Шлях до римо-католицької церкви
Наталя Яковенко
З погляду сучасників, князь Олександр Заславський, сенатор, добрий сім’янин, зять краківського каштеляна Януша Острозького, був взірцевим католиком. У посмертній жалобній поемі Каспара Твардовського, княжого “рукодайного слуги”, який починав свою письменницьку кар’єру з фривольних віршів, але після 1618 р. вдарився у релігійну поезію [17], Заславського названо “czoci Boskiej i chwały wielkim miłośnikiem”, ба більше, оспівано його неабияку теологічну обізнаність:
Na wszytko był gotowym; jeśli kto w głębokiej
Chciał z nim theologiej zabrnąć bez odwłokiej,
Zapłacił wnet każdemu, i gęby zawierał,
Drugim trudne quaestie rzetelnie otwierał.
Z philozophem philozoph, a z theologami
I z namędrszemi zrownać mogł zakonnikami.
A jak o nabożecstwie umawiał się z nimi,
Tak się Bogu podobać chciał sprawami swymi [18].
Як “добрих і побожних католиків” рекомендує князя Олександра та його батька й брата кардиналові Людовізі польський нунцій Антоніо Санта Кроче: “tutti sono buoni Cattolici e pii” [19]. Не менш високої думки про християнські чесноти князя унійний митрополит Йосиф Велямін Рутський. У ході підготовки до невдалого Львівського синоду 1629 р., що планувався як акт порозуміння Православної та Унійної Церков, Рутський характеризує його так: “Саме він якнайбільше сприяє нам, нині поки що підтримує святу унію таємно, але готовий зробити це відкрито” (“Iste est qui plurimum favet nobis, promovet sanctam unionem nunc ad tempus occulte, paratus postea aperte” [20]). Своєю чергою, єзуїт Ян Велевицький називає Заславського “промотором” згаданого собору (князь брав у ньому участь як королівський пред-ставник), а напад його раптової хвороби, що стався власне в ці дні у Львові [21], вважає однією з головних причин невдачі задуманого порозуміння (“ob haec aliaqua non pauca impedimenta non potuit habere synodus optatum exitim”) [22]. Особливо ж взірцево виглядає князь Олександр в очах Мелетія Смотрицького, який власне в домі князя, у присутності Йосифа Веляміна Рутського, оголосив 6 липня 1627 р. про своє, тоді ще таємне, навернення до унії [23]. Присвячуючи одну зі своїх найяскравіших праць, “Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych” (Львів, 1628), Олександрові Заславському, Смотрицький представляє князя як людину, що готова, “простуючи найбезпечніше посередині” (“idąc medio tutissimus” [24]), шукати засобів порозуміння між Православною та Католицькою Церквами. Ще виразніше цей акцент звучить у дедикації до трактату “Paraenesis abo Napomnienie” (Краків, 1629). Похвали князю як посереднику поміж уніатами й православними Смотрицький тут пов’язує з образом “жалісно розірваного руського народу”:
…katholikowi czułemu, pobożnemu, żarliwemu. Cerkwie Wschodnej, jako i Zachodnej miłosnikowi gorącemu. Wiary s[więtej] katholickiej prawych dogmat naśladowcy prawowiernemu. Jednosti s[więtej] nad dobra, nad zdrowie i nad ten swoj doczesny żywot, zgodę, miłość i pokoj braciej, żałosnie rozerwanego Narodu Ruskiego, przekładającemu, poważającemu i miłującemu favtorowi, promotorowi i protektorowi [25].
Можливо, саме таким – правовірним і побожним – князь Олександр дійсно став у зрілому віці: адже наведені приклади стосуються двох останніх років його життя. Натомість формування з нього “доброго католика” виглядає як доволі звивисте. Князь народився 1581 р. [26] у конфесійно мішаній родині. Його батько, кн. Януш Янушович Заславський, первісно православний, був на той час конвертитом-кальвіністом (навернувся у католицтво щойно 1603 р. [27]), а мати, кн. Олександра Романівна Сангушківна, – православною (згодом визнала антитринітаризм [28]). Сам Олександр був охрещений за православним обрядом, пізніше навернувся у католицтво. За твердженням Амбруаза Жобера, не підкріпленим посиланням на джерело, до цього доклав зусиль унійний митрополит Йосиф Велямин Рутський [29]. Він справді був приятелем Заславського, а їхнє знайомство, гадано, могло статися ще під час освітньої мандрівки кн. Олександра до Рима, де з 1599 р. навчався у Грецькій колегії Рутський [30] (про перебування юного княжича в Римі пише, не зазначаючи дати, і щойно згаданий Твардовський). Проте сам Рутський на той час уже був не католиком, а уніатом, тож логічніше припускати, що йшлося не про римо-католицизм, а про підтримку Унійної Церкви, у справи якої князь дійсно був пізніше активно заангажований, не виключено – за посередництвом Рутського. Тож імовірніше, що наверненню в католицтво посприяло спілкування з єзуїтом Пшемиславом Рудницьким, який студіював теологію у тому-таки Римі впродовж 1603–1607 рр. [31]: сам князь Олександр у листі від 25 червня 1617 р. до о. Рудницького, на той час уже ректора Львівської єзуїтської колегії, згадує “ćwiczenie wzięte w młodości mojej cura et opera w.m.” [32].
Тривалість і маршрут закордонної освітньої мандрівки князя Олександра та його молодшого брата Костянтина, на жаль, неясні. Твардовський згадує у панегірику Рим і Нідерланди, Каспер Несецький додає до цього Францію, причому обидва княжичі, згідно з його твердженням, нібито перебували за кордоном 12 років [33], що не відповідає дійсності. Адже, за свідченням Твардовського, Олександр отримав уряд волинського каштеляна відразу після повернення (“kaszlellanem wołyńskim zaraz był uczczony”), а перша відома мені згадка про Заславського як каштеляна датується 6 травня 1606 р. [34]. На 1605 р., як імовірний час повернення додому, вказує також філігрань паперу, на якому було написано присвячену “князям з Острога” Олександрові й Костянтину “драму” “Tragoedia Boleslaus Secundus Furens”. Її автор, за гіпотезою Єжи Аксера – іспанець або португалець, у дедикації дякує княжичам за “безпечний прихисток” (“securum asylum”) і за “гостинність” (“hospitium” [35]), себто логічно припускати, що те й друге він отримав уже в домівці княжичів у Заславі.
З огляду на згадуване князем Олександром “ćwiczenie wzięte w młodości” від єзуїта Пшемислава Рудницького, навернення князя в католицтво можна гіпотетично датувати між 1603–1605 рр., тобто між часом імовірного спілкування з Рудницьким у Римі та поверненням додому. Таким чином, католицьке віровчення Заславський мав би освоювати в доволі зрілому, як на тогочасні мірки, віці. Чи конверсія перетворила його на “чистого” католика, чи в релігійному світогляді й надалі зберігалися якісь репліки православної або й протестантської конфесій? Однозначну відповідь на це питання дати важко, проте листи князя, де час від часу натрапляємо на рефлексії, пов’язані з вірою, дозволяють висловити кілька обережних припущень.
Примітки
17. Короткий біографічний нарис див.: Nowy Korbut. Piśmiennictwo staropolskie. Warszawa, 1964. Т. 3. S. 360-361.
18. K. Twardowski. Katafalk … Alexandrowi z Ostroga x. Zasławskiemu … We Lwowe, w drukarni Jana Szeligi. Roku P. 1630.
19. Варшава, 1 січня 1628 р.: Acta Nuntiaturae Poloniae. Romae, 1996. T. 23: Antonius Santa Crose (1627–1630). Vol. 1: 1. III. 1627 – 29. VII. 1628 / Ed. Henricus Liwin. P. 172.
20. Холм. 12 травня 1628 р. (Ibid. P. 260).
21. Собор розпочався 28 жовтня, князь помер у Львові перед 6 грудня 1629 р.
22. J. SJ. Wielewicki. Dziennik spraw domu zakonnego oo. jezuitów u św. Barbary w Krakowie od r. 1620 do r. 1629 (Scriptores rerum Polonicarum). Kraków, 1899. T. 17. S. 335.
23. D. A. Frick. Meletij Smotryc’kyj. Cambridge Mass., 1995. P. 119.
24. Ibid. Pp. 254, 359.
25. The Collected Works of Meletij Smotryc’kyj // Harvard Library of Early Ukrainian Literature (далі – HLEUL). Texts and Facsimiles. Cambridge Mass., 1987. Vol. 1. P. 644.
26. Твардовський у згаданому панегірику пише, що князь прожив “п’ятдесят років без двох”.
27. Про цю, другу, конверсію див. лист анонімного єзуїта, процитований у праці: W. Dobrowolska. Młodość Jerzego i Krzysztofa Zbaraskich. Przemyśl. 1926. S. 45. (przyp. 5).
28. На це припущення наштовхують ініційовані нею ексцеси під час поховання 1592 р. тіла брата Романа-Федора в Милецькому монастирі (Акты Виленской археографической комиссии. Вильно, 1892. Т. 19. № 417, 426), а також згадка про поховання на городищі у с. Верхові, що характерно для поховального обряду антитринітаріїв (див. далі прим. № 61-62).
29. J. Jobert. Od Lutra do Mohyły. Polska wobec kryzysu chrześcijaństwa, 1517–1648 / Przełożyła Elżbieta Sąkowska. Warszawa, 1994. S. 261.
30. D. Blažejovskyj. Byzantine Kyivan Rite Students in Pontifical Colleges, and in Seminaries, Universities and Institutes of Central and Western Europe (1576–1983). Rome, 1984. P. 82.
31. Encyklopedia wiedzy o jezuitach na ziemiach Polski i Litwy, 1564–1995 / Opracował Ludwik Grzebień. Kraków, 1966. S. 583.
32. Старанням і зусиллями (лат.): АРК. Archiwum Sanguszków. Rps. 75. T. 1. S. 257.
33. K. SJ. Niesiecki. Herbarz polski / Wyd. przez J.N. Bobrowicza. Lipsk, 1845. T. 10. S. 96.
34. Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569–1673 / Упорядники Г. Боряк, Г. Вайс та ін. Київ, 2002. С. 534 (№ 109).
35. J. Joncre. Tragoedia Boleslaus Secundus Furens / Edidit Georgius Axer. Wratislaviae etc., 1970. P. 17-18; про філігрань – прим. 7 на с. 6. Єжи Аксер вважає, що цей текст було дедиковано між 1590–1595 рр. Олександрові й Костянтину Острозьким, і що “прихисток” та “гостинність”, відповідно, автор сподівався знайти в Острозі (с. 7, 11). На мою думку, цьому суперечить те, що в дедикації першим згадано – як старшого – Олександра (хоча Олександр Острозький був молодшим братом Костянтина), а до того ж, Костянтин помер 1588 р. Що ж до титулу “князі з Острога" (duces de Ostrog), то Заславські, як молодша гілка Острозьких, послуговувалися ним часто.