Рудольф у комуні інаракістів

Володимир Винниченко

Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвісився між деревами саду й сушиться під дощем.

Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергії, і час од часу висуває шухляду: ні, ще нема як слід червонявої фіалковості.

А після сніданку йде до будинку. Слід було б поголитися, підстригтися (аж ніяково показуватися матері таким брудно-зарослим, з якимсь пір’ям на щоках), але бритву забув у Кравтвурста, а голярів же тепер немає.

До веранди доктор Рудольф підходить із бокової алейки – хто знає, хто там тепер на веранді, може, хтось білизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.

З саду біжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дівчина й парубок. Дівчина раптом тикає всім оберемком у лице парубкові, регочеться, відбігає вбік і показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посміхається і вмить стрибає до дівчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей і вихором летить до ганку, маючи в мокрому повітрі довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом і реготом парочка вибігає нагору сходами й зникає.

Це, очевидно, ті, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарі.

На веранді нікого не видно, навіть ванночки й білизни викрученої вже немає.

Доктор Рудольф обережно відчиняє двері, входить і прислухається. Ні, і в кухні нікого не чути. Вони варять по черзі. Чия ж черга сьогодні?

Він стоїть якийсь час непорушно, потім так само тихеньке виходить у сад. З саду від свіжонасипаних горбів ями поважно посувається чудернацька постать: на ній пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий із скринь Елленбергів), спортсменські вузенькі штани, жовті краги й на грудях наймодерніше жабо. Постать на ходу одверто застібається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усіх боків. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими ніздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир «генералові» трохи завеликий, але він козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим військовим кроком іде алеєю, посвистуючи й докінчуючи свій туалет.

Доктор Рудольф виходить на вулицю із своєї хвіртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмічена папером, листям, гноєм, черепками.

І знову кидається у вічі: весь Берлін такий самий – мокрий, брудний, засмічений, погризений і подертий. І моторошно тихий. Ні рявкания автомобілів, ні гуркоту бендюгів, ні ляскоту й дзвону трамваїв, ні шипіння повітряниці, ніяких екіпажів, ніякого руху. На тротуарах то там, то тут випущені кишки бога Бахуса: побиті пляшки від вина, розтрощені бочки, бляшанки з консервів, виїдені й вилизані псами. Біля банок цілі купи подертих паперів і грошових банкнотів. Тисячні, десятитисячні білети валяються, потоптані ногами, – шматки непотрібного паперу. Всі магазини порозчинювані навстіж, з побитими вікнами й дверима, з голими полицями й купами подертого паперу, трісок, соломи.

На вулицях часом тягнуться позривані телефонні дроти, стоять покинуті авто, з яких поздирано шкіряну оббивку – мокрі, пообгризувані кістяки – іноді валяється труп коня, напівз’їдений собаками й котами. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони задоволено поглядають на нещасних пішоходів, готові до бою за свій привілей з усяким, хто б хотів одняти його в них.

Церкви розчинені, але порожні, з них часом виходять собаки з підібганими під себе хвостами, здичавілі, лякливі й люті. Недобудовані будівлі розвалюються, загрожуючи звалитись і завалити всю вулицю.

Людей на вулиці мало. Нема їм куди йти, нема куди поспішати.

Доктор Рудольф підходить до Трудиної вілли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок і дзвонить. Тихо. Минає хвилина-дві, ніяких кроків не чути. Доктор Рудольф дзвонить іще раз і жде. Потім згадує, що дзвінки тепер не можуть дзвонити, і пробує відчинити двері. Замкнені. Він починає стукати пальцем, потім кулаком, далі передком чобота.

Нарешті хтось, не хапаючись, підходить до дверей, довго довбається в замку, потім одсуває якісь засуви – і нарешті двері відчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких ніжках із великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залізний лом (засув, очевидно!), мружить очі на доктора Рудольфа, приглядається, не пізнає.

– Вам кого треба?

– Я хотів би бачити пана Макса Штора. Він, здається, тут мешкає?

– Ага, Штора. В такому разі увіходьте. Ідіть до холу, потім сходами нагору й там гукайте на нього. Він вискочить із своєї кімнати. Якщо не спить іще.

Доктор Рудольф увіходить до холу, а чоловічок у розбитих окулярах із головою пуделя знову засуває ломом двері.

Нагорі доктор Рудольф зупиняється й безпорадно озирається на всі боки. Дверей багато, всі позачинювані, за якими саме Макс – невідомо. Доктор Рудольф обережно кашляє й прислухається. Знизу глухо чується гомін голосів – то, мабуть, той кудлатий чоловік із кимсь балакає. А тут тихо.

Доктор Рудольф голосніше кашляє, ходить повз двері, стараючись тупотіти. Анітелень!

Тоді доктор Рудольф набирається духу й голосно каже в якісь двері:

– Макс Штор! Тут?

Десь збоку відчиняються двері, і на порозі з’являється постать Макса. Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кидається до нього, реве, хапає в обійми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З інших дверей вибігають іще якісь жіночі й чоловічі постаті, теж кидаються до доктора Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають униз, миготять перед ним зубами, радісними очима, розкудовченим волоссям. Потім маса рук тягне його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тіл, і майже вносить його у велику залу.

Тут трохи всі – і Рудольф, і Макс, і купа тіл – отямлюються. Вони тільки перестають його душити й тягти, але всі стоять тісним колом круг нього й засипають, як поклонниці квітками співака, питаннями, привітаннями, вигуками.

Тут же й Труда, вся в червоному, як пуп’янок дикого маку, з чорною головою й синьою родинкою коло вуха. Радісно збентежена, з хлоп’ячими, розмашистими рухами.

Нарешті Рудольфа знайомлять з усією купою облич. Це все – свої. Колишні інаракісти. Оце члени колись такого страшного Центрального бюро Інараку: доктор Шпіндлер, що відчиняв двері Руді, його дружина Клара, доктор Тіле. Коли впали всі фортеці Об’єднаного Банку, самі собою розчинилися двері тюрем – і всі «злочинці» спокійнісінько розійшлися собі по домівкх. Але помешкання цих товаришів уже захопили інші люди, і вони тепер поки що оселились тут.

Ну, цей – колишній капіталіст, буржуй, рантьє й фабрикант гудзиків, пан Душнер. Тепер просто мешканець землі. А це – колишні артисти оперового радіоательє, що постачало знамениті оперові вистави на весь світ. Тепер пани Грумбах, Ган і панна Вайс заселяють частину долішнього поверху разом із Інараком. Ще є двоє пожильців цього дому, але вони поїхали з возиком по свіжу траву для комуни – сьогодні їхня черга.

Рудольф уклоняється комуні, комуна йому, панна Вайс церемонно робить реверанс і б’є по жовтій, надзвичайно блискучій, як вишліфуваній, лисині пана Гана, який теж робита реверанс. А Макс ізнову хапає в обійми Руді и крутить ним по залі. Труда сердито ловить його за руки й благає всіх спинити «скаженого».

– У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годі, я вам кажу! Чуєте: нота! В Руді нога!

Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дійсно ж нога!

– Руді, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Руді, сюди, голубчику, сюди.

Руді всаджують у глибокий спокійний фотель, а самі всі лягають круг нього на килимі.

– Тепер тихо! Руді, говори! Все докладно, від самого початку. Де, як, коли – все-все. Тіле, ви матимете кару на підставі другого параграфа конституції. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Руді, ти не думай, ради бога, що ти знов попав до божевільні. Ми це так із радості, а звичайно буваємо трохи тихіші. Ну, починай!

Руді замішано загрібає волосся й оглядає повернені до нього вгору сміхотливі, привітні, чекаючі обличчя. Та йому, власне, нема чого розповідати. От у них є далеко більше.

– Ні, ні, спочатку ти, а потім ми!

– Та й у нас теж нема чого.

– Наше розповідання теж коротке буде!

– Тихо, панове! Ну, Руді!

Немає ради, мусить Руді розповідати. Але, дійсно, його оповідання виходить зовсім коротеньке. Та й що там цікавого? Упав, зламав ногу, лежав. Тут цілий Берлін, цілий світ упав і лежить. І що зламав – тільки ногу чи всього себе, от це цікаво, от це Руді хотів би почути.

– О, в такому разі слово належить людині Шпіндлерові, (Май на увазі, Руді, – всі чини, титули й таке інше скасовані. Тепер є тільки людина, тварина й рослина). Отже, людина Шпіндлер має слово, бо колись, у минулій ері земної планети, він приладнував свій мозок до витвору теорій і легко може зробити всякий прогноз. Людина Шпіндлер, ваше слово!

Збоку Рудольфових ніг чується задумливе бурмотіння:

– Власне, чи можна ще Шпіндлера залічити до категорії людини?

Шпіндлер стає на коліна, важно поправляє розбиті окуляри й нахиляється.

– Людино Гане [Ган (Hahn) по-німецькому – півень.], хоч ви дійсно маєте прізвище, яке дає підставу сумніватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знімати цього спірного питання. Одначе, оскільки мій спосіб зносин із людьми поки що носить усі ознаки так званої людської мови, я прошу поважне зібрання не заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання й перейти над ним до порядку дня.

Він поважно відсуває на зібране в рясні зморшки чоло одноокі окуляри й серйозно, строго оглядає всіх. І доктор Рудольф не може розібрати, чи він, дійсно, поважно говорить, чи глузує; а як глузує, то з кого: з доктора Рудольфа, невдалого, жалюгідного «тріумфатора», чи з себе, чи з усіх людей?

– Отже, увага, панове! Чи то пак – істоти! Високоповажний наш великий учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно…

Доктор Рудольф зіщулено червоніє: розуміється, це глум із нього.

– Що… Що зломив собі світ? На підставі того маленького факту, який ми маємо щастя в даний момент спостерігати в цій чудовій залі, а саме – що ми, не зовсім божевільні істоти (я не кажу «люди», бо це ще спірне питання, і я тримаюсь зовсім іншої теорії), що ми зранку покотом лежимо на підлозі й приємно філософуємо, на підставі цього вже факту ми можемо з певністю сказати, що щось таке зламалось у нас чи в усього людського колишнього світу – це все одно. Що ж зламалось, мої високоповажні істоти?

Шпіндлер гумористично-гордо закидає пуделячу голівку догори й з пафосом досвідченого оратора робить паузу.

Істоти чекають із таким лінивим вибачливим усміхом, з яким чекають глядачі багато разів чуваного ними, улюбленого актора-коміка.

– Зламалася, мої істоти, вісь, на якій крутився віз необхідності. Віз перекинувся – і людство гепнуло з царства конечності в царство свободи.

– Х-хе!

– Одначе!

– Умгу! Дякуємо красненько!

Шпіндлер зручніш складає ноги по-турецькому.

– Так, мої істоти, в царство свободи. Ваші посмішки й вигуки, не забарвлені захватом, доказують тільки те, що процес гепання був не зовсім повільний, і ваша психіка ще не зовсім приладналася до нового стану. Одначе, що ж це за стан, мої дорогі співістоти?

– От власне!

Шпіндлер поправляє окуляри й строго по черзі обводить чекаючі обличчя, немов перевіряючи самого себе.

– Моя гіпотеза щодо цього, мої любі співістоти, здається вашим мозкам, ще не зовсім звільненим од людського способу думання, трохи… сміливою. Одначе я берусь довести її математично.

– Будь ласка! Тільки швидше.

– Швидкість не завсігди ознака істини. Отже, моя гіпотеза проста й ясна: наш теперішній стан є стан… богів. Ми стали богами, мої істоти! Дозвольте поздоровити вас!

Шпіндлер поважно й серйозно хитає всім голівкою.

– І вас також!

– Бр-раво, Шпіндлере!

– Дякуемої

– Геніальна гіпотеза!

Але Шпіндлер не задовольняється цими висловами признання своєї гіпотези. Він підносить руку й просить уваги.

– Панове, ваші надмірно веселі вигуки все ж таки доказують, що ви ще не зовсім перейшли з одного стану в другий. Але що ви – боги, то вигукуйте – не вигукуйте, а не так. І я серйозно, цілком серйозно, панове, вам повторяю, що ми – боги. Без ніяких жартів і дотепів.

– Шпіндлерчику, ради бога, не лякайте!

– Богам, колего, не личить лякатися, і постарайтеся позбавитися нього людського пережитку. Тим паче, що страшного нічого, як виявляється, в божеському стані немає. Мої панове, ви зволите все ж таки сміятися. Я ж вам без сміху ще раз заявляю, що наш стан інакше, як станом богів, визначити неможливо. І я це вам зараз математично доведу.

– О, будь ласка!

– Зараз. Прошу уваги.

Кудлатий пудель у позі Будди на мент приплющує очі й зараз же розплющує їх. І знову доктор Рудольф не знає, чи жартує він, чи серйозно говорить, і коли жартує, то з кого.

– Як вам відомо, мої дорогі співістоти, речі найкраще пізнавати з порівняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порівняння між богами, людьми й нами. Візьмімо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей ця форма існування в цілій історії людства була така необхідна, як кругла лінія лисини бога Гана. Людина – громадська тварина, так читали ми в усіх підручниках природознавства. Держава, класи, партії, уряди, ліги, товариства – все це необхідні вияви цієї форми буття людини.

Тепер я вас питаю: чи чули ви коли-небудь про існування держав, парламентів, партій, товариств і яких-будь організацій у богів? Та сама думка про це вважалася в людей за глум і образу релігії. І тепер питання: є в нас держава, партії, парламенти чи які-небудь організації? Я сподіваюсь, ніхто з нас не наважиться кинути образу нашому божеському станові й не буде насилувати дійсність. У нас громади немає. Ми – істоти безгромадські, бездержавні, безкласові, безпартійні. Отже, ми – боги.

Візьмімо тепер другу рису. Як відомо з пам’яток старовини, в істот, що називалися людьми, було так зване господарство: фабрики, банки, крамниці, бюро, гроші, векселі, акції й маса всяких інших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богів коли-небудь було що-небудь подібне? Ні в одного авторитета, досконально знайомого із звичаями богів, ви не зустрінете ніякого натяку на господарство. Коли ще міг би бути який-небудь сумнів щодо акцій і ренти, то щодо фабрик і майстерень ніякого сумніву бути не може. Характеристична ознака богів: нічого не робити й годуватись нектарами чи амброзіями. І тепер прошу вас кинути погляд на наш стан: чи не повна аналогія із станом богів? Включно до нектару – сонячного хліба? Ні?

Чекайте, панове! Візьміть ви ще одну найхарактеристичнішу рису людини. Пам’ятки старовини нам доносять, що все світорозуміння людей вічно й скрізь, усіма віками, по всій планеті стояло під знаком етичного дуалізму – добра й зла, святості й гріха. Для боротьби з гріхом у них існували навіть цілі організації фахівців – жерці, ченці, армії спасіння, професори теології й таке інше: так само, як були цілі організації професійних грішників – проститутки, злодії, депутати. Все життя цих істот було густо обтикане заповідями, приписами, законами, правилами, судами, тюрмами, поліціями. Все це мало захищати людство від злочинств і гріха. Порівняйте ж тепер із богами: ні гріхів, ні злочинств, отже, ні судів, ні поліцій, ні тюрем у них ніколи не було. А в нас? Будь ласка, знайдіть мені не то що в Берліні, а в усій Європі чи Америці хоч одного арештованого, хоч одного поліціянта, хоч одну проститутку, злодія чи депутата. Будь ласка!

А потім: усі протиріччя й контрасти людей, як. наприклад, владність і підлеглість, зневага й підлесливість, гордість і пониження, нахабство й скромність, честолюбність і відреченість, шикування й злидні, обман і простодушність і тисячі всяких моральних станів і різниць, тисячі причин страждання – все це нам цілком чуже. Ні злочинств, ні чеснот ми не знаємо.

Етичний дуалізм людей нам абсолютно ні до чого. Ми стоїмо по той бік добра й зла. Що таке гріх? Ми не розуміємо, що це таке. Молитва? Про що ми можемо молитися, хотів би я вас запитати, мої дорогі колеги? Бог для нас став цілком зайвий. І молитва, і бог, і релігія були потрібні людям, бо в них був гріх. Але в богів немає ні гріхів, ні молитов, ні релігії. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такі?

– Свині!

Відповідь Гана така меланхолійно поважна, така спокійно переконана, точна й несподівана,. що боги, як петарди, вибухають реготом.

Кудлата голова пуделя ошелешено дивиться в бік Гана крізь розбиті окуляри. А Ган сумно хитає йому головою і твердо витримує погляд.

Доктор Рудольф, також із увічливості посміхнувшись, дозволяє собі все ж таки спитати пана Шпіндлера, як довго може, на його думку, протягтися цей божеський стан і чи не можна б його якось трошки змінити.

Пан Шпіндлер, заплющивши очі, крутить головою: на його думку, цей стан буде тягтися якраз стільки, скільки існуватиме на землі істота, що колись називалася людиною. Він не бачить тих сил, які могли б змінити його. Ніяких, нізвідки – ні зсередини, ні зокола. Деякі наївні люди (а таких багато серед колишніх інаракістів, комуністів, соціалістів та навіть анархістів) пробували змінити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись до совісті, гідності, культурності й тому подібних старих речей. Розуміється, їхні спроби не мали ніякісінького успіху. Помилка цих наївних істот у тому, що вони змішують сучасну істоту з колишньою людиною, приписуючи їй і совість, і гідність, і культурність, не розуміючи, що це – категорії минулої епохи, витвір минулих економічних відносин. У сучасної істоти…

Але тут Шпіндлер мусить замовкнути: десь чути глухий і сильний стукіт у двері. Всі обличчя моментально з зовсім іншим виразом – серйозним, діловим і напруженим – поверти ються в бік грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок якихось богів по зайві подушки й одежу?

Ган гнучко й хижо схоплюється на ноги.

– Панове, до зброї! Дами, прошу відпустити ваших кавалерів. Пане черговий, прошу піти до дверей.

Пан черговий, цебто бог Шпіндлер, підводиться й слухняно виходить із кімнати, а боги-кавалери неохоче й не дуже слухняно відриваються від дам і беруться до зброї: витягають із кишень револьвери й оглядають їх.

Глухе буботіння за дверима холу. Грюкіт. Повільні кроки.

Черговий вертається з кувертою в руці й надзвичайним здивуванням на зарослому маленькому обличчі.

– Мої дорогі істоти! Я боюсь, що в життя планети вриваються якісь наївні надприродні реакційні сили й хочуть завернути нас до стану людей. Загрозлива ознака цього в мене в руках. Це, як бачите, лист. Папір, чорнило, адреса, – все, як було колись у людей. Ще більше: істота, подібна до нас, принесла цього листа й не вимагала виміну за нього – ні подушки, ні кожуха, навіть хустки. Спитала тільки, чи тут такий і такий, оддала листа, ввічливо вклонилась і пішла.

– Але кому ж лист? Кому?

– Лист по-старинному адресований: «Панові Максові Шторові». Письмо, скільки я собі пригадую письмо людей, належить людині жіночого полу.

Макс здивовано й швидко підходить до Шпіндлера й майже вихоплює з його рук листа. Всі пильно слідкують за ним і всі бачать, як смуглявість його вкривається гарячою темністю, коли тільки він прочитує адресу.

Бог Ган многозначно кашляє й зиркає на богиню Вайсівну, яка зараз же байдуже відвертається від Макса. Труда ж, навпаки, не зводить із нього чекаючих, похмурених очей.

Лист, видно, зовсім коротенький – два-три речення й кінець. Але Макс хмарніє від них, в очах з’являється тривога, в руках поспішність – зовсім не божі прикмети.

– Я, панове, мушу зараз же йти. Руді, ти почекаєш мене тут чи, може, хочеш пройтися трохи зі мною?

Труда бере доктора Рудольфа під руку й суворо заявляє, що Руді нікуди не піде. Коли Макс такий неделікатний, що може ради якогось там листа покинути Руді, то в інших цього немає. Руді лишиться тут і нікого чекати не буде. Макс може собі йти куди хоче.

Але Макс такий неделікатний, що навіть не дослухує Труди до кінця, навіть не прощається з Руді й швидко виходить із зали.

Ган запихає револьвер у кишеню і спідлоба зиркає на Шпіндлера.

– Хм! Хотів би я знати, чи личить богам із такою поспішністю бігати на любовні побачення? Як ви гадаєте, боже Шпіндлере? Га?

Але богові Шпіндлерові не дають одповісти: панна Вайсівна рішуче й бурно хапає його за руку й тягне до рояля. Годі нікчемних дебатів і філософій! Танцювати! Це – найрозумніше, що можна робити.

– Шпіндлере, грайте! Маленьку біскаю!

Шпіндлер слухняно сідає за рояль. Гойдливі, цинічно безжурні звуки підхоплюють тіла, крутять їх по залі, відбиваються в томних вихилясах плечей, задів, ніг. Труду відривають од доктора Рудольфа, і він тихенько забивається в куток.

Як чудно й моторошно: вони вже не відчувають жаху свого становища. Вони подібні до людей, засуджених на смерть і звиклих до тюрми, до своїх камер, до самої думки про смерть. Яка в них прихована жалість до нього. Їм абсолютно не цікаве все, що вони лишили там, за стінами тюрми, але вони говорять про це тільки з жалю до нього, новака.

Танцюють! Інаракісти, соціалісти, буржуї, артисти, обнявшися, сплівшися в обіймах, перемішавшися в одну купу роз гарячених закоханих тіл, виконують функцію богів.