2

Микола Устиянович

Розум чоловіка – то таблиця, на котрій мудрість свої правди пише, погадав-ям собі; аж та таблиця чиста, нескаляна, то написи стоят явно, розлучно, чертинка коло чертинки зоріє ясно як звіздочки на синім небі, кожну спізнаєш, кожну прочитаєш, як спізнаєш кожну барву на чистім дні білого полотна. Но як тую таблицю скаляє чорне болото пристрасностей серця і порисує злобная воля, тоді ж надармо точкує мудрість на ній свої образи. Записана стане вона вправді перед оком нашим, але хто прочитає затерте, зогиджене її письмо? Ні вона собі ні другому пожитком. Так то буває з людьми. Всіх нас Бог вислав з чистою на світ таблицею, але не кожний має на ній лице правди, і тому ж не кожний спізнає, не кожний вірить в те, що єсть істина.

З такими гадками пішов я до дому, і довго довго не міг-ям собі те натокмити в голові, чому-то чоловік сам собі буває ворогом? Глядить, шукає, а однако ж не хоче спізнати того, за чим глядить, не приймається до того, чого шукає. Всім нам те на гадці, аби прожити довго на світі, і прожити в здоров’ї і достатках, але мало хто в те вірить, що життя і здоров’я в труді, а достатки, которії також дни наші продовжають, в праці знаходяться. Ой добра то наука світ, єсть то школа велика і широка, всяких правд учить там і толкує наймудріший учитель, которому ім’я досвід. Але ж і домова школа не послідня, бо там учать з книжок світа і розгаяють таблицю нашу, розум, аби- сьмо понимали правду ясно і чисто і не закривали самі перед собою божого сонця.

На другий день рано, скоро тілько праведне освітило вселенную, а гори і долини засяяли в золотих ризах, по нивах і обшарах розлився світ божий, птичка одспівала хвалу свойому сотворителю і всяке созданіє розвеселилося, пішов я знов до Єфрема; но уже не застав-ям го в хатині, казали, що вийшов до садка щепи підливати.

Чи ж треба йому того, прийшло мені зараз на гадку, чи дочекається він яблочка з тої щепинки, которую днесь підливає? Ой немного йому уже треба: чотири дошки, та й кілька п’ядей землі! Але він не зважає на те, що може завтра вержуть му піском на очі, він ся ще трудить, він ще працює, а для кого? Для других, для наслідників своїх на тій святій землиці, для ближніх. А хто ж за те нагородить? Бог і сумління, та й пам’ятка у людей. Тую щепку щепив старий Єфрем, скажуть люди, коли мав уже сто і кілька літ – легка би му земля! і не одна побожна душа востхне до Бога та й Отче наш змовить. Так то чесний чоловік не зважає на те, що його завтра може уже до гробу понесуть, не рахує того, що йому пожитку за свої труди ніт уже надіятись, він трудиться, працює, аби сли не для себе, то для других приніс пожиток, бо так наказує йому праве його серце, в которім пробуває Бог: так му велить ділати милість братня, котору Христос голосив.

Хотів-ям підійти з-тихонька і придивитися тій праці столітнього старця, налюбуватися тим видом, що так солодко промовляє до кожного правого серця, і уцілувати ті руки, що ще над гробом не устають ділати для добра братнього на землі, і пішов я полегоньку до садочка, що зараз до хатини притикав; та й що ж я там зобачив?

Господи! серце ся розпливає, душа взлітає горі, там до небесного отця, до творця того сонця, що так величаво на світ восходить, до того милосердного татка, де щастя, де бит, де вічность наша! О кілька кроків від мене серед садочка, під широким деревом, стояв Єфрем на колінях і молився Богу. Лице його було лицем поранньої зірочки, що Бога о росу для світа просить, а в очах сяяла ціла краса християнської побожності, як сяє на тихенькім зеркалі моря ясненьке небо. Мов святий, которого душа половицею уже до небес належить, так явився і він очам моїм.

Біля нього клячала дівиця, та сама, що го учора до хатини завела; одежа її була біла як молоко, з голови спливало чорне волосся і стелилось шовком по плечу. Око її було ясне як погода полудня, але на блідавій тварі малювалася якась тоска молодого серця.

Звісивши круглую головку к землі і зложивши м’ягенькі руки на білі груди як дві свіжі цвітки на серце, шептала вона молитовцю.

Довго, довго молилися з-тихонька словами обоє, і найменший шелест вітра не переривав святої хвилі. Часами тільки спадала крапля роси з широкого дерева, як пташина потрутила брем’яним листочком, що розстелились над їх головами, як би хотіли підслухати бесіди з Богом, і часами тільки вивинувся легонький стогін з грудей дівчати, як би желав сказати світу: як мені тісно в тім серцю!

Довго глядів і я з мого устороння на ті два образи людського життя: на ту сумну, безрадісну, глухую осінь, з которої час і буря і решту краси зірвала і остатним листочком гонить світами, і на овую розвивающуюся яр, що так мило а враз так сльозавенько промовляє до м’якого серця, і душа моя розливалась разом з ними в молитві до того, в котрого руках і яр і осінь, і літо і зима.

Аж ту Єфрем підніс злегка сідую голову к горі, розпростер руки до восходящого сонця і зачав чимраз голосніше, чимраз сильніше:

– Господи Боже! сотворителю неба і землі! татку добротливий і всемилостивий! Коли ж твоє царство прийде до нас на землю? Коли ж розіллється воля твоя по всіх серцях, що б’ють на тім світі? І коли устане мир шукати більше за насущним хлібом, як за твоїми святими правдами? О, насити, Господи, тот мір світа, розлий благодать твоєї волі на можних і нужденних, на багатих і бідних: дай нам ум правий, дай нам милість братню, любити християн і нехристиян, і своїх і чужинців, і сусід і далеких, і тих що нам добре діют, і тих що нас покривдили; всіх пов’яжи любвою в єдину родину твою! О, дай нам, Боже, твоє царство святе! і пом’яни, Господи, на плачущих на тім світі і скорбящих, і розвесели їх кроваве серце, і пом’яни на нещасливих і опущених, і дай їм поміч твою святую. І на тую сироту, що стоїть коло мене, не запам’ятай, Господи, і дай їй доленьку ясную, днинку щасливую – яко твоє єсть царство і сила і слава во віки, амінь.

І перехрестився старушок і ударив чолом до землі, і легонько піднісся на ноги; а дівча отерло сльозку з очей, що їй як горох покотилася по личку, хопила конов’ятко, та й побігла по воду.

Ще довгу хвилю стояв я в моїм усторонні, і не смів поступити з місця, якби за кару, що-м підслухував того праведника, аж на послідок в обаві, аби мя не постережено, приблизився я до Єфрема, та й привітавишся по-християнськи, яв питати за його гаразд, за його здоров’я.

– Гаразд, сину, гаразд, – одвітав мене старушок, – коли ще Бог позволяє по світі лазити, – та й став ся мене звідовати, що мене так рано з постелі зволокло, – бо то панята, каже, не люблять з сонцем вставати.

– Таж ви знаєте, тату, що я не паньска дитина, я сином бідного селянина: а потому і не всі панове любують собі довго на день лежати, – одповів я йому на те.

– Так, сину, правда, – озвався Єфрем, – не всі, но лише такі, которим до забавки дня не стає. Ой зла то понада, сину: таким день божий як злодій уходить, а з ним уходять всі ті радощі і пожитки, що Господь з днинкою світу насилає. І здоров’я у таких людей не доконче тверде; бо що ся діє против божої волі, то все з нашим ущербом, а Бог дав день до праці, а ніч до спочинку.

Ту надішла дівиця з конов’ятком, глянула, та й спустивши оченята к землі, взяла за збання, що туй під грушею стояло, набрала води з коновці, та й запитала:

– Чи підливати, дідуню?

– Ніт, Ганнусю, – озвався Єфрем, – тобі інше діло, треба гостя прийняти по-сусідскому; от і учора не погостили-сьмо його, як би належало.

Ганнуся зиркнула пів-очком то на мене, то на Єфрема, як би ся оправдати желала; зачервонілася трошки ніби ягідка, що ю сонце пригріло, та й побігла скоренько до хати. А Єфрем взяв за збанятко, зачав підливати щепки, та й каже:

– Вибачай, сину, що я перше пильную деревинку, нім гостя: ой бо ж то кожна річ має свою пору; як не підлієш билинку, нім ю пригріє праведне, то уже потому можеш і залишити. Так ся і з людьми діє: як не напоїш дитинку, нім ще розгорить серце, тоді ж бездільна твоя праця.

– Добре дівча, – зачав потому по хвилі, – і чесного роду, але сирота, темна нужденна спрота. Ні отця ні матері, ні сестри ні брата, сама однісінька на світі, як тростинка на широкім ставищі. А отець був священиком, десь далеко на Підгір’ї, і не зле му ся вело; але ж умер ще молодим, а за ним необав занесли і маму до гробу. Ой тяжко кожній сироті на світі, але найтяжче такій, що ніде притулку не має. Щасливий той, хто має свою хатинку і бодай тільки лише землі, що би п’ядею змірити можна: уже він дідичем, не потиром на світі.

– Що ж з того, – казав далі і востхнув тяженько, – що з того, що отець працював і шанувався, та й призбирав трохи засобу на лиху годину; прийшла смерть, вдовицю вигнали з села, в світ на чотири вітри, з дрібними діточками, і все ся минуло, все ся згирило; без притулку, без захорони, без одного сухого кутика, де би могла першої ночі голову з сиротятами приклонити, скитала нещасная мати помежи люди, і заносила одного ангелика по другім до гробу, аж напослідок виплакавши очі, почорнівши в темнім смуточку, лягла сама попри них… в могилі. Осталось з цілого гніздочка лиш одно ластів’ятко, та Ганнуся. І вона днесь скитає, від свого дев’ятого року служить по людях за страву та за сорочку. Літісь упала була в немічку, що то глуханею називають, лежала довго, довго, газда не хотів хорую живити, і вислав в світ за очі. Ой Боже, Боже! які то люде жиють на твоїй землиці святій!

– Уже пізно восени здибав я ю біля нашого села з тяжким тлумочком на плечі, цілим маєтком, що заслужила; схорована, зболіла, сиділа над потічком і закрапляла ослабле тіло водицею: ішла сирота до Львова, до своєї тіточної сестри, що ся добре має а бездітна. Взяв я ю з собою, та й від того часу пробуває при мені, бо ж і та, як чую, не хоче ся признавати до сироти. Господи, Господи, не тями їм гріха, тим людем з каменя!

Замовк і задумався старушок; а в моїм серці щось так задзвеніло, якби хто в розстроєну скрипку ударив; ах, бо ж то і я уже сирота! А потому яв знова підливати, та й каже з-тихонька:

– А дитина, Божейку! то ангел, не дівча; таке добре, так щире, так услужне, що не знайдеш ліпшого, хоча-бись під серцем собі плекав. Бог ми наслав тую дитину, аби моя старість ще остатную мала потіху на світі. Але ж годі, вона мусит піти від мене назад в світ. Без діла, не при мені її доля.

– Но лишім те, сину, – каже далі, та й обтер собі полою слозу, що йому на зів’ялу витиснулась зіницю, – досить я уже наплакався на землі, уже ми далі чудно, звідки ще візьметься сльоза в моїм оку. Там, той на небесах знає за свої діти, він найліпший тато, не поцурається він сиротою. Та й і люде знайдутся, у которих ще не вигибла милость християньска в серці.

І знова востхнув старушок, і поставив збанятко назад під грушу, та й став щось ніби рахувати.

– Так за тиждень, лист ми напише наш отец духовний, – шепнув з-тихонька, та й знов по хвилі, як би му який камінь з грудей уступився, вирік веселіше, – так, так буде добре.

А потому обернувся до мене, та й лагідненько, якби те небо, що ся з нього хмара уступила, зачав промовляти:

– Ходи, сядь си, сину, ту на тій колоді, і вибачай старому, що белендить ні се-се ні то-то, така то уже слабість старих; от видиш, уже-сь другий раз прийшов до мене, а ще-м тя навіть не поспитав, як ти ся маєш, чи довго в школах ще треба ся мучити, і як там твої родичі, дай їм Боже здоров’я! Чесні то люди; давнішне бували-сьмо часто у себе, таж знаєш, сину, а тепер уже рік минає, як-єсьмо ся не виділи. Що там чувати, сину?

- Гаразд, тату, гаразд, сказав я му на те: от я также живу як можу помежи добрі люди, і ще лиш один рік маю учитися в школах, а потому буду ся старати, аби ся де помістити в якім уряді.

– Може на мандатора? – озвався старий.

– Ой ніт, тату, бо то дуже хліб тяжкий, там би не одному пану служити.

– Правда, сину, тяжкий тото хліб. А догодиш пану, то не догодиш людям, а схоч догодити людям, то пану не догодиш: тому ж то варт мандатор, сли ся нагодить добрий, почтивий, чесний, справедливий, щоби його в ноги цілувати: бо в нім мусить бути розторопність не мала, і красна душа, коли обі сторони залагодити уміє; але днесь люди такі, чи злий чи добрий, аби лиш мандатор, то уже їм здається ворогом.

Не хотів-ям вспоминати Єфремові за родичів, о которих мя звідував, і розповісти, що уже їх ніт на світі, аби не ткнути знову о ту струну, що так жалібненько в його серці дзвеніла і мою розстроїла грудь, та й звернув-ям на мандатора, з которим би старушка на вчорашню бесіду спровадити можна, і кажу:

– Коли ж бо вони нам надоїдають з панщиною, що витримати годі, а наші люди до роботи неохочі, ліниві.

– Не гріши, сину, – відповів мені Єфрем, трошки ніби уражений. – Наші люди не суть ліниві. Русин трохи тяжкий до роботи, але не лінивий. Здає ми ся, що ти мені і учора те само казав, і я ся не дивую тому; но пожди трошки, я ти розложу, як я за те гадкую.

Тяжко погане красним назвати, але ж годі і красу поганити калом, – зачав почтивий старушок далі. – У нас землі много, а людей ще мало: буває часто, що село від села о пів дня ходу, а помежи ті села майже всягде широкі ниви, просторонні сіножаті, що ледве оком зглянеш. Щороку засіваються ті ниви, буяють трави на тих долинах, і щороку управляються, щороку збирається з них святе зерно, косяться трави.

А хто їх управляє, хто оре, хто сіє, хто жне і заділує їх? Ото наші селяне. Правда, що у нас ще много єсть і пустарей, що в чужих краях на западі не знайдеш єдиної стопи землі, що би не була справлена, але ж там більше єсгь до праці рук. Гори, вертепи, піски, за которі би наш русин ані погадав, аби ся до них взяти, стаються там під рукою працьовитих людей жизним поділлям. Але, як кажу, не дивно, бо там тільки уже божого мира, що ся уже помістити годі; якби не обробив і не обсіяв всі ті голотечі, то би там був щороку недостаток і голод.

Тому ж там кожний принуждений до найтяжчої і найпильнішої праці, уже задля того, щоби якось вижити в світі, а потому задля того, що має більший пожиток, бо все, що му святая уродит земля, легше і дорожче продасть. Тисячами сотнарів тирхають там на великі вози, що пара їх тягне, і перевозять малим коштом з одної сторони в другу, з одного краю в другий; удержують вони тим легким розвозом рівную ціну всіх речей неомаль в цілій державі і дають однаковий пожиток для кожного, так що тот, которий своє зерно о сто миль від столиці продає, продає го майже в тій самій ціні, як тот, що під самою мешкає столицею. І та-то річ творить кожного селянина охочим, ємкішим до праці, бо му ся та праця ліпше виплачає.

А у нас не так; у нас подолянин мусить о половицю менше продати свою пшеницю, бо друга половиця іде найчастіше за одставу. Тому ж можна уважати, же і ті самі селяне, що живуть коло Львова або близь якого значного міста, суть ємкіші до всякого діла, так до заробку, як і до торгівлі. Але ж за те і не годится, сину, казати, аби наші селяне були лінивими неробами: працюють вони много і працюють гірко, – поглянь на ті лани, на ті обшари, що їх Галичина має, всі вони обробляються нашею рукою, ще нам ані угрини ані моравці не помагали. Наш селянин єсть лиш тяжкий до праці, і не такий ємкий як другі селяне там на западі, або навіть як і самі німці, бо не має з своєї праці такого якв вони пожитку.

Однако ж, сину, що правда, то не гріх; єсть і межи нашими селянами вада велика, котора як болячка дуже розгноїлася межи народом, а то двояка і така: наш русин любить другим заступатися, і не дбає за завтра.

– У нас, сину, – зачав по хвилі Єфрем, – господарство підданого – ніби своє, а ніби не своє, і земля ніби власна і ніби чужа. Сли отец три сини має і всіх приведе до людства і умістить їх при собі на однім господарстві, на однім грунті, і сли ті всі три сини живуть разом і з жонами і діточками, які їм Бог дасть, і не поділятся, аби кожному була одна частка, бодай-би мала, але своя питома. Питаю ж ся, на кого вони роблять? От ніби на себе і ніби не на себе, собі і не собі: бо ж не у кожного з братів однакові суть потреби і не однаковий може і участок пожитку.

Оден потребує більше, бо має кількоро діточок, а другий на малім стане, бо не має лиш одно. Чи ж тоді може бути щирость до праці, ємкость до діла, сли чоловік не знає, для кого працює? А як до того ще оден з тих братів єсть марнотравним або жона додбала, яка ж межи ними може бути згода? А піди ти, Олено! – Ніт, піди ти, Гафо! Зроби там, Іване! – Ба, зроби си сам, пане! – словом зійде на те, що поведінка каже: Піди псе, піди коте! – та й на тім стане.

Сли ж ще де ладна старшина, которую шанують діти, та любов братня, котора так много добра на родину зливає, тоді ж буде лад і діло. Але ж який тепер світ, сину, які тепер діти! Господи, послідні то ачей же надходять времена. Син днесь старший від тата а донька мудріша від матері, а за любов ані гадай; часом брат власного брата хотів би в ложці води утопити, такі-то часи настали днесь! І задля того ж то нема в господарстві ладу, бо одно другому добра не радо; нема ємкости до праці, бо одно на друге спихає, одно другим хотіло би ся служити, словом нема охоти до діла, бо кожний робить ніби не для себе, ніби не на своїм кавальці землі. І те то єсть першою причиною, що наш селянин тяжкий до праці.

– Я би гадав, тату, щоби те лінивством назвати можна, – перервав я му бесіду.

/іт, не лінивство, сину, – озвався Єфрем, – бо уважаєм часто, же тот самий молодець, що перше на ворошнім хлібі так недбало газдував і все з дня на день або на другу спихав челядь, охочо робить і ємко до всякого береться діла, скоро лиш на свою питомую засяде ватру, де уже добре знає, що то ні на тата ні на брата ані свата працюється.

– А яка ж би була другая причина?

– Другая, сину, причина єсть та, що наш селянин, запавши раз в недостаток яким-небудь способом, уже не дбає, аби ся з нього видобути. Слухає він дослівно тих слів, що там в святім письмі десь стоїть: «Не печитеся утром, утро вами да печеться», – і не позирає, як поведінка несе, ані на заднє колесо ані на переднє.

Коби лиш дождатися бульби, то уже він доволен: не дбає на те, що не много посадилося, що би ліпше все на зиму спрятати належало, що би на добі заробками можна поживити і себе і діти: не зважає, що пізніше і тяжче за роботу і менша буде заплата. Він собі живе як легкий козак – з дня на день, і часто переблавукає боже літо, і навіть собі не збере в час того, що му Господь зародив.

Ой не так ся діє в чужих краях! там люди світами ідуть на зарібки: там не глядає на те, що ще єсть що на завтра в горнець веречи, але складає божий дар на час пізніший, на лиху годину. Там не проп’яничить шелюга з того, що на день заробить, але складає ладненько до купки, аби щось додому справити для дітей, для жінки. Там не знайдеш дитяті без сорочки, як у нас ся часто трафит, жони без ладного тонкого шмаття або без обув’я на зиму, хіба її муж – останний гультяй, що не тільки своє, але і те промарнує, що жінка заробить, а таких людей всягде знайдеш.

В неділю убереться там майже кожний неомаль комірний зарібник, або тот, що лиш маленький городець має та хатину, рівно неомаль з найліпшим кметем, що має достатки і лани, і іде собі з жоною до церкви, гадав бись що то який панок. А все те за працю рук своїх: не робить на нього ні воли ні корови, лиш ті десять пальців.

– Але ж бо там і ліпша, тату, заплата, – перервав я старому.

– Але ж і дорожня більша, – відповів ми скоро Єфрем, – більше заробить, більше проїсть. Не так то, сину, не так; там ніхто не заратує, здоровому там ніхто не дасть кавалок хліба; а наш народ милосердний, щедрий, не замкне долоні перед бідним, не уважаючи, чи він варт собі заробити, чи ніт. І тому ж ся не один спускає на людські руки; а що важніше: неомаль кожна дитина ходить там до школи, учиться навикати до труду, до порядку, і приучується не одного з книжок; а скоро лиш сільську школу виучить, то іде разом з татом або з мамою до роботи, і не блавукає, як по більшій часті наші діти по селі, але старається уже з десятим роком на себе, і робиться трудолюбним, працьовитим чоловіком: а хто робить, тот має, хто щиро працює, тому ніколи ні голодно ні холодно не буде.

– Але ж, тату, – озвався я до старушка, – я-бо гадаю, що би не належало всіх бідніших господарів недбалими називати: знаю я сам много таких, що щиро працюють, але ж якось їм, як то кажуть, не іде рукою.

– В кожній кошарі суть всякі вівці, і білі і чорні і сорокаті; так і межи людьми. Однако ж я гадаю, що більшую часть наших селян недбалими назвати можна, а те, що то говорять: не іде з руки, годило би ся перевернути на інакшу поведінку і сказати: іде їм за їх розумом.

Бо ж правда, що часто бувають випадки нещасливі межи нашими селянами, которі без устанку б’ють на одного неборака як коваль о бабку; але Бог вість, аж не недбалість наша єсть тому найчастіше причиною. А захорує дитя, то чоловік собі погадає: а най то, най то: чей то, чей то. А заболіє худобина, то собі помислит: нехай-но через нині, пораджу я ся завтра; а прийшло завтра, глянь, а ту уже нема корови; переминувся день, два дні, а дитинка уже конає: тепер же в плач, в заводи: ходи, шукай, розбивай собою, то по гробах, то по ворожеях, то давай і найліпшого ліку, без діла! бо уже запізно: і ще кілька хвиль, а уже і дитинки нема на світі.

Такі ж то у нас люди сиротята. Може би дещо був і порадив і дитинці і коровиці, але про недбалість годі. Хто ж тоді винен, сли такому чоловікові не іде з руки? Але гляба, така то наша зла натура, коби лиш себе не чинити винним. Самі за себе не дбаємо, а на Бога складаємо.

– Тому ж ще раз кажу, сину, що межи нашими людьми розширилася дуже та гнилячка недбалість, і самі-сьмо тому винні. що взмагається в нашім краю тіснота, і рік по рокові сходить на пустше.

– А людисько добрий, почтивий, – звернув я до старушка.

– Та який же хосен, коли тут, – сказав Єфрем, – тут в голові ніт олію. Не здало воно ся, як чоловік дуже учений, бо тоді кусится і самого Бога змудрувати, але ще гірше, сли сліпий і дурний як пень.

Хотів я ту запитати Єфрема дещо за школи, але бесіду нам перервала Ганнуся. Принесла вона снідання. За нею прийшло мале хлоп’ятко, може десятим роком, і двигало невеличкий ослонець. Ганнуси взяла від хлопця ослін, поставила перед нами, та й накрила чистим обрусом; а потому заставила хліб святий, разовий але красний, жовтеньке як віск масло в маленькім мисятю, та й в хайнім горнятку молоко; а хлопчина побіг тим часом до хати, і приніс два чистенькі дерев’яні пугарчики.

– А чому ж єсь не взяв третього пугарчика, Федушо? – озвався Єфрем до хлопчини.

А тот споглянув на Ганнусю та й каже:

– Коли ми панна не веліла, дідуню.

Те слово розбудило так сильне чувство чести в моїм серці ку тому старушкові, що-м мимо волі хопив за руку і уцілував сердечно. Красна душе, погадав-ям собі, як же сохранно стараєшся осолодити недолю піднепалої літоростки ліпшого стану; як м’ягенькою рукою гоїш тяжкі рани, що судьба небес б’є в серце чоловіка. Не нависні люди поношаються з нещастя, а ти даєш там шаність, де вони глумом мечуть, ти там болієш, де вони радуються. О, не дармо тобі дав всемогущий Бог так глибокої дождатися старості, не дармо хоронив тя по всіх дорогах широкої землі. Куди нога твоя ступала, провадив тя через далекі світи, як провадив ангел молодого Тобію, аби-сь повернув назад до рідної землі і аби твої кості спочили під власною муравою, обок милої родини.

Такі гадки промикалися мені через душу, і чимраз ясніше розвивалася та правда в моїм серці, що праведник лицем спасителя на світі, де милість і правда в чистім сяють образі.

Єфрем не уважав на мене, знати зайнялася його душа цілком тоді дівчатем; бо ж і также й звернувся до хлопчини та й каже:

– Не веліла? Скоч-но, скоч, сину, та принеси скоренько ще один пугарчик. А ти, Ганнусю, чому не хоч з нами снідати? Чи не слаба ти, дитино?

/Ніт, дідуню, – озвалася Ганнуся, та й зачала біленьким фартушком ніби личко собі обтирати, – я потому поснідаю, а тепер піду ще трохи до роботи.

– До якої? – озвався Єфрем.

– А сорочка, – одповіло дівча з-тихонька.

– О, лиши те, – каже Єфрем, – ти би далі і очі собі виплакала над тою сорочкою.

– Та бо-сьте веліли, аби на завтра була готова, – напомкнула Ганнуся ще тихіше, і спустила оченята долі, як би хотіла лиш перед землею появити тую хмарку, щося сльозою розсіяла на її зіниці. Но не укрила вона її перед очима старушка. Сквапненько взяв він ю за руку та й каже:

– Лиши, солодка, лиши, мені Настуня ушиє. Я уже виджу, що мені про твоє м’ягеньке серце не мати з твоєї руки на смерть сорочки.

Такая то сорочка! – погадав я собі, і тому-то закрутилася слізка в очах тої милої сиротинки! Чув я уже давніше, що Єфрем ще перед приходом холери збудував собі хату з чотирох дощок, і то власною своєю рукою, і витесав з каменя хрестик на свою могилу, і випросив у громади та у священика місце серед теметова і посадив там два молоді ясені, один ніби в головах а другий в ногах свого гроба, а тепер виджу, що і рубаття казав собі пошити. О, погляньте ви, мудрі книжники мира, що-сьте проникли тайну життя і смерті; посмотріте ви, вельможі землі, що-сьте уже в пересить ужили світа: чи гадкує хто з вас так супокійно, так холоднодупшо на послідную годину? Чи вибирається хто з вас так старанно в путь до темної студеної могили?

– Дівча, не плач, – озвався Єфрем, – не в’яжи мене новими огнивами до того світа, которого давніші зв’язі уже одна по другій попирскали на завсе. Тяжка тому дорога, хто ся до неї не приладить належно. А старому доконче умирати; і тобі не цвіте в тісній моїй хатині світ. Хто знає, може ще цього тижня треба буде тобі полишати старого Єфрема.

– А чому ж то, татчику мій дорогий, чому хоч віддаляти від себе бідную Ганнусю? – перервала дівчина бесіду, і вліпила сльозаве око в почтивого старця, которого лице, мимо старанної усильності, аби утулити жалкість свою в груди, смутною покрилося поволокою, та й якби не довіряючи словам його, яла на його твари слідити правди.

А Єфрем, знать не хотів, аби чувство його перемогло слабую старця силу, обернувся до иадходящого хлопця, та й взявши пугарчик від нього, подав його Ганнусі, котора ще досі, як той путник в чужині на роздоріжжі, за світ си не знала і як та ягідка, що ю передка роси приляже, тяжкую сльозу придержувала на красній зіниці, та й каже м’ягеньким голосом до неї:

– Не час нам о тім розправляти, Ганнусю дитинко: гість наш не загляне до нас більше, як го будем приймати плаксами. Ми собі обоє за ту річ побесідуєм, а я знаю, що мя послухаєш, дитинко, і так зробиш, як я ти скажу. Подай-но гостеві, що-сь там приладила.

Но ті слова не заспокоїли сумненького дівчати; яла вона набирати в пугарчики молока, і придушала як могла вириваючіїся з грудей стони, але по її блідавенькім личку котилася горохом сльоза за сльозою. І мені було дивно, що сей добродушний старушок мав на гадці; бо що він не задля того спішив за сорочку, яко-би уже доконче цього тиждня надіявся смерті, те мож було пізнати з його бесіди. Але чому ж би мав віддаляти те так миле, так щире дівчатко від себе, що так прив’язалося до нього, як ся прив’язує святая землиця до теплого сонця? А однако ж видно було по його словах, що гадкував за те; і здається, що та хвилька задуми, в яку перед годинкою запав був старушок, рахуючи дні тиждня, в’яжеться з тою гадкою.

Тяжким серцем поживав і я молоко, що ми Ганнуся подала, не поглянувши навіть на мене. В моїй груди пересувалися зав’язки всякого чувства, як ся пересуває коралик за кораликом по шовковій нитці. Був я в тім стані душі, которого описати так трудно і котрий скорше на лиці як в глибинах гадок дослідиш. І жаль і радість, і надобність і недогода, і смуток і веселість метали мною, а при тім всім ще щось більше, до чого молодому перед чужими людьми чомусь признатися стидно.

Усміхаєтеся, мої красні читательнички? О, не смійтеся: єсть в кожнім серці комірка, до котрої раз в житті вкрадеться образець людський і розсвітить ю всіма барвами світа і задзвонить всіма звуками природи, що чоловік сам не знає, як му єсть, а однако ж любив би собі в такім і умирати, бо хоч му чогось так жалко, а однако ж так чомусь і наповидно разом. Але ж нащо вам розповідати, знаєте ви о тім ліпше може як хто, а сли ще не знаєте, то пождіть трохи, а прийде і на вас криска.

Не довго був я у Єфрема. Всіх нас залягав якийсь тоскливий смуток. Ганнуся мовчала, затопивши в землю зіницю, і не питала далі Єфрема, хочя й видко було, що її серденько дуже бажало знати, що Єфрем гадкує, но здається, що не сміла звідовати старця або лякалася учути те, що так страшно тривожило її душу. Єфрем сидів з заложеними руками, і не поживав божого дару; знати і його душа билася з чувствами. А я, сам не знаю, як я сидів межи ними, лиш те одно знаю, щом желав розпочати якусь бесіду, але годі було вирвати гадок з того широкого світа, куда вони літалн. Напослідок взяв-ям Єфрема за руку та й кажу:

– Тату, завтра свято (було то святе Преображеніє), чи позволите під вечір прийти до себе; та би-м ще послухав вашого розумного слова, бо мені з неділі треба назад до Львова – а хто знає, чи буду уже на Глухівці, бо з тим роком минає і слободний мій вік; треба буде зачати на кавалець хліба робити.

– Ти поїдеш до Львова, сину, – відізвався Єфрем, – а чи не знаєш ти там одного старого вислуженого – але тяжко, тяжко, – звернув также й старушок, а потому, якби погодившися з гадками, що скоренько по голові здавалися перебігати, підніс правую свою руку, поблагословив мене та й каже:

– Прийди ще, сину, прийди і завтра і позавтра, і кілько ще часу будеш мати: і вибачай, що-сь місто веселості наслухався у нас більше смутку. Такий то наш світ: родимося, плачем; умираємо, плачем. Ганнусю, проси-но гостя, най ще буде ласкав хоть кавальчик хліба укусити, та перестань уже сумувати, дитино.

– Дякую красненько, тату, і вам дякую, панно, – вимовив-ям потихоньку, якбим соромився називати ю по імені, – мило би мені було, аби-м вас завтра застав веселішою.

– Чей Бог дасть, – шепнула Ганнуся, і поглянула на мене оком, в которім ціле горе нещасливої сироти так сумненько забряскло, як бряжчить на небі червона згар по заході сонця.

Не радо я попрощався, але ж в моїй груди було занадто тісно, аби довше з ними пробувати, і пішов-ям далеко долинами, що ся за селом понад крутою річкою розтягають, шукати за чимось, чого-м сам не відав…

Примітки

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 130 – 150.