Кількість чи якість

Дмитро Донцов

(Розклад демократичної еліти)

Найхарактеристичнішим випадком кризи нашого провідниіцтва є криза демократії.

Разом з тим це найактуальніше питання сучасної політики. Донедавна демократія була в великій шані. Донедавна поступ демократії був «залізним законом» суспільного життя, а культ маси може єдиною релігією, що не знала атеїстів. Нашим завданням не було – створення міцних індивідуальностей, сильного проводу; натомість механічне зліплення «єдиного фронту», звернення уваги не на якість, лиш на число, на кількість. Найяркіші історичні приклади – французької, англійської, російської революції, коли то об’єднаній в «єдиний фронт» коаліції ворогів – переможно ставляла чоло знесилена внутрішньою горожанською війною меншість, – ці приклади нічого не говорили «єдинофронтовим» фанатикам, закон числа був для них всецілющим ліком.

Треба було лиш «усвідомити» масу, злучити одною думкою якнайбільше число, – і світ належить нам. «Усвідомлена маса», з’єднана для своєї, «рідної» ідеї, була силою – вже через саме механічне скупчення, незалежно від якості руки (проводу), в якій її тримали.

Думалося, що з упадком монархії – мета, до якої мусила еволюціонувати суспільність, була демократія; що тільки монархія є ворогом демократії. Упадуть трони, а їх автоматично заступить народоправство, правління більшості. Тимчасом сталося щось інше. В одній країні за другою зіпхнуто масу на другий план, а керму захопила нова аристократія. Не більшість, лише меншість.

Здається, нема країни на світі, де б культ демосу стояв так високо, як в ліберальній і соціалістичній Росії. В 1917 р. спали з російського народу кайдани. Міг показати, що уміє. Свобода преси, зборів, слова, партій, самоозначення, виборів до Установчих зборів, за якими була воля більшості. Здавалося, чуда повинна була б доконати розкута демократія.

А тимчасом… невеличка банда большевицька протягом півгодини розганяє на чотири вітри Установчі збори суверенних представників суверенного народу! І то так, що навіть пес за ними «не гавкнув, не лайнув». Так, наче б не було по їх боці ні мільйонів виборчих карток, ні волі народу, ані «залізного» закону більшості. Насильству піддались безборонні царські Думи, але коли розганяли Установчі Збори, большевищький режим не був ще скріплений, не мав ще в руках державного апарату; жовтневий переворот відбувся в атмосфері вільної конкуренції демократичної більшості з большевицькою меншістю. Кожна сторона могла агітувати й зброїтися. Щобільше, рештки державного апарату Тимчасового уряду були проти большевиків. А одначе – гору взяла меншість, не демократія!

Подібне було в Польщі. Противники «санації» дали себе усунути на другий план політичного життя групі, що 1926 р. зовсім не була майже заступлена в сеймі. Подібне в Італії, де партія, що представляє в парламенті малий відламок суспільності, хутко стає виключним законодавцем тої суспільності, яка скоряється їй без озву, хоч спершу про неї знати нічого не хотіла, хоч проти неї мала вона державний апарат.

І совєти, і фашизм, і «санація» як прийшли до влади, всі ті меншості з нерівними силами видали бій демократичній більшості, законові числа – і їх перемогли!

Якою зброєю? Яким закляттям? Та ж по боці демократії була свідомість, воля маси, виборчі картки!

Чому ж при зударі менша, нібито, сила розбила більшу? Чому скапітулювала демократія?

Зачну від Росії. Полемізуючи в Times-i з одним біографом Леніна, лорд Біркевгед, один з консервативних лідерів, писав:

«Коли б Керенський посідав хоч би один грам державної відваги, ніколи б совєти не загорнули собі всієї влади, а Ленін не діждав би свого тріумфу».

Тверезий розум цього англійця знайшов дійсний момент, який спричинив перемогу одної ідеї (хоч за нею була меншість) над другою (хоч за нею була більшість). Цим моментом була – відвага, завзятість. По боці противників большевизму було число, свідомість і – здавалося б – сила. Але тій силі бракувало ще чогось. Не натхнута отим «чимсь», моментом відваги і рішучості, сила противників большевизму, хоч і більша числом, показалася слабшою.

Керенський не важився арештувати провідникіїв большевизму, Ленін не вагався скінчити з Романовими, Колчаком і з тисячами інших. Керенський не важився розігнати петербурзький совєт представників кількох лише тисяч робітників, Ленін – не завагався розігнати Установчі збори 160 мільйонів. Мужність, якою була натхнута в 1917 році большевицька меншість, і положила на обидві лопатки нерішучу, демократичну череду, ентузіастичну, велемовну, запальну, але – без мети й витривалості, без відваги й плану, з балакуном замість провідника.

На ту саму недугу хорувала й італійська демократія, нею пояснюється і її капітуляція перед фашизмом.

«Бракувало соціалістам віри в слушність своєї справи – пише німецький соціолог Міхеліс, – яка має величезне масове психологічне значення і для власного табору, підвищуючи його ударну силу, і для табору противника, паралізуючи його силу опору. Це переконання в справедливості власної справи дало в 1919 – 21 рр. кільком неузброєним фашистам силу розганяти соціалістичні збори, численністю в 50 до 60 людей», а згодом – ліквідувати ліберальну державу…

Бо якість завжди б’є кількість, щоб не говорили демократи і драгоманівці.

Ця віра в свою силу колись помогла демократії звалити феодальну аристократію. В Оляра читаємо, що

«після протироялістичної демонстрації 20 червня 1792 р. в Парижі, по всій Франції перекотилася поворотна хвиля монархізму, 20.000 петиціонерів і велике число департаментів протестувало проти образи Величності… Але це монархії не врятувало. На це замало було петицій, замало самого числа і доброї волі… Оборонцям трону бракувало ще віри в свою силу, енергії і відваги впасти, боронячи свою справу»… [V. Pareto – Traité de Sociologie générale § 2180]

Ця хороба тепер перейшла на демократію, яка скорилася в деяких країнах новій аристократії, новій меншості.

Що ж було рішаючим моментом перемоги цієї меншості? Маса, число, більшість? Ми бачили, що ні. Усвідомлення? Не завжди, не раз бо побита більшість виявляла незаперечене розуміння своїх інтересів через виборчу урну, в петиціях і ін. Гола сила? Також ні! Бо не раз падала сторона, що спиралася на зорганізований державний апарат: як в Росії 1917, в Польщі 1926, у Франції 1789, в Італії 1922… Отже що? Рішаючим моментом, що дав перемогу меншості, була власне ота «мужність» Біркенгеда, той психічний чинник, ті imponderabilia. Вони, мов ті ультрафіолетові проміння, яких око не бачить, але яких не взяти під увагу – значить лишити невиясненими багато явищ природи.

Я сказав, що ні маса, число, ні політичне усвідомлення одної з ворожих сторін не рішають про її остаточну перемогу. Але я скажу ще більше. Навіть близькість, «рідність» кличів якогось гурту до того колективу, який цей гурт хоче заступати, – не забезпечить йому виграної, коли брак йому тих «імпондерабілій», того психічного Ікс, що не дається зважити, ні зміряти.

Часто чужа ідея, навіть чужа походженням даному середовищу вербує собі в нім прихильників, власне завдяки тому психічному чинникові, про який я згадав щойно. Коли «рідна» ідея хитка у вірі, незачіпна вдачею, легко її може виперти з терену чужа, але агресивна й певна себе. Із світу природи знаємо, що навіть мінерали, піддані великому тискові ззовні, можуть кристалізуватися не після власних законів. То саме й з кристалізацією, в формуванням людських колективів.

Багато прикладів того знає історія. Зупинімся лише на кількох.

Часи від бургундських війн аж до битви під Маріньяно і до реформації XVI в. – були найбільш блискучою добою в історії Швейцарії. Створили республіку властиво німецькі громади, der alte grosse Bund in oberdeutschen Landen. В наслідок того, в наслідок величезних політичних успіхів республіки, доконаних німцями, – почали в новім союзі цінити німецьку мову (Schwiezerdiesch), як символ власної швейцарської сили, як власні звичаї і герби.

Швейцарська німота надала Швейцарії блиску, а через те стала символом швейцарськості. Коли отже напр. місто Фрібург та інші, з їх романським населенням увійшли до швейцарської Спілки, то найліпшим способом задокументувати своє швейцареьке серце стало плекання німецької мови. Бо хто не говорив по-німецьки, той не міг бути правдивим швейцарцем, правдивим «Eidgenosse».

А бути «спілчанином» було тоді для селян і дрібних міщухів рівнозначне з правом ставляти себе на рівну ногу з панами, цісарями і королями. Так у Фрібургу та інших французьких містах Швейцарії в XVI в. урядова, шкільна і церковна мова, не зважаючи на романську більшість людності, стала німецька. Навіть вуличні крамарі, ню продавали часник і цибулю, вигукували назви своїх товарів по-німецьки; а міста і дооколичні села перехрещували свої імена на німецькі…

Завзята, свідома своєї мети, державотворча, войовнича меншість підбила собі культурно і уподібнила до себе навіть чужу собі національну більшість в тих округах, не будучи їй етнографічно «рідною». [Dr. Her. Weilermann – Vom Sinn d. Nation («N. Zuer. Zeit.» 1926 5 XI Blatt 5).]

Цікаве під тим самим оглядом маємо свідоцтво і одної з замітніших постатей повоєнної Польщі. В часі його молодості – читаємо в його споминах –

«голосною була на цілім світі боротьба «Народної волі» російської з царатом. Відгомін тої боротьби очевидно доходив до Вільни і героїзм її мусів імпонувати моїй романтичній голові. Заразом у Польщі тоді було тихо. В суспільстві польськім, вичерпанім боротьбою 1863 р., було стільки страху, стільки чорної реакції, стільки ремствування на кожну живішу думку, що порівняння Росії з Польщею випадало тоді для мене завжди на користь Росії. Я був тим просто упокорений і стояв на роздоріжжю… Інші русифікувалися, або йшли, до «Інтернаціоналу», м. і. брат автора споминів, арештований разом з братом Леніна в 1888 р. за приготування замаху на царя Александра III. [«Czas» 1928 16 XI з автобіографії Ю. Пілсудського.]

Бачимо, що в цім випадку, чужа, національно ворожа, але «героїчна», з «живішою думкою» меншість, вміла імпонувати збайдужілій, іншій етнографічно і політично більшості, а навіть відривати від неї будь-що-будь небуденні одиниці. Досить згадати імена Дзержинського, Мархлевського, Радека, Косіора, Менжинськото… Подібно писав Драгоманів до Франка про російський нігілізм:

«Його некультурність мені завжди була противна, як і українофільське гайдамацтво, котре власне одного корня з російським нігілізмом, тільки, що не має його щирості». [І. Рибаков – Криза народництва і тероризм на Україні 1878 – 79 р. («Прапор марксизму» 1929, 5).]

«Народна воля» імпонувала українській і польській молоді тих часів через те, що була відважніша, жертвенніша, консеквентніша, імпонувала, mutatis mutandi, тими самими прикметами, що й французам – якобинці, росіянам – большевики, італійцям – фашисти, швейцарцям – німецькі «спілчани» XVI в. Активна якість завжди імпонує пасивній кількості.

Перед цими прикметами відступала боягузька і охляла демократична більшість, якої не здолали охоронити від поразки ні число, ні «свідомість» її маси, ні навіть «рідність» («наськість») її програми, чи походження. Ось де коріниться криза всякої більшості, якої одним з випадків є криза сучасної демократії. Попросту відлетів від неї живий дух зачіпний і сильний, відлетіла до інших й творча сила її еліти.

Пригляньмося ближче тій силі. Що це є ота творча сила? Оте бажання «іти впоперек волі більшості», ця «ідейна затятість», «бойовий дух», моральна «мужність», віра в своє право, «живіша думка», «героїзм», – що це є? Джерело цього лежить в світі емоцій, активних і сильних. Дальше зайде той, у кого ці емоції активніші, як при рівних масах дальше зайде тіло, що розвинуло більшу екорість, що дістало більшу спонуку.

Світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завжди сила їх емоційного підкладу. Італійський патріот Мацціні казав, до своїх земляків:

«Що нам потрібно, щоб запровадити новий лад, так це – перевернути силою ту брутальну силу, яка протиставляється всяким спробам поступу».

Мацціні називав свій вимріяний лад – «поступом», інші – звали свій «соціальною революцією», «найвищим ідеалом нації», – справа від того не мінялася: емоційним рушієм цих ідей було бажання даної ідеї, даного гурту поставити свою силу над силою іншого. Переможе та ідея, де це бажання сильніше. Ось на чім і полягає той моральний гарт, яким перемагає байдужу демократичну більшість – героїчна автократична меншість; або – яким перемагає одна еліта – другу… Криза сучасної демократій якраз в тім, що не може вона протиставити ворожій собі силі, її войовничому інстинктові, сили рівновартної; що заволодів нею замість духа агресії – дух комбінації, хитрування, гуманності, пристосування, мімікрії; що за її гарними словами – не чути було відваги втілити їх в дійсність.

Ось на чім полягає криза й нашої демократії. З тою різницею, що в нашій суспільності досі не повстав ніякий антидотум на хоробу демократії. Внаслідок того цей антидотум, як за часів Драгоманова, черпаємо часом в ідеях не своїх. Для многих цей наслідок є абсурдний… Та ж ми несли масі «рідну» їй ідею, ми ж її «усвідомлювали», ми ж мали нарешті, цю масу духом із собою. Та ж при виборах до Установчих зборів величезний відсоток виборців освідчився на Україні за українськими партіями! Звідки же наші невдачі? Звідки могли запанувати на Україні большевицькіі зайди? Кажуть одні – через нашу некультурність; другі – що забули про «єдиний фронт», треті – що програма наша була лиха. («Якби ми відразу стали на совєтській платформі», або «Якби ми гетьмана шанували!» і т. д.).

Пусті слова! Не в тім причина слабості нашої демократії, лише в тім, що брак їй було тих «імпондерабілій», тої «мужності», без якої не поможе ні найліпша, ні «найрідніша» програма, ні найчисленніші маси, ні найідеальніший «єдиний фронт»… Зачаровуючий образ кволості нашої демократії і сугестії чужої дає нам Антоненко-Давидович, в повісті «Смерть». Чим заімпонувала нашому інтелігентові большевицька віра? Тим, що принесла вона з собою «своє рідне месіанетво, що із звичайнісіньких людей… вона творить нове, цілком відмінне плем’я, большевицьку расу». А що протиставлялося отій расі з нашого боку? «Жменька свідомих українців, з сентиментально-романтичною душею…»

Аналогічний образ дає нам Ф. Дудко «Квіти і кров»:

«І от я став на роздоріжжю. З одного боку смерч, який змітаючи на своїм шляху прогнилі рештки старого ладу, захоплював у свій вир усе, що мріяло про нове майбутнє, з другого – тендітний захист картяното домика, напав склеєного з національного мрійництва і романтизму… З одного боку твердо закреслена лінія руху вперед, без хитань і компромісів…, з кам’яною вірою в переустрій життя на нових основах; з другої – хвиляста крива, що кінчалася в непевності… ефемерного жовтоблакитного новотвору».

Як млявість власної провідної групи завжди улегшує агресивну роботу чужої еліти, завжди спихає «на роздоріжжя» членів власної пасивної «еліти».

Ані не всі большевики не є «конквистадорами» (особливо тепер ні), ані активне українство не було таке кволе й безсильне. Але порівнюючи обидві стихії, треба признати, що фанатизму й безоглядності було більше по боці червоної автократичної Росії, аніж голубої, демократичної України. Цей фанатизм і розтрощив ту демократію. Розчавило її те щось, що несла до нас Москва на нашу згубу; її завойовників «гартовані слова», що «примушували слухати», «палючий поломінь» їх віри, їх загониста негація чужої ідеї, ті «імпондерабілія», найняття душі, те щось, яке так трудно означити є головною двитуновою силою історії… Це є той неокреслений дух войовничості, який є акомпаньяментом кожної програмової пісні, який, як настрій, доконає чуда. Як про це пише поетка:

Відвага, може навіть героїзм,

І з нас було доволі.

(«Віче» Лесі Українки)

Це стремління – підставове джерело й всякої збірної акції. Англієць Стід, який розумівся на цих речах, писав, що самі ідеї, «саме розумування рідко коли порушує маси»; ідеї («мета») це лиш «каналізація політичного инстинкту», шукання шляху и напрямку для того «палаючого полум’я», про який говориться в «Смерті», або для «відваги» Лесі Українки, але самі в собі не мають ідеї динамічної сили без окружаючої їх «емотивної атмосфери».

Цю атмосферу називає Лок «пристрастями», що живуть в серці одиниці, хоронячи її від всякої ворожої акції ззовні; узброєне тим інстинктом людське серце, ніби міцна гребля, противиться найсильнішим напорам противника, його найкращим аргументам, які з цими «пристрастями» колідують. [John Locke – Ueber d. menschlichen Verstand – VI Buch 20 Kap. § 12.]

Англійці, пише Стад, це створіння інстинкту; вони не довіряють ідеям, лякаються логіки…

«Інстинкт, сильніший за розум, каже їм, що саме життя не є логічне, складаючись з енергії часто сліпої, якої пружина захована – як кажуть психологи – на порозі свідомості». Цей інстинкт, це «несвідома спадщина довгого досвіду поколінь, переказаний предками заповіт, вказаний ними шлях до збереження й збільшення потуги зібірноти, той емотивний підклад суб’ективнологічного ряду зусиль, які винесли земляків Стіда на вершок сили і значення в світі; [Henry Wikham Steed – Mes Souvenirs – Paris 1927 eh. I, II, і XII.]

Це та «кам’яна віра» в свій месіанізм большевиков, цієї нової орди, яка прикривається різними логічними плащиками (слов’янофільство, комунізм), а яка замість свідомої «мети», має несвідому, невиповіджену – збільшення сили і могутності власної збірноти. Сила цього інстинкту в його силі відпору, в непроникливості для бацил ззовні та у волі нищити ті, які вдерлися до власного організму.

Читайте спомини того Стіда і ви зрозумієте, що я хочу сказати. Протягом десятків літ він і його приятелі нищили впливи германофілів на британську громадську думку, які прагнули забезпечити собі нейтральність Англії в близькім порахунку з Францією; читайте історію Клемансо, як він десятками літ нищив впливи політиків, які згори капітулювали перед Німеччиною, замість готуватися до побідного з нею порахунку. В цих і подібних випадках діяла несвідома, але вірна основній ідеї свого народу «пристрасть», виповідаючи війну вбраним в пишні шати логіки спробам чужої ідеї розкласти їх збірноту, змилити основний напрямок її «інстинкту», і привести її до упадку; боронячи охоронну греблю «національних пересудів», перед ворожими інтересам рідної збірноти нападами чужої доктрини.

Наші ліві не мали своїх Стідів, ні Клемансо, ані того настрою, який Стід зве «емотивною атмосферою» ідей. Звідси поразка демократичного українства, звідси його криза тепер, хоч яка демократична й «рідна» була його ідея, хоч якою величезною була посвята тисячів безіменних героїв, що за тою ідеєю йшли. Не ввійшла в кров демократичної верхівки та ідея, не було аксіом, ослаб їх інстинкт. А там, де слабне інстинкт, там слабнуть ідеї, виринають тисячі – «для чого?», відчиняючи настіж до нашої психіки двері чужим емоціям і думкам.

Позбавлена своєї «кам’яної віри», ідея демократична, українська, не відграничувала себе різко від чужих, тратила на сугестивній силі, на впливі на свою громаду вірних, обезбарвлювалася. Коли деінде «чистка» й жива «спадщина досвіду поколінь» хоронила організм від «ухилів» і розкладу, наші демо-соціалісти – групи, партії, товариства стають ноєвими ковчегами, де єднаються разом патріоти й москвофіли, регіоналісти і новошляхівці, завдяки сумнозвісній «толеранції» і довгим вухам, легко приступним переконуючій силі чужих ідей.

«Переконуюча сила (цих ідей), – каже Міхельс, – має природну границю в соціальних відносинах. Там, де штука переконування звертається до народної маси, аби її намовити пристати до руху, корисного її власним інтересам, це іде легко. Але ця штука заломлюється там, де вона звертається до маси в намірі переконати її покинути вигідну економічну і соціальну позицію на свою некористь». [Rob. Michels – Zur Soziologie d. Parteiwesens – Leipzig 1925. ст. 306.]

Проте для демократичних перевертнів не існує і ця межа: представників нашої демократичної еліти можна «переконати», що в наших інтересах є виселення українських селян на Зелений Клин, опроівадження на Україну москалів і жидів; що загарбання землі в селянина і вся грабункова політика Совєтів іде теж на нашу користь. «Переконання» нашої еліти є «гадками», які можна обернути догори дном, не «пристрастями», які спалюють на попіл всяку ідею, що колідує з інстинктом самозбереження нації.

Тої «пристрасті», якої нашій демократії бракувало при запровадженню порядку і одностайності у власних рядах проти перевертнів в середині збірноти, бракує і там, де треба нищити чужі бацили… Один гурт латиських журналістів і малярів зав’язав спілку латисько-російського зближення. І ось, що на це написав Авед Бері, один з найвидатніших діячів нової Латвії про цих адораторів Росії:

«Проживши десять літ поза межами Росії, зауважили ці панове, що задалеко від неї віддалилися, і з тугою звертаються назад… Лише наївно з їх боку думати, що ніхто їх з їх місією ще не випередив. Це робили вже – спершу російські фельдфеблі, потім в сорокових роках мин. [19] віку російські священики, а пізніше інспектори народних шкіл, які при кожній візитації інформувалися, чи співають вже латиські матері московських колискових пісень… Який старший латиш з кругів інтелігенції, який латиський письменник не сидів в російській в’язниці? Ось які були російські спроби зближення. Інших заходів підійти до наглого народу з російської сторони не було.

Що ж дивного, шо ми не маємо ніякого бажання стиснути російську руку?» [«Beri. Tgb.» 1929 No. 45.]

Так думає інтелігенція народу, яка не забуває насильства, не закриває очей на небезпеку, рішена не допустити інвазії чужорідних бацил до народного організму… Цим прикладом хочемо звернути увагу, що ходить про те присипляюче чуйність почуття приязні з готовим до скоку хижаком, почуття, яке розкладає одноцілість народної психіки і її відпорну силу…

Але наша демократична інтелігенція, що має під тим оглядом досвід не гірший від лотиської, в поті чола трудиться, щоб прищепити почуття приязні і любови до чужорідних бацил (ми ж не шовіністи!), заповняючи книжковий ринок ворожою макулатурою, засновує спеціальні часописи, щоб плекати «приязнь» з духовими наследниками царських фельдфебелів, чи тих, які прийшли по них і з піною в роті кидається на всякого, хто старається звести греблю проти цієї отруї, денунціюючи їх в чужій пресі, як «шовіністів» і завзято управляє вже здавна формальний культ Белінських і Пушкіних; тих самих, яких двійників українських викляла б вона як негідних шовіністів, якби вони посміли відізватися про російщину так по-хуліганськи, як по-хуліганськи відзивався про українство Белінський.

Найстрашнішим «аргументом», яким підмивається «греблю» власних інетиніктових «пересудів» (Лок), є доктрина гуманітаризму. «Ворожа даній громаді, навіть невелика група – пише Парето – може накинути їй свою волю, коли та громада «дає себе порушити гуманітарним почуванням». Це почуття гуманітарності погубило колись пануючу верству феодальної Франції, бо доктрина гуманітаризму забороняла їй здушувати ворожі ідеї і групи.

«Коли б французька шляхта не підпала в XVIII в. під панування гуманітарних ідей, не приготувала б вона сама собі революції, фатальної для неї. Серед страчених в ці часи шляхтичів був не один, що свідомо, довго і терпеливо гострив ніж гільйотини, що пізніше відтяв йому голову». [V. Paretо – ор. сі. § 2236.]

Так само, як не один з розстріляних чрезвичайкою українців відливав собі чужі кулі, хоронячи Україну від вибухів «звірячого шовінізму», пропагуючи згоду, проти якої обурювався латиш Авед Берг, і яка вносила сумніві в слушність нашої ідеї, ослаблювала підсвідому силу опору чужим ідеям, квестіонувала законність найбільш оправданих методів боротьби з ідейною деморалізацією ззовні. Міхеліс зауважує, що з точки погляду історії, ідеї Вольтера й Руссо, відриваючи ідейно частину французької шляхти й духовенства від їх верстви – деморалізували цю верству, підготовляли її упадок. [R. Michels – ор. cit. S. 394.] Подібний деморалізаційний вплив мають серед українства ідеї гуманітаризму та інтернаціоналізму, «брехнею підбиті».

Ось два образки! Перший – одна з найвизначніших постатей повоєнної Польщі, дивлячись на своїх товаришів недолі – росіян, на засланню в Сибірі, нотувала в своїй пам’яті:

«Я не міг не думати, що батько цього, або того може колись розстріляв, або повісив мого дядька, або стрия»…

А ось другий образок! Один галицький священик, о. Г-а, засланий під час російської інвазії на Сибір, оповідав мені: революція висіла в повітрю, один з вартових оповів нам, що в Петербурзі повстав заговір, що незабаром вибухне революція та що цар буде страчений (той цар, в якого імені заслали о. Г. на Сибір!).

Але гуманний пан-отець і його товариші не думали, що чинили предки царя і сам цар з його земляками і з ними самими, лише – першим відрухом хотіли… донести про загрозу революції – місцевому губернаторові! А не зробили цього тільки тому, що їм пояснили, що – незалежно від справедливості доносу – вони перші помандрують до в’язниці…

У інших образ терплячої людини не заслонював образу ворожого колективу. В українця образ ворога і його жертв гинув перед образом людини, якій грозить небезпека. Перший думав інтересами своєї збірноти, другий – інтересами чужої людини, отже – ворожого колективу. В цій різниці психології були вже зерна многих подій наступних років…

Позбавлена духа інстинктової репульсії, духа ворожості супроти чужих ідей, наша демократія не могла мати і тих «гартованих слів», того «палючого полум’я» віри, про який говорить автор «Смерті». Позбавлена емотивної «греблі» Лока, того нехибного підсвідомого інстинкту, що вказує нехибну дорогу поступування, вона відкидала своє вічне «для чого?» лише тоді, коли, або згори ішов сильний приказ, що просто механічно забороняв всякі сумніви, або, коли був placet виявляти свою демократичну «волю».

Один волинський священик, о. К., переконаний автокефаліст-українець, сторонник авторитету, запитаний мною, чи сильний серед нашого духовенства національно-церковний рух, – відповів: – «О, дуже! Як би митрополит зніс заборону уживати рідну мову в богослужению, всі священики її запровадили б!»… Як це нагадує деяких «хліборобів», які прилучилися до ідеї самостійної України тоді аж, як їх революція «звільнила з присяги» цареві; або інших, які зачали відділятися від Росії тоді, коли її вже не стало.

Або, як говорив мені один львівський комуніст-буржуа: «От, якби ми в Києві відразу стали на совєтську платформу, все пішло би інакше, і тихо було б і при владі були б». Даремно я іронізував, що в тій завірюсі тяжко було наперед вгадати, на яку платформу стати, щоб себе рятувати, на совєтську, Керенського, чи Денікіна. Моя іронія не трапляла до переконання червоного філістера.

Відсутність характеру, закорінених в крові переконань, емотивного підкладу наших засад, не позволяли нам вибирати між двома суперечними тезами. Коли наших демократів, спитати про їх підставовий принцип, спитати, чи вони за демократію, чи за диктатуру, то почуєте відповідь:

«Хоч ми й є визнавці демократичних принципів, то не завагаємося повторити… клич диктатури пролетаріату, не завагаємося признати невідкличну кволість демократії, якщо справді виявиться, що в українській радянській державі диктатура всіх працюючих є диктатурою української нації на своїх землях»…

Так писав один наш щоденник в 1923 р. Ми отже демократи, але – «впредь до особаго распоряжения», поки нас не переконають, що ми помиляємося. Хто переконає? Противник. Чим? – силою, «довершеним фактом». Скільки ж то наших демократичних груп і політиків далося «переконати» тій брутальній силі, званій на їх жаргоні «еволюцією», або «бігом подій», виправдуючи свій моральний параліч, брак всякої глибокої пристрасті, всякої віри, всякого бажання.

Криза нашої демократії є в тім, що її психіка є дефетистична, бо вона не реагує на бунт власних перекінчиків, бо отруєна гуманізмом, бо не має аксіом., бо роз’їджена сумнівами, бо не вміє боротися з наступом чужих впливів» бо «толерантна» до роз’їдаючих власний колектив чужих бацил, бо готова здійсняти свої засади лише, доки їй як тому волинському священикові – позволять на це, доки позволять опустити в урну картку виборчу, доки проти нашого жовто-блакитного демократизму не запротестує Шварцбарт, або доки нам не видасться, що наш власний демос (збаламучений чужими) не є проти нашої ідеї…

«Кам’яної віри» в свої засади – наперекір усім і вся, непохитної «емотивної атмосфери», якою перемагають сильні доктрини, бракло нашій демократії. Ось через що наші Горобенки підпадали чарові чужого, сильнішого духа. Чужий молот, що з іншої душі кує залізо на мечі, розтрощував наші на дрібні кавалки.

А головне – приводить до моральної демобілізації. Макіавеллі каже, що політик повинен єднати в собі чесноти лева з чеснотами лиса. Слабість емотивної сторони нашої демократичної доктрини, її безаксіомніеть, привела до того, що вона засвоїла лише ту другу чесноту, рекомендовану великим фльорентинцем. Не мужньо відперти інвазію чужої ідеї й опір заражених нею власних перекинчиків або сентиментальний голос гуманітаризіму; не зломити обставини, лише – обійти перешкоди, сховатися від удару, прийняти захисний колір окруження, розпластатися хрестом по землі, удати, що нас нема: прикмети лиса.

«Практикований довший час, цей спосіб діяння справляє величезний вплив, – каже Парето, – на правлячу (в даній групі) верству, до якої допускають лише лисів, тоді, як левів викидають». [V. Pareto – ор. cit.]

Зручні тактики, красномовні адвокати, хитрі крутії, не люди мудрі, сміливі, консеквентні, безстрашні й ретельні – здобувають шану в нашій демократії, а непокірних просто усувається на бік: якийсь особливий, «природний добір», перевернутий до гори ногами. В «Культі некомпетенції» каже Еміль Фаге, що демократія, в якій знищено інстинкт войовників, не терпить в своїм середовищі

«природних різниць, себто, коли одна людина є інтелігентнішою, спритнішою і здібнішою від другої. Різниць тих знищити, очевидно, не можна, бо вони природні, але можна відібрати їм всяку силу, відсуваючи івід урядів і значення тих, що мають ті різниці».

Так розложена демократія почала вибирати своїх представників серед тих, що не мають індивідуальності. Остракізм став зброєю не лиш тиранії, але й демократії. Дефетистичне наставлення демократії, в якій культ сили стратив всяку вартість, а незалежна й відважна думка вважається – в атмосфері компромісу – за злочин, допровадило до загальної нівеляції, до вбогості на маркантні індивідуальності, до повної незгоди між голошеними кличами, і їх практичним застосуванням, до того» що ніодної перешкоди не усувається лянцетом (навіть серед власної суспільності), лигяе пігулками, які протягають хворобу in infinitum, латаниною.

Аналізуючи кризу демократії в Німеччині по війні 1914 р., писав Berlin. Tageblatt: в нас говорять, що

«часи індивідуальності минули, що індивідуальність може ще діяти хіба як експонат яікоїсь сильної верстви… Але треба відріжняти між маріонеткою і експонатом партії. Нашій республіці грозить менша небезпека від надпродукції індивідуальностей, аніж від розпаношення партійництва. Ми рішуче маємо замало індивідуальностей, і многі непокоячі симптоми, пережиті німецькою республікою, мали якраз причиною те, що нам бракувало особистостей, аібо, що вони залегко і зачасто потурали вимогам партій». [«Berl. Tgb.» 1930 11 ІІ.]

Ще більший брак особистостей виказує наша демократія. Цей дефект, разом з іншими, і був причиною, що відкидає її взад нпр. большевицька сила, серед якої ще мало лисів, яка думає, що в «устрою демократичнім правити може лиш та еліта, яка не вагається вжити силу».

Наслідки ровпаношення «лисячого» духа в проводі нашої демократії фатальні для впливу і значення української демократичної ідеї. Хитлива, затолерантна до чужих доктрин і до власних дезертирів, ця ідея перестає бути атракційним осередком для демосу, для маси. Суцільність національного організму в наслідок того розвільнюється, слабне. Він готовий прибрати той плинний стан, при якім його молена втиснути в яку хочете форму…

«Брак провідницьких прикмет в пануючій верстві, – пише Шпенглер, – виявляється у підвладних у формі ослаблення почуття певності, забезпеченості, і ов критиці, яка через саме своє існування, розриває форми, в яких тримається народ». [О. Spengler – Untergang d. Abendlandes – XVI bis XXX Aufl. В.. II § 552.]

Про брак провідницьких прикмет в нашій демократичній верхівці я вже говорив, «критика ж» ідеї, яка розсаджує її оформлення, це є наше москвофільство, регіоналізм, новошляхівство і ін., які мов шашель підточують українську ідею з середини…

«Є такий закон історії, що народи, установи, або суспільні верстви лише тоді можуть бути без решти переможені, коли вони, чи ті, що їх заступають, зовсім зневірюютьея у власнім праві існування». [R. Michels – op. cit. ет. 304]

Наші внутрішні язви, брак відпорності на згубні впливи ззовні, гуманітаризм, інтернаціоналізм і ін. – все це небезпечні об’яви якраз тої хвороби нашої психіки, яка є зяевірою у власнім праві на життя…

Демократія наша хвора, але лікувати її на цю недугу в теперішнім вирванім із стану рівноваги світі не можна старими знахарськими заходами.

Що є демократія? Демократія – це форма політичної організації (держави, нації чи партії), якої основною прикметою є стримління, як найбільшому числу членів збірноти забезпечити участь у формуванню загальної волі. Але ця форма не є панацеєю. Помилково думати, що успішність демократії залежить не від характеру еліти, що її веде, а від формальної наради з масою, яка провадиться» – себто в запобіганню її ласки і від з’єднання якнайбільшого числа прихильників, або від успішного сформулювання мети, до якої йдеться, від її «рідності», чи популярності. А в нас якраз так і думають! Мовляв, вже сама демократична «рідна» програма, саме механічне згуртування як найбільшого чи сла під один провід, самий «єдиний фронт», – забезпечить успішне функціонування демократії.

Ні, для того потрібне ще щось! Треба, щоб за цією програмою і числом – була воля з тими кличами стояти, або впасти, воля імпонуюча своїм і чужим відвагою в ставленню й рішенню питань і вірою в справу. Іншими словами, треба не лиш «ідеї», а й характерів. Треба не лиш «мужви», а й штабу, без якого найліпша «мужва» стає збираниною.

Щоб успішно функціонувати, монархії потрібно, щоб на троні сидів Фридрих Великий, або Наполеон. Коли на нім сидить Людовік XVI або Микола II, монархія гине…

Аристократія доти справно функціонує, доки видає з себе Піттів, Велінгтонів. Коли ж вона бере собі до ради Распутіних, наступає розклад.

Так само і з демократією. Без сильних індивідуальностей нічого не варта демократія. Анемічна демократія, не окрилена духом зачіпності, «мужністю» наділена лиш чеснотами лиса й політичними переконаннями травоїда, не вив’яжеться зі свого завдання. Тим менше та, яка має завжди витягнені вуха на всякі «пощо» і «для чого», якими противна ідея підміновує аксіоми нашої збірноти.

Мало мати «рідну» програму, мало бути «національною», треба бути ще націоналістичною. Ніколи не утримається на поверхні народного життя провід, що цього не розуміє, хоч би ласкава доля повалила на землю його ворогів; хоч би здобув 100% голосів в установчих зборах; не охоронить він національного агрегату від розщеплення зовні, ні від ростічі окремих частинок, від хитання і розбрату.

Демократичній еліті бракують не маси, не програми, не єдиний фронт, – тільки моральний гарт імпонувати масі; ідейна завзятість, і передусім – імпозантна згідність між голомшеними теоретичними гаслами, та їх проявами в щоденнім життю. Брак їй зрозуміння «великості», «надзвичайності» нашої доби, брак «гартованого слова», яке б «вабило і примушувало слухати», брак почуття непомильності та інстинкту борця догмагизму, зрозуміння, що рішаючим чинником в історії є не знання, а характер, не програма, а особистість, не так «що», як «хто» і «як».

Коли мені скажуть, що це чесноти з фантастичної казки, що їх не знайти в «повсякденнім житті, то я відповім, що нічим іншим, як власне цими казковими чеснотами перемагали інші еліти. Розв’язка загадки демократії полягає не на тому, щоби замість демократичної віри перейти на монархічну; і не в тім, щоби замість 20-и, мала партія сто комітетів, а замість десяти – сотку послів. Лише в тому, щоби пасивне стало активним, щоб на місце кількості стала якість, щоби сильні одиниці напереді зробили з мільйонів нулів поважне число. В тому, щоб охляла ееііта стала морально здоровою, не механічним способом (зміна етикетки), лише внутрішнім переродженням.

Вихованням нового покоління в дусі нових емоцій можемо створити в його душах новий світ. Замість духа посибілізму і віри в механічний поступ, треба вложити в душу того покоління внутрішню візію ідеалу, його видиво. Хто стане одержимий’ тим видивом, той ніколи не знайде задоволення в світі таким, яким він є. Той зробить все, щоб свій ідеал здійснити.

«Ставка, за яку змагаються грачі нашого століття з завзяттям і посвятою – є в останнім розрахунку, виграти для своєї партії право організувати на овій спосіб і в своїм інтересі – (видиво національного ідеалу, право заволодіти душею майбутнього покоління». [Пор. Benj. Kledd – The Science of Power – London.]

Коли ми цієї душі молоді не здобудемо для нового ідеалу нації, не знищимо старого анемічного «солодкого» й «ніжного» нашого демократництва, не зробимо з нового покоління граніту, об який розіб’ється всякий молот, – то її розтлять чужі, а криза демократії стане кризою нації, готової до зустрічі нового володаря…

Італійський соціолог каже, що відродженню войовничого духа завдячує Європа всю свою цивілізацію і незалежність.

«Власне тому західні частини Середземноморського басейну вміли ліпше опертися азійським інвазіям, аніж східні частини, де мешканці мали солодшу і ніжнішу вдачу», – що Захід зберіг свій «дикий і войовничий темперамент». На щастя народів окциденту, християнська наука не ослабила їх войовничих інстинктів… Панове моралісти мають звичку з жахом говорити про войовничих прелатів і закутих в сталь баронів середньовіччя, але вони повинні тямити, що коли б почування, маніфестовані таким способом щезли, то країни західної Європи поділили б долю країн Малої Азії, або європейської Туреччини. А наші філософи, замість вигідно розумувати в якійсь цивілізованій країні, мусіли б служити тому чи іншому азійському завойовникові». [V. Pareto – ор. cit. § 1799.]

Наука гуманітаризму, фаталізму, еволюції, культурного поступу, пасивного культу мас, толеранції й бесхарактерності, дефетистичного інтернаціоналізму, міжнародного братерства, віри в число, не в особистість, пошани перед фактами, – вдирається в наші і без того розніжені і перечулені серця, робить їх безхребетними аморально, безопірними, прищеплюючи віру не в себе, а в інших, в гармонію, не в суперечність, в крутійство і спокій, в згоду між вовком і ягням…

Це ті отруйні гази, які пускає наперед противник готовий до атаки, щоб одурманити і взяти нас голими руками. Але, перемогу дасть не кількість, а якість. Так, як войовничий дух окцидентального християнства забив в душах тогочасного покоління розніжену науку непротивлення злу, так мусить і зачіпний дух націоналізму забити в душах науку перших демократів-драгоманівців. Мусимо віднайти в собі з тьми минулого старі інстинкти, які прищепили колись нашій солодкій полудневій вдачі вікінги. Лиш тоді створимо націю велику не лиш числом голів, а й ролею, що її відіграє вона в історії.

Коли нація хоче мати власний провід, то повинна тямити, що ніколи ніякий провід не уступає розхлябаній, неоформлений масі, лише завжди – іншому проводові.

Проводові, який зуміє доконати «революцію характеру» наступного покоління; який зробить з наших ідей – аксіоми, з переконань – догмати віри; щоб сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові, щоб зачали ми дихати тою гарячою пульсуючою «емотивною атмосферою», без якої мертві найрідніші ідеї…

Такого проводу не видасть з себе демократія, на зміну їй прийде інша доктрина.

Львів, 1939.