За шістдесят кроків від реактора

Г.Пивоваров, спец.кор.«Київської правди»

Розповіді про мужність і героїзм

Станцію я не впізнав. Останній раз був тут два роки тому, теж влітку. Біле громаддя блоків, сяючі на сонці вікна адміністративного корпусу. І розкішна клумба перед центральною прохідною, ліс неподалік, тиша.

Сьогодні в АЕС інший вигляд. КамАЗ, на якому ми їдемо на станцію, минає дезактиваційні пункти. Мов траншеями, що звиваються, здається, як їм заманеться, помережана глибокими канавами земля біля них. Обгорнуті в поліетиленову плівку, канави тримають радіоактивну воду, що стікає в них після миття техніки, яка виходить з АЕС. Перевантажувальний пункт, де будівельні матеріали, устаткування з «чистих» машин потрапляють на «забруднені», які доставляють їх на станцію, має сірий колір. Може від того, що тут багато автобетоновозів.

Водій нашого КамАЗа Сергій Тимофійович Алексейцев з міста Брежнєва обережно минає машини, бульдозери, що стоять вздовж шляху біля станції. Спочатку бачу недобудовану градирню п’ятого і шостого блоків. За ними – білий довгий корпус – блоки. На дальньому від нас кінці чорніє провалля – четвертий блок. Наш шлях лежить до нього. Геннадій Павлов, бригадир комсомольсько-молодіжного колективу теслярів-бетонників будівельно-монтажного комплексу № 1 управління будівництва ЧАЕС, член ЦК ЛКСМ України, лауреат республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського, зголосився показати місце і розповісти, як вели вони одну з найскладніших робіт по ліквідації наслідків аварії.

Зупиняємося біля центральної прохідної. Великі вікна адміністративного корпусу заставлені свинцевими листами. Через кілька хвилин Геннадій, що спускався в бункер, повертається із струнким хлопцем – водієм БТР-221 Сергієм Растопшею. Прямуємо до його бронетранспортера, обшитого свинцем. Він зменшує радіацію в машині в чотири рази. Дозиметрист рядовий Юрій Бенько постійно виміряє її в БТР. Коли розташовуємося і задраюємо люки, Геннадій пояснює Сергію:

– До транспортного коридора між четвертим і третім. І так, щоб побачити біологічну стінку…

БТР рушає з місця. Юрій, коли Геннадій, який розташувався на передньому сидінні поруч із водієм, обертається до нього, ствердно киває головою і повторює: «Можна, можна…» Радіація на території станції неоднакова. Час від часу вона має звичку, так би мовити, змінювати свою дислокацію [1]. А тому дозиметрична служба постійно веде спостереження за нею, визначаючи безпечні проїзди і проходи.

– Давай прямо, так краще видно стінку, – радить Геннадій.

– Краще ліворуч, – одказує Сергій, і бронетранспортер змінює напрям руху.

Геннадій після першої двотижневої вахти п’ятнадцять днів відпочивав – такий режим роботи на станції.

– Відстав від життя, – посміхається він.

Частина території вже вкрита залізобетонними плитами. Це – біологічний захист людей і техніки від радіації, що «лежить» на землі.

– Ми робимо, – каже Павлов.

Ось тільки не сказав, що саме він вніс пропозицію, в результаті якої в п’ять разів прискорилися роботи. Справа в тому, що найтрудомісткіша операція тут – закладання стиків між плитами. Розносили бетон лопатами, він погано заходив у щілини. Павлов запропонував поставити штукатурну станцію: бетонний розчин тепер під тиском швидко накачують між плитами.

– Дивіться прямо, – рвучко повертається до мене Геннадій. – Он темна стінка, бачите?

Я бачу. Ця стінка була однією з першочергових робіт на станції після аварії. В середині травня, коли я був в управлінні будівництва в Чорнобилі, мені розповідали про неї. Величезний залізобетонний «кут» довжиною 210 метрів було зроблено за два тижні. Для чого?

Під час аварії зруйновані конструкції розкидало біля реактора. Відгородити завал захисною стінкою і треба було будівельникам. Чотирнадцять металевих блоків довжиною п’ятнадцять, висотою п’ять і шириною сім метрів, покладені на трайлери, інженерні машини розгородження заштовхували на те місце, де вони мали стояти. Потім по двох трубопроводах туди подавали бетон. Таким чином була локалізована особливо радіоактивна зона безпосередньо біля реактора.

Бронетранспортер зупиняється. Растопша трохи прочиняє люк, і Бенько просовує в нього дозиметр.

– Можна виходити, – каже він.

Сплигуємо на землю.

– Тепер швидше. – І Геннадій майже біжить транспортним коридором. Метрів через п’ятдесят він зупиняється перед невеликим лазом у стіні.

Тепер я приступаю до розповіді про те, як 23 чоловіка з бригади Геннадія Вікторовича Павлова робили в підземній частині між третім і четвертим блоками захисну біологічну стінку. Але спочатку слово начальникові будівельно-монтажного комплексу № 1 управління будівництва АЕС Юрію Степановичу Утіну:

– Щоб надійно ізолювати четвертий блок від третього, на всю майже 60-метрову висоту, починаючи від підвалів і до даху машинного залу, треба збудувати бетонну стінку шириною від одного до трьох метрів. Вона пройде через реакторне відділення, деаераторну етажерку – приміщення вентиляційного і електротехнічного устаткування, машинний зал. Основній роботі передував ряд допоміжних, що мали зменшити вплив радіації: постановка протипильної [2] завіси, монтаж «штори» із склотканини в машинному залі. А повністю закінчити розділювальну біологічну стінку ми повинні в цьому місяці.

Будете писати, дуже прошу згадайте такі прізвища… – І Утін називає імена Павлова, бригадирів Станіслава Леонідовича Бражевського і молодого комуніста Віктора Васильовича Чорнобривка, начальників дільниць Івана Михайловича Себастіяна, Григорія Назаровича Андросовича, Василя Івановича Стоколоса, виконробів Сергія Васильовича Білого, Віталія Олександровича Данилова, Петра Ілліча Гурелі, майстра Миколи Олександровича Занози. Я виконую його прохання і, здається, не пропустив жодного з названих начальником комплексу прізвищ – ці люди заслуговують на те, щоб про них знали. Але повернемося на місце події.

Я перервав свою розповідь на тому місці, коли ми з Геннадієм наблизилися до лазу. Чому обрали вони такий складний шлях будівництва? Бо звичайний прохід у підвальні приміщення їм закривала підвищена радіація. І цей шлях проникнути туди залишався єдино можливим. Яким не був він важким, вони ним пішли. Встановили, що найкраще пробивати стіну в п’ятдесяти метрах від входу до транспортного коридора. Дозиметристи попередили: перебувати тут можна, але недовго. За відбійні молотки взялися Володимир Грабар, Валерій Михиденко, Геннадій Павлов, Федір Дмитрович Мироненко. Працювали парами, змінюючи один одного – важко пробивати 40-сантиметрову товщу монолітного залізобетону. Роботи велися цілодобово.

І ось їм відкрився вузький внутрішній коридор. Лише боком ми з Геннадієм пролазимо в нього. За ним – ще одна стіна. Щоб читачі уявили собі, як це було, скажу: працювали, іноді нахилившись, іноді стоячи боком, бо інакше не можна було. Тут, у внутрішньому коридорі, на них чекав ще один ворог – страшна задуха, що чим далі вони просувалися вглиб, ближче до четвертого блока, ставала все дошкульнішою.

У слабкому світлі переносних ламп вони знову беруться за відбійні молотки. Важко дихати. Респіратори не пропускають бетонний пил, але й повітря майже теж. Відбійні молотки знову і знову вгризаються в бетонну 20-сантиметрову перегородку. Ось подолана і ця перешкода. Вони вийшли на нульову відмітку: внизу лежали підземні поверхи четвертого блока, вгорі, за перекриттям, – приміщення наземні. Слідом за Геннадієм боком продираюся сюди і я.

– Не знімайте респіратора, як би важко не було дихати, – наказує Павлов.

Лише світлі кола біля рідких [3] електроламп позначають нам шлях. Тепер, щоб потрапити до підвалів, треба було пробити перекриття. Василь Волосовський і Федір Дмитрович Мироненко роблять перший отвір…

І новий грізний ворог, якого не чекали, обрушується на них. Підскочили стрілки дозиметрів – в підвальних приміщеннях була висока радіація. Визначили причину, місця, де вона лежала. «Фонила» підлога. Радіоактивна вода під час аварії потрапила сюди. Її відкачали, але фон залишився високим. Розповідаючи про це, Павлов раптом посміхається:

– А тут я вже не бригадир… Я здивовано дивлюся на нього, і Геннадій пояснює:

– Мене призначили виконробом. А бригадиром став Федір Дмитрович Мироненко.

Що ж робити? Рішення було таке: залити підлоги в підвалах бетоном, щоб знизити рівень радіації. Саме так вони дезактивують територію станції. Іван Близнюк, Федір Кривошеєнко, Анатолій Роговенко, працюючи не більше, ніж по 40 хвилин за зміну [4], пробивають чотири отвори. Але тут постає перед ними нова поблема: як подати через вузькі ходи на майже п’ятиметрову глибину бетон? Не носити ж відрами, наражаючи людей на небезпеку радіоактивного опромінення. Та й скільки часу це тривало б! Себастіян і Білий пропонують поставити в транспортному коридорі бетононасос і, перекинувши через лази трубопровід, качати бетон через діри в підлозі. Так і зробили.

Через кілька днів дозиметристи дали «добро», і вони по драбинах спустилися в кромішню пітьму підземного поверху на глибину 4.6 метра. «Обстежити обстановку», – сказав Павлов. Їх оточували кабелі, весь величезний простір був, у буквальному розумінні цього слова, начинений електрообладнанням. А проект, між тим, передбачав, що стінка має бути армована зварним залізним каркасом.

– Як же варити в цих умовах? – здивовано спитав хтось. Так, зварювальні роботи проводити тут заборонялося всіма нормами і правилами виконання будівельних робіт. Сьогодні ніхто вже не пригадає, хто вніс пропозицію поставити на відстані три метри одна від одної дві цегляні перегородки, армувати простір між ними і залити його бетоном: зварювання таким чином ставало непотрібним. Скоріше за все, рішення це – колективне, що завжди приходить до людей, зайнятих спільною справою, всі думки і бажання яких підпорядковані одній меті.

І почалася найважча, певно, частина їхньої роботи. Ще раз уявіть: вузькі щілини в стінах, в які можна протиснутися лише боком, слабке освітлення, пил, задуха… Гнітючі тиша і темрява замкненого простору – сірих бетонних стін, підлоги, стелі. Ставши ланцюжком, вони передають цеглу, відра з цементом. Спускають їх униз. Ростуть цегляні перегородки, міцно схоплює їх бетон. Працюють і вдень, і вночі. Кожні дванадцять годин на зміну одній приходить зміна інша. Міняються «на ходу» – щоб ні на хвилину не перериватися. І піднімається двадцятиметрової довжини стінка, що надійно ізолює четвертий блок…

Їх було 23. 23 чоловіка, які в неймовірно важких умовах виконали роботи по обгороджуванню четвертого блока. Виконали (так і хочеться написати в рекордні строки, але не за рекордами гналися вони) в строки, що диктували обставини й їхня совість робітників і громадян, які заступили шлях біді.

Від місця їхньої роботи до реактора було кроків шістдесят – п’ятдесят метрів.

Сьогодні вахта, в якій вони працюють, після двотижневого відпочинку знову прийшла на станцію. Коли ви читаєте ці рядки, вони знаходяться там, віч-на-віч з реактором…

Київська правда, 1986 р., 11.07, № 162 (18644).

[1] Отже, мають місце нові викиди ?

[2] Тобто протипилової, против пилу.

[3] Тобто зрідка розміщених.

[4] Тобто рівень радіації 3.75 Р/годину.

Приємно відзначити ясність, конкретність та інформативність цього оповідання.