Жив, щоб жити
О.Москаленко, журналіст
Розповіді про мужність і героїзм
Коли на четвертому блоці Чорнобильської АЕС трапилася аварія, старший оператор Валерій Ілліч Ходимчук був на своєму робочому посту.
Його немає серед тих, хто ліквідовував і ліквідовує наслідки аварії. Він не встиг зробити того, що після нього зробили. Але все прожите ним коротке життя свідчить, що він був готовий до найвищого прояву людяності, до того, що ми називаємо одним словом – подвиг.
Згідно з графіком, з 25 на 26 квітня у Валерія була нічна зміна. Він почав збиратися, коли його милі шестикласниця Лариса і другокласник Олежка пурхнули у ліжка. «На добраніч, тату!». «На добраніч!» Дружина Наталка запитала:
– Валеро, щось ти сьогодні рано?
– Наташо, на роботу ніколи не рано, – відповів і як завжди, ніжно посміхнувшись, попрощався.
Ох, коли б знала вона, що бачаться вони востаннє! Що його гарячі, дужі руки більше ніколи не приголублять її неслухняне русяве волосся, не пригорнуть міцно. Що вона ніколи не проведе його в останню дорогу, не віддасть своє тепло його холодним зап’ястям і губам. Коли б знала…
Після непоправного вона жила ще надією. Хтось промовився, що бачив, як відправляли Валерія «важкого» в Москву. Наташа дзвонила, розпитувала у друзів, знайомих, але, на жаль, все марно…
Вони знайшли свою долю тут, на будівництві атомної. Закінчивши строкову службу, він п’ятнадцять років тому разом зі своїми ровесниками-друзями прибув на ударну комсомольську будову.
Чим захопила його Прип’ять? Адже до служби в армії Валерій Ходимчук навчався у Малинському лісотехнікумі.
Боюсь ударитись в голосні епітети. Від них його образ маже стати трафаретним. А цього не хочеться. Він був щирою, простою, звичайною людиною. Та водночас і особистістю.
Повернувся Валерій після армії в рідну Кропивню, що в Іванківському районі, коли біліли навколо травневі сади. Побув з тиждень удома, а потім почав по-солдатському пакувати свій нехитрий скарб.
– Ти куди, Валерику? – сплеснула руками мати.
– В Прип’ять, на будівництво.
– Хоч відпочинь, синку.
– Там, мамо, відпочину, – посміхнувся. – Знаєш, скільки там молоді, весело. І мені діло знайдеться. Доки ж байдикувати.
І він поїхав. Ходимчук виявився старанним учнем. Згодом його назвуть в числі кращих спеціалістів атомної. Втім, здібним він був завжди. Пригадує перша вчителька Валерія у Кропивнянській восьмирічній школі Людмила Петрівна Строкаль:
– Знаєте, як важко одній матері підіймати чотирьох дітей? Але Валерій у Ганни Ісаківни був напрочуд кмітливіим хлопчиком. Навчався на «4» і «5».
Він любив і вмів трудитися, як вчила його мати. Коли, вже влаштувавшись на атомній, приїздив додому, його мати повчала:
– Ти ж, Валерко, не осором там нас, Ходимчуків.
Згодом, через багато років, він проведе свою маму, Ганну Ісаківну Ходимчук, вулицями нового міста. Біля Дошки пошани передовиків-прип’ятчан вони зупиняться.
– Ось, мамо, і я, – Валерій вказав на свій портрет.
Він любив роботу. Не окрему, якусь конкретну, а просто роботу. Чи стояти за пультом, чи рубати дрова, чи виорати город. Все робив охоче, з бажанням.
Говорять, джерела його працелюбності криються в дитинстві. Його дитинство, юність…
В південно-західній частині Іванківського району знаходиться квітуче село Кропивня. Мало не на краю села у зелені садків потонула білосніжна хатина. За подвір’ям, городом потяглася зелена ковдра лук. Це – батьківщина Валерія.
Біля двору на лавочці сидить зіщулена, вбита горем мати.
Шукаю слова втіхи, та чи зарадять вони горю матері, яка втратила сина? Вона й зараз не вірить, що його немає. Все сподівається, що доля змилостивиться. Дивуюся, звідки тільки сили в неї беруться, коли розповідає про Валерія.
Переглядаємо з Ганною Ісаківною сімейні реліквії, фото. Босоноге хлопча у коротеньких вельветових штанчатах, безвусий підліток, солдат. Я розглядаю приємне обличчя цього юнака з карими очима, воронячого кольору хвилястим волоссям, спокійним поглядом, слухаю згорьовану сповідь його матері і починаю розуміти, як багато взяв він з цього маленького дивосвіту для себе…
Валерій рано залишився без батька. Ілля Опанасович Ходимчук, солдат війни, був солдатом і в житті. Його мучили фронтові рани, але він мовчки терпів, як звик терпіти в окопах Великої Вітчизняної. Згодом односельці скажуть: «Валерій – весь у батька».
На руках у передової ланкової, комуністки Ганни Ісаківни їх залишилося четверо. Найстаршому Іванові виповнилося тринадцять, найменшому Валерію – не було й двох. Їй не просто було важко, а дуже важко. Але діти, на щастя, на радість, мали батькову вдачу. Росли працьовитими.
Пізніше, повироставши, поїде освоювати цілину Іван. Стане передовою дояркою в рідному колгоспі, делегатом 27 з’їзду Компартії України Марія. Знайде свою щасливу зорю Валерій. Наповниться маленька оселя їхньої матері галасливим щебетом онуків. Вони почували себе в цьому куточку найщасливішими, коли збиралися гуртом.
– Валерій майже щотижня навідувався до мене, – згадує Ганна Ісаківна. – Все по господарству крутився. Одно мені: «Мамо, ви нічого не робіть, я сам все зроблю». Жалів мене. Хотів більше встигнути, ніби відчував біду…
Він багато встиг. В.І.Ходимчук прийшов на Чорнобильську АЕС «зеленим» новачкам, де все для нього було в дивину. Але вже через кілька років Валерій буде спеціалістом вищої кваліфікації. У сімдесят восьмому році його призначили старшим оператором реакторного цеху на першому блоці. А з квітня 1983-го він перейшов на четвертий блок електростанції.
Колишні морфлотівці, з якими Валерія пов’язували роки строкової служби, в основному трудилися тут. Люди цього кола знайомі з атомом не з чужих вуст. І тут вирізнялись якоюсь професійною спокійністю, впевненістю, вмінням цінувати чесність і дружбу. Для Валерія це був найкращий мікроклімат для роботи. На новому місці над усе потрібні були його знання, досвід і вміння контактувати з людьми.
До нього, як до магніта, тягнулися ровесники і старші. У нього було багато друзів. Він не вмів відмовляти нікому. «Валеро, допоможи здати на права, збудувати хату, розібратися в житті…» – чув він звідусіль, як тільки з’являвся в гурті. Він не був загальним «любимчиком». Просто був людиною, яка мала авторитетне, вагоме слово, і при цьому завжди залишався простим, скромним.
Коли на четвертий прийшли молоді хлопці Віктор Діхтяренко, Олександр Фещенко, Геннадій Русаковський, для яких АЕС, як колись і для Валерія, була незвіданим, потаємним світом, Ходимчук став для них і наставником, і першим порадником. Через короткий час він зробив їх знаючими спеціалістами на станції.
За пуск четвертого реактора старший оператор Валерій Ілліч Ходимчук був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Коли його запросили виступати в одній з прип’ятських шкіл, на зустріч він прийшов зі своєю ненькою. Не знаю, що хотів цим сказати. Певно, що синові удачі – найбільше щастя для матері. Згодом про нього розкажуть і по телебаченню. І мати витиратиме сльози радості за свого найменшого.
Так співпало, що день народження у Валерія і Ганни Ісаківни одного числа й місяця. Двадцять четвертого березня вони всі зібралися разом. За місяць до аварії. Була на святі і сестра Валерія – Марія Іллівна Ходимчук, знатна доярка.
Знайшов її на фермі. Вона розповідала про свого брата, про те сімейне торжество, що було останнім.
– Валерій багато співав, був таким веселим. Так гарно нам було всім, багато говорили. Запитала його, чи не думає писати заяву до партії. А він мені: «В тебе, сестро, орден – і в мене. Ось коли зароблю другий, тоді й наважусь».
– Просто не вірилось, що його немає… Він у нас такий, – і вона довго підбирала слово, – ну, партійний, чи що…
Мені довелося почути цю фразу ще раз. В «Сонячному містечку», що за Чорнобилем, я зустрівся з товаришем Ходимчука Миколою Олексійовичем Чернігівським. Він з тих, хто нині несе трудову вахту на АЕС. Після зміни відпочивав, але коли довідався, в чім річ, погодився поговорити.
– Я довгий час працював з Валерієм. То я в нього, приймав зміну, то він у мене. І відрізнявся особливою скрупульозністю… У декого знаєте як: передав журнали записів і бувай здоровий. Він цього ніколи не допускав. По кожному пункту розкаже, обов’язково нагадає переглянути те і те. Валерій не був членом КПРС, але ставлення його до роботи було воістину партійним [1].
Так, він умів жити. Не в тому споживацькому розумінні. Ні. В свої тридцять п’ять років Валерій Ходимчук був чудовим спеціалістом і відданим, щирим другом, хорошим сім’янином і люблячим сином, заповзятим рибалкою і душею будь-якої компанії. Він ніколи нікого не образив. Але за ким помічав хоч найменшу непорядність – був відвертим і непримиренним.
І того дня Ходимчук, як завжди, з’явився на зміну. Чергування проходило нормально. О пів на першу його голос по внутрішньому зв’язку доповідав, передавав чергові команди.
Пишу все в минулому часі – «був». А він є! Розмовляючи з багатьма односельцями Валерія Ходимдука, його друзями, товаришами по роботі, людьми, які знали його, почув лише щирі, прекрасні слова про цю людину. Валерій Ходимчук, здається, не здійснив нічого героїчного в своєму житті. Але він жив, щоб по-справжньому жити.
Київська правда, 1986 р., 27.06, № 151 (18633).
[1] Безпартійний в СССР – унтерменш, або простою мовою бидло. Кореспондентові аж незручно за свого героя, що він безпартійний – як же його в такому разі оспівувати ? Якщо не прийняли в партію, – значить, був у нього прихований ґандж, так що оспівувати його не випадає. А коли вже оспівувати, то це виходить косою критикою партії – чому не зауважили такого гарного хлопця і не прийняли, недоліки в роботі з кадрами, короткозорість і т.д. От і загинув він як унтерменш, навіть не встигши сказати “Вважайте мене комуністом”.