П’ять хвилин під реактором

А.Краслянський, спец.кор.«Радянської України»

Розповідь про те, як п’ятеро сміливців, здійснивши подвиг, без якого були б немислимі дальші аварійні роботи, продовжують виконувати службовий обов’язок

Звістка про аварію на атомній станції застала Георгія Нагаєвського – чергового служби пожежогасіння – під Білою Церквою за цілком мирним заняттям: його команда готувалась до спортивних змагань. Почувши інформацію про те, що трапилось, він разом з Михайлом Дяченком заходився розробляти власний план приборкання реактора – і мав на це підставу. Георгій Володимирович не раз за останні роки відзначався на гасінні дуже складних пожеж. Зокрема, він першим в області розробив систему приборкання вогню, що охоплював скирти соломи. Ця робота досі вважалася практично нездійсненною, і коли Георгій якось доповів про ліквідацію такої пожежі заступнику начальника УВС області В.І.Володіну, той навіть спочатку не повірив.

Звичайно, реактор – не скирта соломи, і все ж Нагаєвський негайно зв’язався з керівництвом, щоб йому дозволили виїхати в Чорнобиль.

Неймовірно, але спеціалісти, вислухавши викладки білоцерківського пожежного, знайшли в них раціональне зерно. Однак цей план технологічно був набагато складніший за той, що вже почав реалізовуватись.

Георгій Нагаєвський з четвіркою товаришів, що прибули до Чорнобиля разом з ним, залишився допомагати тим, хто вступив у двобій з розбурханою стихією.

А ситуація тим часом на станції не простішала. Головною перешкодою для широкого наступу на пошкоджений реактор була вода, яка хлинула з пошкодженої системи охолодження і затопила приміщення, що знаходилось під четвертим блоком. Шалений вогонь поступово розплавлював бетонну основу реактора, зверху на нього тис вантаж, скинутий вертольотчиками для ліквідації радіаційного випромінювання, і не виключалась можливість, що розжарене до трьохтисячної температури [1] жерло реактора торкнеться товщі води…

Перед спеціалістами постало завдання: негайно спустити воду, очистити від неї підземні приміщення. Але як? Пробитися до неї знизу через товщу бетону – справа довга й марудна; в аварійній ситуації рахунок часу ведеться не на години – на секунди. Та й скерувати потік води через пробитий отвір справа непроста. Правда, був й інший вихід із становища: існували спеціальні засувки, відкривши які, вода сама б хлинула у передбачені конструкцією станції сховища. Однак біда полягала в тому, що приміщення, де розташовані заслінки аварійного зливу, було повністю залите водою. Про водолазів навіть думати не доводилось: ця вода була надто забруднена продуктами радіоактивного розпаду.

Вихід лишався один: відкачати воду, очистивши від неї заслінки пожежними рукавами. Але пробитися до цієї кімнати теж було складно – шлях до неї пролягав під самісіньким реактором, де випромінювання сягало високих позначок.

Георгій Нагаєвський, як тільки дізнався про завдання, поставлене перед пожежниками, не вагаючись, згодився першим на цю операцію. Діставши від капітана Збройних Сил Петра Зборовського уточнені дані радіаційної обстановки на всьому шляху до затопленого приміщення, Георгій разом з Михайлом Дяченком та Петром Войцеховським почали відпрацьовувати деталі операції неподалік від Прип’яті. Лікарі попередили: під реактором можна знаходитись п’ять, од сили – сім хвилин [2]. Ці дані й лягли в основу всіх розрахунків.

Найскладніше було з розгортанням насосної станції – навіть на спортивних змаганнях кращим з кращих вдавалося запустити її в дію за 14 хвилин.

Хлопці ще й ще раз сідали за креслення й розрахунки, вивчали кожен свій рух біля насосної станції, шукаючи, де б ще викроїти ті хвилини, яких не вистачало для роботи.

Нарешті – вперед. Петро Войцеховський рушає до реактора за кермом потужної машини, на якій змонтована насосна станція, а Георгій з Михайлом наближаються до нього в бронетранспортері. За метрів двадцять від реактора машини зупиняються. Георгій вискакує з своєї схованки, підбігає до важких, масивних дверей, що ведуть до технологічного тунелю, впивається в їх ручку усіма пальцями обох рук і з силою рве на себе.

Уже потім на запитання друзів він скаже, що нічого такого особливого не відчув під реактором – тунель, як тунель, тільки й того, що темний, навіть про радіацію забув.

І це була правда. Розчинивши ворота цього пекла, він думав тільки про одне: як би встигнути, як би найкраще справитись з завданням, від якого залежала доля всієї атомної.

Петро гнав свою станцію заднім ходом. Георгій і Михайло бігли поруч, мимоволі пригинаючись, ніби від куль, за бортом машини. Півхвилини бігу – і хвилини, які почали свій відлік на розгортання до дії станції. Швидко приєднуються до отворів насосу три рукави, миттю опускаються в воду їхні кінці, а Петро вже запускає двигун. Пожежні рукави під тиском води розправляються, пульсують під її натиском. Все. Можна й закінчувати. Прогнавши повітря, Петро встановлює тиск до 6 атмосфер, і всі разом біжать назад, до бронетранспортера.

От і все. Ніби чогось особливого й не трапилось. Все було так, як і на тренуванні. Вже згодом, заспокоєні добре зробленою справою, вони дізнаються від водія бронетранспортера, що справились з роботою не за сім – за п’ять хвилин.

Все було просто. Коли не рахувати, що цей же шлях вслід за Георгієм, Петром і Михайлом повторять поодинці Микола Павленко та Сергій Бовт, перевіряючи, чи добре працює станція, що через кілька годин, коли насосна станція зупиниться, задихнувшись від нестачі кисню, Георгій, Петро і Михайло, добившись дозволу у лікарів, знову «провідають» своє дітище.

Серед тих, хто день і ніч працює в Чорнобилі, крок за кроком долаючи наслідки аварії, слово «подвиг» не в моді – воно стало ознакою кожного дня, проведеного людьми в тому краї. Тож і друзі, спеціалісти не говорили довгих слів подяки Георгію і його товаришам. Вони просто, по-чоловічому обняли їх за плечі, мовчки потиснули руки.

…Сидимо з Георгієм біля приймача, слухаємо інтерв’ю заступника Голови Ради Міністрів СРСР І.С.Силаєва. Підводячи підсумки першого етапу робіт на Чорнобильській атомній, Іван Степанович згадує операцію, проведену Георгієм Нагаєвським та його білоцерківськими товаришами, говорить, що вона була переломним рубежем аварійних робіт. І зазначає, що всі учасники її відзначені за це преміями. Георгій усміхається:

– Нам першим Іван Степанович вручив свого роду урядові премії.

Дивлюсь у його дивовижно сині очі і не можу надивитися – стільки чистоти в них, глибокої людської щирості, доброзичливості. Радо розповідає про сім’ю, про трьох своїх дітей. Чи думав про них, ідучи під реактор?

– Думав раніше, коли готувався до цієї роботи. Не тільки про них, а й про тисячі інших.

Тиша, спокій, некваплива бесіда з ним та його друзями. Остерігаюся високих слів і все ж зривається в мене слово «подвиг». Георгій Володимирович уже, видно, не вперше заперечує:

– Розумієте, якби я побоявся, якими б очима дивився на тих, хто пішов би замість мене? Це ж, очевидно, найголовніше.

Виконавши неймовірно складну роботу, вони лише недавно повернулися до Білої Церкви, де й далі, як говорять пожежники, несуть службу.

– Сьогодні не стримався, – каже Георгій, – махнув до друзів у Чорнобиль. Бо як же тепер буде станція без мене?

Радянська Україна, 1986 р., 27.05, № 120 (19625).

[1] Не утримались-таки, проговорились про оцінки реальної температури в руїнах реактора, якими оперували на той час спеціалісти.

[2] Тобто рівень радіації становив 25..30 Р/годину.

Приємно відзначити цю чітку й конкретну розповідь.