Дія перша

Володимир Самійленко

Простора хата в домі у Степана Демидовича. Двоє дверей: одні просто, другі збоку.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8

Сцена І

Галя, Гапка.

Галя

Скажіть, Гапко, що се сталося з моїм батьком? Відколи приїхав до нас у одпуск Іван, оце вже, либонь, два тижні минає, тато став якийсь несамовитий: усе ходить та сам із собою про щось розмовляє, рукою махає та хитає головою і дивиться перед собою так, мов нічого не бачить; так, крий боже, немов йому якась причина сталась. Що се воно таке? як вам здається?

Гапка

Ох, Галино Степанівно, і я вже помічаю, що з ними щось не гаразд діється. І справді, це сталося так днів через два по тому, як приїхав Іван. А от було позавчора ввечері: наварила я йому гречаних вареників, саме таких, як він любить, поставила перед ним, а він, замість того щоб їсти, став якісь папірці розглядати, та все щось до себе бормоче, та так насупився, що мені аж страшно стало. Я таки насмілилась та й кажу їм: «Степане Демидовичу, вареники прочахнуть, ви ж їх любите гаряченькі». А він, моє серденько, подивився на мене так якось непритомно, похитав головою та й каже: «Що таке вареники? Прах і попіл. Прийми геть».

Галя

Та так і не вечеряв?

Гапка

Е, ні, моє серденько, каже: «Прийми геть», а далі каже: «Або ні, почекай, я спершу попоїм».

Галя

І таки повечеряв?

Гапка

Усі поїв, але був дуже похмурий, і як скінчив останнього вареничка, то ще сумніш похитав головою і смутно промовив: «А тепер прийми».

Галя

Господи! Що се таке? Чого він такий похмурий? Що в нього на думці?

Гапка

Певно, що Степан Демидович нічого лихого на думці не мають; вони в нас добрі й богобоязні. Правда, що бувають оказії…

Галя

Бувають оказії?..

Гапка

Еге ж, кажу, бувають оказії. От хоч би з покійним Тонкоусом. Ходив так тиждень похмурий, а далі – пішли якось молодиці, Стеха та Вівдя, до криниці, коли бачать – із криниці чиїсь ноги стирчать. А то були Тонкоусові ноги: утопився сердешний.

Галя

Утопився! А перед тим ходив, мов непритомний?

Гапка

Еге ж, отакий самісінький, як Степан Демидович… Тьху! тьху! Щоб не наврочити… Але ви за тата вашого не бійтесь, вони чоловік богобоязний, не то що от хоч би Харько Трусь. Ви ж знаєте, яка з ним була оказія?

Галя

Ні, не знаю.

Гапка

От ходить Трусь такий похмурий, та якийсь мов не при собі, щось сам із собою балакає, як от ваші тато… Тьху! тьху! Щоб не наврочити… Люди дивуються: що це з Трусем сталось? Коли це вночі – дзень-дзелень! Наїздять Труся в тюрму брати – коні разом з циганами крав, – спокусив його нечистий.

Галя

Нащо ви рвете моє серце, Гапко? Навіщо ви мені таке страшне розказуєте! Хіба ж мій батько такий?

Гапка

Тьху! тьху! Що се ви! Хіба ж я що кажу! Я ж і розказую на те, щоб ви бачили, що ваші тато зовсім не такі. А щось і з ним сталось, крий нас мати божа. Ох, курча в печі перегорить; піти відсунути.

(Виходить).

Сцена II

Галя.

Галя

Ой боже мій! Ця стара Гапка тільки мене стривожила своїми оказіями. А щось таке з батьком сталося, недурно он він такий ходить замислений. Чи не знає чого Йван? Може, це він яку звістку погану йому привіз. Тільки яку ж звістку? Здається, родичів у нас нема в городі, позвів теж нема ніяких ні з ким. Чи, може, тато про яку пошесть довідався? Він торік дуже боявся холери. Не знаю, на що й подумати.

Сцена III

Галя. Іван виходить з бокових дверей.

Галя

А ти це куди з рушницею вибрався?

Іван

Піду на луку, може, що встрелю.

Галя

Тривай на хвилину. Скажи, ти не привіз із города батькові ніякої поганої звістки?

Іван

Ніякої.

Галя

Ніхто його не позиває?

Іван

Ні, ніхто.

Галя

І холера до нас не надходить?

Іван

Ні, не чути.

Галя

Чого ж він такий ніби сумний ходить?

Іван

Далебі, не знаю.

Галя

Так, наче йому якась причина сталась. Чи не занедужав він?

Іван

Не думаю, він чоловік ще кремезний, йому тільки сорок і п’ять років, і він ніколи не слабував.

Галя

А я таки думаю, що се ти винен, що він став такий. Ти йому щось ізробив, бо поки ти не приїздив, він був такий, як усі люди.

Іван

Що ж би я йому зробив?

Галя

Пригадай, що між вами було, як ти приїхав?

Іван

Як приїхав, то зараз любенько з ним поцілувався, а далі кажу: «Оце, дядьку, приїхав до вас на хутір пожити, обридло сидіти в городі».

Галя

Ну, що ж він тобі?

Іван

Каже: «Спасибі тобі, голубе, що не забуваєш свого дядька». А далі він мені розповів, що ти скінчила свою науку, і дуже з того радів; каже: «Таки й я трохи вчився, а моя дочка буде ще розумніша від мене». Ну, отак розмовились, а далі й ти надійшла, ми повечеряли…

Галя

Це я пам’ятаю. А як я пішла спати, що між вами було?

Іван

Випили пляшечку слив’янки, посиділи з годину та й полягали спати.

Галя

Оце й усе?

Іван

Ага, ще забувся. Тоді ж таки я дав йому кілька книжок прочитати, бо знаю, що він не часто книжки бачить.

Галя

Які книжки ти йому дав?

Іван

Дав йому «Кобзаря» та ще зо дві біографії – Мольєра та Будду.

Галя

Це на його буддизм напав.

Іван

Що таке? Не може бути.

Галя

Але, мабуть, це так; недурно він став якось до всього байдужий. Се в йому буддизм і не що інше. А ти хіба не помічаєш у йому жодної відміни?

Іван

Я ж, як ти знаєш, ці дні щодня на полюванні від ранку до вечора, то якось і не придивився.

Галя

Голубе мій, братику! якби ти довідався, що таке з ним сталось?

Іван

Добре, я посиджу дома і побалакаю з ним.

Галя

Поговори, серце; я й сама його запитувала, але він нічого не каже, тільки сказав: почекай трошки, сама побачиш скоро. Так зіставайся ж.

Іван

Тривай, я хочу ще тобі щось ісказати. Чи ти пам’ятаєш Петра? Ти з ним у городі запізналася.

Галя

Пам’ятаю.

Іван

Він тепер недалеко вчителем і, мабуть, хутко буде сюди в гості.

Галя

До тебе?

Іван

Ні, мабуть, скоріш до тебе.

Галя

Що ти говориш?

Іван

Чого ж ти соромишся? А правда, він гарний хлопець?

Галя

Та годі тобі.

(Виходить).

Сцена IV

Іван, Степан Демидович.

Іван

І що б таке сталося з моїм дядьком? конче треба довідатись.

Степан Демидович

(увіходить із дверей просто).

Оце добре, небоже, що ти дома; я бажаю з тобою побалакати.

Іван

Гаразд, дядечку, я дуже радий.

Степан Демидович

(сідає).

Ти мене досі не спитав, чи вподобались мені ті книжки, що ти мені привіз.

Іван

А й справді, я й хотів спитати, як вони вам сподобались?

Степан Демидович

Дуже вподобались, особливо «Кобзар».

Іван

Оце добре.

Степан Демидович

Жалкую, що я його раніш ніколи не бачив; але ще, може, не пізно.

Іван

Що не пізно?

Степан Демидович

А от що: якби я раніш його прочитав, то, може б, і сам став писати вірші.

Іван

А нащо вам писати вірші?

Степан Демидович

Як нащо? На те, щоб хоч слід маленький по собі кинути.

Іван

Але вам тепер пізно починати.

Степан Демидович

Тобі так здається? А я думаю, що, може, ще не пізно.

Іван

Вам же сорок п’ять літ!

Степан Демидович

То що! Хіба я збираюсь умирати? Нехай я проживу ще хоч десять літ, а за десять років я напишу книжку, більшу від «Кобзаря».

Іван

Ні, коли вже вас так тягне поезія, то краще читайте чужу, а писати я б вам не радив.

Степан Демидович

А все ж я незабаром почну писати. Що ж ти думаєш, що твій дядько ні на що не здатний, чи що? Скажу тобі по правді, що я вже почав писати і бачу, що в мене виходить неабияк. От я тобі прочитаю дещо, ти сам побачиш, що твій дядько поет, та ще й неабиякий.

(Виймає папір з кишені).

Іван

А воно довге, дядьку?

Степан Демидович

А що, хіба тобі ніколи?

Іван

Ні, в мене є час.

Степан Демидович

Чи, може, ти віршів не любиш?

Іван

Ні, навпаки, дуже люблю, а коли я вам не радив писати вірші, то тільки через те…

Степан Демидович

Що думав, що твій дядько не зуміє? Ех, дурний ти, небоже; а дядько взяв та й зумів. Ха! ха! Ну, слухай же, та якщо тобі здасться не до ладу, то так і кажи.

Іван

(набік).

Господи! Мабуть, погані вірші. Як йому тоді сказати! хоч би втекти!

Степан Демидович

(відкашлявшись, читає).

Доле моя нещаслива!

Де ти забарилась?

Чи ти пішла за водою,

Чи так утопилась?

Нещасливий я на світі,

Що не маю хати.

Хіба піти до сусіда

Ножа попрохати

Та й зарізатись навіки,

Щоб більш на землі не страждати.

А що, чим не гарні вірші? От тобі й недотепний дядько. Ха! ха! ха!

Іван

Гарні, але я думаю, що зарізатись можна тільки навіки, так що про це не треба було додавати; а потім, я думаю, що ваша доля не така вже нещаслива, щоб про неї писати.

Степан Демидович

Голубе мій, ти даремно нападаєш на твого дядька; це в тобі заздрощі, що сам не вмієш написати, а от я що зумів, те й написав. Ти кажеш, що моя доля щаслива. Що ж ти думаєш, що в мене й про щасливу долю нема віршів? Єсть у мене й про щасливу. Ось слухай.

(Читає).

Спасибі, доленько моя,

Що ти в мене така щаслива,

Що ти не дуже вередлива

І любиш мене – гультяя.

Іван

Дядьку! що се ви! Хіба ж ви гультяй?

Степан Демидович

Запевне не гультяй, але тут воно так до прикладу приходиться.

Іван

(набік).

Бідолашний дядько! Пропав навіки! Зробився самородком. Ще мало в нас тих самородків!

Степан Демидович

Що ти кажеш? що я самородок? Так, сину, я самородок, а ти молодець, що зразу це спостеріг. Ну, коли тобі так подобаються мої вірші, то ось у мене ще є.

(Виймає папірець).

Іван

А ці не довгі?

Степан Демидович

Правда, що ці занадто короткі, не варт і показувати.

(Ховає знову).

А от у мене ще є; це буде завбільшки з «Катерину»; я тобі почитаю.

(Виймає цілий зшиток).

Зветься «Сердешна Олена».

Іван

Господи! Коли ви їх понаписували?

Степан Демидович

Бачиш, я й сам думаю, що почав писати таки трохи пізненько, тому й думаю писати швидше і понаписую багато, багато.

(Лагодиться читати).

Іван

Лишенько! Зачитає мене! Хоч би хто перешкодив, визволив мене.

(Голосно).

Дядьку, здається, собака загавкала. Хтось до нас іде.

Степан Демидович

Нехай собі йде; як прийде, то послухає теж.

(Лагодиться читати).

Ну, слухай.

Іван

Дядечку, це, мабуть, дуже гарне, що ви оце хочете прочитати?

Степан Демидович

Тобі подобається «Катерина»?

Іван

Дуже подобається.

Степан Демидович

Це таке, як «Катерина», і починається так, і кінчається похоже. Тільки в мене зветься не Катерина, а Олена.

Іван

То це пречудова річ! А знаєте, такі гарні речі краще читати по обіді як ласощі.

Степан Демидович

Що ж, коли тобі вподобається, то ми по обіді можемо вдруге прочитати. Ну, слухай же.

(Читає).

Кохайтеся, дівчаточка,

Та не дуже жалко,

Бо…

Іван

(що був дуже неспокійний, підходить до дверей і ніби до когось озивається).

Га? що? (До дядька). Ох, дядечку, мене кличуть, здається, кобила в огород зайшла. Ой, та ще на хутір треба побігти. Вибачайте, дядечку.

(Виходить).

Сцена V

Степан Демидович

Степан Демидович

Здається, мої вірші дуже його розжалобили. Дуже був зворушений і навіть утік ізнарошне, щоб не показати сліз. Ох, ох, як-то гарно, а разом і як смутно бути поетом. От я собі пишу про нещасливу долю, а сам не журюсь, бо маю п’ятдесят десятин землі і худібчини чимало, то мені й байдуже про долю, не боюся долі та й нікого не боюся…

Е, ні, начальства боюся. А все ж не плачу; а люди прочитають мої вірші і жалібно заплачуть. Бідні люди, як мені їх шкода! Ну, нічого, добрі люди, плачте, а я вам на розвагу понаписую й веселих віршів, таких веселих, що аж падатимете від реготу. І про соловейка напишу, і про криниченьку, і про садочок, – про все, про все, щоб кожному було до смаку…

Гм! про віщо б іще написати?.. Напишу я ще й про свою Гапку, куховарку; вона в мене пречудові варить вареники; напишу й про неї, нехай і про неї люди знають.

(Неначе що згадав).

А! у тій книзі, що дав Іван, прописано про Мольєра, що він читав свої твори куховарці. Буду й я читати Гапці свої вірші. Зараз же спробую. Гапко! Гапко!

Сцена VI

Гапка, Степан Демидович.

Гапка

Чого ви мене кликали?

Степан Демидович

Ось сідай лиш, Гапко.

Гапка

Нема часу, борщ вибіжить.

Степан Демидович

Та не бійся, не втече твій борщ. О, ти в мене завзята куховарка! А скажи, ти любиш вірші?

Гапка

Вірші? а з чим їх їдять?

Степан Демидович

Тю! Хіба ж їх їдять!

Гапка

А я думала, що це їстівне. Так їх не варять?

Степан Демидович

І не варять, і не їдять. Вірші складають.

Гапка

Куди ж їх складають?

Степан Демидович

Ти сьогодні щось не при собі. Вірші – то все одно, що пісні; тільки пісень співають, а вірші читають так. Ти любиш пісні?

Гапка

Ох, Степане Демидовичу, люблю їх, досі люблю гаспидські пісні; а як була молодою, як я їх любила, як я їх виспівувала! Аж садок, було, розлягається, як було заспіваю, а парубки аж тини ламають. Оце було вберусь у нову корсетку, та в намисто вберуся, та в дукачі, та запаску візьму – у мене була зелена запаска, по берегах жовтим шовком вишивана, а на рогах отакенна квітка на кожному, вигаптована червоним і чорним шовком…

Степан Демидович

Потривай, потривай, це потім, а от тепер про діло. Так ти любиш пісні?

Гапка

Боже! як я їх люблю. А оцю пісню, наприклад.

(Співає ).

Ой чиї ж то воли

По горі ходили?

Чи то ж того козаченька,

Що ми втрьох любили?

Що одна любила,

Правду говорила,

А другая полюбила

Та й поцілувала…

Степан Демидович

Та ось, ну-бо, почекай, не співай. Так ти кажеш, що любиш пісні?

Гапка

Та хто ж їх не любить! От я вам розкажу про покійного Панаса Ховраха, – той їх так любив – було, теше й співає. Хату вкриває – співає, і було обідати сяде, і то починає співати; то вже, було, його дочка Ганна каже: «Тату, гріх при обіді співати», – то він засоромиться та й перестане. А то як умерла його жінка, царство їй небесне, – Катрею звали, – так він іде за труною, а на гору було треба нести, – то він, сердешний, іде за труною та потихеньку й співає:

«Ой нум, ну, ой нум, ну!

Помаленьку на гору…» –

а в самого сльози – кап, кап. А то ще був такий Микита – ви його, мабуть, не пам’ятаєте…

Степан Демидович

Ні, не пам’ятаю. Так от що: я тобі прочитаю вірші, чи тобі сподобаються.

Гапка

Ох, ох, я люблю, як читають, найпаче що-небудь божественне.

(Підпирає правою рукою щоку, а лівою лікоть правої руки й у такій позі лагодиться слухати).

Степан Демидович

Ну, так слухай.

(Приготувавшись, читає).

Ой вийду я на могилу,

Гляну на долину;

Як не вийде моя мила,

То до неї полину.

Ой вийду я на шпильочок

Та подивлюсь очима в кожний куточок…

Гапка

Е, ні, ця не так співається.

(Співає).

Ой вийду я на шпильочок,

Та гляну я на долину;

Долина глибока, калина висока,

Аж додолу віти гнуться,

А в тії дівчини, в тії молодої,

Аж на землю сльози ллються.

Степан Демидович

Та то зовсім інша.

(Читає).

Ой подивлюсь я очима

Та ще здвигну плечима…

Гапка

Степане Демидовичу, а я не спиталася, чи треба вам нашкварити сала?

Степан Демидович

Та ну тебе з твоїм салом!

(Читає).

Прибудь, прибудь, моя мила,

Бо ти ж мій вік занапастила…

Гапка

Ой лишенько! Вже досі борщ вибіг!

Степан Демидович

Не втече твій борщ.

(Набік).

Гм, щось її не проймає. Мабуть, я погано читаю. Треба з запалом прочитати.

(Вголос).

Ну, я тобі ще прочитаю інше.

(Шукає в кишені, добуває кілька клаптів паперу й один упускає додолу, не помічаючи того).

Де ж це той папірець дівся? Ну, нічого, так прочитаю.

(Ховає папірці, стає в позу і палко читає).

Нещасливий я на світі,

Що не маю хати.

Хіба піти до сусіда

Ножа попрохати

Та й зарізатись навіки,

Щоб на землі не страждати.

(Набік).

Аж остовпіла. Ну, нехай прочумається.

(Виходить).

Гапка

(остовпіла, а далі скрикнула).

Ох лишенько! рятуйте! Степан Демидович збожеволіли! рятуйте!

Сцена VII

Гапка, Галя.

Галя

(вбігає).

Що таке сталось?

Гапка

Степан Демидович збожеволіли.

Галя

Що ви плещете?

Гапка

Бодай я не дожила, коли брешу. Стали серед хати, та як крикнуть: «Піду до сусіда ножа попрохати та й заріжуся навіки!» Ой ненько моя! треба поховати ножі, а то заріжеться.

Галя

Боже мій! нещасна я! Що ж мені робити? Тато збожеволів…

Гапка

(бере долі папірець).

Спершу отакі папірці мені читали, а тоді на їх і найшло.

Галя

(роздивляючись папірець).

Ножа попрохати та й зарізатись… Ха! ха! ха! Даремно ви мене налякали; це не божевілля, це ж на його віршування найшло.

Гапка

А ця хвороба хіба не страшна?

Галя

Не така страшна, як божевілля.

Гапка

А все ж гріх вам, Галю Степанівна, сміятись: тато хворі, а ви смієтесь.

Галя

Коли ж це не страшна хвороба.

Гапка

Еге ж, не страшна, – мене й досі пропасниця трусить.

(Виходить).

Сцена VIII

Галя.

Галя

Тато вірші став писати. Але коли б це справді не стало його хворобою. Куди йому тепер починати! Тільки сміху наробить, на глум його візьмуть. Бідний таточко! Треба хоч з Іваном порадитись та як-небудь тата спинити.

(Виходить).

Примітки

Мольєр (справжнє ім’я та прізвище Жан-Батіст Поклен; 1622 – 1673) – французький драматург. Творчість його була широко відома в Росії, уже починаючи з XVIII ст.; існували численні переклади його творів, огляди його життя й творчості. П’ять комедій Мольєра переклав на українську мову В. Самійленко (серед них особливо виділяється переклад «Тартюфа», 1901 р.).

Будда Гаутама – напівлегендарний (за переказами, жив у VI ст. до н. е.) засновник етичного й релігійного вчення у Стародавній Індії, названого буддизм.

Інтерес до Будди та його релігії значно посилився в європейських країнах (в тому числі в Росії й на Україні) наприкінці XIX ст. в атмосфері пошуків нового світогляду.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 380 – 390.