Місто, вода і люди
М.Барсук, спец.кор.«Київської правди». м.Чорнобиль
У Чорнобилі час спресовано. Надіями, роботою, клопотами й радощами людей, в долях яких АЕС стала віхою життя.
Підрозділи ремонтно-будівельного тресту облкомунгоспу не беруть безпосередньої участі в ліквідадії наслідків аварії на атомній. У них завдання інші, серед яких найважливіше – забезпечення нормального водопостачання Чорнобиля. Ціна води тут особлива. Навіть без хліба можна перебути добу, дві. Без води – ні…
О 20-00 в штабі комунальників пролунав дзвоник: «Тут, як на Камчатці, справжній гейзер б’є».
– Де? Де? На якій вулиці? – схопив телефон заступник керуючого трестом Василь Васильович Донець. Із бригадою Ірпінського комбінату комунальних підприємств він тут тільки перший день, приїхав на вахту. А тут…
У верхній центральній частині міста майже не було води. Тоненьким струмочком точилася вона в їдальнях, будинках, де працювала урядова комісія, де влаштувалися представники колективів, що працюють у Чорнобилі та Прип’яті. Комунальники вирішили дати більший напір у мережу, хоча й так він був вищий, ніж звичайно. А місту не вистачало води. Вирішили ризикнути – збільшити тиск. В насосній стрілки манометрів поповзли угору. Раптом здригнулися і впали до нуля. Всім, хто був у насосній, стало не по собі. Це означало одне – аварія. Порив у мережі. Але де?
Донець терміново виїхав у райком партії, а технічна машина рушила шукати місце пориву.
Чорнобиль – містечко невелике, за хвилин 20 можна об’їхати на машині вздовж і впоперек. Але коли тобі треба обстежити два десятки водозабірних колодязів в різних його куточках, то поколесити доводиться-таки добряче.
Пішла друга година, відколи машина перебувала на маршруті… В.Г.Горохов, головний інженер облтепломережі, який завершав свою вахту, та Донець сиділи в штабі, мов на голках, чекали сигналу від «аварійки». Тут-то й пролунав той самий дзвоник про «гейзер». На нього випадково натрапив хтось із водіїв. Ані прізвища, ні ім’я його не було часу встановити.
Напевно, доля вирішила сповна випробувати людей. Фонтани води били в кількох метрах від велетенського в’яза. Як працювати екскаватору? Підкопаєш корені, дерево впаде на дроти електромережі. Треба кран, щоб зачепити в’яза, і таким чином запобігти обривові. Поїхали за краном.
– Давай, потихеньку пробуй, – сказав екскаваторнику С.В.Зелінському Донець. Перший ківш грунту вийнято, другий…
Вода надходила з іншого місця, збоку від дерева. Вже відійшли на тридцять метрів, а на джерело так й не натрапили. Почали рити котлован, щоб спустити воду з траншеї. Рівень її трохи спав. І, нарешті, можна було встановити, де порив у мережі. Але труби не було видно. Філігранне працює Зелінський: з одного боку – паркан, з іншого – дерева, вгорі – електричні дроти. Один метр, другий – тільки вода і пісок. А де ж труба? Стріла «Білорусі» повністю зникає в траншеї, а до мережі так і не дібралися. Потрібний більш потужний екскаватор, з довшою стрілою. Годинник показував 22-00. Горохов вирушив на пошуки такої машини. Зелінський вискочив із кабіни.
– Васильовичу, – звернувся до Донця екскаваторник. – До труби півметра… Я відчуваю… Відкопаємо вручну… Ну й заховали ж вони її, дай їм бог здоров’я.
Коли підвезли новий екскаватор, на дні триметрового котловану сяяла електрозварка П.Г.Павицького. Світало.
– Ось вони, голубчики, – долинуло з траншеї. Слюсар-ремонтник Л.В.Сербенюк тримав у руках два добрячих камені. Вони-то й були причиною аварії.
«Сувеніри» поклали в «аварійку». На пам’ять.
Щоб загерметизувати стик труб, потрібні були свинець та рідке скло.
– До найближчого військового підрозділу, – визначив маршрут шоферу П.В.Безбородьку Донець. У вісім годин насоси подали воду місту. І знову «сюрприз» – прилади показували витік води. Невже ще десь порив у мережі? Було від чого взятися за голову – місто вже скоро добу буде без води. І тут ремонтникам пощастило. Подзвонили з їдальні: «Біля нас з водоканалізаційного колодязя сильно тече вода».
На граничній швидкості «аварійка» рушила на місце події. Виявилося, що колись пожежники брали тут воду і не закрили гідрант. Об 11-00 місто було з водою. В.В.Донець глянув на годинник:
– Спасибі, хлопці, за роботу. На сон чотири години вистачить? Тоді о п’ятнадцятій зустрічаємося на очисних спорудах.
Київська правда, 1986 р., 19.06, № 145 (18627).