Чати

А. Міцкевич
переклад Михайла Старицького

Вночі з огорода прибіг воєвода –

В очах щось палає негоже…

Від злої наруги серденько рве з туги,

З запалу дихнути не зможе.

Прибіг до світлиці, упав до ліжниці,

Відкинув запони рукою, –

І зблід по хвилині: нема господині,

Нема молодиці в покою.

Понурив він очі, рукою тріпоче,

Покручує сивий та дума…

А далі з гризоти відкинув вильоти

Й гукнув козака він Наума:

«Гей, хлопи, ви, хами! Чому коло брами

Нема ні собак, ані варти?

Здійми-но з полиці обидві рушниці,

Набої і шаблі загарті!»

Взяли вони зброю й нічною добою

Покрались в садок до квітниці;

Крізь листя бузочку біліла сорочка

Дружини його, молодиці.

На білії руки, немов ті гадюки,

Дві коси хвилясті спадали;

І персоньки-диво вони соромливо

Під пасма шовкові ховали.

Вона свої очі, темніші від ночі,

Їдною рукою закрила,

А другу тремтяче на плічко козаче

З несили вона положила;

На двоє вагає, чинить що – не знає:

Чи то – козака одпихнути,

Чи красеня герця до палкого серця,

Відкинувши сором, горнути?!

А той припадає, коліна стискає

Й говорить словами до неї:

«Все стратив я, зоре! Одно мені горе

Зосталося тільки гіркеє;

На світі все тьмяне без тебе, Оксано.

Уже мені й думати годі

Рученьку стиснути, у вічі зирнути, –

Усе продала воєводі!

Не мить, не годину кохав я дівчину,

І серденько рвав своє з нуду;

А той без любові купив чорні брови

За гроші-розкоші до суду!

Як вечір стемніє, старий твій зомліє;

В перині пуховій потоне,

Й чоло шолудиве він схилить пестливо

На пишне, знадне твоє лоно!

Із щічок рожевих, із вуст полудневих

Нап’ється заласся він вволю;

Мені ж те не вільно!.. А коником пізно

Летів я стрілою по полю

Крізь бурю й негоду, щоб дівчину-вроду

Побачить ще раз на прощання;

«Добраніч!» сказати тобі й побажати

Палкого вночі милування!»

Та слуха й не слуха; він шепче до вуха…

Німіє у неї серденько;

Печуть його речі – й схилилась на плечі

Вона до того козаченька.

А пан з небораком чатують за краком;

Із торби виймають набої;

Припаси вложили і міцно забили

По кулі в рушниці гвинтові.

«Ой пане сподарю! Дівчини не вдарю!

Трясе мене дідько з-за спини:

Рука знемагає, щось око моргає,

І впала на порох сльозина!»

«Цить! бидло мерзенне! Заплачеш ти в мене!

Підсип-но сухого в панівку;

Оправ ту кресницю і прямо рушницю

Наводь ти на пана й на дівку!

Не схиб же! Ну, жваво! Ще вище!.. Направо!

Рушницю тримаєш погано!

Та слухай наказу, – ми випалим зразу:

Ти – в панну, а я – в того пана!»

Козак те не слуха… рушницю до вуха

Мерщі притулив… і – по шкоді!

Тарахнув з запалу… та схибив помалу:

Дістав саме в лоб воєводі!

Примітки

Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. І, К., 1881, стор. 32 – 36. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 253 – 255.