Листи Володимира Правика – дружині Надії

січень 1982 – травень 1986 рр.

Здрастуй, Надю! Ти, напевно, ще не відкривши листа, здогадалась, хто це пише. Звичайно, я, Володя. От вирішив поділитися з тобою кількома думками. А коли взяти до уваги, що з людиною за добу стільки всього відбувається, то можна написати цілу поему. А у мене тільки лист. Я думаю над тим, що ти говорила про суперечності в своєму характері. Так і має бути. У людині завжди бореться добро і зло. І суть – у боротьбі. У суперечці наших двох внутрішніх «я» народжується Істина. І чим жорстокіша ця боротьба, тим істина буде точнішою, тим вчинок стане обгрунтованішим. Так проходить становлення людини. Намагайся, щоб у цьому становленні перемагало світло і добро.

А те, що я став мішенню твоїх нападок, мене радує. Штурмуй, круши мене і ці бомбардування стануть для мене хорошим уроком психології, адже я буду в майбутньому командиром-вихователем.

До побачення.

Володя. Січень 1982 року. Черкаси.

Величезний полум’яний тобі привіт! Я щасливий, що зустрів людину, якій можна сказати про радощі, турботи і печалі, знаючи, що вона все зрозуміє, все оцінить. Мені здається, що я знаю тебе давно. І так буде завжди. Бо не народився ще той суперник, який би міг стати на моєму шляху. Я його спалю вогнем свого почуття. Ось так.

Правик. Березень 1982 року. Черкаси,

Моя мила! Мій рожевий ніжний цвіт. Ти вічна, як сама любов, і цвіт цей ніколи не зів’яне, ніколи не ослабне яскравість барв, бо свою силу вони беруть у серці моєму. Будь щаслива. Будь ніжною, як голубка, вірною, як лебедина вірність.

Мої діла ідуть непогано. Набираю в команду людей. Справа налагоджується і через місяць я почну працювати по-справжньому, по-пожежному. Ти будеш мною задоволена. Пиши, як проводиш канікули, як працюєш на будові, як твоя музика. Будь щасливою, моя дорога музикантшо.

Твій пожежник. Липень, 1982 рік. Чорнобиль.

Здрастуй, кохана! Тільки вчора розмовляв з тобою, чув твій голос, а здається, все було хтозна коли. Так давно не слухав твоїх пісень, я їх дуже люблю – вони для мене ніби казки.

Завтра їду в Київ на змагання з пожежно-прикладного спорту. Повернусь з перемогою. І ми зустрінемось. У мене тут, в Чорнобилі, з’явилось дуже багато хороших друзів, ти ще познайомишся з ними. Вони тобі сподобаються: хоробрі, чесні, душевні, з почуттям обов’язку. Вогненні хлопці. Будемо дружити.

Яке щасливе життя буде у нас. Ти завжди житимеш у моєму серці і ніколи його не покинеш: ти його друга половина. Спасибі за всі світлі і радісні хвилини наших зустрічей, за те, що я щасливий їх чеканням.

Мама запрошує тебе в гості. Хоче побачити свою майбутню невістку. Готуйся. Дуже люблю тебе.

Твій Володя. Осінь 1982 року. Чорнобиль.

Здрастуй, дорога, рідна моя Надіє!

З величезним привітом і сердечною вдячністю до тебе твій майбутній суджений. Спасибі за листа. В ньому частинка твоєї душі, вогник твого серця, воно, як і моє, переповнене любов’ю. Моя мила людинко, для тих, хто дорожить своїми почуттями, розлука не страшна. Там, на вокзалі, я навмисне вигадував всілякі смішні небилиці, щоб ти тільки усміхнулась, щоб сльози не бриніли в твоїх очах. Моя кохана, я б все віддав, щоб на твоєму обличчі завжди сяяла весела усмішка, щоб ніколи навіть тінь, навіть маленька зажура не торкнулась його.

Я люблю тебе, моя рідна. І ще не одна розлука нас чекає попереду: життя – штука каверзна. Але хоч де б ти була, хоч куди занесла б нас доля, ми будемо разом: думками, серцями.

Великий уклін твоїм батькам. Вони дуже хороші, адже я у них як рідний син. Особливо ніжне синівське вітання моїй майбутній тещі, моїй другій мамі.

Ти моє велике щастя, любов моя вічна. Ніжно обнімаю.

Володя. Січень 1983 року. Чорнобиль.

Здрастуй, мій коханий Морський Вовк!

У нас ідуть дощі. А я раптом стурбувався: а чи тебе на пляжі теж захопить дощ і ти застудишся? Дивись, Надійко, з морем жарти кепські. Не запливай далеко. Русалки з тебе все одно не вийде, у тебе ж, сонце моє, волосся золоте, коротке і кучеряве, а в Русалки все навпаки. Ось так.

А взагалі приїжджай вже швидше. Стільки набралось слів, стільки накопичилось справ, які треба переробити.

Навіки твій Володя. Без дати. Чорнобиль.

Здрастуй, моя рідна дружинонько!

Моя мила крихітко, сьогодні цілий день так світить сонце. І є йому чого світити: сьогодні прийшов від тебе лист, ювілейний – десятий, відтоді як я поїхав. Бачила б ти мене. Ходжу на десятому небі. Все мені під силу, все пройду і все здолаю. Я зрозумів: почуття роблять людину чистішою, вищою. сильнішою, мужнішою. Боюсь одного: щоб тебе не втратити. От завдання. Та цього й не буде: наша любов вища за всі мирські справи і суєту.

Малеча ти моя єдина і мій вірний товаришу, довелось посадити на місце начальника. А було так: він передав на товариський суд справу на трьох чоловік, з яких одного – нізащо. Людина працює вже десять років, за цей період жодного зауваження, лише подяки. Сталося так, що він переплутав зміну і не вийшов на роботу. Погано, звичайно, але ж це прикра випадковість. Він і сам пережив таке потрясіння. Почали його судити, бачу – справа кепська. От я візьми й виступи: «Інакше треба, це ж люди. Зняти з повістки денної». Мене підтримали всі. Після цього начальство закликало мене до кабінету і спитало: чому так виступив, пішов проти суду? Тут ми трохи посварились. Але все це для діла. Це життя. Роботи дуже багато. Але я знаходжу хвилинку, щоб написати тобі листа. Не хвилюйся, не сприймай близько до серця невдачі, борись з ними і перемагай. Такий девіз. Привіт усім.

Цілую.

Заклопотаний Правик. Березень 1984 року. Чорнобиль.

Моя дорога дружинонько! Вчора з батею копали город, саме те місце, де стояв наш весільний намет. Скільки я викопав металевих кришечок від пляшок! Звичайно, мінеральної води. Нарахував до п’ятдесяти шести, збився з рахунку і кинув цю безнадійну справу. А якими теплими споминами на мене повіяло! Правда, тут трапилося дві поламаних виделки, і я подумав: це хтось із заздрощів їx потрощив, дивлячись на наше щастя. Кладу тобі в конверт пролісок, два їх виросло у нас під вікном. Один залишаю собі, а цей хай нагадує тобі про мене. Приїжджай. Я поспішатиму додому, а ти стрічатимеш мене. Що може бути прекрасніше, коли тебе чекають вдома і стрічають на порозі!

Цілую. Володя. Квітень 1984 року. Чорнобиль.

Здрастуй!

Вітаю сердечне з дев’ятнадцятиріччям. Люба моя дружинонько, чи думала ти, чи гадала, що у вісімнадцять років вийдеш заміж? А в дев’ятнадцять будеш господинею нашого дому? Бажаю тобі довгих років світлого життя, хай незгоди ніколи не впадуть на твою голівку, а сльози і плач обминуть твій дім, забудуть тебе назавжди. Бажаю тобі багато Наталочок і Сергійків найближчим часом. А з свого боку беру на себе зобов’язання ніколи не кривдити тебе, моя крихітко, щоб тобі завжди було світло і ясно.

До речі, жінко, а ти написала листа в Ніжин, в педінститут? Адже тобі треба продовжувати далі вчитись. Дивись, заєць, нікуди не дінешся, доведеться вступати. Начувайся. Зате після закінчення я милостиво дозволю тобі день-два поспати.

Твій Волошка. Червень 1984 року. Чорнобиль.

Дорога моя, мила людинко! Ми знайшли свою долю: так і повинно було статися, і нашим дітям ми колись розкажемо, як у блакитній нашій юності зустрілись ми для щастя і життя. Адже всі наші дні – це боротьба за те, щоб більше було добра і справедливості, чесності, більше світла, сумлінних справ, порядку. Це для нас і дітей наших.

Твій Володя. Грудень 1984 року. Чорнобиль.

Моя незрівнянна кнопа, ти хоч їж регулярно, а то вийдеш якось на вулицю, налетить вітер і понесе тебе в тридев’яте царство, в тридесяте королівство – подалі від бідолахи Правика. А якщо уже не їси, то хоч камінці клади в кишеню чи залізяки. Так по кілограмів п’ять у кожну – щоб впевненіше стояти на землі і не падати. Вибирай. І потім – подумай про нашу майбутню Наташку, май совість. Ще один ривок, ще один екзамен, і ти – мама.

Ніжно обнімаю.

Володя. Листопад 1985 року. Прип’ять.

Здрастуйте, мої дорогі, хороші Надійко, Наталочко!

З великим привітом до вас ваш курортник і ледар. А все тому, що ухиляюсь від виховання нашої крихітки Наташки. Прошу вибачити за почерк. Це, до речі, Надія винна, бо писала за мене конспекти і зовсім розучила мене тримати ручку. Напишіть, як Надя з Манюнею доїхали додому, чи не захворіли, чи не прихопила їх та болячка, яка зараз ходить по нашому місту, щось на зразок грипу?

Живу я добре. Поселили нас в клініці для огляду, як ви знаєте. Тут всі, хто був тоді там. Так що мені весело, адже мій караул весь при мені. Ходимо, гуляємо, милуємося вечірньою Москвою. Одне погано, що милуватися доводиться через вікно. І це триватиме, мабуть місяців півтора-два. На жаль, такі тут закони: доки все не обстежать, не випишуть. Надійко, живи у батьків, в Городищі, я приїду прямо туди. Та ще хай моя дорога теща підшукає для мене роботу, щоб я міг перевестись.

Надійно, ти читаєш мого листа і плачеш. Не треба, витри слізки, все обійшлося добре, ми ще проживемо до ста літ, і донечка наша ненаглядна тебе переросте разів у три. Я за вами дуже скучив, закрию очі і бачу Надію з Наталією Володимирівною.

А ви мене і не впізнаєте, коли приїду. Почав відпускати бороду і вуса. Зараз зі мною мама, примчала відразу. Вона вам подзвонить і скаже, як я себе почуваю. А почуваюся я добре.

На цьому закінчую. Не хвилюйтесь. Чекайте з перемогою. Надійко, бережи дорогу нашу Наталку. Міцно обнімаю, цілую.

Твій навіки Володя. Травень 1986 року. Москва, клінічна лікарня № 6.

Радянська Україна, 1986 р., 27.09, № 221 (19726).