Америка і атомна бомба

Євген Зиков

У вашінгтонській бібліотеці конгресу я гортав пожовклі американські газети більш ніж сорокарічної давності. На їхніх сторінках відбито хроніку масованих, великомасштабних бомбардувань, яким було піддано Японію в 1945 році.

20 липня. 450 американських бомбардувальників скинули по дві тисячі тонн запалювальних фугасок на три японських міста, перетворивши їх на «зону суцільних пожеж».

27 липня. 350 літаків ВПС США «прасували» кілька японських міст з населенням 337 тисяч жителів, скинувши на їхні голови дві з лишком тисячі тонн запалювальних бомб.

29 липня. Понад 500 літаків скинули три з половиною тисячі тонн запалювальних бомб на міста Японії. Це, як повідомляють газети, була справжня вогненна бойня.

А 6 серпня світ здригнувся, коли один-єдиний американський літак скинув на Японію одну-едину бомбу.

У американській пресі цей факт, схоже, не наробив особливого галасу. «Нью-Йорк таймс» сухо і між іншим відзначила, що на територію Японії скинуто бомбу. У цій же замітці трохи нижче повідомлялось: «Там, де вона вибухнула, було місто Хіросіма, а що там зараз, ще належить дізнатися».

Ні «Нью-Йорк таймс», ні інші газети не попередили співвітчизників про те, що людство знайшло спосіб знищити себе. Не були опубліковані жахливі відомості про людей, які випарувались в епіцентрі вибуху, про страждання тих, кого було піддано радіоактивному опроміненню.

Небагато американців знають і про спеціальні військові госпіталі, які було успішно розбито в зайнятих окупаційними військами США околицях Хіросіми та Нагасакі. У палатах, що посилено охоронялися, частину спеціально відібраних пацієнтів з числа опромінених було піддано експериментам. Військові спеціалісти поставили завдання: чи можна перемогти променеву хворобу? Доля тисяч інших мало кого цікавила, цим людям дозволили в муках помирати на очах у військових «лікарів». Це був грандіозний за своєю жорстокістю експеримент.

Сьогодні атомну бомбу оспівують у будь-якому американському довіднику чи посібнику з історії. Без бомби друга світова війна, як стверджують, забрала б ще мільйони людських життів, Японія не капітулювала б, а Ради могли б захопити весь світ [1].

У серпні минулого року в США з фанфарами «відсвяткували» 40-річчя бомбардування Хіросіми та Нагасакі.

«Ю-Ес-Ей тудей», третя за тиражем газета в країні, опублікувала статтю про нібито щасливо відроджену Хіросіму, яка стала великим індустріальним містом. Газета із захватом підмітила всюди ознаки добробуту і матеріального благополуччя: міські власті переїхали до нової резиденції, молодь безтурботно грає на тенісних кортах. «Тут приємно жити», – говорить 20-річний житель Хіросіми. «Чим погано? – може знизати плечима американський обиватель, на нього й розраховано статтю. – Наша бомба наче бульдозер очистила їм місто від усякого мотлоху. Вони ще подякують нам за це!»

Саме тоді, в серпні минулого року, вашінгтонський музей національної історії відкрив експозицію, присвячену атомним бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі. Над усе мене вразила діловита цікавість відвідувачів. «Це – копії наказу Трумена про бомбардування і довідки про капітуляцію Японії, в результаті чого наша армія не зазнала очікуваних втрат», – напівголосно пояснював синкові батько. У його голосі не прозвучало й тіні сумніву в доцільності такого варварського рішення президента. Телестанція Ен-бі-сі повідомила своїх глядачів, що бомбардувальник, з якого скинули бомбу на Хіросіму, зараз знаходиться на реставрації і через кілька років буде виставлений як експонат в столичному музеї аеронавтики.

Не залишили поза увагою і членів його екіпажу. Та сама Ен-бі-сі двічі повторювала передачу про них. Всі вони, крім одного, який відмовився дати інтерв’ю, запевняють, що сумління їх не мучить. Один спокійнісінько вирощує на плантації апельсини. Інший, балакуче відповідаючи на запитання, не побажав лише назвати місто, де він зараз проживає.

На жаль, це не найбільш кричущі приклади типового «промивання мізків» по-американському. Раз у раз доводиться переконуватися в цьому, коли в кіно чи по телебаченню запускається нова обойма фільмів про воєнні пригоди удачливих головорізів або на книжкових полицях з’являються бестселери, які оспівують сумнівну героїку воєн і агресій США.

Американська пропаганда настільки ж уміло витравлює з людської пам’яті все позитивне, що було в когось про Радянський Союз. Нагнітається страх обивателя перед «лютим російським ведмедем». Діти і молодь США не на жарт налякані міфічною тінню «радянської бомби» [2]. Багато хто зізнаються в тому, що прокидаються вночі від жаху – а раптом росіяни віроломно розв’яжуть атомну війну?

Америка, на жаль, слабо інформована про зобов’язання СРСР не застосовувати першим ядерної зброї. І, незважаючи на це, багато хто шукає виходу з глухого кута дезинформації. Я бачив молодих людей, які розмалювали рано-вранці 6 серпня тротуари в центрі столиці білими силуетами крокуючих людей – символічне нагадування про жахливі тіні, що відбилися на обвуглених стінах Хіросіми і Нагасакі в епіцентрі вибуху. Я зустрічав їх серед тисяч демонстрантів, які «оперезали» стрічкою миру Пентагон напередодні сорокаріччя бомбардувань Хіросіми і Нагасакі.

Тривожні листи американців радянським журналістам, акредитованим у США, – це міцніючий голос совісті й розуму.

«Знайте, – написав у листі ветеран американської агресії в Кореї Дж.Рассел, – ми боїмося ядерного «гриба» над головою, і це тут уміло використовують… Ми сито дрімаємо в багатстві, відвертаємося від голодних та безпритульних співгромадян, і над усе боїмося втратити примарний спокій. Тим часом, граючи на наших страхах, націю штовхають на необачні вчинки, витискають кошти з федерального бюджету, викручують руки простим сплатникам податків. Наша слабкість – у байдужості до всього, крім власної персони. Наша слабкість у нерозумінні й небажанні розібратись, що відбувається навколо…»

Вечірній Київ, 1986 р., 27.06, № 149 (12763).

[1] Останнє – щодо реальності загарбання всього світу тов.Сталіним – було слушним.

[2] Чому ж міфічною? В СССР була справжня ядерна бомба, а не міфічна. Автор випередив Віктора Пелевіна на 10 років (маю на увазі повість останнього “Омон-Ра”) і може спробувати відсудити хоча б частину гонорару популярного письменника за свій пірорітет.