3

Микола Устиянович

На другий день не хотів я теряти хвилі, в котрій би хоть раз перед моїм виїздом до Львова мож було з так стареньким і так бувалим чоловіком побесідувати, яких на світі так мало, і вибрав-ям ся до Єфрема, ще лиш з полудня ся зверло. Кромі того погнало ото мя ще те, що-м желав довідатися крайньої гадки за Ганнусю, чому він тую сироту не хоче при собі придержати до своєї смерті? і що та молодая билинка почне в широкім світі без опіки, без захорони, в світі, де буря гуде, де сироті пробути так тяжко?

Вийшов я від сестри, що в тім самім селі була за мельником, і спішив до знакомої хатини у кінці села, де Єфрем мешкав. День був парний, а діялося уже з полудня; небо зачалося хмарками заносити, а здалека від запада чути було тяжкі гримоти. Сюда і туда на улиці сиділи поперед хати чесні людкове; то поважні господарі з сусідами, то жони з челядію та й діточками. А всі в біленькім шматті, хоча то була пятниця, знати що господині любили хайность і дбали на те, що так мило красить кожную невісту, на чистоту.

Дівчата позачесувані гарно, якби до вінчання, і позакосичовані свіжими квітками, бавилися то молодими горішками, що знати учора за худобою по хащах назбирали, то метали на себе квітками, що з городців поперед хати красненько устроєних зривали, а дорослі сиділи коло матерей та своєні, уважаючи на поважні їх бесіди. Як то мила така згода, така забава! До таких людей аж щось тягне чоловіка.

«Слава Ісусу!» – «Слава во віки!» – поздоровляли мене ті чесні громадяне, і який такий господар або молодець зняв поважно кресаню і поклонився красненько, а хлопчики жовтоволосі вибігали цілувати мя в руку. Хоча того чоловік не вимагає і не требує, а часто му докучить навіть, а однак то кожному мило, сли мала дитинка ко старшому шаність знає. Красна то річ, погадав-єм собі, призвичаювати дитинку до такої шаності; більше вона приносить тим пожитку собі, як тому, кому честь віддає. Така дитинка стається кожному милішою, раднішою, і здається, що вона нам уже ближчою, ніби уже своя. Ой шаність другого несе чоловікові великий пожед!

Спішив я скорше через село, бо уже і люди яли ся забирати до хат, і гримоти яли зближатися чимраз скорше, а дощ грубими краплями політав то сям то там, і в сам добрий час прибіг-ям до Єфрема.

На порозі стрітив-ям Ганнусю, сиділа вона і держала книжечку в руках, уже дуже старенькую, знати ще по мамі змерщина. В книжечці дозрів я билиночку корольки, которую старанно складала, а на колінах видно було більше таких билинок та й порозметаних листочків. Шукаєш за щастям, погадав-ям скоро; о кобись лиш знайшла, красна душе, бо у сироти так тяженько щастя!

Скоро мя узріла, схопилася хибко, та й ніби цвітка, що їй напрасно блиск сонця аж в серденько загляне, заполонілася легонько, і склонившися складно завела мя до хатини. Не буду розповідати за те, що-м застав в тій хаті, бо ж знаєте самі добре, що по хатах наших селян нема ані дорогих ані так світлих речей, щоби велику на себе увагу могли звернути; однако ж за те вспімнути годиться, що в цілій хатині так було чисто, стіл та лавиці та постіль так біленькі, що аж мило поглянути. Но те не дивно. Єфрем любив завсе хайность і порядок, хоча був в так глибокій старості; і передше, о кілько собі пригадую, заставав я у нього такий самий лад, туюж саму чистість, і тому ж не звертала та порядочність на себе мого ока: але звернули мою увагу два чоловіки, що коло Єфрема сиділи.

Один з них був уже підстарілий, поважний, статечний; подоба його лиця оказувала побожність і розвагу; чоло поморщене, якби го лемішом поорав, вістило, що не одна думка переснувалася по його голові, а з протяглої і вирізаної тварі можна було пізнати, що характер душі його твердий, постійний. Око здавалося студене і супокійне, але ж однак розлився по його зіниці якийсь вогонь, скоро лиш зачав бесіду. Його товариш був чоловік рахуючий до тридцять літ, високий, сухорлявий, снідого лиця; ціла його подоба знаменувала щось незвиклого а ораз і троха пристрасного. Сивими маленькими своїми очима метав він скоренько то сюди то туди, а на його устах грали часами ніби упор, то ніби недовір’я.

Скоро-м прийшов, повстали обидва і глянули на мене оком підозрілості і недогоди, а молодший хопив уже і за шапку, аби відав ухилитись. Як то наш люд бідний, погадав-ям собі; уже привик до того, же йому кожний, що в сукмані, здається його ворогом бути. Однак зараз успокоїлися ті люди, скоро-м по святоруському до них промовив. Ой бесіда своя, то наповида кожному серцю. Верж одним словом, а своїм, то уже-сь ся побратав, уже-сь товариш.

«Слава Ісусу!» – «Слава во віки!» – одрекли люди, а Єфрем, приложивши руку над очі, поглянув з-під оконця на мене та й каже:

– Чи то ви, війте?

– Ой ні, тату, то я, – озвав-ям ся скоро до старого, та й зачав ся з ним вітати, а потому поздоровкавши і два наші товариші, просив-ям їх, аби собі назад посідали, та й кажу:

– Ті чесні кметі запевне прийшли на пораду, та може мають такую річ, що би не належало мені о тім знати.

А Єфрем на те:

– А де ж би старий Єфрем розкладав такі розговори, которі би встидалися перед світом. От ті чесні люди ходили до церковці на Поліну, та й повертаючи до дому вступили до старого: та дай їм Боже здоров’я за те! Як же ся маєш, сину? Ганнусю, подай-но стільчик, най собі наш гість сяде.

– Гаразд, тату, гаразд, – одвітив я Єфремові, та й сів собі біля нього, та й аби розпочати яку бесіду, озвав-ям ся далі: – Красні і чесні діти маєте ту в селі; куда-м переходив, то всягде дізнавав-ям такої шаності, аж мило.

– Бо старшого годитmся пошанувати, – одповів ми перший товариш, которий називався Максим.

А Єфрем на те:

– Та воно правда, що діточки ладні, але що ж з того, коли тото росте як лобода в лісі, без науки, без світла; тому ж то і всі помітують хлопом як гнилим яблуком, хто не хоче, то го ошукає, хто іно хоче, то го скривдить, хто іно хоче, то го з путі зведе: Господи, змилуйся!

Дуже-м рад був тому, що ся дало так легко звернути увагу старушка на те поле, і запитав-ям далі:

– Та чому ж бо громади раз не прийдуть уже до розуму, та не постараються в кожнім селі о школу, та ж то не доконче так тяжко о те.

– Бо самі ся ще нічого не учили, – замітив Єфрем, – та тому не знають хісна з науки. У наших селян таке діло: не увірить, док не змірить.

– Ой правду кажете, дядю, – озвався Максим, – тот, що трохи письма знає, той старається доконче, аби і його дитина щось знала, а простак каже: от я якось живу без азбуки, та й моя дитина може жити; не всім бути попами, даруйте за слово, та дяками, ще би го скорше в бранці взяли. Таке то мудрування наше!

– Та бо ж то те найгірше, що ся на себе та на давні часи відкликуєм, – зачав Єфрем. – Кожний вік має свій світ. Давніше і хат не було; жили-сьмо в ямах, і якось ся жило, але ніхто не скаже, що би хата не була щось ліпшого від ями. Я видав люди, що ся волочат з місця на місце з дітьми, з челядію та й худібкою, а хто уже волочитися не може або через старість або через каліцтво, того самі забивають: син заріже власного тата, мати утопить власную дитину. Так роблять вони, так робили їх діди, так їх прадіди, але чи добре вони роблять?

Тоді озвався молодший товариш, которому на ім’я було Яцько:

– Красні діти, але що ж, коли пани так нас поздирали, що далі і діти годувати годі; от і тепер ходимо в праві і самі не знаєм, що робити: чи правуватися далі, чи самим собі зробити правду.

– Я би вам сказав мою гадку, чесні людкове, – озвався я до нього, – але коли ж селянин кожний не довіряє тому, що в сукмані, бо гадає, що такий завсе з панами мусигь ся держати за руки. От найліпше поспитайте Єфрема, а і з євангелія не вичитаєте кращої поради.

На ті слова озвався старушок та й каже:

– Моя рада коротка і я їм уже казав, що треба ждати, що суди на те скажуть. В силоміць щось видирати єсть розбоєм, которий справедливість завсе укарати мусить, бо таким правом мав би кожний правду, хто би був сильнішим, для бідного і слабенького не було би тоді правди в світі, а закон став би ся бездільним, непотрібним.

– А коли ж те право тягнеться уже так довго, а пани надоїдають нам так дуже, що уже видержати годі, – озвався на те молодший товариш.

– Яцьку, Яцьку! – звернув Єфрем та й каже. – Лиш гаразду годі знести, а біда якось несеться. Без законів нема добра на світі. Закон становить найбільше добро для краю, єсть то хата, котора люди від слоти і бурі, від люті і спеки, від напасті і злоби хоронить: док та хата ціла, без шпар і заломів, доти нам в ній благо, а виважи лиш одну дилину, вже ж тобі тоді не мешканняя в ній. Так же то і з вашим правом: скоро би свобідно було і годилося в силоміць відбирати яку-небудь власність, чи то по кривді чи навіть по правді, тоді ж нема межи такими людьми більше добра, бо уже вивалена одна дилина з закона, ушкоджена затишная хата. Зле тот робить, що за своє не дбає і не упоминається за кривду, але ж тот ще гірше, що сам собі хоче становити правду, бо своя правда – часто чужа кривда.

Не по ладу здавалася бути та научка для молодого товариша, бо і зараз став забиратися в свою путь; але старий покивав головою, якби на знак, що і у нього така гадка, і обернувшися до Єфрема взяв го за руку та й каже:

– Годі ж бо то, дядю, нинішний молодий світ перебороти. Пусти віз з високої гори, а маєш образ нинішнього світа: не спиниш, не задержиш, хоть-бись ся лавою стелив. Але що ж робити, коли молодому терпцю не стає; а старий терпить, бо так навик від віка, і за свій гаразд уже не дбає на світі, хіба го ся надіє там, – та й показав на землю.

– Правду кажеш, Максиме: хіба в гробі наш гаразд.

– Але ж бо ми говорили за діти, – перервав я бесіду, аби знова звернути увагу на нужденний стан нашого темного селянина, – а прийшли-сьмо до старості; зачали-сьмо від колиски, а кінчимо на гробі.

– Така нам всім дорога, – відповів Єфрем, – лише в тім єсть єдина розлука, що та дорога одному світла, а другому темна, яка чия частка.

– Як ви те гадаєте? – озвався молодший товариш.

– От послухайте, – взяв Єфрем за слово. – Один отець мав п’ять синів. Всіх любив щиро, але наймолодшого найбільше; а був собі кметь заможний. Ні солі ні хліба не забракло в його хаті, лиш одного не дав му Господь, се єсть довгого віку. В саму пору, коли би діти на власний хліб відставляти, умирає тато. Жаль йому було ще світ лишати, але що ж, від смерті не відкупишся. На смертельній постелі кличе він свої сини перед себе, та й каже: сини мої возлюблені, я уже умираю і вас лишаю. Що-м призбирав, тото все ваше. Тобі, найстарший, зіставляю хату, стодоли, комори і все господарство, візьми, працюй і будь щасливим. Тобі, молодший, двадцять волів і тридцять корів: візьми, пильнуй і будь щасливим. Тобі, третий, даю сто овець і десять коней; годуй, пильнуй і будь щасливим. А тобі, четвертий, зіставляю сто червоних, купчи, заробляй і будь щасливим. А тепер ходіть ближче, най вас поблагословлю. Всі чотири поставали на коліна і уже хотів тато підносити руку, аби їх поблагословити, аж ту наймолодший озвався та й каже: Тату! А я ж не твоя дитина? – Моя, сину, моя, і наймиліша моя. – А чому ж мені не відказуєш нічого? – Бо ти, сину, взяв уже найкращу часть, ти взяв собі науку.

– О, дуже ладно сказав, – озвався Максим. – Все суєта: огонь спалить достатки, припадок згирить худобу, злодій украде гроші, і чоловік як був бідним, так зістане бідним; а науки ніхто тобі не видре. А наука – то світло, що по дорозі життя чоловікові світить. Коби раз люди спізнали, яку вони прислугу дітям своїм через науку могут учинити, коби раз перестали вспомагати жидів, а працювали на себе, та чей би щезла та недоля від нас, що як п’явка чимраз глибше всисається в наше серце.

– А чому ж бо не стараються розумніші виложити пожиток громадам, що для їх дітей з науки випливає? – заверг я їм на те.

– Сину! – одповів Єфрем, – наш селянин такий, що чим більше йому договорюють, тим більше не вірить; а по правді сказавши, і уряди за те не дбають. У нас заведе школу хіба чесний війт та ревний священик, а як прийде на розволокп, то з’їдять сороки.

– Правда, людкове, – озвався я, – де чесний уряд в селі та ревний священик, там і школа єсть, і діти суть в школі: а де війт ледащо і священик не онь дбалий або уже старенький, там годі за школу; а сли школа єсть, то хіба лиш одні стіни.

– А я такой гадаю, що всій біді тільки наші пани винні, – озвався молодший товариш, та й взяв за шапку, аби забиратися домів.

А Єфрем йому на те:

– Не буду ся з тобою суперечити, чоловіче, бо і в тім много правди, але лиш те годило би ся сказати, що поведінка голосить: Іван кличесь на пана, а пан кличесь на Івана, а обидва винуваті.

При тій бесіді надстав дощ трохи, хоть в хмарах ще гуділо: знати надтих крихтинку, як то часто перед великою навальницею буває, а наші товариші, увидівши ту добрую хвилю, попрощалися та й пішли до себе.

Я позістався сам з Єфремом, була в хатині кромі нас лиш єдина Ганнуся. Сиділа вона під віконцем, і не знаю сказати, чи думала вона тиху гадку, чи може боролася сама з собою в чувствах, які занімають часто молоде серце, коли на широкий світ гляне, а на тім широкім світі так радісно і утішно, а само в собі так пусто знайде. Часто розсвітилася її зіниця щось ніби мужеською відвагою, що на резигнацію походила, то знов розлилася їй по личку така надобная лагідність, питома її миленькому єстеству, же гадав бись, що то зірничка зарання вітає, а в очах забриніла дрібна сльозка, як кропинка роси на молодім первіснику. І барва личка була днесь повніша, відав вигріло ю розчулене серце, і ціла подоба мала щось так чарівного, щось так наповидного в собі, що мені годі було від того дівчати звернути ока, і був би-м сидів так цілі віки, вліпивши око в те чисте небо ярного поранка, і був би-м слідив всіма змислами всякі затіни і всі хмарочки, що на нім як по ниточці перелки пересувалися, сли би не питання старушка вирвало мя з тої задуми.

– Знаєш ти, сину, – запитав Єфрем, – що я на путі цілого мого життя знайшов на світі, а знайшов всягде, і межи бідними і межи вельможами, і межи християнами і бусурманами, і межи тими навіть, що нич за Бога не знают? От знайшов я те, що всі одного желають; всі желають гаразду на світі, а всі бездільно желають, всі надармо за ним падаються. Сядьте, діточки, ближче коло мене. Ходи сюда, Ганнусенько моя, мій квіточку милий, і не сумуй, бо ми смерть поскориш. Що мусить бути, перед тим не тривожи свого серця. І я умирати мушу, бо-м уже старий, і для того ж готов, хоча би также, а ти, доню, мусиш піти від мене в широкий світ, бо-сь молода, і при мені довше ти пробувати годі, задля того віддайся на волю Бога, которий ніколи для нас зле не промишляє.

Міркував я достаточно, же учорашня бесіда старушка не тайна уже ачей же дівчаті і же та річ завладіла її м’ягеньким серцем так, що тяжко було усмирити чувство о тілько, аби ся не відбило на личку і на цілій подобі, але для мене було ще все тайним і днесь ще більше непокоїло і мою грудь. Но Єфрем не любив розкладати о домових своїх замислах ніколи, а я не смів питатися, бо-м ся бояв сам на собі зради. Тому ж мовчав я, хоть мя каменем на серце тисло, а Єфрем так розпочав далі:

– Добре тот чесний чоловічок казав, що наша надія на гаразд хіба в гробі. Ви, діточки, ще молоді, і не схочете може тому увірити, бо перед молодим оком світ завсе широкий, а надія завсе ясна, але скоро чоловік половицю віка свого за собою лишить, тому чимраз тісніше ся чинит на землі і хіба під суровою землею зробит му ся широко. Раз мені придарилося стрітити з одним стареньким пустинником магометаньским на берегах Африки, і той мені розповідав казку, котора в моїй пам’яті не загинула, бо ж великую в собі містила правду. Казав він так:

Раз прийшов до одного сідого пустинника, до мудрого Омара, молодець багатий і яркого серця, і каже до нього:

– Ти довго жив на світі і видів-єсь много людей: скажи ж мені, мудрий Омаре, що ти видів на світі?

– Що я видів, я ти скажу, – відповів пустинник. – Послухай, молодче, старого Омара:

Одного дня я встав рано, і увидів перші лучі всходящого сонця, а перші лучі узріли мене.

І я собі погадав: піду я там, де всходить сонце; і пішов я далеко, далеко. В тій стороні, де всходить сонце, знайшов я сад прекрасний, сад так веселий, цвітущий і вонний, же-м гадав, що то сад божий. Люди, що в нім промешкували, були так прекрасні і щасливі, що ні передше ні потому я не видав їм подібних. Щастя і доля процвітало їм в очах, говорило в їх словах, дишало їм в груди; однако ж я довідався, що і ті щасливі люде желали також гаразду. І я подумав сам в собі: верну я ся назад в мою пустиню. І вернув-ям назад.

Ще одного дня я встав рано, дуже рано, і увидів перші лучі всходящого сонця, а перші лучі узріли мене. І погадав я: піду я там, де всходить сонце, і пішов я далеко, далеко. В тій стороні, де всходить сонце, знайшов я місто, так велике і так красне, що ні передню ні потому я не видів такого. Доми взносилися як гори, народ котився по вулицях як море; багацтва було тьма, і всякого достатку було так много, як води у яри: но всі желали – гаразду.

Я запитав:

– А де ж є сад?

А мені сказали:

– Ту жиєм ми, ту жили наші отці, жили діди і прадіди наші, і ніхто не тямит, аби коли був тут який сад.

І я вернувся вп’ять в мою пустиню.

І ще одного дня я встав рано, дуже рано, і погадав собі: піду я там, де всходить сонце. І пішов я. В тій стороні, де всходить сонце, увидів я широке море, покрите огромними лодіями. Лодії були наповнені багацтвом, весь народ плаваючий суєтився, розбивався і шумів, пливучи на всі сторони і перебігаючи один другого. Я запитав:

– А куда гоните?

А мені одповіли:

– Там де гаразд.

Я знов запитав:

– А де ж гаразд?

А мені показав один там, другий там, а третий там. І я порозумів, що всі вони тілько желали гаразду, а ніхто не знав, де його знайти. Тоді-м ще запитав:

– А де ж є місто?

А мені одповіли:

– Ту пливем ми, ту пливали наші тати і наші діди і прадіди, і ніхто не тямить, аби ту коли було яке місто.

І я вернувся вп’ять в мою пустиню.

І ще одного дня я встав рано, дуже рано: і погадав я собі: піду ще раз там, де всходить сонце. І пішов-ям. В тій стороні, де всходить сонце, я зобачив поле, широке як море, а глухе мов могила; од краю до краю засіяне було воно гробами і надгробними пам’ятниками. Все було так старе і так дике, що здавалося, же віки перешуміли від того часу, як замешкала смерть на тім широкім полі. І я підішов до одного пам’ятника і глядів напису, і я знайшов і прочитав: на нім було написано: «Гроби гаразду». І я запав в сумную задуму і запитав:

– А де ж єсть море, де суть лодії і народ плаваючий?

Но ніхто не одповів мені, бо уже ніхто – не желав гаразду. І я вернувся назад в мою пустиню; і від того часу я позираю частіше на захід як на схід мого життя.

– Там же то, на заході нашого життя, наш гаразд, – зачав далі старець, укінчивши повістку свою. – І так бувало з первовіка, і так завсе буде. Віки плинуть по віках, покоління настають по поколіннях, землиця святая зміняє лице своє, а душа людська все однакова. На місце, де процвітали красні огороди, понарастали гроби, наповнені людськими кістьми, а по тих гробах воздвигаются знов величественні міста; міста розпадаются в розвалини знову, а землю, де вони стояли, підлизують морські води; а ті води знову тручає велетовая рука времен на другі сторони, і там, де шуміло бездонне море, знов свіжі люди і свіжі гроби. А через всі ті віки, через всі ті покоління, понад всі ті гроби лиш одна червоніється згар людського серця, одно желаніє, одна туга за гараздом, і не утихне вона і не угасне вона, хіба по заході житейського сонця, хіба в гробовій могилі.

– Але молодь того не знає, бо молодому завсе сонце на сході, і не увірить тому, бо кожне нове покоління гадкує, що аж воно знайшло камінь премудрості світа, за котрим його діди і прадіди бездільно гляділи.

Так розправляв Єфрем, а його зіниця, хоть так слаба, ясніла як лице Мойсея, коли ізбранний люд божий до приобіцяного провадив краю.

Тим часом взмагалася на дворі чимраз більша буря, чорні хмари розлягалися чимраз ширше понад мале наше село, громи били за громами, а вихор як літавиця лютився помежи маленькі хати.

Дівчина встала, накрила стіл чистим обрусом, і звернулася до дверей; но ледве вийшла за двері, вертає также й назад та й каже сквапно:

– Дідуню, якийсь гість!

– Богу слава! – одповів Єфрем, – гість в дім, радість з ним! мовляли старі люди.

Но ледве те слово вирік, аж ту садить якийсь геть-геть уже підстарілий товстий єгомосць, которого одежа щось ніби на якогось вислуженого військового заносила. Ледве втиснувся через тісні двері і ноги через поріг пересадив, та й зараз крикнув на цілу хату, як би до цілого батальйону:

– Старий! а чи дихаєш ти ще, ге?

– Чи то ви, пане гетьмане? – відповів старий з-під віконця, та й схопився що сила з лавочки, та й ну ж свого гетьмана цілувати та й стискати за руку та й обнімати, та й за здоров’я звідувати та й до стола просити, що аж гетьман крикнув:

– Буде уже того, діду, буде; бо і я мав якусь маму, що мя не з каменя витесала, але тепер преч з тим. – Де ти, Яцьку, ге?

Ту вбіг Яцько, тот сам, которого недавно виділи-сьмо у Єфрема.

– Слухай-но, кметю, – зачав до нього капітан, – іди поможи виложити коні та й натокмити до стайні. А тоді прийдеш до мене, аби-м ти подякував за те, що-сь чоловік чесний.

Потому обернувся до старого та й каже:

– Тот чоловік стрітив нас над тим проклятим вашим ставом у кінці села, і коби не він, то би-сьте нас були шукали завтра під лотоками. На самій греблі, куди ледве два таких худеньких, як ось я, могут попри себе перейти, напала мя так страшна буря, що туй-туй мене разом з возом та й з кіньми в став не всадила. А до того як яли бити громи, а дощ гнати в очі, що тяжко було учинити кроку, не скупавшися в ставі. На щастя надбіг тот чоловік, пірвав коні за ліци та й перепровадив через греблю.

– А де ж ви ся вибрали, пане гетьмане, такими дорогами? – запитав Єфрем.

– Та чей не на зальоти, старий, – одвітив капітан. – Ще раз, брате, зобачитися з тобою, ще раз, каліко, поговорити з тобою, те мене привело сюди.

– Та най вам Бог всемогущий продовжить віка за те, – сказав Єфрем, – що-сьте не забули на давнього свого товариша, що через двацять літ служив з вами цареві і поділяв разом і зле і добре, і долю і недолю.

– Єфреме! – озвався капітан, – і щось ще більше учинив як те, бо виратовав від смерті – о ходи сюда, брате, най тя поцілую.

І знова ялися обидва старушки обнімати та й цілувати, як два сивенькі голуби, та й посідавши собі на лавці яли розповідати за давні часи: як то вони разом служили, як ся розлучили, коли Єфрем дістався зараз в першій французькій війні в неволю, як капітан дослужився достоїнства, хоча був також простого стану, як пішов в пенсію, як вони знов припадком знайшлися в Львові, та й знов не виділися через довгі літа, як один о другім звідувався через люди, чи ще живе на світі, як з того регіменту лиш двох товаришів найдавнішої бранки ходить ще по світу, – і знов стискалися за руки та й обнімалися, як ті маленькі діти.

А ми слухали з Ганнусею тої бесіди і любовалися тим дружеством двох старушків, і нараз видів-ям, як сльоза закрутилася в її очах, коли учула, як Єфрем перетерпів много на світі. Напослідок, коли уже виговорилися до волі наші старенькі, зачав капітан і за нас звідуватися, а Ганнуся розпочала глядати за почесною для так несподіваного і так почтенного гостя.

Я не забавляв довго і забрався, скоро надстала буря, до сестри.

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 150 – 166.