Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Божеволиці

В. Сирокомля
переклад Михайла Старицького

4

Гей, лікарю-пане! Учено у школі вас чисто

Всьому, добродії;

Ходи ж, подивися на це дивовижне намисто,

Що в мене на шиї!

Тверде, як перлина, неначе те сонечко сяє,

А чисте, як води;

Ясними проміньми блискоче, мигоче та грає,

Що й зглянути годі!

А там в серединці ясної тії намистинки,

Мов крапля, червоне

Щось біга, палає та міниться все щохвилинки,

Аж серце холоне!

А пахне як дивно! Мов душу дурманить, чарує

Та пахощ знадлива, смертельна…

До вуст і не мисли підносить, бо зараз отрує

Тебе його гіркість пекельна.

Ну, що ж то за камінь? Невже пак добродій не знає

Такої дурниці?

Наука, як бачу, не все осягнути здолає –

Є в світі тайниці!

Не вгадуй! Тобі не поможе наука тут славна,

А серце єдине:

То ж мученя-хлопа запекла, засушена здавна

Кривава сльозина!

6

Мрілись кумедні мені постаті

У тій кімнаті:

Чи то містечко, чи село в гаю –

Щось не згадаю!

Там на куриній ніжці хатина,

Мов купа сіна;

Там підлестилась якась господа

Сивоборода;

Палац вельможний там на узбочі

Вирячив очі;

А десь на отшиб – церква горбата,

Вітром багата!

На дерев’яних сохах підпертий

Дах передертий;

Хтось пооздобив його даремно

Мохом і дерном!

Люди говорять, ходять, сідають,

А і не знають,

Де б тут подіти власну парсону,

Пухлу від еону?

Чи тут зостатись, чи сунуть далі?

Якби ви знали, –

Було такого з ними сміху-то,

Що і не чуто!

З башти щербаті кашляють дзвони,

На похорони!

Чотири старці, вбрані в дранину,

Пруть домовину;

Чотири баби гошпитальничі

Тримають свічі;

А попереду дяк для охвіти

Пише мисліти,

Бо калганівки черкнув помалу

Він – для запалу!

Та вже й з запалом виводить тони

Із «антифони», –

Як пустить баса або гуконе

«Во время оне»,

Або як вшкварить часом «со духом»

Наче обухом!

Тупне ногою й почервоніє –

Так-то зрадіє!

Труна убога, і за труною

Мало набою;

Йдуть собі люди прості, сіряві, –

Тим, що цікаві;

Скачуть за ними з жартів хлоп’ята –

Все-то їм свята!

Два товариші того небоги

Зійшло з дороги,

Кажуть про себе: «Шкода велика!

Жаль чоловіка!

Юна душа ще! Серце ж боляче,

Надто гаряче:

Як лава в жерлі, воно кипіло

І клекотіло

За всіх боляче; так власна сила

Його й спалила!

А тепер що там в тісній господі?

Глина та й годі!»

«Ревеш по кому ти так нечисто,

Дяче-басисте?

Мертвий як мертвий, і по сконанні –

В доброму зданні!

Мусив терпіти – видко, доволі

Одслідів болі,

А на чолі ж то – дума й скорбота:

Скажи-но, хто то?»

Так запитався пан в окулярах,

Що йшов при марах.

Пану на теє дяк одрікає:

«Хто тут гукає?

Це панахида: я по уставу

Веду одправу!

А цей небіжчик, що вмер, бідаха, –

Якийсь невдаха!

Літав під хмари, писав він часто

Вірші квітчасті;

Читав ізранку аж до вечері

В книжках химери;

Любив він поле, гаї, поляни,

Мов той селянин…

А як додати (слово між нами) –

Плакав часами!

Мав він дівчину, але та мила

Його скривдила;

Та й товариству не йняв він віри,

Бо всі нещирі!

Вірші погризли заздрі писаки,

Мов ті собаки!

Знищили чисто родичі меткі

Його маєтки.

Так-то щастило йому на світі –

В сіні і в житі!

Розумом кидав дуже високо,

Та й спристрив око…

Як чоловіка було спіткає –

Пріч утікає!

Стала ходити чутка по місту,

Що стратив хисту,

Ніб в голові-то його невдалій

Чмелі заграли…

Зліг він зимою таким случаем:

Хліба не має,

Хата холодна, хоч би дровинка

В жар до комінка!

Йому ж байдуже, горенька мало!

Пише, бувало,

Вірші та думи, власні надії;

Пише, дубіє –

Поки морозом його не зогне;

Тоді застогне:

«Боже мій щирий, боже мій милий!

Коли ж в могилі

Зложу я буйну, і на хвилину

Хоч одпочину?!.»

Голод і холод таки піїта

Звів з цього світа!

Ми його маєм швидше сховати –

Бо без заплати!

Хто ж нам за ладан, свічі, за дзвони,

За похорони –

Хто нам заплатить? Може, багаті

Ті літерати?!

Дарма ж досадно драти горлянку –

Хоч би на шклянку!»

«Що ж нам почати, діди та баби?

Голос наш слабий!

Нумо, гукнімо коло могили

З усії сили:

«Вічную пам’ять!» Дай йому, боже,

Тихеє ложе!

Сонце довічне, крикніть-но, діти,

Хай йому світе!


Примітки

Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. I, К., 1881, стор. 42 – 49. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 389 – 393