Дія третя
Володимир Самійленко
Обстанова та сама.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15
Сцена І
Степан Демидович сидить, читає книжку.
Степан Демидович
Ну й що ж у тих віршах? Чим вони кращі за моїх? Що він Байрон, а я Бовкало? Це ще не велика різниця… Ні, я таки думаю, що не треба гаяти часу на читання, краще писати; досі б уже скільки написав.
(Кидає книжку).
Еге, а таки й сей поет пише не погано. Дещо мені дуже подобалось; здається, й я не написав би краще…
Гапка
(за сценою).
Та зайдіть же до мене на хвилину, погомонімо.
Пріська
(за сценою).
Хіба що ненадовго.
Горпина
(за сценою).
Хіба тільки відпочинемо.
Степан Демидович
(голосно).
Гапко! а кого це бог приніс?
Гапка
(у дверях).
Та це до мене молодиці з села.
Степан Демидович
Клич їх сюди.
(Набік).
Може, які новини про писаря почую.
Сцена II
Степан Демидович, Пріська, Горпина.
Пріська
Здоровенькі будьте.
Горпина
З неділею будьте здорові.
Степан Демидович
Заходьте, сідайте. Я хоч і поет, а не цураюся простих людей.
Пріська
А ми оце, побазарувавши, простяглися до родичів, та й у ваш хутір заскочили.
Горпина
Як у вас тут гарно на хуторі. Боже, яка краса!
Степан Демидович
Та нічого собі. А що там на селі новенького чути?
Горпина
Та що ж там новенького! тільки й новин почуєш, що в волості та на базарі.
Степан Демидович
А в волості що? Як там писар?
Пріська
Сьогодні приносив у волость оте, що ви написали про Олену, й читав, і ми слухали.
Степан Демидович
Еге, ще б не слухати!
Горпина
Еге ж, читав; ото сміху було!
Степан Демидович
Сміху?!
Пріська
(сіпає за полу Горпину).
Еге ж, було сміху з нашого старшини: такий товстий та червоний, та, попослухавши, як не почне плакати! так і попустив патьоки.
Степан Демидович
А вам, певно, сподобалось?
Пріська
Господи! Як сподобалось!
Степан Демидович
А хочете, я вам прочитаю ще краще? На тім тижні тільки написав.
(Виймає зшиток).
Пріська
Ох, моя матінко! А я забула, що треба ще до Явдохи у вашому ж таки хуторі забігти. Другим разом послухаємо. Вибачайте, треба нам бігти, бо вже не рано. Прощавайте.
(Кланяється й виходить).
Сцена III
Степан Демидович.
Степан Демидович
Шкода, що їм нема часу, а то б послухали; послухали б і повчилися. Треба навчити темних людей… Оце ж уже починається слава. А цікаво було б бути в волості тоді, як вони читали, та подивитися; чи справді їм так уподобались ті вірші.
Сцена IV
Степан Демидович, Петро.
Петро
А що, Степане Демидовичу, читаєте ті книжки, що я вам дав?
Степан Демидович
Прочитав дещо.
Петро
Ми з вами вмовились, що ви ці дні нічого не писатимете, а тільки будете читати. Чи додержуєтесь умови?
Степан Демидович
Додержуюсь… Правда, я таки не втерпів і дещо написав.
Петро
Та вже нічого. А скажіть, як вам подобались ті книжки?
Степан Демидович
Гарні, дуже гарні; інше читаєш, то аж страшно стає, а інше – то так на серці любо, так весело, неначе тобі ввесь світ усміхається.
(Набік).
І мої вірші такі.
Петро
І так буває з кожним, хто такі книжки читає, і кожний їх розуміє, і дуже освічений чоловік, і малоосвічений, і пан, і проста людина; і кожний з такої книжки чогось навчається, кожний стає кращим, як її прочитає; вчиться робити добро, жахатись неправди. Така книжка розважає людину, показує зразок такої правди, такої краси, якої не побачиш на землі, але до якої поривається кожне серце, якщо воно не захолонуло навіки. А чому ж воно так? Тому, що ті люди, що писали ті книжки, були розумніші за тисячі інших людей, що вони носили в серці стільки добра, стільки краси, що не в кожному серці може міститися.
Степан Демидович
Це правда. І з моїх віршів люди вчитимуться і плакатимуть над ними, тому що в мене в серці багато, багато добра.
Петро
Багато. Але скажіть, що єсть у вашому серці таке, чого немає в кожному з нас? і що ви знаєте таке, чого б не знав кожний з ваших сусідів? Скажіть мені, чи ви багато вчились, чи багато читали? Чи багато ви бачили світу?
Степан Демидович
Таки вчився чимало: і читати, й писати, і арихметику знаю. А світу бачив багато: був один раз у Харкові, у Полтаві аж двічі, а в Прилуці та в Лубнах разів по п’ять.
Петро
(набік).
На цім його не подужаєш, а я думав, що добре читання відкриє йому очі.
(Голосно).
Скажіть ви мені ще от що: ви читали тих поетів, що я вам дав; як вам здається, чи ви б написали так, як вони?
Степан Демидович
Хто його знає. Бачте, то вірші друковані, а в мене писані. Але ми з писарем незабаром теж надрукуємо свої твори.
Петро
А писареві подобаються ваші вірші?
Степан Демидович
Страшенно. Він їх дуже хвалить. Як віддам за його дочку, то ми вкупі з ним писатимем.
Петро
Ви віддаєте за його Галю?!
Степан Демидович
Віддам, бо він чоловік освічений…
Петро
(набік).
Господи! Це ще гірше від хвороби!
Степан Демидович
Тямить смак у добрих віршах.
Петро
(набік).
Як би його відпровадити?
Степан Демидович
А мої твори любить більш, ніж свої.
Петро
(набік).
Ага! знайшов!
(Уголос).
Так ви певні, що він дуже любить ваші вірші?
Степан Демидович
Певний, як у тому, що вони вірші.
Петро
Я вам доведу, що писар їх не любить, що він навмисне вас хвалить.
Степан Демидович
Доведіть, але ви цього не зробите.
Петро
Зроблю, нехай тільки він приїде; тільки ви не дивуйтеся, що б я не казав.
Степан Демидович
Побачимо. Нуте, а про мої вірші що ви тепер скажете?
Петро
Признаюсь вам, я не багато тямлю в віршах.
Степан Демидович
Ну, а все ж, як вам здається?
Петро
Доводилось бачити далеко гірші.
Степан Демидович
Ще б не доводилось! От я ще кращі напишу; піду в садочок, посиджу та й напишу.
Петро
(безнадійно).
Пишіть.
Степан Демидович
Напишу. Шкода, що ви не тямите в віршах, а то б і ви мені допомогли порадою.
(Виходить у двері просто).
Петро
Все одно мені не подужати його хвороби. Нехай пише. А писаря треба відправити.
Сцена V
Галя, Петро.
Галя
Петре, моє серденько!
Петро
Зіронько моя!
Галя
Що мені з батьком робити? Хоче, щоб я вийшла за писаря. Звичайно, я за того писаря не піду, але ж і за тебе батько не дозволять, та й сваритись доведеться з батьком, а я цього не хочу, це мені затруїть життя.
Петро
Не журися, моє серце, ми того писаря відправимо.
Галя
Ти думаєш, що це легко зробити. Якби тато не писав віршів, то нам би легко було з ним говорити, а то він пише, а писар хвалить, то вже татові здається, що кращої людини від писаря й на світі немає.
Петро
Нічого, нехай тільки писар приїде раз, то вдруге вже не схоче приїздити.
Галя
Як же ти це зробиш?
Петро
Ти мені повинна помогти.
Галя
Чи я ж зумію? Яким способом?
Петро
Добудь мені… коли б тато твій не надійшов та не почув.
(Шепче їй на ухо).
Галя
Зараз же знайду й принесу.
(Іде в бокові двері).
Сцена VI
Петро, Іван
А що, як дядькова хвороба?
Петро
Дужчає. Він уже не знає, чи Байрон пише краще за його. Я вже більш і говорити з ним про це не хочу; нехай собі пише, коли йому так кортить. У мене тепер друге, важніше діло – відправити писаря, щоб він не в’язнув до Галі.
Іван
Ви не вмієте з дядьком поводитись. Коли так, то я вже беру на себе клопіт із хворобою, а ви кінчайте з писарем. Чи ви ж маєте доброго способа, щоб його відправити?
Петро
Чудово, нехай тільки приїде, то зараз і діло скінчу. А ви, певне, маєте способа на дядькову хворобу?
Іван
Найкращого способа; скажу йому два слова, і він одразу одужає, а якщо ні, то значить, він не землячок наш.
Сцена VII
Іван, Петро, Гапка.
Гапка
А знаєте, паничі, яка хвороба в Степана Демидовича? Я вже тепер угадала.
Петро
А яка?
Гапка
Це ж та сама, що її земство по селах розшукує. Я вже тепер знаю й згадала, як вона зветься.
Петро
Яка ж це хвороба?
Гапка
Це… ох, як її… це епізоотія.
Іван
Ні, Гапко, це епідемія. Але дядько швидко одужає.
Гапка
Яка ж я рада. А все ж бабу краще б покликати,
Сцена VIII
Іван, Петро, Галя.
Галя
(з папірцем у руках).
Знайшла.
Петро
А чистий клаптик паперу єсть?
Галя
Взяла.
Петро
Ну, ходімо швидше.
Іван
Розкажіть же й мені, що ви надумали.
Галя
Ходім, там розкажемо. Ну, штука буде.
Виходять у двері просто.
Сцена IX
Степан Демидович.
Степан Демидович
Дочка пішла вдвох із Петром у садок. Чи не залицяється він до неї? Ходить неначе до Івана в гості, а мабуть, що радніший бачить Галю. Я все помічаю з першого разу. От він їй, мабуть, і слова любого не встиг іще сказати, а я вже й бачу, що він до неї горнеться. Але я подав слово писареві. Одначе щось наче приїхало, мабуть, писар.
(Подивившись у вікно).
Він і єсть.
Сцена X
Степан Демидович, писар.
Писар
Добрий день, Степане Демидовичу, а я вам подарочок привіз.
(Розмотує книгу великого формату).
Степан Демидович
Сідайте, Павле Павловичу.
Писар
Привіз вам подарочок. От бачите сюю книгу? Ви спитаєте, що в їй написано, і я вам одвічу, що в їй нічого не написано; ся книга є зовсім чистая і не ісписаная. Призначення її було вмістити в собі списки всіх угодій і імуществ нашої волості, але так як таковиї списки в нашій волості не ведуться вже много літ і книга сохранилася в чистоті, то я розсудив за благо приподнести її вам, даби ви її заповнили прекрасними твореніями вашими.
Степан Демидович
Дякую, але не знаю, чи швидко її заповню, бо вона така велика.
Писар
Це ви по своїй авторській скромності так кажете, а я так думаю, що ви більше напишете, ніж одному чоловікові за свій вік можна прочитати. А чи багато написали за цей час?
Степан Демидович
Ні, дуже мало.
Писар
Що ж се? Чи вдохновенія не стало? А ви лягайте на ліжко на спину і ноги задирайте як можна вище голови, – зараз удохновення прийде. Це средство всі учені совітують; я сам читав.
Степан Демидович
А ви стаєте догори ногами, як пишете вірші, чи тільки тоді, як бомаги пишете?
Писар
Трапляється іноді при писанні віршів, но остерігаюсь при писанні бумаг, бо таковиї й самі мають неприятну вдачу – виходити догори ногами. Але що ж се я раджу вам способа до вдохновенія? Може, не воно винне? Може, ви не пишете за клопотами по моєму ділу? Скажіть же, як воно посувається, чи прихиляється до мене Ганна Степанівна?
Степан Демидович
Ще не зовсім прихиляється.
Писар
Невже не зовсім?
Степан Демидович
Їй про вас байдуже.
Писар
Так і сказали, що байдуже?
Степан Демидович
Каже, що ви їй противні, осоружні.
Писар
Поганий знак.
Степан Демидович
Що вона нізащо не піде за вас.
Писар
Се мені пророкує облизня.
Степан Демидович
Але я її впевнив.
Писар
А!
Степан Демидович
Що не дам їй благословення ні за кого іншого, пріч вас.
Писар
Добре, добре. Що ж вона каже?
Степан Демидович
Вона згоджується…
Писар
(підскочив).
Згоджується?
Степан Демидович
Згоджується швидше вмерти, ніж вийти за вас заміж.
Писар
Овва!! От сього вже я не сподівався від образованої панночки. Скажіть по щирості, невже я страшніший від смерті?
Степан Демидович
Та’джеж ви боїтесь смерті, а не вона вас, то, значить, вона страшніша.
Писар
Резонно, так і я розсуждаю. За що ж вона робить мені такий глум, таку наругу!
Степан Демидович
Спитайте ж її. Та от і вона йде.
Сцена XI
Галя, Петро, Іван, Степан Демидович, писар.
Писар
Здрастуйте, Ганна Степанівна, я вже тепер і підступитись до вас боюся.
Галя
Чого ж? Підступайте безпечно, я не кусаюсь.
Писар
Так, ви не кусаєтесь, но і не…
Петро
Дуже радий з вами познакомитись. Я чув, що ви чоловік образований.
(Вітається з писарем).
Писар
В окрузі нашої волості образованішого не знайдете. Многіє панночки даже кажуть, що я дуже милий, і не одна з їх була б готова зв’язати свою судьбу з моєю, але моє серце прихиляється зовсім не до їх.
Іван
Куди б не прихилялось ваше серце, я думаю, що кожна панночка вважатиме за честь бути вашою жінкою.
Писар
Так і я розсуждаю. Особливо, думав я, коли предмет моїх мечт панночка образована.
Степан Демидович
Авжеж, образована зразу повинна побачити вашу образованість і полюбити вас.
Писар
Але не так воно єсть.
Петро
Павле Павловичу, я чув, що ви й у віршах смак тямите, бо й самі їх пишете.
Писар
Трошки тямлю, а пишу зовсім непогано. Я не сам себе хвалю, се наші панночки так кажуть, а я вже за ними.
Петро
Добре, так ви мене визволите.
Писар
Чим можу помогти?
Петро
Один хлопець приніс мені на прочитання свої вірші и просив сказати, чи буде з його писака, чи ні. Я й сам бачу, що в їх щось не так, та не можу докладно сказати, що саме не так. Я таки й думав порадитись із вами, а от тепер, як вас побачив, то й насмілююсь прохати вашої поради.
Писар
Покажіть вірші, я зараз наведу критику.
Галя
Тільки не дуже гостру, якщо вірші погані, не вбивайте поета відразу.
Іван
Ні, чому ж? А як він того заробив?
Писар
Заспокойтесь, я буду судій праведний.
Петро
Так дозволите прочитати?
Писар
Прошу вас.
Петро
(розгортає папірець).
Гм, гм, гак надряпано, що й розібрати трудно. Ну, слухайте.
(Читає).
Ішли корови
З темної діброви,
А сонечко сідало за гору.
Саме в ту вечірню пору,
Як сіло сонечко за кущ,
Над вишнями гудів хрущ.
Було так гарно, що хоч очі заплющ.
Писар
Годі, годі, я вже бачу, що до чого. А дайте мені глянути.
Петро
(віддає папірець).
Подивіться. А що?
Писар
(набік).
Справді, дитяча рука писала.
(Голосно).
Я не хочу ображати молодого поета, але мушу признати, що сі вірші дуже погані.
Степан Демидович
А!..
Галя й Іван приступають ближче до Степана Демидовича. Петро ближче до писаря.
Петро
Я вірю вам, як освіченому чоловікові, але скажіть, невже-таки вони зовсім погані?
Писар
Спитайте хоч Степана Демидовича, він теж образований чоловік, нехай і він скаже. Адже се погані вірші?
Галя шепче на ухо батькові. Степан Демидович неспокійний.
Степан Демидович
Ці вірші… гм, кхи! кхи! Бувають кращі.
Писар
Як ви тонко навели критику. Справді, бувають кращі, а це зовсім не вірші.
Петро
Що ж у їх не до ладу?
Писар
Все. Почнімо з самого початку.
(Стає в позу).
«Йшли корови…» Чиї корови? Не сказано – як вони йшли без пастуха? Це непорядок. Далі, пасти коров у лісі можна тільки вночі, коли спить лісничий, а тут сказано, що се було в вечірню пору. Це місце нікуди не годиться.
Степан Демидович
(набік).
Хоч би перестав наводити критику.
Писар
«А сонце сідало за гору. Саме в ту вечірню пору, як сідало сонечко за кущ…» Куди ж воно сідало? За гору чи за кущ?
Степан Демидович
На горі був кущ.
Писар
Ну, положим, це могло бути. Але дальше: «над вишнями гудів хрущ». Протестуюсь! Цей вірш крадений.
Степан Демидович
А!
(Набік).
Він мене ще злодієм зробить!
Писар
«Було так гарно, що хоч очі заплющ». Це не вірш, а чорзна-що. Тьфу.
Степан Демидович
А! кхи! кхи!
(Набік).
Ой! у мене вже колька починається!
Галя й Іван йому шепчуть.
Петро
Я вірю вам, ви тямущий чоловік. Але невже авторові немає жодної надії?
Писар
Ні, єсть.
Степан Демидович
Єсть!
Писар
Єсть одна надія, що його батько або дядько дасть йому доброго прочухана лозиною за такі вірші, і він їх не стане більш писати.
Степан Демидович
(набік).
Тебе б самого лозиною!
Петро
Так ці вірші поганенькі?
Писар
Які це вірші! Хіба ж можна сказати попереду про корови, а тоді вже про сонце! Кожний тямущий чоловік бачить, що тут треба сказати про небесне світило, а тоді вже про корови. Це не вірші, а нісенітниця.
Степан Демидович
А!
Петро
Справді?
Писар
Це чорт батька зна що.
Степан Демидович
(набік).
Ой, до серця підступає!
Петро
Невже?
Писар
Це дурень написав; це гидота.
(Віддає папірець).
Степан Демидович
Ой!
(Набік).
Печінка заворушилась.
Іван і Галя нишком його вмовляють.
Петро
А я то й не міг би так докладно розібрати. Що то значить чоловік образований.
Писар
Да, я образований, тому й критика моя така.
Степан Демидович
(зривається з місця).
Ви зовсім необразований, і критика ваша дурна, бо я сам… читав ці вірші, й вони мені подобаються.
Писар
(набік).
Що з ним сталося? Чи не вскочив я?
(Голосно).
Ви чогось на мене гніваєтесь. Об’ясніть мені причину вашого гніву.
Степан Демидович
Уже все вияснилось.
Писар
По крайній мірі об’ясніть ви мені, чи будемо ми з вами вірші писати і друкувати, і все проче?
Степан Демидович
Будем писати, та не з вами.
Писар
Для вас же шкода: я б вам язика підправив.
Степан Демидович
Я б вам не то язика, а й щелепи направив. Давайте мені зараз мою «Олену».
Писар
(кидає зшиток).
Візьміть, з неї дуже в волості сміялись. Та ви ще не раз пожалкуєте, що її писали.
(Виходить).
Сцена XII
Степан Демидович, Петро, Галя, Іван.
Степан Демидович
Чортове ледащо! Неук!
(До Петра).
А ви нащо мене зовсім довели до такого сорому! Навіщо ви йому читали мої вірші?
Галя
Не гнівайтесь, тату; це на добро вийшло.
Петро
Не сердьтесь. Ви ж самі згодились, щоб я вам довів, що писар не щиро вас хвалить. Тепер вам же краще; ви вже не будете йому давати своїх віршів, і він не глузуватиме з вас перед людьми.
Степан Демидович
Ні вже, годі йому показувати вірші, я його й у вічі бачити не хочу.
Іван
Дуже добре, що він вам віддав вашу «Олену», а то… Слухайте, дядьку, я хочу з вами побалакати по щирості. Петре й Галю, відійдіть набік.
Петро й Галя виходять.
Сцена XIII
Степан Демидович, Іван.
Степан Демидович
Що ти хотів мені сказати?
Іван
А от що. В останні часи я впевнився, що ви справжній поет, що ви пишете дуже гарно.
Степан Демидович
Особливо про нещасну долю.
Іван
Еге ж, і про долю, і про садочок, і про сонце.
Степан Демидович
І про Гапку думав написати.
Іван
Про Гапку ви написали б чудово, тому я й жалкую, що вам, мабуть, не доведеться писати.
Степан Демидович
Чому не доведеться?
Іван
Слухайте, дядьку, хочете ви спокійно дожити віку, заводити садочок, ловити рибку в ставку, поживати варенички?..
Степан Демидович
Гречані з сметанкою.
Іван
Їздити на ярмарок своїми кониками, вітати в себе в хаті чесну беседу…
Степан Демидович
Доброю слив’янкою.
Іван
І запіканкою. Чи хочете ви все це робити?
Степан Демидович
Авжеж, що хочу.
Іван
От бачите, то вам ніяк не можна писати вірші. Шкода велика, але не можна.
Степан Демидович
Не розумію, як це не можна.
Іван
Зараз вам скажу.
(Таємничо).
Начальство дуже не любить тих, хто пише вірші.
Степан Демидович
(стурбований).
А! Невже?
Іван
Каже, що вірші відривають людей від хліборобства.
Степан Демидович
А! Чом же ти мені не сказав раніше?
Іван
Шкода було, бо ви гарно пишете.
Степан Демидович
А може, про мене не довідаються?
Іван
Хіба ж ви не чули, що сказав писар? що ви пожалкуєте, що писали. Це ж він зараз піде й скаже, де треба.
Степан Демидович
Ох, господи! то мені буде лихо?
Іван
На цілий вік.
Степан Демидович
Ой лишенько! ще той писар заправторить мене! Але він не діжде того. Я скажу, що нічого не писав і не показував йому.
Іван
А вам скажуть: «А це що?»
(Показує на зшиток).
Степан Демидович
Ні, не скажуть, не скажуть. Галю! Галю!
Сцена XIV
Степан Демидович, Галя, Петро, Іван.
Степан Демидович
Галю! швидше візьми оцей зшиток та пошукай у моїй хаті інші папери й віддай Гапці, щоб зараз спалила.
Галя
Це ж ваші вірші!
Степан Демидович
Вірші ж, вірші пошукай і спали.
Петро
(до Івана).
Яким це способом ви зробили?
Іван
(тихо).
Це спосіб спеціальний – для землячків.
Галя виходить у бокові двері з паперами.
Сцена XV
Ті самі, Гапка.
Гапка
Я вже знайшла бабу, щоб пошептала Степанові Демидовичу. Чи сказати, щоб увійшла?
Іван
Не треба вже баби; дядькова хвороба була отут, у цих шпаргалках. На, мерщій спали.
(Дає папери).
Гапка
А! так ось вона, капосна хвороба! Ну, зашкварчиш же ти в мене!
(Бере папери).
Петро
Галю, а ще наша хвороба зісталася.
Іван
За вашу не бійтесь; дайте тільки дядькові трохи заспокоїтись.
Степан Демидович
Гапко! потривай, дай я тільки подивлюсь, або ні, неси, пали мерщій.
Гапка
Бісова хвороба! Зашкварчить вона в мене.
Іван
І тоді – кінець дядьковій хворобі.
Гапка підіймає вгору папери й виходить.
Примітки
…ще краще прочитаю «Сердешну Олену»… – натяк на те, що поема героя комедії стоїть в ряду творів, близьких за сюжетом до повісті «Сердешна Оксана» (1841) Г. Квітки-Основ’яненка.
Епізоотія – епідемія, пошесть, інфекційна хвороба тварин.
Беседа – тут: товариство.
Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 401 – 412.