Лялька

В. Сирокомля
переклад Михайла Старицького

Хай лялька не плаче, не квилить, як вова строката,

А сяде і вушко нахилить любенько;

А я розкажу їй такого багато-багато,

Що чула од тати й од неньки.

От в свято… мамуня вбере мене в нове убрання,

І стьожку рожеву зав’яже круг чола;

Я вивчу тоді по-французьки до бозі благання,

Й поїдемо ми до костьола.

А то ж то здивує, напевно, вся темна голота:

Бо вже ж не про неї розмова та панська!

Попросту ж молитись мені, далебі, не охота,

Бо я пак не хлопка селянська?!

Але ж помолюсь я тихенько по-польськи у свято,

Щоб бозя зростив та скрасив мене боршей;

Для мами ж і тата щоб дав він багато, багато

І жовтих, і білявих грошей!

А як вони люблять ті гроші – і мама, і тато!

Одправи наймають, купують і ладан, і шати…

Бо бозя, бач, добрий: як хто йому дарить що – зато

Оддарює він устократи!

Для того вони і справляють молебни в господі,

Бо бозя їм сплачує щедро та гойно…

Ото і збереться в нас грошей так дуже, що й годі,

Що їх і злічити не можна!

Ет! Лялько! Яка-бо ти справді смішна та дурненька!

Питаєш, чи сам бог в постаті прилине,

Чи пришле він янгола з неба до тати і неньки,

Щоб їм заплатив за дарйни?

А де ж там? Як мама казала, то з божої волі

До нас прийде жид і дасть грошей досита;

За гроші накупим і сел ми, і хлопів доволі,

Що будуть нам жать і косити.

А ти і не знаєш? Що ми – то шляхетні панове,

А єсть іще й люди – те хлопське поганство;

Їм з неба і бог наказав без уваги, сурове,

Аби працювали на панство!

Фі! Брудні та п’яні… обшарпані всі, босонозі,

А жовті – заледве волочать і духа!

Та хто ж тому винен? За те їм і кара від бозі,

Що хлопство татуні не слуха.

От коней – то тато кохає, собачок – то мама;

А хлопів всяк лає, кийком усяк кропить…

По правді, аж шкода!.. За що їх катують часами?

Негречні повинні буть хлопи!

От вчора, наприклад, – мій тато заснув по обіді;

Вони ж незвичайно так лізуть на очі!

Ввійшли, забруднили покої, кричать, як ведміді:

«На бога, дай хліба, паночеЬ

За те їх звеліли нещадно і страшно скарати!

Як виросту я, то не хочу турботи:

Поки не наїсться старе і мале в моїй хаті, –

Не ляжу і спати я доти!

Та як і заснути, коли бліді люди тісняться

Покірно під двері, під вікна з журбою.

Не дати їм хліба, – вночі дідугани присняться

І візьмуть у торбу з собою.

А згірше – дізнає про вчинок Христос, що на небі:

Він, бач, ділить хліб, щоб усіх годувати!

Помолимся ж, лялько, ми щиро про хліб, про потреби

І хлопів, і мами, і тати!

Примітки

Вперше надруковано в збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи», ч. І, К., 1881, стор. 60 – 63. Друкується за цим виданням.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 393 – 394.