1

Микола Устиянович

Як то мило з старими людьми поговорити, з людьми, що бували в бувалицях, що перейшли світами, перемірили широкую землю власною стопою, що були і на Білім морі і на Чорнім морі, і Бог знає на яких там водах, і що то всему ся придивляли зблизька, а придивлялися з увагою, з розумом. О, кілько то вони сказати знають, і за турків і за французів, і за таліянів і за гішпанів і за всяких там чужинців; а як то вони красно розповідають, як любесенько, мов сопілочка грає, мов медом дуброва віє, а все так чесно, так поважно, що чоловік тихесенько слухає, як би священика в церковці божій, і так собі при них розлюбує, що розлучитися годі. А кілько там чоловік научиться від таких стареньких людей і доброго і цікавого і такого, що навіть в книжках нема!

З таким-то чесним дідиком, з таким голубом сивеньким злучалося часто і мені сходити в молодших літах моїх. Жив він о кілька миль за Львовом на Глухівці, недалеко того села, де і я родився: всі сусіди називали його старим Єфремом, мав уже тоді більше як сто літ, але ще був черствий, кремезний, хоть праця і літа дуже його згорбили. Не був він письменним, але знав письмо боже, що жиє в людськім серці і в цілій природі, і не був багатим, але мав велике багатство во своїй душі.

Бував він світами ще за першої бранки, коли цариця Марія Тереса з турками війну вела, служив за Йосифа і за небіжчика Францішка – легко би спочивав! – в війску. Ой не одну він війну видів, не одна куля перешуміла коло його уха, і не одної навидівся нуждочки; навіть був кілька літ в неволі, десь далеко, аж над морями, і там мусів чужому цареві служити, і обходив водами цілі світи.

В старості уже глибокій повернув назад до свого краю, і жив при родині, котора його дуже шановала. Всі його знали, ціла сторона, бо всі були молодшими від нього: не було такої неділі, аби ся не сходили до нього сусіди, і ближчі і дальші, одні на пораду, другі на балаканку, треті аби го лиш побачити та послухати його бесіди. Прибігав і я часто, коли-м зі шкіл в літі до моїх родичів приїхав, і не раз иаслухав-ям ся того старенького злотоустого – о, бо ж то у нього була, бесіда, як вода з Бескида, як чисте золото. Уже, чую, умер, але ж його слова не умерли в моїй душі, і жиють запевно не в однім серці, що його чуло.

Тямлю ще як нині, коли-м послідній раз з ним видівся. Було то в вакації, а я уже був в школах високих. Приходжу з вечора, і застаю Єфрема під віконцем на приспі; уже ся подав був дуже старушок. Голова була як молоко, лице висхло, протяглося, але ще миле, ще красне, бо лице чесного чоловіка єсть завсе таким, як лице сонця при западі, як ясне полуднє осіннього дня, і око уже ослабло, посоловіло, але ще миле, ще красне, як його душа. Приходжу та й кажу:

– Слава Ісусу!

– Слава на віки Богу небесному, та й вам, добродію! – вирік потихоньку, глянув на мене та й каже: – А, чи то ти, синоньку? я гадав, що то наш чесний отець духовний. О, ходи до мене, дитинко, я гадав, що тя уже більше не зобачу, а ти предці прийшов ще до мене; ходи сюди, най тя поцілую за те, що-сь ще не забув за старого Єфрема.

– А де ж би я за вас забув, тату, та я вас так дуже полюбив, як мого рідного вітця.

– Най тя за те Бог любит, дитино, – і поцілував мя в голову, а я його в руку, та й каже до мене далі: – Як мені мило, дитино, що-м тя ще зобачив, бо я, сину, полюбив тебе за твою чесність, – хто знає, чиє завтра? А глянь, які уже тії руки: висхли як скипа, не хотят уже служити; глянь на ноги – ослабли, не здужають уже до божого дому занести старі кості; голова похилилася, очі ослабли, і грудь не статкує, все уже хоче супочинку, все виповідає службу… От коби Господь Бог прислав час добрий та свою ласку, та коби з людским приступком, та би-м уже рад піти до того, що мя сотворив.

– Тату! я би гадав, що чоловік ніколи охоче не забирається з того світа.

– Молодий так як ти, вірю, але не старик як я, которому уже сотка давно минула. Сину, старість не радість, життя надоїсть чоловікові старому, а найбільше за те, що годі де що робити, годі носити свої кості по землі.

– Чи ж те, тату, має вам бути так прикрим? та ж ви можете собі полежати, бо слава Богу є при кім, і ви варт того, абм-сьте собі хоть в старості відпочили.

– Сину, тебе учать в школах, але я виджу, що тебе ще не научили всього, і хто знає, чи коли научать. Дитино, де є життя без руху? Кого не уморить, не уб’є лежанка? Глянь на мене, доки була сила ходити, ділати, працювати, словом рушатися, доти жив я на світі, і жив весело і охоче, а тепер, коли уже сила загибає, коли рух в мені устає, то що ж з мене? Труп, вложи го до труни та занеси до гробу.

– Я гадав би, тату, що через працю, которую ви рухом зовете, більше чоловік тратить силиь а попри те і здоров’я, як через життя без труду і праці, життя супокійне, бо в супокою розвивається всячина до взросту і до цвіту. Засади билинку, і не дай їй супокою, а нуж ччи прийметься, тату? Займи гонити і сильним дубом, ану чи не зів’яне?

– Так, сину, не прийметься билинка, і дуб зів’яне, бо гониш його коренем; зісхне і чоловік, як займеш гонити його серцем, бо серце – то його корінь. Але інакше ся діє з єстеством чоловіка. Там, де руху нема, там і життя нема, а де рух устає, там і смерть настає. От сядь, сину, та послухай, що я ти скажу.

Усів я коло старушка, і погадав собі стиха: кільки то перел знаходиться межи простими людьми, за которі мало хто знає. А Єфрем, випочивши трохи, зачав так далі:

– Цілий наш світ ходить колом. Видимо, як сонце і місяць і всі небесні звізди без устанку кружат наоколо нашої землі. Всі ті діла рук божих ходять за собою порядочно; одна звізда іде за другою, і жодна не стає; бо аж би одно з них стало, то би замішався цілий світ; звізда ударила би на звізду, лдно розбило би ся о друге, і тоді прийшло би світові амінь. А сли-бись всі ті сонця і божі зірочки, ті ангеликів оченята, задержав разом і не дозволив жодному з них руху, то що би було тоді? Смерть, бо вічний день або ніч вічная, то все веде до смерті.

Правда, погадав я собі, істинна правда: а Єфрем зачав далі:

– Отож так-то Бог, наш татко любий, дав на небесах рух, призначив кожному свому созданію діло, аби було життя всюди. А що на небесах видимо, тоже діється і на землі. На тій землі нашій нема ніколи супочинку; без устанку женуть вітри за вітрами, воздухи пливуть за воздухами, хвилі грають за хвилями, шипоти проганяють за шипотами, як в купині муравлі, як на ярмарці чернь людей. І те так Бог дав, бо би інакше все розгноїлося і появила би ся помора помежи всім, що лиш животить, і загиб би світ наш на землі. Задерж воздухи, затримай ті вітри, що часом дуже полегоньки але однак без пристанку віють, а зобачиш, що з того буде. Смерть, сину, смерть, бо воздухи засмердяться так, як кожна стервина, і розпіструть по цілім світі заразу, хоробу, а з ними хоругов смерті.

– Нема що казати, тату, – озвався я на те, – як затворищ хату лиш на оден тиждень, і не дозволиш, аби повітря хоч шкалубинами втискалося до неї і витискало по частині давнішого воздуха в рух на широкий світ, а потому напрасно отвориш двері: яка ж там буде задуха, який там сморід.

– Бував я, сину, в такім не раз, – сказав на те Єфрем, – видів я не раз, як по 50, по 100 невільників метано на день в море, которі погибли були задля того, що в найнижчих переділах корабля, куди як оселедців тих нещасливих наметано, не переходив вітер, не було по воздухах руху. О, єсть то великая ще на світі огида, що люди людьми гандлюють як скотами; а кільки то того погине товару, нім ся довезе широкими морями з одного кінця світа на другий!… по все тото до часу, сину, до часу. Господь Бог і тому раз доконче колись кінець зробить.

По тих словах востхнув чесний старушок з глибокого серця, отер сльозу з очей, та й зачав далі:

– Так же то призначено кожному божому созданію, аби мало своє діло і не уставало в нім, бо іно в такім ладі єсть життя. Гляньмо на річку, що тече берегами. Її вода єсть та сама о п’ять миль, о десять миль від свого джерела, чиста, здорова, як при істочнику своїм, хіба би ю лиш лице божого сонця троха огріло; і навіть і о сто і о більше миль знайдеш в ній ту саму здорову воду, сли тілько її похід скорий, її рух ємкий. А тепер же набери тої води в судину при самім джерелі, постав хоча-би на дворі на три або чотири дні, і поглянь, чи не зацухне гнилизною, особливо тоді, коли дні теплі, парні.

Тому ж то дав Господь Бог те, що в тих краях, де тепла більше, і цілая природа має більше руху. Тому посилає Бог на безденні моря буйні вітри і бурі всякі, аби розбивали води во всіх їх частинах і надавали і стоячим безденностям руху. А чим більше чоловік до гарячих країв зближається, тим більше множество знаходиться всякого сотворіння, бо там вода в кількох уже годинах псуватися зачне, скоро лиш руху не має, там стервина в двох годинах розгноїться, а до вечора уже ю розточать всякі хроби.

Господи, який там рух всьому! Тямлю ще як нині, коли-м перший раз об’їжджав на кораблі ті краї, де то уже люди чорні від сонця як уголь, як там всягде море грало, кілько там птиць всяких понад береги чередами літало! який там всягде безкінечний рух! Риби підносили так кріпко і так без устанку водами, що аж шум розходився по воздусі, мов в кітлі вода кипить, а все задля того, аби розбивати остої, гонити всім созданієм божим, аби ся не розгнивало, не робило само в собі зароду смерті. Так же ж то, сину, всягде, де єсть рух, там і життя єсть, а де рух устає, там і смерть настає.

– Я виджу, тату, що так в природі ся діє, але не знаю, чому би те і межи людьми так мало бути, і вопреки гадав би-м, що труд і праця життя людям скорочає і стається часто причиною скоршої смерті.

– Сину, або ж чоловік що? не созданіє боже? може він має інакші права для себе, як кожне інше діло рук небесних? «Всякое диханіє да хвалить Господа!» – повідає святе письмо, і всяке созданіє хвалить го тим, що кожне ділає своє діло. А чоловік мав би лінивством його хвалити? Чи ж то він не частка світа, которого законом єсть безустанний рух? чи його натура природная може не така, як природний закон світа?

Гляньмо, сину, на маленькую дитинку, і поспитаймося, чому кожноє дитя в пеленках так часто плаче, хоча го нічого не болить і воно не голодне? Чому те, що більше і частіше наплачеться, черствіше, здоровіше ся стає, як те, що тихцем лежит? Ой нема на таке дитя надії, которого в хаті не чути! Бо і чоловік потребує до життя руху, і сама натура його тягне до діла; тому плаче дитина, коли ще бігати не може, а той плач єсть її рухом, ділом ії маленького тіла; тому умовкають маленькі ті ангелики в плачу, як ся їх почне колисати, бо колиска надає їм руху, надає їм діла; і задля того самого найчастіше, і ще раз кажу, найчастше умирає таке дитя, що мало коли заплаче, бо в нім доконечно єсть якийсь зарід нездоров’я, що вже притлумляє общественний закон природи; тому і дорослий чоловік шукає собі доконечно якогось діла, аби прийти в якийсь рух, в життя. І сли не має діла, то візьмуть його тяжкі нуди, которих видержати годі, бо його натура не має того, чого доконечно требує.

Ту перестав троха старушок, взявся рукою за чоло і став думати, якби собі щось пригадував з давніших своїх літ, а потому каже:

– В Америці, але уже не тямлю в якім то місті, єсть казниця для всяких людей, що дещо провинили тяжко. В тій казниці не накладається на осудженого жодна кара на тілі; ні там б’ють, ні морять голодом, лиш замикають його до осібної хатини, там дають му всякую вигоду, але не дають жодного діла, не дозволяють навіть з ніким поговорити. Спочатку єсть такий стан для казненого, здається, приємним, він собі їсть і п’є довольно, не журиться нічим, в слабості має всякую поміч і дозір, має свою вигідну постіль, своє в час чисте шмаття і добру одежу; гадав би хто, що ленюх, нероба жичив би собі цілий свій вік в такій позістати в’язниці, де, як зважимо, нема жодної прикрості, не накладається жодної кари.

Але почекай, зобач за тиждень, за дві неділі, за місяць, який стан того чоловіка? Нуди, безкінечні нуди зачнуть гонити серцем його. брак діла, брак якогось труду так зненавидять тому чоловікові його стан, що кожная хвиля роком му ся стане, кожная гадка про його долю пеклом го запече в груди. І не довго видержить він те пекло; скоро зачне він сам просити своїх надзирателів о який труд, а сли му який приділять, то береться скорше до нього як голодний до хліба, бо так як хліб, так і труд єсть життя нашого кормом.

Так-то тягне уже сама натура чоловіка до якогось діла; а сли чоловік не слухає того голосу, того наказу божого, що єсть в його серцю, тоді карає го нудами, а потому і хоробою. Може тому мало хто увірить, а однако ж і те правда.

Гляньмо на тих людей, що то не привикали до роботи, яка їх сила? В містах великих понад моря, де кораблями множество всякого товару навозиться, суть люди, которі ті товари з кораблів до міста переносять. Носять вони їх баліями, або в скринях, і заробляють собі много гроша. Тягар, який вони двигають, єсть так великий, що тяжко і на коня більше тирхати, а однак бере такий зарібник його легко на своє плече і несе часто о чверть і о пів милі до міста. Два сотнарі нараз взяти на себе, то у нього дурничка. Де ж би такий тягар взяв чоловік, що не взвичаївся до того?

В горах великих єсть всягде звичай, що господарі з своїми волами виходять літом на широкі полонини на пашу. Там перебувають часто по дві, по три, а часом і по чотири неділі. Як знаємо, скотар в такім місті, де єсть просторонне пасовище, довольно має часу до лежанки, задля того і на тих полонинах нема труду для ових господарів або їх синів, але тому ж і не похвалить собі ніхто з них того життя: бо як прийде з полонини додому, то такий тяжкий, такий неохочий, так не рад сам з собою ся зробить, що до правдивої слабості не потреба би му більше, як аби ся лиш ще до постелі положив. А чому те так діється? Бо життя без затруднення до слабості веде.

– Кажуть бо люде, – тату, озвався я на те, – що чоловік через працю силу тратить, і не раз чув я, як то собі і розважніші кметі говорили: то зробок, він уже виробив свою силу.

– Правда, сину, що так говорять люди, але ж чи все те правда, що людям здається? Не праця то, сину, зрабляє силу, але вік, літа; бо сли-би так було, то би та сирота, що від свого шостого або восьмого року робить і працює, та нещаслива сирота, що то з першої весни свого життя по службах, як люди кажуть, свою зрабляє силу, не повинна би ніколи взрастати в кріпості свого тіла, а насупротив повинна би на силах цілком упадати. А однак того не видимо, іно маємо по цілім світі тот доказ, що людская сила так ся взмагає, як ся взмагає час зрілості чоловіка, а як тот час промине, бездільно будеш старатися, абись ю не утратив. Травицю з ярі не задержиш в земли, хоча-бись і молотом в землю бив, а в осені не витягнеш, хоча-бись кліщами тягнув.

Так то і з людсков силов. Допоки горі ростем, то і вона росте з нами, а як зачнем рости к землі, то і вона туда глядить. Но правда, що часто безмірна праця позбавить чоловіка здоров’я, але ж тото не праця, лише дурний розум або, що Бог най боронить, припадок. Хто розумом рядиться і не має широкого рота, і кого Бог від припадку устерігає, тому праця тим, чим для землі дощик – життям.

А у кого лінивство заплодилося в серці, кому труд тягаром стався, тому світ – живая труна, а його бит на світі – гнилоє озеро. Тому ж не дивуйся, сину, що і я би рад там до татка небесного, бо уже годі волочити ті ноги за собою, годі потрудитися до якого діла, годі жити на світі: нуди зачали вже і мене мучити, а про ті нуди стався і я для моїх прикрим! Ах, люди не знають, чому старість кожному надоїсть, і наймильшій дитині, бо не знають, що в старості чоловік нічого робити не може.

– Але ж скажіть же ми, чесний Єфреме, чому люди так мало до праці ємкими появляються, хоча їх натура до діла силує?

– Днесь, сину, вибач, що ти не відповім на те, бо видши сам, що-м ся уже і бесідою утрудив. Таке-то моє життя! Але ж прийди завтра, сли Бог дасть здоров’я, то ще побалакаєм трохи. Бувай ми здоровенький. Ганнусю! Ганнусю! моя дитинко, ходи до діда, ходи та запровадь до хати, уже знов треба іти до лежання. Господи, Господи, які то ночі довгі!

На той голос дідика вибігла чорнобривая білявка з хати, глянула на мене, відклонилася, та й взявши старушка м’ягонькою рукою під плече, повела до світлиці.

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 120 – 130.