, ще сонце було на небі, ми висіли серед відкритого поля на зупинці Сосниця і помандрували навпростець стежкою через поля в напрямку села, що лежало там, далі на обрії, зелене й кучеряве, яких три кілометри перед нами.

Яскраве сонце поволі западало десь там за нашими плечима, останнє його сяйво заливало нашу дорогу, обсаджену типовими українськими головатими вербами, довгі тіні від наших постатей простягалися перед нами, велике, синє з білими хмаринками небо прикривало все це тихою, лагідною, м’якою передвечірньою покрівлею. Нам хотілося продовжити нашу дорогу, ми зупинялися, рвали в пшениці волошки, під однією вербою фотографувалися і назвали цю подію – «в степу під вербою». Перед нами перше справжнє українське село – символ і основа нашої національної природи. Привіт тобі, рідне!

З цим настроєм ми наближалися до села, віталися з першими зустрічними «добрий вечір», питали де живе пан-отець. Нам дуже чемно відповідали на привітання і старанно вказували, куди і як маємо йти. І ось ми вже проходимо вулицею поміж білими хатами з їх солом’яними стріхами, плотами, мальвами, чорнобривцями, рожами. Наш настрій тяжко зрозуміти людям, які такого не переживали, які не були вирвані з рідної стихії і не перебували багато років у примусовому віддаленні, але це було зрозуміле Гомерова, який посилав свого Одіссея у далекі світи, це було зрозуміле Овідієві в його дакійському засланні, а вже й поготів було це зрозуміле нашому Гомерові на ім’я Тарас, коли він писав у кос-аральському безлюдді своє вимучене «І там степи і тут степи, лиш тут не такії».

Це вічна тема всіх часів і всіх людей, і ми належали якраз до тих, що пережили її у всіх її класичних виявах і прикметах, і саме тому це наше дійство було для нас таким хвилюючим.

І вже тут, у цьому першому нашому селі, чекала на нас перша прикметна пригода, яка сигналізувала політичний клімат цього простору. Проходячи вулицею, ми зустріли двох німецьких прикордонників у сіро-зелених поліційних одностроях. Вони були поза службою і йшли в товаристві двох жінок. Ми не були захоплені цією зустріччю, але не робили також нічого особливого з цього приводу. Прикордонники глянули на нас підозріло і пройшли далі. Вони звернули до двору однієї хати, де, мабуть, мешкали, ми спокійно продовжували нашу мандрівку, коли раптом почули ззаду відоме німецьке «гальт». Ми зупинилися. До , нас наближалися ті самі прикордонники, але вже без жінок.

– Куди ви йдете? – запитали вони нас.

– О! Лиш до пан-отця! – була наша відповідь.

– Чого? – питали вони далі.

– Відвідати. У гостину, – казали ми.

– Він вас знає? – не задовольнялися вони.

– Певно. Розуміється, – казали ми далі.

– Маєте документи? – вели ті своє.

Це було для мене не дуже приємне, бо моя перепустка була давно вже не дійсна, а мій «фремденпас» хоча і був дійсний, але не для цього краю. Але я все-таки витягнув його і подав прикордонникові.

– То ви з Праги? – запитав той мене.

– Так, – відповів я.

– Письменник? – питав він далі.

– Так, – відповів я.

– Ну, гаразд! Яволь! Офідерзеен! – сказав прикордонник і повернув мені паспорт.

Олени не турбували взагалі. Ми були вдоволені таким закінченням нашої пригоди і з легким серцем пішли своєю дорогою.

На старій, зарослій садом і квітами «фарі» отця Інокентія Рудевського, як тільки довідалися, хто ми такі, прийняли нас з щирим серцем. Розуміється, вони кас добре знають, моя «Волинь» давно тут побувала і зробила своє діло, як також знають Олену ще з «Вісника». На мене зробив приємне враження сам панотець – високий, аристократичного вигляду, як і його сердечна і гостинна пані добродійка та красуня дочка і невістка. Ми принесли з собою багато руху, шуму і радості. Одразу почали митися, чепуритися і одразу вечеряти.

На наше бажання, ми перш за все дістали гладишку справжнього, щойно з холодного льоху, доброго кислого молока з сметаною. Після денної спеки це був для нас бальзам. Пізніше прийшли відомі смачні речі української кулінарії у вигляді смаженого, вареного і печеного у необмеженій кількості, бо сюди ще ніякі харчові картки не дійшли. Панотець запропонував мені також чарку оковитої, від якої я, а також і Олена не відмовилися. Для рівності до нас приєдналися й інші члени родини, а тому постав негайно гарний родинний настрій. Десь біля десятої години майже несподівано над селом появилися чорні хмари, у вікнах замигали сполохи блискавок, загримів грім і полив шпаркий, густий, теплий дощ, що після кількаденної спеки приніс чудову свіжість і прохолоду.

До пізньої ночі ми не могли втихомиритися, після дощу вийшли надвір, було тепло, свіжо, пахло озоном. З листя дерев і обплетеною плющем старого ганку скапували краплі, величезні кущі квітів – білих лілей, різних рож, тютюну і м’яти, наповнювали повітря чудовим, міцним запахом.

Лягли десь біля другої години ночі. Олену, як звичайно, запроторили десь у глибину дівочих покоїв, а я умостився у салоні на старій послужливій канапі і спав, як забитий. Лише не довго. Як звичайно на селі, рух починається чи не зі сходом сонця. Нас, розуміється, намагалися не розбудити, але це не було так легко зробити. І кухня, і подвір’я, і всілякі Божі тварі на чолі з таким голосним сотворінням, як півень, усе це рвалося навипередки жити тим бурхливим ранковим життям, знаним мені ще з мого домашнього часу.

Цієї ночі прибув також з-за Сяну нелегально син Рудевських, який перебував весь час на сході під більшовиками і приніс багато цікавих і приємних вісток, також страшну вість про вимордування советами при відступі майже всіх в’язнів, яких вони не мали часу вивезти, а в тому числі в самому Львові вони залишили понад дві тисячі замордованих. Тоді ще я не міг знати, що між тими замордованими правдоподібно був також і мій брат Григорій, заарештований рік тому.

Був чудовий, блискучий, свіжий ранок. Після нічної бурі все цвіло і буяло. Милися ми у квітнику і, не зважаючи, що мало спали, почували себе свіжо й бадьоро. Сумні вісті з-за Сяну внесли до цього дисонанс, але разом з тим ми також довідалися, що там скрізь уже функціонує українська адміністрація, що нам дуже імпонувало, хоча разом з тим наповняло певними турботами, бо все це переважно під контролем бандерівців, які напевно будуть чинити нам деякі прикрощі. Наш господар також поділяв наші клопоти, бо він знав ту дійсність, що в цей тяжкий час панувала на нашій землі.

Але перед нами границя, Сян і дорога далі. Біля десятої ми вже почали збиратися. Ціла родина шляхетного отця Рудевського брала в цьому участь. Довідавшися, що у нас не дуже багато грошей, пан-отець папропонував нам у позичку тридцять злотих, яку ми мали йому повернути пізніше. Потім нас докладно поінформовано про саму границю, як і де найкраще її переходити. Разом ми виробили такий план: було покликано з села жінку з малим хлопчиком, яка мала б забрати у рядно наші речі і нести їх, ніби прання до річки. З нею має бігти також її хлопчик, щоб виглядало це менш підозріло. О першій годині по полудні звичайно міняється гранична варта, і тоді границя найменш пильнована. До границі нас мала б проводити панна Рудевська, щоб виглядало це на звичайну прогулянку. А далі вже брід і наша доля. Зла або добра.

Перед відходом Олена лишила для свого Михайлика у Рудевських таку картку:

«16. VII. Мій дорогий Михайлику! Пишу Тобі за хвилину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п. о. Рудевського в Сосницях, звідки переходимо. Тут ми були кілька годин і ніч, як у себе дома. Якби Ти мав колись переходити – зайди конечно сюди. Ніде так не було мило і затишно… Надіємося, що перейдемо річку щасливо, здається – тут нічого не чекає злого. При першій же оказії передай мені куферок і поклади туди сірий капелюх. А головне – збирайся і сам».

Без підпису. Напевно забула. До цієї картки пан-отець зробив дописку: «Пишу тих пару слів, бо хочу Вас повідомити, що Ваша Пані щасливо перейшла сьогодні о 13.00 год. Рудевський». Як бачите, у ті часи не дуже ще пильнували конспірацію. Картка йшла відкритою поштою, і на ній, синім олівцем, з обох боків були позначені великі літери «У» (українською мовою).

А перед першою годиною, після доброго обіду, ми розпрощалися з нашими дорогими друзями. Вони, цілою родиною, провели нас аж до границі своєї левади, а далі вже вниз, зеленими гаями, гарною поетичною стежкою поміж густими кущами ліщини, ми пішли до річки. Далеко перед нами йшла жінка з великим клунком на плечах, за нею біг її малий Василько, далі, безжурно і весело, під руку, швидко йшли дві жінки, а я ззаду з своїм фотоапаратом робив знимки. Сян виступив перед нами несподівано. Невелика, поетично «заросла річка кроків п’ядесят шириною. На всі боки оглянулися – із Богом. Швидко скинули взуття, я забрав свої й Оленині речі…

Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. На середині вода сягала сливе до пояса, але ми швидко її перебрили. За нами з берега слідкували очі наших друзів, а коли ми вирвалися на другий берег і оглянулися назад, вони помахали нам домовленими рухами, що вое безпечно, і зникли в кущах. Ми також метнулися у кущі і спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!

Знайти потрібні слова, щоб висловити урочисту схвильованість наших душ, той полум’яний салют, гостре збентеження і пекуче щастя, нема змоги. Ми так розгубилися, що на хвилину забули про небезпеку. Але довкруги було тихо і порожньо. Ми швидко привели себе до порядку і рушили вперед через луг, без стежки, навмання, густою, високою, зеленою травою.. Я йшов попереду, пробивав стежку, ніс усі наші речі. Перед нами на обрії в яскравому промінні сонця майоріло село… Було тут так гарно, так безпечно, так свіжо, що хотілося довше побути серед цієї краси. І абсолютна тиша, абсолютне безлюддя, лише стрекотіли в траві коники і співали в небі жайворонки.

В одному місці ми натрапили на невеликий стовпчик, що ледве визирав з високої трави з випаленими на ньому літерами СССР і знаком серпа і молота. Тут ми вирішили зупинитися. Було дивно, чудно, незбагненно. Тож це була та заборонена, заворожена, суворо бережена мертва смуга на планеті, яка ділила світ на дві непримиренні частини. Ми оглядали той дивовижний стовпчик, вдивлялися у безлюдний простір, на обрії якого здовж річки лежали зруйновані і зарослі бур’янами села. Ми дивувалися, що нам судилося бачити і переживати це своїми очима і своєю душею без ніяких чужих дозволів, ніяких прохань, ніяких віз.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість, –

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,

А завтра прийдемо до свого міста!

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря – тепле та іскристе.

О, як це точно, до подробиць, до найглибших тонів було нею наперед вичуте, і яке чудо, що все це так здійснилося. Олена слухала ці свої власні слова, які я їй декламував, і в її очах світилася екстаза.

Ми пробули тут з годину, сиділи у густій траві, ділилися враженнями, мріяли про майбутнє. Розуміється, ми уявляли його значно привабливішим, ніж воно було в дійсності. Уявляли Київ, наші нові зустрічі, особливо з нашими колегами, нашу там працю, відвідини театру. Олена вже бачила себе в льожі Київської опери у товаристві когось з її улюблених поетів, у своїй пишній, варшавській сукні. У цей час ми якось забули, що на планеті бушує епохальна боротьба жорстоких суперечностей, у якій ми також творимо якусь маленьку частинку, але ця мить мала в собі стільки особливого змісту, чару, несподіваності, що можна було забути і за війну. Я намагався закріпити той стовпчик на фотознімці, але він так соромливо і дискретно заховався у високій траві, що до нього не легко було дістатися.

– Обіцяйте мені, – казала Олена, – що ми разом дійдемо до самого Києва!

– Обіцяю! – сказав я на це.

А по деякому часі ми вже сиділи у кімнаті пан-отця Качмарика у селі Стібному, адресу якого ми дістали у Сосниці. Але тут було зовсім інше, ніж там, за Сяном. Мешкання пан-отця було сливе порожнє, холодне, занедбане. Він розповів нам про свої переживання минулих років. Його часто «викликали», брали на допит. І до цього часу в його мові помітна депресія. З села вивезено майже всю молодь. Одних на Сибір, інших до війська, ще інші пішли самі за Сян. У селі залишилося дуже небагато худоби, майже зовсім нема коней, але і це ще добре, бо сусідні села здовж Сяну знищені зовсім, бо там проходила мертва, гранична смуга. Селяни намагаються втримати свої зруйновані господарства, щоб якось оминути голод.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг:

Усе нове… і до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти…

– пророчила свого часу моя супутниця. Але:

Не треба смутку! Зберемось одразу,

Щоб далі йти дорогбю одною.

Ми так і зробили. Ми вислухали мову пан-отця, скромно перекусили, сказали не шукати для нас ніякої підводи, забрали все своє майно і пішли «дорогою одною» здовж Сяну на віддалі від нього від трьох до п’яти кілометрів, зарослою шпоришем, Петровим батогом, лопухами; по ній майже ніхто не їздив, бо всі прибережні села, як Халупки, Торки, були дощенту зруйновані, а на їх місці стирчали лише димарі, на яких лелеки поробили свої гнізда, та бурхливо буяли здичілі, знищені сади та кухці бузку. Дорогою, яка колись, видно, була дуже гарною, пишною, зеленою.

За час моїх мандрів по нашій малій і тісній Європі я багато пересік різних границь здовж і впоперек, деякі з них ділили пополам міста, села, але там скрізь вони були лише нормальними границями між двома державами, через які переїздили, переходили, торгували. І тільки оце вперше бачу якусь незвичну границю, сливе в центрі Європи з таким ось краєвидом. Ті вигорілі димарі, зруйновані до основ стіни німо говорять про ріки сліз і безодню горя, що його тут пережито. І де ті живі люди, що будували ці будови, садили сади і тішилися життям? І як знайти дефініцію такого ладу і таких моральних основ, на яких щось подібне на землі мусить існувати.

Тисячі кілометрів таких границь, проложених такими важкими людськими жертвами в ім’я таких мізерних вислідів. Могли ж жити поруч німці і поляки, дарма що їх міста інколи сходилися вулиця з вулицею, могли жити французи і німці, коли їх границя розтинала іноді заселені пункти пополам, не дивлячись на те, що вони ворогували століттями… Не могли тільки жити нормальним людським життям оці «соціалістичні» сусіди, і ці «народні» держави, щоб не відгородитися від решти світу китайськими мурами «мертвих зон». Яка страхітливо дика ситуація і як нелегко знайти їй пояснення; воістину мав рацію Тютчев, коли вирікав своє відоме твердження: «умом Росии не понять»…

Протягом нашого п’ятнадцятикілометрового мандру серед цих руїн ми лише раз натрапили на живих людей. Коло однієї з, руїн ми побачили на кілках плоту настромлені для просушки глечики, як це роблять господині по всій Україні, а в самій руїні помітили якесь завішене ряднами логовисько, на подобу печерних часів, у якому жили люди. Звідти підносився дим і недалеко у бур’янах бавилося двоє дітей. І це було все.

Ця наша невесела дорога тривала, можливо, довше, ніж можна було сподіватися. Ми не спішили. Ма мали час. Була гарна погода. Ми відпочивали, розмовляли, робили знімки. Аж під вечір добрели до невеликого містечка Медика і зайшли на адресу знову таки місцевого пан-отця Малецького. І знов тут нас гарно вітати, гостили, дали нічліг і багато добрих порад. Звідсіля йдуть уже до Львова потяги, але лиш для війська.

І тут також я вперше роздобув для себе особистий документ, бо мій «фремденпас» на цій території був абсолютно не на місці. Добрячий панотець виручив мене, виписавши мені мою метрику з справжньою печаткою, дискретно замінивши лише місце мого народження. Для людей, що звикли до твердих норм, така операція може здатися дивовижною, але на цій землі і в цей час така маленька неформальність не могла нікого разити і, крім доброго, нічого злого не могла принести. І хай буде до речі сказано, що ніколи ще на цій території так мало когось цікавили особисті документи, як це було тепер. Завойовники не мали для цього часу, а взагалі у цьому загальному вавилонському стовпотворенні якийсь там папірець з якоюсь печаткою не робив особливого ефекту. Таких папірців і таких печаток намножилася незчисленна кількість, і це дуже помогло нашій еміграції повернутися додому.

А вже другого ранку ми урочисто покидали Медику на вимощеній соломою і застеленій килимком селянській підводі, пригадуючи собі ті далекі часи, коли на таких підводах їздили «до міста», в гостину, до церкви. Отець Малецький благословив нас на дорогу, а ми сердечно дякували йому і усій його родині за щирість їх серця, за їх гостинне тепло і велику до нас приязнь.

Їхали ми вже звичайною битою дорогою і не зруйнованими селами, але скрізь було тихо, порожньо і навіть, здавалося, скучно. Здовж дороги місцями понуро стояли залишені танки – мертві сталеві велетні, що нагадували собою допотопаві сотворіння… Казали, що ці об’єкти совєтської воєнної машинерії майже не були в боях і мусіли залишитися тут просто тому, що для них не вистачило пального. Були вони трохи затяжкі для операцій «блискавичної війни».

Лише в містечку Мостиськах, до якого ми дотягнулися десь біля полудня, ми знайшли більше руху і більше ознак життя. Скрізь бачили вивіски з тризубами, жовто-сині прапори… Нас лише трохи турбувало, хто тут при владі – «наші» чи «не наші». Біля однієї з більших будівель було чимало народу, переважно молоді, з тризубчиками на мазепинках. Ми запитали, де тут є якась їдальня, і нам показали на саму будову. Ми відпустили нашого візника і зайшли до будови. Тут, мабуть, головна централя якоїсь організації і аут також була їдальня, заповнена людьми.

Доля хотіла, щоб тут, зовсім несподівано, я зустрів старого, ще з Праги, знайомого адвоката д-ра Юськова, якого я знав ще з Рахова на Закарпатті, де він мав адвокатську канцелярію, а після угорської навали був у Празі і належав до діяльних членів УНО. Виявилося, що він тут начальство – «урядуючий комісар», і від нього тут багато залежить. Єдиного ми не могли знати – до кого саме тепер д-р Юськів «належить» і це нас трохи бентежило. Але наша зустріч була зовсім райдужна, ми бурхливо привіталися, нам одразу замовили обід, не вимагаючи заплати. Вістка про наше прибуття дуже швидко поширилася, і до нас почали зголошуватися різні незнані нам люди, які нас приємно вітали.

Але коли ми заговорили про нову підводу, яка б підвезла нас трохи далі у напрямку Львова, урядуючий комісар д-р Юськів, посміхаючись, почав пригадувати мені один давно забутий мною епізод, у якому ми з ним відогравали велику роль. Свого часу я був головою почесного суду УНО і так сталося, що ми мусіли, не пам’ятаю вже за що, шановного доктора Юськова судити. І засудили. Це була, мабуть, якась догана чи щось подібне. Я це, розуміється, давно забув, але не забув цього пошкоджений, який мені цей гріх пригадав. Але тепер Юськів виявив багато шляхетності. На моє збентеження він лише відповів, що це було давно і тепер не такі часи, щоб пригадувати минуле, що він не бере мені того «за зле» і що підводу ми, саме собою, дістанемо. Правда, не тут, у місті, бо тут ніякої підводи не можна знайти, але там десь далі, у Ляшках Гостинцевих, куди нас мас завезти наш старий візник, який ще не встиг від’їхати.

Ми зайшли до уряду шановного комісара, і тут його секретар настрочив на машинці такий документ, який зберігається в моєму архіві як реліквія:

«До місцевої Національної Ради в Ляшках Гостинцевих! – звучав цей епохальний наказ. – Доручителеві цього письма, українському письменникові Уласові Самчукові просимо дати підводу до Судової Вишні. Просимо виконати це невідклично зараз. Мостиська, дня 17. 7. 1941 р. Д-р Юськів – урядуючий комісар. Шевчик Василь – секретар».

Великодушно і шляхетно. Не зважаючи на всі мої провини… І ніхто нас не питав, до кого ми належимо. В документі лише значилось «українському письменникові», що мене дуже радувало і за що я вдячний докторові Юськову.

І все так сталося, як велів наказ. Ми дістали підводу – такий саме віз, така ж солома, такий килимок і такий же візник. І дорога з такими ж танками і зустрічні люди, що вітаються «слава Йсу-Христу», на що ми відповідали – «Навіки слава». І мені здавалося, що на світі нема чемніших, щиріших і чесніших селян, як у нашій чудовій Галичині. І приємно було, що ми їдемо цією дорогою. Це ж бо наші автентичні села і наші люди. Культура побуту всіх частин нашої батьківщини так наближена. Та сама архітектура, той самий людський тип, та сама мовна семантика і лише незначні діалектні відміни та деякі впливи відмінних чужих мов, відрізняють наші провінції одну від одної.

За цей день ми перейшли ряд сіл: Шегині, Ляцька Воля, Ляшки Гостинцеві, Твіржа, Солом’янка, містечко Судова Вишня, аж до Довгомостиськ, яких сорок п’ять кілометрів, час від часу зупиняючися, розмовляючи з людьми, роблячи знімки. Насолоджуючись близькістю рідної стихії, яка була для нас органічною.

У Судовій Вишні зупинилися лише на хвилинку, а ніч провели у Довгомостиськах, у селянській хаті під опікою місцевого учителя, прізвище якого вже забулося. Мінялася погода, небо затягнулося хмарами, і почало накрапати. Тиша. Цікаві люди, що приходили нас відвідати. Вперше зустрічаємося з людиною совєтського стилю – учителькою, яку прислано сюди на посаду і яка тут залишилася. Звичайно вона проти совєтської влади. Завжди була і завжди буде. І всі там проти, а тому такий фронт. Ніхто не хоче захищати режиму катів. Голод, висилки, арешти, заслання. Нас усе це гостро цікавить, хоча в цьому нема нічого для нас нового. І пан-отець, у якого ми вечеряли, і учитель… І багато розмов. Нам з Оленою тут так приємно, що не хотілося б їхати далі. Під рідною селянською стріхою, стільки приязні і стільки теплої уваги. Ми дома!

Новий сірий, дощовий ранок. Чекаємо на підводу. Найближча наша мета – Городок, який за Польщі ще звався Ягелонським і який знаємо з відомої трагедії Біласа й Данилишина. Сидимо надворі під широкою липою. Олена у своєму дощовому плащі з капюшоном. Її профіль нагадує мені профіль княгині Ольги, як його рисують на іконах.

– Ну, то що… – каже вона – Не знайдемо підводи – лишаємося тут. Що нам тут, погано?

– У кожному разі не підемо далі, поки не перестане дощ, – кажу я на це.

Тут нам справді дуже приємно, за ці останні дні ми відійшли від атмосфери Кракова з її насиченістю партійними електронами. Ми почуваємо себе легше, приємніше, простіше.

Але лишитися, на жаль, не довелося, підвода знайдена, хоч тільки до Городка. Вимощений, застелений, ніби на весілля, віз. Прощаємося з нашими дорогими приятелями, дякуємо за гостинність. І їдемо. У дощових плащах і під парасолями, які нам позичили. Візник видався балакучий. Розповідає нам те саме, що ми вже не раз чули, про «тих проклятих мацкалів», «цілу» ту їх колективізацію, брак харчів, брак сірників, брак цвяхів. А як було за Польщі, питаємо. А! Було також не з медом, особливо тим нашим хлопцям, але такого, як з цими… Ні. Хай Біг милує. Як миш у пастці. Піймав і що хоч… І ще кричи ура, кажи, що тобі добре, вознось їх під небеса, дякуй… О, ні! О, то вже ні! І тепер ось мають! І хай знають!

Монотонно, улад з мовою, мрячить дощик, і так ми не зчулися, як опинилися в Городку…. На широкій площі перед міською радницею, де стояло більше підвід. Дощ трохи втихомирився, але небо затягнуте далі. Не знаємо, що почати далі. Розуміється, треба вдатися до міської управи, але ми знов таки не знаємо, хто тут панує, а до всього дістати підводу в місті майже неможливо. А наш добрячий візник, хоча і хотів би везти далі, не може. До Львова ще тридцять з гаком кілометрів, і його коні не витримають.

Ми його розуміємо і не затримуємо довше. Нічого не лишається, як зайти до управи і ми це, розуміється, робимо. Урядування у повному ході. Представляємося при вході, нас заводять далі до якогось начальника. Знаходяться люди, що нас знають, що читали наші книжки. Появляється і пан посадник міста. А! О! Як не знати! Знаю, знаю і читав. І дуже приємно. І запрошує на обід. Звідки і як, і куди? Розповідаємо все за порядком. Дуже гарно, все дуже гарно…

І єдине, що не гарно, – це підвода. Підвід тут зовсім не мають, все в роз’їздах, нікого нема дома, недалеко той Львів, залізниці нема, а поїздок безодня. От так хіба за пару днів; залишайтеся, мовляв, знайдемо для вас хату [Між іншим, три роки пізніше, вже при відступі, нам довелося прожити в цьому гостинному містечку дев’ять місяців, у родині дорогого пан-отця декана Єпіфанія Роздольського, під опікою цих самих міських урядів. Ми тут сприятелювалися з багатьома цікавими людьми, а між тим з Маковецькими, Фурами, д-ром Кивелгоком, о. Галієм та іншими.]…

Ні, лишатися тут нам не випадає, мусимо далі, десь туди, на село. Будемо пробувати поки що пішки, а там побачимо. Прощаємося з нашими новими знайомими і вирушаємо в дорогу. І нас ніяк не бентежить, що йдемо своїми ногами, от лише б хіба трішки кращої погоди, яка знов погрожує дощем. А до того Оленина торба щось починає псуватися, і це незручно. Але жити треба якраз незручно, як казав Муссоліні й інші вожді нашого героїчного часу. Ми бадьоро ступаємо здовж широкого асфальтового шляху, я пробую зайти до деяких хат і запитати, чи не можна б дістати підводи, усе це не має наслідків, і ми йдемо далі, перед нами схід і, рукою сягнути, Львів, а там десь і Київ. А як почуває себе Олена? О, Олена завжди почуває себе добре. Лише вперед!

Але доля не хотіла, щоб ми довго насолоджувалися цим нашим апостольським маршем. Повз нас весь час, переважно в східному напрямку, пролітали різні військові, малі і великі, автомашини, і мені прийшло в голову, чи не було б гаразд попробувати щастя з ними. Ось, наприклад, жене за нами з швидкістю шістдесят кілометрів невеликий вантажник з будою; якось спонтанно, без великої надії я підношу руку, і, о несподіванка! Вантажник зупиняється, і по хвилі ми сидимо ззаду під будою, у товаристві ще двох військових – капрала і лейтенанта, які зробили для нас місце і пропонують цигарки «овер-штольц», від яких ми відмовляємося. Їдемо далі. Але вже не сім кілометрів на годину, а п’ятдесят-шістдесят, що після нашого цілоденного кінного руху здається блискавичним.

Оповідаємо, хто ми і звідки йдемо. Наші знайомі нам співчувають. Лейтенант трохи ознайомлений з нашою проблематикою, він думає, що тепер Україна дістане незалежність, як Словакія чи Хорватія. Я трохи скептик, але мій лейтенант доводить мені, що це цілком можливе, що між військовиками ця думка досить популярна. Мені не хочеться йому перечити і виявляти моїх на ці справи поглядів, тому переводжу мову на іншу тему.

Але наша розмова не триває довго. Минає година, і ми влітаємо на передмістя Львова. Ще чверть години, і ми висідаємо на першій ліпшій вулиці, яка виявляється вулицею Сапіги. Ми не знаємо, куди маємо звернутися, але вдоволені, що таки у Львові, розглядаємося довкруги, скрізь, як звичайно, чуємо не свою мову і бачимо ті дивовижні рудо-червоні вивіски з чудними «Укрглавхарчпромами», «Главмороженим» і іншими «Головними уборами», які нагадують дотепи з минулих часів про різні «замком по морде» і таким іншим… Деякий час ми мандруємо просто без мети у напрямку центру міста, бо десь там та славетна Руська вулиця з її «Просвітою», «Центросоюзом» та іншими «Калинами», які очевидно тепер не існують більше, але все-таки там є той наш центр, до якого тягнеться наше серце.

Ще досить рано, всього лиш третя година, ми ніколи не сподівалися так швидко сюди дістатися, але ця п’ятниця і вісімнадцяте число рішуче нам сприяє. Ось, наприклад, друга несподіванка: ми натрапляємо на молодого героя, якого Олена звідкілясь знає; виявляється, що не лише знає, але що він також «наш» і що негайно вирішить нашу проблему. Ще які-небудь двадцять хвилин, і ми вже на головній квартирі нашої ОУН, що на вулиці Академічній . О, яка розкіш! Які бурхливі вітання. Багато здивування, бо і Ольжич уже тут, він нас перегнав і дивується, де це ми так довго барилися, на що Олена резолютним тоном заявляє, що ніяких машин ми не мали і так непотрібно, як прокляті, гнали.

А скільки різних знайомих, з різних часів і кінців. І Іван Рогач з Закарпаття, і Орест Чемеринський з Берліну, і Михайло Михалевич з Праги, і багато, багато інших, від яких аж роїться у трьох великих кімнатах домівки, де за совєтів містився ТАСС.

На відпочинок нема часу. Одразу після їдальні, де ми спожили чималу дозу оовєтських крабів і якусь горохову юшку, ми відправилися на великі сходини видатних культурних діячів міста Львова, де мають бути обговорені якісь важливі, актуальні наші клопоти і проблеми. Ми, розуміється, там дуже бажані. Біля сьомої години ми вже забули про нашу недавню безжурну мандрівку і сидимо поважно у залі Спілки українських письменників на вулиці , де за польських часів містився славетний україножер «Кур’єр львовскі», слухаємо розважання таких громадян, як колишній редактор колишнього «Діла» Іван Німчук, теперішній редактор теперішніх «Львівських вістей» Осип Боднарович, голова спілки письменників Микола Голубець, речник св. Юра о. Костельник і багато інших, нам поки що не знаних громадян.

Тема обговорення – наша евентуальна експансія на схід, при чому наші львівські колеги, що вже перебували під совєтським режимом, а деякі з них, як от редактор Іван Німчук, встигли навіть побувати у відомій московській Луб’янці, правлять нам за міродайних і незаперечних експертів цієї справи. Щоб іти на схід, треба знати тамтешні, передовсім психологічні умови. Треба пам’ятати, що там діяла протягом століть певна політика завойовника, яка залишила по собі як не глибокий, то в кожному разі виразний і досить тривкий слід. Довголітнє відокремлення від Європи почало формувати там окремий тип людини, а довготривалі і чисельні експерименти революції з її екстермінацією великої частини людей позитивного наставления залишили по собі велику, не зовсім духово окреслену масу, ідеалом якої є в першу чергу боротьба за життя – життя взагалі, без огляду на ідеї, ідеології і режими.

Можна допускати, що тамтешня людина втомлена певною муштрою і духово пригнічена довготривалою матеріальною нуждою, а тому вона внутрішньо озлоблена на всіх, що мають більше, а це в свою чергу плекає в ній почуття меншевартості, яке вона намагається заперечити демонстративним протестом. Позбавлення приватної власності і ініціативи підірвало в людині потребу самостійної ініціативи взагалі, особливо у більших розмірах, зводячи все до інтересів дрібного, щоденного побуту в боротьбі за хліб, за речі, за мешкання, за місце в черзі.

Чи є там виразна національна свідомість? Є, але не цілком тотожня з нашими поняттями цього явища і не в найширших масах, особливо міського населення. Відоме «всьо равно» ще дуже домінує, а певна невразливість на національну нерівність досить виразна.

А як з релігійним духом? У масах він живий і діючий. Як стихійний протест проти індивідуальної несвободи, як шукання протекції і оборони у небесної сили проти гніту сил земних і як природний гін до релігійного вияву людини взагалі.

У загальному картина не зовсім рожева, але не безнадійна. Український народ протягом віків поневолення на всіх своїх територіях виробив у собі певну відпорність на кожний гніт. У своєму корені цей народ живий і здоровий, але болюче і гостре питання, як собі помогти, як знайти доступ до вразливих і замкнених місць душі нашої людини, як і чим лікувати рани, – ось фундаментальне питання, що вимагає конкретної відповіді, яку нелегко знайти.

Багато порад і пропозицій. Не йти туди масово, не виявляти своїх намірів демонстративно, не відрізняти себе від загального оточення. Національно нетерпимі хотіли б більшої акції для освідомлення мас, представники церкви воліли б швидку відбудову релігійного життя, а я особисто як колись, так і тепер волів би вирішувати ці справи не конче формально, апріорно і урядово, а більше по-людськи, без наперед визначених правил поведінки.

Нести туди не так «свідомість», як «добре серце», яке породить і свідомість, бо природа нашої людини не зносить штивності і формалізму. Політичні, господарські, культурні і релігійні проблеми вирішувати не заздалегідь, і не тут, і не теоретично, а там і практично, виходячи з конкретних умов і потреб. Треба наперед виходити від самого себе, бути всебічно освідомленим і зрозумілим самому в собі, діяти з почуттям такту і любові. І це дасть наслідки.

Наша дискусія триває досить довго, і цікаво, чи зможе дати вона якісь позитивні наслідки. Пізно ввечорі нас з Оленою приділяють на мешкання. Десь досить далеко, на якійсь Яцій горі, на крутій під числом 65, у невеликому новому будинку, у мешканні з трьох кімнат і кухні, що належало колись якомусь польському офіцерові, а за часів «старшого брата» майорові НКВД пограничної сторожі. Хто і як роздобув це мешкання, ми, розуміється, не цікавилися, очевидно, це були «наші хлопці», що такими справами займалися, але мешкання, треба визнати, добре, гаразд обставлене, і застали ми там уже цілий гуртожиток, що складався з Ольжича, Рогача, Михалевича, Коваля і Русова. До цього додали ще й нас, а згодом і Штуля.

З огляду на те, що тут недавно перед нами жив майор НКВД з своєю жінкою і сином, як також на те, що цій родині, видно, пощастило вирватися лише з тілом і душею, ми застали ціле мешкання в ідеально совєтському стилі і дусі, а тим самим мали можливість зустрітися ще з однією ділянкою совєтської культури. На стінах, розуміється, чинно і важно висіли всі святі – Маркс, Сталін і Ленін, плюс Олександер Пушкін і кілька родинних фотографій. На етажерці, що правила за бібліотеку, ті самі святі, у дуже новеньких, не торкнутих оправах і кілька книжок модних совєтських авторів, як Шолохов, Леонов і Еренбург. У трьох великих повних шафах і одній совєтського походження величезній скрині повно всілякого майна – уніформ, одягів, жіночих і чоловічих, як також багато куснів матерії на одяги і взуття. Тут також ідеально збереглися всі майорські документи, військові і цивільні ордени, всі родинні фотографії, все листування і навіть два нерозрізані листи від батька, селянина з Сибіру, в яких він плачевно благав вислати йому сала, бо «сказывают что там у западной всего этого достаточно»…

Що особливо кидалося при цьому у вічі – це разюча різниця між речами східного і західного походження. Недоробленість, незграбність, брак форми і стилю у східніх і добротність, охайність і елегантність у західніх.

У цьому своєрідному оточенні і почався наш побут у Львові, при чому ми старанно зберігали весь його стиль, за винятком «відставки» за етажерку «Сталіна рідного», якого вигляд дуже вже ображав наше відчуття естетики. І не лише побут. Ми були з головою в роботі, переважно у місті, переважно на Академічній, переважно сходини і засідання. Було справді чимало хвилюючого. Вже другого дня ми засідали у відділі колишнього совєтського консулату часів небіжки Польщі, де тепер мав свою головну квартиру Оршан-Чемеринський з своїм прес-штабом. Темою засідання було обговорення складу редакції для майбутньої газети в Києві, бо ми хотіли прийти туди, як тоді казали, готові, як також нам інколи здавалося, що там мало залишиться потрібних для цієї роботи людей.

У моєму записнику зберіглися зворушливі нотатки складу такої редакції, що його запропонував Ольжич: головний редактор – О. Ольжич, його заступник – У. Самчук (передовиці, репортажі). Літературний редактор – О. Теліга (рецензії, жіночі справи). Театральний редактор – Демо-Довгопільський. Редактор мистецтва – М. Михалевич. Літературний фейлетон – Которович. Спорт, фізичне виховання, молодь – Е. Лазор. Редакційний секретар – Сірко. Фото, фільм, радіо – О. Коваль. Адміністратор – Будзан. Головний коректор – Фростель Тамара. Технічний редактор – Сливка. Господар – О. Бойдуник. Львівська редакція – О. Штуль, Б. Нижанківський і Сахман. Як бачимо, не були у нас представлені політика і господарство, що мало доповнитися пізніше, можливо, на місці, відповідно до умов і обставин.

Мали засідання і з приводу радіо-висилання, і э приводу пропаганди. У інших місцях обговорювали справи адміністрації, поліції, ще в інших справи індустрії, фінансів. І десь там далі – справи військові.

Одним словом, ми готувалися. Тим більше, що в цей час верхівка бандерівців за їх 30 червня була майже виарештована, ще тим більше, що вони цікавилися переважно справами війська, пропаганди, поліції як основних елементів влади, на культурну роботу дивилися крізь пальці і, здається, не мали навіть для цього відповідних кадрів.

Але це не значило, що вони також «не готувалися» і не збиралися «на схід». Можливо, навіть більше, ніж ми. Їх домівка у на Руській вулиці роєм-роїлася від молоді, яку спішно окремими групами виряджали у різні східні області. Спостерігати, що ми не разом, було подвійно шкода. Їм так бракувало саме нас, а нам їх. Ми так чудово взаємно себе доповнювали б, але… Гай-гай! Шкода й мови.

Львів у цей бентежний час був мішаниною колишньої Польщі, недавньої совєтчини, нашої революції і німецької окупації. На будовах красувалися наші тризуби і прапори, але крамниці все ще говорили мовою «главхарчхопромів» на горі і мовою Міцкевича внизу. Зате виходили українські газети, говорило українське радіо, діяв український театр, появилися темно-сині уніформи поліцаїв у мазепинках з тризубами… І, розуміється, багато сірих уніформ райху і багато їх машин.

А взагалі Львів був для мене як письменника хрещеним батьком. Я познайомився з ним ще на зорі моєї юності, але це було здалека. Зблизька побачив його вперше 1926 року, коли мені було двадцять один рік. Військова поборова комісія послала мене сюди на лікарську екзамінацію, яка дала мені категорію А і зарядила до війська. Це було під осінь. Я був типовим волинським селюком і провінціалом. Велике місто з трамваями і високими будовами було для мене мрією. Львів же, у якому виходив «Громадський голос», «Діло», «Новий час», де була «Просвіта», «Наукове Товариство ім. Шевченка» і «Дністер», був для мене Меккою.

І от одного сірого передосіннього ранку, невиспаний і зім’ятий, з клуночком харчів, що його налагодила мені мати, я вийшов десь ще на Підзамчу з потягу і помандрував пішки безконечними вулицями і вуличками, старанно оглядаючи їх з низу до верху, як якесь чудо. Я прямував до центру міста, де була наша чудова, дорога «Просвіта», яку я знав, любив і шанував, бо вона несла в наше село справді просвіту; пригадував її голову, великого будителя простого народу, незабутнього Михайла Галущинського, який приїжджав до нашого закинутого маленького Крем’янця і там цілими годинами, терпляче, спокійно і переконливо оповідав нам про те, як треба нести просвіту у село, під селянську стріху, до душі і розуму нашої людини.

Тепер я хотів бачити зблизька «Просвіту», її центр, її душу. Я хотів би бачити і її голову Михайла Галущинського, але на таке ще не мав відваги. Я лише, дійшовши до ринку і побачивши ту стару, з якимись барокковими чи ренесансовими оздобами на розі Ринку і Руської вулиці, довго стояв перед нею, дивився на неї і не міг надивитися. Потім відважився зайти до її середини, вийшов вузькими старовинними сходами до першого поверху, де мене зустрів якийсь молодий добродій і запитав, чого я тут шукаю. Я сказав, що приїхав з Волині, що хочу лише бачити, як виглядає наша «Просвіта». Молодий добродій на це посміхнувся і повів мене по різних поверхах і кімнатах, старанно мені все показав і навіть дав мені кілька брошурок про «Просвіту», які я шанобливо і довго зберігав у моїй маленькій книгозбірні.

Потім я пішов на лікарську комісію, не пам’ятаю вже на якій це було вулиці, пробув там пару годин, де мене уважно оглянули, особливо моє вухо, яке було головною причиною цієї моєї поїздки, і коли дістав те моє «А», я був одночасно і радий і засмучений. Радий, що моє здоров’я було добре, і засмучений, що мені все-таки не доведеться уникнути війська, якого я так хотів уникнути. Але це не довго мене турбувало.

Я був у Львові. До вечірнього потягу ще багато часу, а тому я знову пішов вулицями у напрямку центру. На цей раз я хотів бачити зблизька вулицю Руську, яку знайшов, пройшов нею здовж, побачив будинок «Дністра», дійшов до вулиці Підвалля, а потім через невеликий сквер дійшов до вулиці Чарнецького і побачив великий Наукового товариства. При тому я весь час не забував, що по цих самих вулицях ходили Іван Франко, Михайло Грушевський і всі ті, що були з ними. Для мене дорогі були не тільки вони самі, але й той порох вулиці, якого торкалися підошви їх взуття.

Я довго дивився на жовту будову, не мав відваги зайти до її середини, а після того захотів піти і вклонитися могилі Івана Франка. Але як туди дійти? Місто було для мене, як джунглі, у наших лісах я легше знаходив дорогу, ніж тут, будинки заставляли будинки і заступали обрій і дорогу. Я знав, що це десь там далі, на Личаківському цвинтарі, а тому почав на всі боки без перерви питатися, де це може бути. Мене направляли просто, праворуч, ліворуч, але це лишень запаморочувало. По певному часа я таки виборхався на саму Личаківську – широку, просту з різноманітними будовами вулицю, по якій сюди й туди бадьоро бігали червоні трамваї, яких я, з огляду на мої дуже скромні фінанси, не відважувався використати. Але я мав справді молоді, міцні, вправні ноги, і вони надолужували інші мої неспроможності. До того так я міг більше бачити. Можливо ви, як звичайний мешканець великого міста, запитаєте мене, що на такій вулиці можна бачити. Наївні. Кожна будова, кожний камінь хідника, кожна людина гідна уваги. Я був спраглий на нові враження, мене батожив і гнав демон невгасимої цікавості.

І хоча це не було летко, я все-таки свого добився. Ось він той , обнесений муром, зелений, з легкою позолотою осени, з чистими алеями і безліччю пам’ятників, що під ними покояться залишки тих, які колись, як і я тепер, жили, горіли цікавістю і творили життя. Я любив цвинтарі. Вони наводили мене на глибокі ліричні розважання. Пізніше я бачив їх багато, дуже пишних і дуже багатих у Празі, Берліні, Парижі, Римі, але цей львівський цвинтар залишив у мене, можливо, найтриваліше враження, бо тут покоїлися дорогі мені люди. Тут покоївся Іван Франко.

Сторож показав мені його звичайну широку кам’яну плиту і сам пішов, а я довго, довго стояв, знявши шапку, біля неї, пригадуючи апокаліптичне «лупайте ту скалу», і мені здавалося, що це хтось підказує ці слова безпосередньо мені і разом з тим запевняє: не бійся, хлопче! Йди у широкий світ! Шукай і знайдеш, стукайся – і тобі відчинять! Може, це був голос Христа, а може Івана Франка. До речі, тут було дуже тихо, гарно, безлюдно, і я мав змогу бути сам на цьому камені у молитві, у екстазі, у вічному.

Пізно цього ж самого вечора, набравшись до вінця вражень і до краю втомлений, я покидав з головного двірця Львів.

Але вже в березні наступного року я знов сюди, хоч на хвилину, вернувся. І знов таки у зв’язку з моєю військовою службою, бо інакше на таку розкіш у мене не вистачило б грошових засобів. Я мав спрямування до свого гарнізону в Тарнові і по дорозі спланував свій час так, що міг побути цілий погожий передвесняний день у Львові. Але на цей раз я не був така вже абсолютна первинність. Я мав уже певний досвід. Я вже вийшов просто на , що завжди здавався мені дуже пишним, і просто по-королівськи проїхався розкішно львівським трамваєм геть до самото центру, ще раз пішов на Ринок, щоб глянути на свою улюблену «Просвіту», при тому на цей раз я відвідав також редакцію достойного патріарха наших газет «Діла», що його наші шановні львов’яни звикли вимовляти «Діло».

Ця газета, цей формальний офіціоз партії УНДО, а фактичний офіціоз усього західного українства своїм виглядом, формою, змістом і духом дуже пасував до будови, у якій він кожного дня, крім неділь, появлявся і розходився по всій землі цього простору. Я не мав щастя побувати в самій редакції, на таке б я, розуміється, не відважився, але все, що можна було оглянути ззовні, оглянув грунтовно і старанно. А потім я захотів ще більше і пішов шукати легендарний , гніздо і розсадник бунтівничих, «непожондних русінув». Бо, здається, звідсіля велися всі атаки на життя і здоров’я Речи-Посполитої і тут невтомна поліція Львова пожинала найбільше своїх лаврів, як також звідсіля поповнялися постійно кадри таких зворушливих установ, як , і різні Свєнти Кшижі. Бо й я сам належав до цієї трохи бунтівничої породи і, опинившись на вулицях Львова, не міг утриматися, щоб не піти і не віддати шани цьому центрові моєї «дзічи гайдамацької»…

Я знайшов цей дім і не тільки знайшов, але й побував у його харчівні, на якійсь, не пам’ятаю – якій, вулиці, де не тільки посмакував смачним обідом, але й познайомився з дуже подібним до мене селюком, що виявився пізніше справжнім студентом якоїсь високої школи, до якої я мав безоглядний респект і пошану. Дуже шкодую, що мені не вдалося запам’ятати прізвище цього мого першого львівського приятеля і дуже гарної людини, яка пізніше, можливо, стала, чого доброго, директором «Маслосоюзу», фабрики туток «Калина» або навіть послом до польського сойму.

У кожному разі це було для мене дуже цінне знайомство, бо воно помогло мені пізнати значно ближче і інтимніше Львів і заглянути в такі його закутки, куди б я сам напевно не знайшов дороги. А при цій нагоді я побачив, пізнав і відчув те місце, де жив, горів і згорів наш Франко. Я мав щастя бачити не лише ззовні, але побувати у самому його святому-святих, звідки вийшов «Мойсей», «Зів’яле листя» і хто зна ще скільки тих завжди солідних, монументальних томів. Я міг торкнутися своїми долонями зеленого стола, на якому зупинявся завжди втомлений зір Франка при його праці, бачити каламар, що з нього черпав він своє чорнило, і великий ріг тура, що оздоблював це місце.

Наситившись ще раз Львовом, я покинув його пізнього вечора, виїхавши до Тарнова, звідки вертаюся аж тепер.

Пізніше я не міг бувати у Львові тілом, але завжди бував там духом. Бо це ж у Львові, на відомій вулиці Чарнецького 26, регулярно кожного місяця появлявся наш грізний «Вісник» з своїм апокаліптичним знаком пантери і тут автократично царствував, ніби дуче у палаці Венеція, наш дуче Д. Д., тобто Д. Донцов, з яким я мав чимало спільного, бо він почав друкувати і надрукував чимало моїх новел і з ним ми пізніше, вже за атомової доби, досить банально, можна сказати, – за гусака, на віки віків безнадійно посварилися. Але це вже інша тема. Того героїчного часу, за дзядка Пілсудського і Ридзя-Сміглого, «Вісник» був для мене ареною, де я виступав поруч таких змагунів нашої волюнтаристичної літературної еліти, як Маланюк, Липа, Мосендз, Ольжич, Теліга, Кравців, Клен, які творили також знану «квадригу», що була фокусом цього грона. Склад її постійно мінявся з огляду на певні закони, властиві таким ідеологічним формаціям.

І не лише «Вісник» був моїм Львовом. Одного разу, ще 1931 року, у Празі я одержав листа, підписаного новим для мене прізвищем – Петром Ісаєвим, який запрошував мене до співробітництва у новому журналі, що мав би зватися «Дзвони» і був би органом літератури й науки клерикально-католицького сектора нашого громадянства.

Я не був ані католиком, ані клерикалом, але це запрошення прийняв, бо редакція погодилася друкувати продовженнями (і робити з того окремі відбитки) мій роман-хроніку, який я назвав «Волинь», що була тоді центральною точкою моєї літературної амбіції. Мені хотілося внести в нашу побутову літературу трохи філософської і проблемної тенденції, дати повніший і точніший образ нашого села, аніж це робилося до цього часу. В загальному книга була запланована у трьох окремих частинах. Перша мала назву «Куди тече та річка». У ті часи видати більшу книгу мистецької літератури, та ще автора-початківця, не було легкою справою, а моя праця була розрахована аж на три книги – явище у той час майже унікальне, а до видання ледве чи можливе. Але «Дзвони» відважилися на таке і почали довірливо друкувати. Це тягнулося. Не місяці й не рік, а роки, Г, нарешті, десь біля 1934 року (з датою 1932), з безліччю неймовірних помилок, твір вийшов окремим виданням тиражем на 1 000 примірників.

Видаючи цю річ, я нічого від неї не сподівався, я знав її творчі недоліки, буденність теми, недосконалість видання, але раптом, зовсім справді для мене несподівано, ця книга прорвала не тільки всі ті льоди, які с купчилися довкруги моєї роботи, але й стала своєрідною сенсацією того часу. Вся наша преса, без винятку, ентузіастично зустріла це скромне видання, появилися рецензії Араміса у «Новій зорі», Ісаєва у «Дзвонах», Гнатишака у «Меті», Рудницького у «Ділі», Боднаровича у «Назустріч», Кравцева у «Обріях», Маланюка у «Віснику» і багатьох інших. Виник більший попит на книгу, і видавництво було змушене перевидати її, піднявши тираж до трьох тисяч, що в ті часи було явищем нечуваним, коли йшлося про книгу такого розміру.

У скорому часі появився переклад польською мовою, що його зладив Тадеуш Голендер, а видало відоме варшавське видавництво «Руй». Вся польська преса зустріла цю книгу не з меншим ентузіазмом, як і наша. У «Газеті літерацькій» появився чудовий репортаж з приводу цього – «Право на Волинь» відомого в Польщі репортажиста Ксаверія Прушинського, і навіть славетний, як тоді казали, україножер «Кур’єр львовскі» не відстав від загального тону, вмістивши про книгу дуже прихильну велику рецензію… А наше Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка, головою якого був Роман Купчинський, уділило мені першу нагороду за найкращий літературний твір, яка становила тоді 600 злотих.

Це й спричинилося до мого довголітнього співробітництва не лише в «Дзвонах», але і з нашим католицьким середовищем взагалі, де я знайшов чимало приятелів і прихильників, включаючи сюди і самого великого князя нашої церкви, незабутнього митрополита Андрія.

Згодом появилися й інші частини (друга і третя) «Волині». У видавництві Тиктора появилася «Марія», а видавництво «Діло» видало збірку моїх оповідань і новел «Віднайдений рай» [Такі мої романи, як «Кулак», «Гори говорять», вийшли в Чернівцях, у видавництві «Самостійна думка» за редакцією Сильвестра Никоровича].

Поза «моїми» видавництвами, я цікавився також видавничим рухом Львова взагалі. Особливою пошаною користувалося в мене видавництво «Червона Калина» з її літописно-історичним журналом цієї ж назви, довголітнім редактором якого був відомий письменник і популярний львов’янин Василь Софронів-Левицький, автор кількох книг оповідань («Грішник», «Липнева отрута») і перекладач Бальзака, Меріме, Мопасана й інших авторів світової літератури. Журнал, що творить невичерпну криницю матеріалів для майбутнього історика, особливо про часи нашої визвольної епопеї 1917-18 років.

А взагалі Львів був для мене тією батьківщиною духа, де виростала нова, модерна, здорова, демократична Україна західного типу, систему відродження якої я волів би поширити на решту української території. Такі інституції виховання і розбудови, як «Просвіта», «Сільський господар», кредитова спілка «Дністер», «Маслосоюз» і «Центросоюз», були, на мою думку, найдоцільнішими, бо органічними, еволюційними засобами всенародного культурного, господарського й політичного розвитку, і я ніколи не поділяв штубацьких зневажливих поглядів деяких наших зарозумілих, особливо літературних, земляків, які намагалися зробити з «просвітянства» синонім пласкості і простацтва, свідомо переплутуючи виразні поняття двох різних культурних функцій – функції інтелектуальної творчості талантів і роботи в широких і найширших верствах народної маси, яка, на мою думку, стояла на висоті своїх завдань, була багато краще продумана і побудована, як різнього цього роду інституції комуністичної, націонал-соціалістичної і фашистської систем.

Бо це не були бездушні, казьонні, бюрократичні уряди з різними бундючними, бляшаними фразами і гаслами, а живі, самобутні, народні лабораторії і верстати праці, які протягом короткого часу, проти волі і великого несприяння державних чинників безземельну і занедбану країну піднесли на рівень імпонуючого розвитку народної культури і господарства. Яка шкода, що цей такий надійний процес розбудови не мав доступу до східних земель України і був так нагло, жорстоко і варварськи обірваний бездушною, окупаційною системою комунізму.

Але ось я знову на вулицях Львова і на цей раз у зовсім іншій ролі, ніж тоді. Тепер це для мене не захід, а схід і вже не моя остаточна мета, а етап до мети. Ми тут у ролі підземної армії, яка стягає свої сили і резерви, щоб бути готовим для боротьби з завойовниками. Нас тут повно. Нами пронизаний весь простір, і ми готові на великі жертви.

На вулиці Тарнавського невелика, але важлива клітина цієї сили. На вулиці Академічній – одна з наших баз. Я живу з моїми друзями. Ми знову разом з давнім другом, колегою і братом (бо одного разу ми «побраталися») Олегом Ольжичем, з яким провели багато днів у Празі, на Закарпатті і ось тут.

Пригадуються наші безконечні розмови у студентському домі на Альбертові, наші довгі мандрівки по парках, по околицях Праги, наша робота і наше спільне мешкання на вулиці Вузькій у Хусті, коли ми щоранку, встаючи і миючись, співали наш улюблений дует про вдову, він баритоном, я тенором, або вели наради сливе з кожного приводу і кожного рішення. Ми не завжди мали тотожні погляди на речі, але ніколи не діяли розбіжно, і я дуже хотів би, щоб ми всі у нашій суспільній роботі могли виробити подібний тон мови і поведінки, як це нам з ним завжди вдавалося…

Пригадую його м’яку манеру говорити, його делікатні і завжди дуже щирі аргументи, а коли доходило до гостріших тонів, він підходив, брав мене за лікоть і казав:

– Нічого, Уласе! Ми ще це передумаєм!

Я мав до нього великий респект, як також відчував подібний його респект до мене. Ніколи ані натяку на фамільярність, грубість або нещирість. Думаю, що ці його особливості вдачі помогли йому стати дуже помітним політиком нашого часу, і коли б не нагла смерть мученика, він продовжив би свою кар’єру багато далі.

Також весь мій час проходив у товаристві Олени. Але це вже зовсім інша, вибухова, нестримна вдача. Вона вміла бути винятково жіночою, майже наївною, дуже ніжною, але разом… Це був кремінь, що викресував іскри. Пригадую її вічні турботи за свою зовнішність. Вона хотіла бути завжди у формі і завжди блищати. Вона гостро реагувала, коли хтось робив їй з цього приводу негативні зауваження. І дбала не лише за себе, але й за інших біля себе. Вона пробирала мене за недбалість моєї краватки-метелика, з якою я справді не міг дати собі повної ради, і була мені дуже приємною помічною силою.

– Ви мусите виглядати! На вас дивляться! Дивіться, як виглядають ваші чоботи!

Снідали ми щось дома, щось, що приносили з собою з міста і що нелегко було в цей час роздобути. Одного разу це була, пам’ятаю, совєтська сушена риба, яку ми звали «вобла», що нагадувала тараню, якої ми роздобули цілу купу, бо львов’яни, видно, не мали до неї великого зацікавлення… Обідали звичайно в організаційній їдальні, але дуже скромно, завжди малувато, після чого, як тільки мали час, шукали щастя по кав’ярнях і ресторанах і інколи щось десь знаходили.

Ударним нашим завданням були зустрічі й розмови, так зване шукання спільної мови або «приласкування», як сміялась Олена, з людьми, що зісталися після совєтів, яких у Львові було чимало і які переважно були заангажовані нашими контрагентами, але найударнішою справою була справа нашого виступу на терені Спілки українських письменників, що нам не ладилося, бо нам сказали, що над спілкою так само, як і скрізь, дуже виразно помічався контроль наших політичних противників, які мали претензії особливо до Олени, бо вона свого часу належала до них, а після під впливом Ольжича їх залишила, що на ті часи вважалося не більш і не менш, як «зрада»…

Заходи Ольжича у цьому напрямі виразно гамувалися невідомими нам чинниками, а коли ми з Оленою пішли з особистою візитою до голови спілки Миколи Голубця, нас там дуже холодно зустріли. Нашу пропозицію виступу прийняли ухильно, байдуже. Голубець весь час говорив лише зі мною, до Олени сидів боком і ні разу до неї не заговорив, що її виразно шокувало, і вона ледве стримувалася, щоб не вибухнути на місці, а коли ми вийшли, вона не могла спокійно говорити. Я цитував її ж слова:

Чекає все: і розпач і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

– Але це нечуване! Де він виховувався?

– Так. Нечуване. Але це дійсність. І до неї мусимо бути приготовані. Може бути ще гірше. Може вам одного разу заборонять взагалі писати, як це не раз практикується у нашому просторі.

Одначе це пояснення Олені не багато казало.

Але гіркоту цієї візити нам винагородила інша візита, на цей раз на горі св. Юра у великого митрополита Шептицького. Ми збиралися вже давно зробити таку візиту, але одного недільного ранку, 20 липня, ми взяли візника і поїхали. Митрополит граф Андрей Шептицький на своєму свято-юрському троні зустрів і привітав нас справді по-княжому. Здавалося, що його вік, його становище не давали йому багато часу віддаватися таким справам, як література, але він був гаразд поінформований про нас, пригадав, що читав мою «Волинь», пригадав Олениною батька, питав, де він тепер, що робить, і сказав, що такі люди будуть потрібні тепер тут, питав, де ми зупинилися, що робимо і що думаємо робити далі. Як на свій високий вік, як на всі труднощі, ним пережиті, особливо за останні роки, не зважаючи на спаралізовану руку, він виглядав дуже добре, мав чистий звучний голос, добру пам’ять і ясну, просту, логічну мову.

Ми сердечно попрощалися з цією великою людиною, а вийшовши з палати, не могли наговоритися про ці відвідини. На тлі нашого хворого клімату війни, на тлі подразнених амбіцій це був шматок нормального, щирого і здорового життя, що освіжив наше почуття і підкріпив нас вірою.

Цього ж дня по обіді, о 6 годині 15 хв., я мав ще одну приємність – поговорити чверть години до наших земляків на сході по радіо. Мені було приємно говорити з цього місця ще й тому, що свого часу нас старанно не допускали до цієї трибуни. Тільки раз на тиждень, і не зі Львова, а з Варшави, польське радіо подавало якусь лімонадно-безбарвну годину нашою мовою. Мені ж, вигнанцеві, не можна було про щось подібне навіть мріяти. Ані за Речі Посполитої, ані за «братського визволення». Не пригадую точно складу редакції українських радіопересилань, але головним редактором їх, здається, був журналіст Ярослав Шавяк, а диктором Зенон Тарнавський. Пізніше я мав ще нагоду говорити з цього місця, як також промовляла й Олена.

Винятково скандальну і дуже своєрідну комедію пережили ми з Оленою три дні пізніше; у середу 23 липня, коли у домівці Спілки українських письменників все-таки відбулася, як говорилося в повідомленні, «зустріч з культурно-мистецькими силами Львова українських письменників: Олени Те ліги, Уласа Самчука, Олега Штуля»… «Тема зустрічі: «Українська духовість на переломі». Повідомлення підписав М. Голубець як голова і Я. Цурковський як секретар.

Це було видовище гідне богів. У моєму нотатнику лише зазначено: «Скандальний виступ у Т-ві письмеників і журналістів». Але в пам’яті до цього часу ввижається не дуже великий зал, по вінця заповнена обличчями, переважно дуже молодими, переважно одного віку, які з першого погляду зраджували, що вони ані з «культурою», ані тим більше з «мистецтвом» не мають нічого спільного, а належать, очевидно, до якихось ударних боївок однієї частини з наших ОУН. Лише у передніх рядах сиділо кілька десятків більше чи менше знаних осіб мистецького світу Львова.

З виразу тих облич і глухої мовчанки, що панувала у залі, можна було вичути наперед загальний настрій. Він був льодово-холодний і в’язнично-непривітний. Головував над усім цим трагікомічним видовищем добрячий, маленький, сливе безрадний, знаний на львівському грунті поет Василь Пачовський, невиразна постать якого майже розчинялась і зникала на тлі цієї жорстоко-настовбурченої арени.

Не пам’ятаю чому, але виступали тут лише ми з Оленою, без Штуля. Наші реферати не мали в собі нічого провокуючого, нічого з безпосередньої політики, нічого, щоб у якийсь спосіб заторкало наші невідрадні міжпартійні відносини. Це була моя улюблена тема, яку я так часто у різних місцях повторював; вона викликала завжди цікаву дискусію і давала мені багато сатисфакції. Мовилося про те, що вже настав час, коли ми в цілій нашій духовості, нашій ментальності і щоденній життьовій практиці повинні переходити від чисто емоційних, сантиментальних, романтичних і теоретичних способів діяння і загальної поведінки до більш уточнених, реальних і конкретних норм життя, особливо тепер, коли перед нами стоять нові складні, реальні і конкретні завдання, викликані останніми подіями на нашому континенті.

Олена мала, як звичайно, більш романтичну й емоційну тему, щось, здасться, про героїчний тип у нашій літературі чи щось подібне. У загальному це була, як не академічна, то в кожному разі абсолютно нейтральна філософська мова, але не так сприйняла її наша публіка. Зрештою, здавалася, нашої мови ніхто й не слухав, бо у тому застиглому просторі від самого початку панувала та сама льодова атмосфера, яка, здавалося, лише напружувалася, щоб вибухнути і зірвати нас у повітря.

І дійсно, як тільки ми скінчили, в ту саму мить ліс рук піднісся «за словом», так що бідний Пачовський зовсім розгубився, не знаючи, кому першому таке слово уділяти. А як тільки слово було уділене, його власник з місця почав крити нас найдивовижнішими аргументами, ні словом не торкаючися самої теми. Що ми не компетентні про такі справи говорити, що ми десь там вешталися поза кордонами, що ми сиділи по кав’ярнях, що ми нічого про наш край не знаємо, а вони тут жорстоко страждали, протягом цілого часу не проспали спокійно ні одної ночі, їх без перерви тягнули на допити, масу їх виарештували і вивезли, а інших отам по тюрмах вистріляли. І що це є властиво тема нашого дня, а не якась там «духовість», якісь «героїчні типи» й інші небесні мадригали.

Після цього брали слово без перерви, і всі без винятку повторювали той самий рефрен про вивози, безсонні ночі, страждання. А ми «там» сиділи по кав’ярнях і нічого не знаємо, що тут діялося. І ніхто так і не згадав властивої теми і не сказав нічого на нашу користь.

Дивлячись на це і слухаючи, я лише дивувався. Я ані трішки на них не сердився, лише в душі мені було справді їх шкода, чого властиво вони й домагалися від нас: жалю! Щоб їх пожаліти. Поплакати з ними. Мені справді хотілося їх і пожаліти, і навіть плакати, але не над їх горем, а над їх духовою безрадністю, над їх браком гідності і їх глибинним почуттям меншевартості, яку вони так безпосередньо, щиро і наївно, як типова юрба, висловлювали і виливали у безсилий гнів проти всього, що сильніше від них. Тим більше, що багато з них, особливо тих «представників культури і мистецтва», зовсім не належали до гнаних і переслідуваних минулого режиму, а були або його репрезентантами, які самі гнали і переслідували, або його вірними слугами, які користувалися благами режиму і, відчуваючи свою вину, хотіли відвернути від себе увагу засобами «лови злодія», охоче використовуючи наміри наших партійних противників, завданням яких було зірвати наші сходини, а нас самих здискредитувати в очах суспільства.

Розуміючи цю музику, я в заключному слові, винятково спокійно і зовсім байдуже, висловив лише кілька речень, що мені всі їх жалі і болі зовсім знайомі, бо я й сам зажив чотирнадцять років вигнання, і що вони мусять знати мене не лише як того, що висиджував по кав’ярнях, але й того, що за ці роки щось із собою приніс, але тепер не час скаржитися один одному і плакати, а час думати і діяти. А що я тут висловив кілька своїх думок, це не значить, що я силую когось з ними погоджуватися, і з такого приводу не слід аж так впадати в істерію. Багато з тут присутніх, можливо, думає, що ми прийшли сюди їх судити або їх повчати, але ми на прийшли сюди лише як судді й учителі, а також як підсудні й учні, бо горе їх є однаково горем нашим, і завинили в цьому ми всі, як не тепер, то в минулому, як не особисто, то наші предки, і тут ніякі обвинувачення не поможуть, а поможе добра воля і розум, як ці наші хиби направити.

Прийшли ми сюди не когось повчати, але і навчитися самим, бо ми хочемо не лише висловити свою думку, але й почути думку інших, а мене лише при цьому глибоко хвилює і бентежить те, що наша авдиторія вибрала саме таку форму реакції, по-моєму застрашаюче некультурну і не достойну людської гідності, яка ображає не лише нас, які нічого поганого не зробили, але й їх, бо одного разу вони ці речі передумають і їм буде соромно за самих себе. Мене дивує, що вони не знайшли в наших словах нічого позитивного і що між ними не знайшлося ні одної людини з відмінними думками і поглядами на ці важливі проблеми нашої духовості.

Зовсім відмінно реагувала на це явище Олена. Вона так само, як і я, зігнорувала ту галайстру, яка виповнювала глибину залі і була послана сюди лише робити обструкцію і зривати бурі оплесків на кожне проти нас висловлене слово, репрезентуючи собою «гнів народу», а всією силою свого темпераменту кинулася на тих «мучеників» режиму, тих, «понижених і ображених», які ніяк на таких не виглядали і, можливо, в душі жаліли, що їм це корито наживи так несподівано зникло. Ми тут почули стільки скарг, стільки плачу, стільки нарікань, а що мають сказати ті на сході, які прожили під тим режимом не два з половиною, а двадцять п’ять років. Від них ми ніяких скарг не чули, а чули лише про боротьбу, опір, відпорність, мужність, як у тих, що кинули гостре гасло – «Геть від Москви!», не зважаючи ні на які режими, Сибіри. Скільки засланих, загнаних, знищених там і скільки тут? Де ті ваші Хвильові, Антоненки-Давидовичі, Влизьки, що ім’я їм легіон, яких розтерзав той режим…

– Ви тут не боролися, а плазували перед тим режимом! – гостро і рішуче кидала вона свої слова у той занімілий простір, що після цієї нашої мови, здавалося, перестав дихати. Але це рішуче вплинуло. Зал якось справді, вже за моєї промови, соромливо втих, а за промови Олени дубово занімів. А коли скінчилося, голова зборів Пачовський, дуже хвилюючись, зовсім зніяковіло почав передо мною вибачатися і передав мені збірку своїх віршів з підписом: «Єдиному справжньому європейцеві»…

Підійшов вибачитися і Голубець, звалюючи все на «ту публіку» і на «нездалість голови зборів», забувши, що він був чи не першою скрипкою у тому дикому концерті. Підходили й інші, що не брали голосу в «дискусії», і також вибачалися. Одна якась пані сказала, що вона у Львові ще «чогось такого дикого» не бачила.

А пізніше, коли ми гуртом верталися на нашу вулицю Тарнавського, між нами виникла бурхлива дискусія, яка продовжувалася за північ. Ольжич, який, як звичайно, сидів десь у кінці залі і лише мовчазно приглядався до цілої комедії, почав аналізувати перебіг цього вечора, зазначивши, що ми не вибрали для такого виступу властивої теми. Треба було справді щось актуальніше і приступніше, щось, що їх одразу зацікавило б.

Олена, що була все ще під сильним враженням минулого, гостро відповіла, що тут справа не в темі, а в наставленні. Їх завданням було нас дискредитувати. Все це зрежисеровано. Завданням тієї юрби було робити обструкцію, а де були наші люди? Чому їх не було?

– Їх не повідомлено, – казав Ольжич.

– Власне! Не повідомлено. Але чому ми їх не повідомили?

– Бо це не наша справа, – казав Ольжич.

– А чия справа?

– Спілки.

– Але ті не чекали, поки повідомить їх спілка.

– Бо ми такі справи не вважаємо предметом вуличної демагогії, – казав Ольжич.

– А вони, бачте, вважають і скрізь перемагають. А ми? Ми сиділи собі по кутках, як засватані, набравши в рот води. Чому ви не взяли слова і не висловили їм своєї думки?

– А навіщо? – запитав я.

– Як навіщо? Щоб вони знали… Щоб бачили… Щоб ми не пасли задніх…

– Ви ж самі сказали, що їм на цьому не залежало, – казав я.

– Але вони цим перемагають, – казала Олена.

– Що перемагають? Кого перемагають? – питав я.

– Нас! Усіх!

– Вас? Вони вас перемогли? Маєте ви до них респект…

– Тут не респект…

– А що ж інше? Їх горло, м’язи, крик? Чи будете ви їх шанувати взагалі? Колись? По роках? Що вони вам таке вражаюче сказали? Що вони нещасна, сіра, примітивна юрба? Це вас задовольняє? Хотіли б ви бути ними?

– Але життя саме з таких складається, – боронилась Олена.

– Ще з гірших. Є ще Африка. Конго. Нова Гвінея. Джунглі. Чи вам це імпонує? – провадив я своє. – І Олег правильно зробив, що ігнорував ту голоту, це не була плятформа для дискусій. Вони ж, судячи по собі, були переконані, що ми прийдемо, почнемо їх роздягати та атакувати, та скаржитись, та плакати. І вже приготували буки, якими почнуть нас мастити. Я ж бачив таке ікс разів на селі між парубками. А тут раптом ми приходимо і починаємо говорити зовсім несподівані речі. Не про горобців, а про слонів, а вони ж прийшли зі зброєю на горобців. Але відступати годі, і вони вистріляли весь свій заряд на горобців. Чи вас це ранило? Я не погоджуюся з Олегом, що ми взяли невластиву тему. Саме якраз властиву. Яка не дала їм у руки зброї. А дала щось для їх порожньої голови. Скажете, не сприйняли? Сприйняли! Не бійтеся, сприйняли. І одного разу це виявиться, та вже й тепер виявилося. Ті вибачення, ті подяки окремих людей, та остаточна реакція. І це ще не кінець…

Ми довго говорили, довго сперечалися, але я не помилився про «остаточну реакцію». Остаточна реакція серед громадянства була рішуче на нашу користь, публіка була цим заскочена й збентежена, про це говорили по всьому Львову, а пару днів пізніше до мене прийшла делегація жінок і запросила мене на прийняття, яке організувала для мене та сама Спілка українських письменників у тому самому приміщенні, вже найближчої неділі.

Це прийняття справді відбулося і мало цілком подібний характер до попереднього нашого виступу, лише в протилежному напрямі. Коли там нас лише ганьбили, тут лише хвалили. Три кімнати були заставлені столами, на столах було повно їжі й пиття, а за столами повно публіки. І чого, чого тільки не було тут наговорено. Геніальність, епохальність, унікальність. І без кінця, і без краю, і без міри. І знов таки без такту.

Біля мене сиділа Олена, і хоч би хтось один сказав щось про неї. Пізніше вона мала з приводу цього претензії до мене, але я, признаюсь, був цілком розгублений і знищений, багато більше, ніж на виступі, бо нічого такого не сподівався і навіть не брав так званого заключного слова, бо не знав про що і не мав про що говорити. Тим більше, що всі були остаточно зовсім п’яні і почали вже співати. І ще тим більше, що нічого з того сказаного я не брав поважно, розуміючи, що все це на три чверті не було щире. Але все-таки це була спроба якось загладити враження попереднього виступу, спроба невдала і не зовсім пристойна.

Був з цього лише один корисний висновок, що в майбутньому я буду намагатися уникати подібних імпрез, що я туг досить зайвий, не допасований і, хто зна чому, якийсь чужий, навіть серед мого найближчого оточення. Що тут нема чого справжнього робити, що наше ходження на Академічну, засідання, зустрічі і розмови – ніяка робота і що мені треба по можливості скорше рушати далі.

А тут, як на зло, ніяк рушати, Київ все ще не відкритий, і я почав думати про Волинь, де живуть мої рідні, яких стільки років не бачив. Але чим, як туди їхати? Одно-єдине авто, що якимось чудом появилося у нашому засягу і ним заправляв симпатичний доктор Козак, призначене для найбільшого начальства, а єдиний мотоцикл, що ним героїчно орудував хоробрий Коник, виконував розвідчі функції. У нас лише наші ноги – і це все.

А тим часом ми з Оленою виявляємо далі «діяльність», тобто засідаємо на Академічній, приймаємо відвідувачів, робимо візити. Пригадується візита у симпатичного письменника Олеся Гай-Головка, якого ми було переплутали з Андрієм Головком. Ми його відвідали разом з Юрком Стефаником у його мешканні, де він жив в своєю мамою, мав чималу бібліотеку. Він оповідав нам літературні і нелітературні подробиці підсовєтських часів.

До речі, знайомство з Юрієм Стефаником, найбільшою симпатією Олени, який тоді, здається, належав до «бандерівців», належить до моїх приємних знайомств, так само, як знайомство і зустрічі з моєю землячкою Могильницькою, також щирою «бандерівкою», але не менш щирою моєю прихильницею і симпатією мого брата Гриця, з яким вона сиділа у тій самій львівській в’язниці і оповідала мені про одну їх конфронтацію у в’язниці, що було єдиною вісткою про мого нещасного брата, по якому пізніше загинув слід.

Пригадується дуже напружена, по-своєму трагікомічна наша з Оленою візита у домівці наших чудових противників на вулиці Руській. Візита з ініціативи Олени, яка не хотіла вірити, що контакти з ними неможливі, бо чей же вони також «живі люди», без відома і апробати Ольжича і з дуже скептичними моїми настроями, бо хоча я знав, що вони «живі люди», але в житті живих людей бувають досить «мертві петлі», коли люди перестають бути живими, а стають лише живими фігурами.

Наш час саме й був такою «мертвою петлею». І справді, коли ми появилися у їх досить рухливій домівці, де було багато молодих, зовсім незнайомих нам облич, і коли вони довідалися, хто ми є й чого хочемо, ми відчули біля себе мов би стіну з льоду. Ніякого привіту, ніякої чемності, усмішки. Ніхто не запросив нас сідати. Біля нас лише проходили, кидали в наш бік погляди і зникали. Ми хотіли бачити когось з начальства, і нам сказали чекати. Це чекання тривало досить довго. А коли нас покликали до другої кімнати, нас зустрів молодий добродій років двадцяти п’яти, якого я не знав, але знала Олена. Кивнувши головою на наше привітання, він сухим, офіційним тоном запитав нас, чого ми хочемо.

– Ми хотіли б, – почав було я, – дещо поговорити…

– Ми тепер зайняті, – почув я відповідь. – І про що гоговорити? Говорити треба було в Кракові. Тепер запізно.

– Але відносини між нами такі ненормальні, – почав я знов, – що…

– Не з нашої вини, – перебили мене…

– Але це може привести до розвалу, – хотів я продовжувати свою думку, яку одразу обірвали:

– Нічого! Розвалимо – побудуємо нове. До побачення!

І це все. Ніякого потиску руки, ніякої усмішки. Розмова з Рамзесом II, що зображений на одній гранітовій фігурі. І виявилося, що цією фігурою була «жива людина» на ім’я Ленкавський.

О tempora, о mores! Але ця візита була для мене винятково прикметною і повчальною. Я побачив живий приклад нашого політика того часу, кандидата як не на українського Сталіна, то в кожному разі на якогось Ріббентропа, під владною рукою якого нам грішним зісталося б мати надії на місце під сонцем у нашій славній Україні. Бо я переконався, що вони на нас справді за щось щиро і безпосередньої сердяться, дуже сердяться, глибоко сердяться. І що коли б… Краще не згадувати. Мені наперед робиться страшно!

Коментарі Олени з цього приводу були вулканічні. Її щира душа вибухала динамітом. Я ж лише посміхався, що її ще більше зривало.

– Бо ви, – казала вона, – цього не розумієте! Ви смієтесь! Але це не сміх! Це… це… Трагедія! Це українська, вікова…

Ах, як це справді скучно!

Відвідував я і редакцію «Українських щоденних вістей» і навіть мав її «Виказку ч. 11», як мій єдиний особистий документ, підписаний Осипом Боднаровичем і затверджений керманичем пресового бюра Іваном Дурбаком, дійсний до 31. XII, з різними печатками та тризубами. Відвідував Університет ім. Франка, на будові якого гордо красувався тризуб Володимира Святого і звисало два величезні жовто-сині прапори. Але сам університет був порожній, а розмови з ректором (Василем Сімовичем) на цю тему були песимістичні, бо виглядів на його урухомлення поки що не було. Сам же ректор був моїм старим добрим знайомим ще з Праги. Ми багато розмовляли про Прагу, літературу, мову, а також про підсоветські часи, за яких йому не було найгірше, бо він був професором і далі викладав мовознавство.

Або зустрічі з оригінальним добродієм, прізвище якого забулося, цікавим, по-своєму романтичним, що мав голену голову, могильний колір дуже худого обличчя, носив довгий непромокальний плащ і нагадував також Рамзеса, але не II, а III, мумію якого я десь бачив у музеї. Олена патетично величала його «труп’яча чашка Гамлета» і любила наподоблювати його енергійну мову, коли він нас повчав:

– Ви їм не вірте! Хто міг сюди попасти? Видвиженці, вислужники, донощики, енкаведисти.

Це він мав на увазі своїх таки земляків, як і він сам, зі сходу, які лишилися тут після совєтів.

З приватних візит пригадується лише візита до цікавої письменниці і культурної людини Марії Струтинської, яка розповідала про Львів, львівські відносини, львівських літераторів. Але найгостріше пригадуються відвідини театру незрівняного режисера Володимира Блавацького, людини виняткового таланту, культури й енергії, з його прекрасним ансамблем на чолі з такими майстрами сцени, як Богдан Паздрій, Віра Левицька і багато, багато інших, до яких пізніше додано ще одного корифея нашої сцени Йосипа Гірняка з пречудовою Олімпією Добровольською.

Як годиться добрим українцям, ми вибрали для першого знайомства традиційного «Запорожця», що його давали у вівторок 29 липня. Блавацький був винятково люб’язний і запропонував нам свою ложу, з якої ми охоче скористалися. Олена, розуміється, робила все, щоб якось виглядати по-оперному, але це не легко їй вдавалося. Що ж до мене, то я просто по-кавалерійськи у рейтузах і високих чоботях. Але хоч ми не були у формі, зате був у формі «Запорожець».

Я бачив його від моїх «ранніх днів», починаючи від Крем’янця на Волині, через Прагу і Ужгород, ікс разів у різному, переважно аматорському виконанні, знаю його, як і кожний чесний українець, сливе напам’ять, але тут уперше довелося побачити його у Львові, у справжньому театральному будинку і в справжньому виконанні. Дуже шкодую, що не запам’ятав обсади ролей, бо виконували їх переважно не відомі мені артисти, але їх виконання робило на нас добре враження. Воно збільшувалося ще й настроєм, атмосферою, близькістю дорогих людей, якими завжди були для мене чарівники і чарівниці сцени. Люди, які з такою беззастережністю віддавали іншим лише все, що гарне й приємне, собі лишали тільки труд і клопоти, радіючи, коли їм за це сказали гарне слово і виявили до них трохи доброго серця.

Примітки

Подається за виданням: Самчук У. На білому коні. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1972 р., с. 79 – 113.