Канівський замок (фрагмент)

С. Гощинський,
переклад М. Шашкевича

Коли і як то стала, не знати,

Могила в лісі густім дрімати.

Поросла мохом, над вершком горою

Збилося гіля вкруг з обологою,

Гіля старого, як світ старий, дуба,

Що смієсь з громів і недолі зуба.

А дуб був велет, виш золотой бані

Лаври Печерськой, київськой пані,

Що всім сестрицям своїм перед водить;

Сей старець в хмарах головою бродить,

Брат старший славной пущі Лебедина,

Пущ передвіцьких найстарша дитина,

Як рідний батько степу не одному.

Бо небес лютість не раз понад ньому

Пересувалась, мовби тої неньки,

Піснь, що дитинку хоче вколисати;

Сердиться ніби і знова пісеньки

Гомонить стиха, щоб дитя приспати.

Чи жарке літо страшні громи сіє,

Чи сумна в мраках осінь бурев свисне,

Чи в лугах голих туга зима тисне,

Верх того дуба всігда зеленіє,

Як витязя слави вінець зелененький,

Вінець віків мужа, що заснув в могилі,

Й мисль свою в дуба красоту прибравши

Й кров’ю своєю єго підоллявши,

Знова відродився у дубовій силі.

Сонний Небаба під ним спочиває.

Ліжником в него моріг споловілий,

Стріп з галузя, пень порохнавий, білий

Під головою, а думку співає

Степовий вихор, що лісами гонить,

А сторож вірний – кінь станлями дзвонить.

Згадок то місце – могила й дуб давній,

Казав би-сь, брате, що то витязь славний,

Що о нім думка Украйни голосить,

Котрого досі вкривала могила,

Явиться явом, з могили ся взносить:

Така в нім краса, така велич, сила.

Ой не завидуй козацькій дитині

І єго снові в сій тяжкій годині!

Глянь му на лице, як ся розбіснила

Спутаних мислей сердитая сила:

Вежа, здавалось, лиснула огнями,

На коня скочив – та й з козаками.

Аж серед яру – що ж єму ся діє? –

Намість дружини – вовків стадо шниє,

Орлика голос десь ген за горою…

Жене ід нему, світло ще лискало…

То Ксеня в очі дивиться грозою;

Воронів кілька в уха закракало.

Купався в поті; вирватись силує.

Аж бач! На пруті залізнім гарцює.

Зжахнувся, з ляку із сону порвався.

Кого ж то видить? Хто ж то показався?

Якийсь край него сидів си старенький,

Сивий, як голуб, і тихомирненький;

Де очі були, – дивиться ямками.

Єдну си ногу заложив на другу

І спер бандурку на своїм коліні,

По струнах злегка посував пальцями,

Зводив на тямку старих думок тугу,

Діла і літа, що сплили не нині.

Тепер Небабі не милі ті гості.

До сліпця скочив і гукнув зо злості:

«Гей, діду! Хто ти? Яке ти тут діло?»

Насмішком звільна одповів дід сміло:

«Лице ти, мабуть, дике, як і мова,

Що взяв ми очі, богу буде слава».

Знов бренькав струни, не рікши і слова,

Нібито словом одним всего збуде.

«Смішком не збудеш, не марна то справа,

Бог тя тут приніс, чорт тя не добуде!

Старче, мов: хто ти? Що в сім лісі дієш?»

А заким оком зглянути успієш,

Дужим медведем д’нему підхопився.

Сліпець не злякся, як перше, з вагою

Рік козакові: «Пусти! Ввірвеш струну,

Не купиш іншу, не купиш новую.

Бач, сліпець темний я, з дороги збився.

От не сердися дуже; без гуку, без стуку,

Коли-м не милий, зведи на дорогу.

Сли перепросиш, дась копійку в руку,

Бач, я не такий, я в бандурку труну

І на добраніч думку заспіваю».

«Лихо, не сліпець, я кличу, питаю,

А він байдуже, не одповідає,

А він, як камінь, з місця не двигнувся», –

Думав си козак, нищечки всміхнувся,

Бо вже і лютость, і гнів в нім притихає.

«Чом, коли-сь темний, саміський лізаєш,

Провідниченька чому ж ти не маєш?» –

Уже легеньким спитався голосом.

Дід усміхнувся. «Ба! – муркнув під носом, –

Костур у мене, що в кого ратище,

Чи тихо в світі, чи то вихор свище,

Сльота, погода, чи ніч, чи видненько,

Мать Русь перейду, він – провідниченько.

А од Канева аж по саму Смілу

Всяку спізнаю під руков могилу,

Пні при дорозі кождий в тямці маю,

Під ногов всяку верховину знаю.

Нині, відбившись від моєй дружини,

Заснув-єм покрай лісовой тіні.

Якесь лукаве, зависливе лихо

Костур узяло, підкравшися тихо.

Ніщо казати, був кован і стане

За добру шаблю. Мій сердитий пане,

Чи злість минула? Гріх довго сердитись.

Піснь заспіваю, щоб нам помиритись.

Лиш си настрою д’голоса пісеньки

Мою бандурку. Знай, хоч піду куда,

Хоч де повернусь, всюда, сину, всюда

Мій старий голос і думки миленьки».

Примітки Ю. Романчука

С. Гощинський – поет т. зв. української школи, написав ще Król zamczyska, Sobótka і інш. (1803 – 1876, умер у Львові.)

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 39 – 42.