Жили, як лебеді: нарис

Галина Ковтун

Володимир Правик – начальник караулу чорнобильських пожежників першим ступив наперекір атомній біді, щоб вона не стала ще більшою трагедією. Він віддав життя за всіх нас. Залишилась його мати, дружина, донька, друзі. І вічна, безмірна пам’ять людей. Ми вдивляємось у його життя – яким він був? Про це – його листи, спогади рідних і близьких.

Ось фото з сімейного альбому. Районний фотограф у Чорнобилі не особливо й мудрував, як зняти на карточку цю юну симпатичну пару – Володю і Надю, коли вони після реєстрації шлюбу підкотили у кортежі машин сфотографуватися. І тому надав їм звичайної весільної «пози»: наречений – на увесь зріст, а він ще й жартома зачіску спустив на «проділ», щоб уже зовсім виглядати женихом. Веселий він був чоловік. Ви ж самі бачите, яка у нього радісна усмішка. А наречена, як годиться, – на стільці поряд. Гляньте: вона, ніби біла квітка у своєму білому весільному вбранні. А довкола неї – помітили на підлозі – маленькі ясні квіточки, мов зорі щастя – то Володя їх розсипав і непомітно їй шепнув: «Це щоб стільки дітей у нас було – згодна?» А вона й не встигла йому відповісти, бо включилися софіти, заклацала апаратура. І ось таке вийшло звичайне фото.

Не знав чорнобильський фотограф, що знімає його для історії. І вони не знали – Володя і Надя Правики. Просто з радості були ошелешені, бо то ж день їхнього весілля. І все в природі було сповнене величі і тиші. Все бриніло спрагою життя: зелені трави і ліси, буйні городи, рясні сади. І над тихим домом Правиків і тихим містом Чорнобилем тихо сіявся срібний дощ. Тут і справляли весілля. Вдома. Бо «брав» Володя Надю з Черкащини.

Їх мами – Наталія Іванівна і Ольга Онуфріївна – свахи, які відразу ж зійшлися характерами, милуючись на ту природу, а більше на дітей своїх, тихо кивали головами:

– Коли на весілля дощ, то добре. На щастя.

А потім, як приїхали діти і ступили у двір, і на них посипалося «жито-пшениця і всяка пашниця» і всі їх вітали, та ще так заливчасто, з переборами грав баян, – отоді враз на небі посвітліло, хмари розступились і звідти сипонуло такою чистою голубінню і так яскраво вдарило сонце. Тиха райдуга пружно вигнулась на небі і довго стояла над Прип’яттю.

Люди і райдугу зарахували до добрих прикмет. Бо все було за те, щоб ця красива молода пара прожила довгий вік у щасті, радості і добрі. А чому б і ні? Володя, випускник Черкаського пожежного училища, лейтенант, дістав хороше призначення – у Чорнобиль. Сам попросився. Звідси родом. Тут мама, яку він дуже любив. Тут «атомка». Він радів тому призначенню. Діло нове, скільки цікавого, які перспективи! Надя… Вона закінчувала Черкаське музичне училище і мала приїхати до чоловіка у Прип’ять, як тільки одержить диплом. І тоді їм дадуть квартиру. Все це буде через рік. Але що таке рік у порівнянні з вічністю їх любові! Він швидко мине. І потім – вони писатимуть одне одному листи. І вони писали. За чотири роки їх знайомства і шлюбу листів написано близько вісімсот.

Якось, коли Володя був на нічному чергуванні, в караулі, а за вікном так тривожно колихали вітами дерева, і вечір терся шорсткою щокою об вікно їх квартири, і Надя думала про Володю, – вона завжди про нього думала, – бо служба у нього така! – їй чомусь захотілося перечитати деякі з цих листів. Отоді-то вона і полічила їх. Склала всі рівненько купками і перев’язала стрічками. Хай живуть у їхньому домі. Тоді вона навіть не здивувалась, що їх так багато. Вона звикла, що Володя завжди і у всьому щедрий – у любові, у службі, у дружбі з товаришами, у ніжному ставленні до матері, у музиці, віршах. У житті. А якою великою була у нього потреба говорити, спілкуватись, ділитись думками і планами. Тонкий, делікатний, стриманий, він часом не міг довірити розмові те, що було для нього дуже дорогим і потаємним, і тільки паперові звіряв всі ніжні освідчення і признання.

Тепер Надя часто згадує, як вони познайомилися. Тепер все, кожен їх день і кожне слово, і жест, і погляд, – і все-все набуло особливого змісту і звучання. А тоді це були лиш миттєвості, епізоди, штрихи до їх спільної біографії. На все ліг той відблиск вогню чорнобильського, від якого терпне душа. І тепер вона йде по тих стежках і дорогах, де всього було так багато: сонця, радості і любові, розуміючи дорогоцінність кожної прожитої разом хвилини.

Хіба він знав, хіба знала вона, що ті листи стануть його заповітом – як їй жити, як їй бути далі. Що у години найбільшого горя раптом прийдуть і стануть перед очима рядки: «Рідна моя, кохана моя, навік єдина – дружина моя незрівнянна, моє маленьке зайченя». І ще багато слів. І оживе його голос. І заповнить собою весь світ. І менше стане горя в їх домі. І вона візьме на руки маленьку донечку їх Наталочку й шепотітиме їй ніжні слова. Ніби то батько їх доні каже. Батько, який переступив поріг вічності, коли маленькій виповнився місяць. Саме в ту ніч, через місяць після її народження – у Московській клініці № 6. Весною, коли вся природа кликала: жити!

А ще пригадається їй у вдовиному безсонні інша ніч – новорічна. Коли вони вперше зустрілися. На Новий, 1982 рік Надя мала приїхати з училища до батьків у Городище. І не поїхала. Випадково? А може ні? Може є на світі та невловима, незрима сила, яка торує, зводить дороги двох молодих людей? Бо чому замість автобусної [станції], Надя з подружкою пішли в пожежне училище на вечір?

Воно тоді все мінилося вогнями, повнилось музикою. Дівчата переступили його поріг і стали в куточку. А бал проносився повз них у вихорі серпантину, вибухів конфетті. І відблиски курсантських погонів перебігало веселими спалахами по обличчях дівчат. Було радісно і дзвінко. І тут раптом Надя поряд почула веселий голос, явно розрахований, щоб його почули:

– Як ти гадаєш, Сашко, он тій маленькій, з родимкою на щоці – скільки їй років?

Другий голос в тон йому іронічно відповів:

– Та років з дванадцять буде. А що, Володю, тебе зацікавив той «дитсадок»?

Надя вся насторожилася. Ще скажуть: чи не пора вам додому, малеча? І аж піднялася навшпиньки, але це мало що додало до її маленького зросту.

Та коли поплив хвилями повільний танець, той же голос промовив:

– Дозвольте вас запросити, Дюймовочко! І рука її сама потяглася до погона на плечі, але їй вдалось торкнутись його тільки кінчиками пальців.

Мелодії змінювали одна одну. А партнером її був все той же курсант, який представився: «Володя». І додому її провів: «Щоб ніхто маленьких не скривдив».

Він полонив «дитсадок» відразу. Отоді то й написав їй свого першого листа. Відразу, того ж вечора, після балу. Так почалося їх листування. У листі він освідчився їй і в коханні. Це було у січні. Запропонував руку і серце – це було в лютому. При зустрічі Надя просила Володю:

– А ти скажи те, про що написав.

Він відбувався жартом або поглядом. Або сміючись, обіцяв:

– Я напишу. Ще раз напишу.

І справді писав. Це було як гра. Дуже серйозна гра, за якою стояло велике почуття. Це було як музика. Його листи були як музика. Слова – ноти, за якими поставали образи їх нинішнього і майбутнього щастя. Вона, музикант, розуміла його. Розуміла: ціна його слів така висока. Він їх нікому не може звірити: ні сонцю, ні вітру – тільки їй. Своїй коханій.

Листоноша приносила відразу і по два і по чотири листи. Вкидала прямо в кватирку, і вони влітали, мов білі, чисті голуби і несли на своїх крилах слова, зрозумілі тільки двом.

Володя писав їй про свою роботу «на атомці», про навчальні тренування – «важко в навчанні, легко в бою», про свої стосунки з товаришами і з начальством, закликав швидше закінчувати курс наук і приїжджати назавжди у прекрасне нове місто Прип’ять.

Коли Надя одержала диплом музичного училища, вона приїхала. Їм дали однокімнатну квартирку на самій околиці міста – за вікном починався ліс. І це було чудово, Володя відразу видав два накази по їх сімейному «екіпажу»;

Перший: віднині пральна машина, пилосос і «авоська» навічно переходять у його власність – як знаряддя праці.

Другий: у довічне користування передасться йому ж комірчина, яка за проектом мала служити для хатніх склянок-банок, а тепер послужить більш високій меті: тут творитиметься світломузика і, по сумісництву, розмістилася фотолабораторія.

Накази ніхто відмінити не може, вони оскарженню не підлягають.

У тій комірчині, на спеціальному стенді він розмістив своє приладдя: пилочки, паяльники… «Діоди-тріоди», як жартувала Надя. Все в зразковому порядку. І тут він чаклував у вільні від роботи і занять години. «Найулюбленіша моя книга – «Довідник радіолюбителя», жартував не раз. Він дуже любив творити світломузику. Працював довго, напружено, часто за рахунок сну – і потім віддавав товаришам. Він сам ніс у собі світло – любові до життя, до друзів, рідних. Він ніжно любив свого меншого брата. І на день його народження – хлопцю минало шістнадцять – обіцяв зробити і йому оту «музику». Він поспішав: бо до травня залишалося зовсім мало часу – і майже закінчив роботу. Інші події, позначені чорною датою – 26 квітня – тінню лягли на те світло. І та музика більше ніколи не зазвучить.

Але хіба вони думали про якісь чорні дні? Ніколи. Взагалі, цей рік дарував їм стільки свят! У квітні народилась їх донька, у травні братове повноліття. Далі – півстолітній батьків ювілей і срібне весілля батька й матері. А крім трго, Володя мав вступати до академії. Він сумлінно готувався і разом з Надею вони засиджувались над підручниками, конспектували. Життя тільки починалося.

Надя працювала у дитячому садочку музичним керівником. Володя – начальником караулу. Він приносив у дім свої клопоти: ніяк не вдається «вибити» квартиру комусь із його хлопців; треба протягнути у «Комсомольському прожекторі» ім’ярек, бо «хоч він мені і друг, та істина дорожча». Або ще: перепало від начальства, повний рознос: не так провів тренувальні заняття. «Розумієш, він мене питає: «Де твоє місце, як командира?» Ну, відомо. Я йому відповідаю: «Там, де небезпечніше». «Неправильно, – каже він мені. – Що ти свою голову скрізь пхаєш? Посилай на вогневі точки підлеглого, ти ж командир». Я його, звичайно, пошлю. І все ж, туди, де «най-най» – піду сам. А раптом щось? Як я потім його дружині в очі дивитимусь? Розумієш?

Вона, дружина Володимира Правика, пожежника, все те, звичайно, розуміла. Тільки ніколи не запитувала: а про мене ти подумав, коли йшов у те найнебезпечніше місце? Якось їй не спадало на думку таке спитати. Це було природно. Це була суть його характеру – все найскладніше перебирати на себе. Такий уважний, м’який у поводженні з людьми, він ставав твердий як граніт, коли йшлося про щось дуже суттєве. Особливо по роботі. Він був противником усілякого примусу в стосунках з підлеглими; «Людина має розуміти, на що вона йде. Почуття обов’язку вище від сили наказу». Він міг всупереч власній вигоді і власним інтересам відстоювати права своїх хлопців. Це не завжди подобалося начальству. Те начальство навіть приходило до неї, Наді, скаржитись, що Правик підриває його авторитет. Якось у хвилини гніву воно навіть написало на нього характеристику, де були слова: «не вміє працювати з людьми», «заробляє дешевий авторитет» і навіть «боягуз». Правда, само ж ту характеристику і порвало.

Чи могла вона, як дружина, подіяти на Правика? Як сказати: мовчи, коли треба говорити? Обійди. Навіщо це тобі? Що ти з цього матимеш? Є багато жалюгідних слів і «корисних порад», після яких потім не зможеш людині в очі глянути. Як є багато поглядів на життя і життєву позицію. Один обійде, а другий піде назустріч неприємностям, небезпеці, смерті. І буде правий по закону високої людської честі і обов’язку.

Правий. Правик. Та у нього й прізвище під лад характеру. І це вже – як доля. І її теж. Вона любила, коли він приходив з роботи і ще з порога наказував:

– Півгодини на лаштування – і в ліс.

Вони виводили у двір свій особистий транспорт – велосипед. Надя сідала на раму, і Володя по-школярськи мчав її вулицею у бік лісу. Вони знаходили чорничні місця і поверталися до дому «як негри». Варили вареники. Приходили друзі. До них завжди хто-небудь приходив: сусіди – по інструмент, товариші – за якоюсь порадою: по техніці, фотосправі. Просто перекинутись кількома словами, попити чайку на кухні, поговорити про роботу, життя.

Ті розмови «про життя» були їх відрадою і великим привілеєм. Володя часто казав:

– Давай підемо побродимо-поговоримо.

Предметом розмови було все. Адже їм разок треба було вияснити стільки непростих істин. Вони ж були такі молоді і світ відкривали для себе заново. Утверджувались в одних позиціях, відкидали інші. Вони шукали змісту життя. Це було для них дуже важливо. Сперечались і погоджувались, раділи, коли знаходили підтвердження своїх думок і своїх поглядів, засмучувались і сердились, коли доводилось переконувать один одного в тому, що здавалось переконуючому таким очевидним.

Або просто блукали тихими вечорами, насолоджуючись життям і молодістю, такі впевнені, що так буде завжди. А ще читали одне одному вірші. Володя свою улюблену «Поему вогню», яку він вивчив напам’ять, а Надя – Асадова, Фета, Тютчева. Там були рядки і радісні і сумні. А ще вони любили разом співати, слухати музику, друкувати фотографії. Готували до свят Володі на роботу «капусники» – щоб весело і дотепно.

Були у них свої сюрпризи. Особливо вони вдавалися Володі. Приходить Надя з роботи, а в домі чисто прибрано, обід зготовлений, на столі – котики. Або таке: кожен займаеться своєю справою. І от Володя виходить з своєї «лабораторії», як він став поважно звати оту комірчину, сідає за стіл і починає писати. Надя запитує:

– Що ти там пишеш?

– Листа.

– Кому?

– Тобі.

– То скажи так.

– Так нецікаво.

І весь світиться своєю незвичайною усмішкою. Заклеює листа в конверт і кладе в кишеню. Як вийде з дому – вкине його у поштову скриньку. А через день-два лист приходить на її ім’я. І в ньому – ті слова, що ні сонцю не побачити, ні вітру не почути, бо належать вони одній людині – Коханій.

Коли тебе так люблять – дуже важко залишатись на висоті. Бо любов, як і слава – велике випробування для людини. Коли так багато – обов’язково чогось не вистачає. Чого? Тут жінки дуже великі «винахідники». Обов’язково щось придумають. Надя не була винятком. Одного вечора, коли у Володі випала якась термінова справа, вона сказала:

– Правик, пішли в кіно.

З «лабораторії» почулося:

– Пробач, але… Завтра.

– Ні, тільки сьогодні.

– Ну ніяк.

– Ах, тоді я пішла сама.

І пішла. Почався кіножурнал, а настрою дивитись ніякого. Почалося кіно – ще гірше. Тихенько пробралася між рядами і додому. Підходить, а Правик стоїть на балконі, ніби спеціально вийшов її зустрічати, ніби наперед знав, і така у нього рідна усмішка. і так він на неї дивиться трохи іронічно й по-доброму.

Це був не єдиний їх сімейний інцидент. Надя – натура емоційна, вибухова. «Музикальна» – казав Володя. Вона «вибухала» без будь-яких на те, як здавалося, причин. Особливо коли вони чекали своє маленьке. Та Володя залишався все такий же доброзичливо-спокійний. І всі оті «вибухи» розбивались об його розсудливість і спокій. Надя сама починала ті напади і сама потім мирилась. Якось вона зловила себе на думці, що таке складається враження, ніби свариться і мириться вона сама з собою. І їй стало не по собі. І зовсім не цікаво.

А ще був у них свій умовний пароль, слово-закляття. Коли Володя йшов у караул, вона обов’язково вимовляла ті слова:

– Не гори!

Пароль пожежників. Тих, хто має справу з вогнем, хто йде у вогонь і постійно ризикує. Часто – життям. Одного разу вранці Володя тихо зібрався на роботу: не будив її. У садочку мав бути «ранок», то щоб «музикантша» була у формі – хай поспить зайву годинку. Надя почула тільки, як тихо зачинилися двері. Пішов! І ніби катапульта тривоги викинула її з теплого сну. Пішов – не попрощався. І вона, накинувши на себе пальто, побігла слідом.

– Правик!

Оглянувся, побачив, по губах прочитав:

– Не гори!

Привітно махнув рукою.

А ще, бувало, вона ревнувала свого Правика. Це коли народилася їх Манюня. Володя так її назвав. Хоч ім’я їй вже наперед дали ще задовго до народження – по імені мами Правика – Наталія. «А другу доньку назвемо Ольга – на честь твоєї матері. Далі підуть хлопці», агітував Володя. А ревнощі? То раніше вся увага належала тільки їй одній. А тепер все – Манюні. У записках в лікарню – про неї. Всі турботи – про «посаг»: «Щоб забрати з лікарні, як принцесу». І навіть коли квіти купував – пишні червоні тюльпани, то теж два букети:

– Це тобі, а це – Манюні.

Він сам їй і ліжечко змайстрував. Яке то вийшло гарне ліжечко! З вирізаними квітами, голубами, пофарбоване веселими барвами. Як пісня!

Того квітневого вечора Володя як звичайно пішов на службу в караул. Надя викупала Наталку, нагодувала і поклала спати у те ліжечко. Сама заходилася прати пелюшки. У відкрите вікно долинали весняні пахощі лісу і поля, гомін міста. Був вечір перед вихідним днем. Надя думала про те, що вони з Правиком поїдуть у Чорнобиль, до мами Наталії, допоможуть копати город, садити картоплю.

Ішла весна. І все пробуджувалося до життя. Було радісно і спокійно. Раптом забіг Володя:

– Ти чого? – запитала, не відриваючись від прання.

– Магнітофон візьму. Треба з хлопцями щось веселеньке до Травня записати.

Взяв магнітофон. І до ліжечка:

– Ще Манюню поцілую.

І пішов. Поспішав. А вона, як завжди, сказала йому услід:

– Не гори, Правик!

Він на мить спинився, розуміюче усміхнувся і махнув їй на прощання рукою.

Хіба знала вона, хіба знав він, що через кілька годин трапиться на їх «атомці» те лихо і Володимир першим піде у вогонь. Лейтенант Володимир Правик першим візьме на себе всю страшну небезпеку атомного вогню і буде там, де найвідповідальніше. Стоятиме до кінця, як боєць, над страшним жерлом реактора. Щоб потім чесно людям в очі дивитись!

Він одержав сотні рентгенів. І прожив ще шістнадцять днів. Всі ці дні з ним була мати, Наталія Іванівна. Тільки їй лікарі дозволили. А Надя лишалася з дитинкою, з Манюнею. Володя написав їй листа, останнього. Зустрілись вони з Надею тільки ще один раз, у Москві, в клініці. Володя тримався дуже мужньо. І все просив її:

– Ти вже йди. Там же Манюня. Вона плаче. А я дуже скоро повернуся. Я тобі обіцяю. Я житиму!

Він буквально випроваджував її. Він знав, що й сам уже став пошкодженим «реактором», який випромінює оті страшні рентгени.

Поховали його у Москві з усіма воїнськими почестями, як героя. І Надя з Манюнею поклали на могилу два букети тюльпанів. І сюди їздить мати Наталія Іванівна провідати сина. А в Черкасах, в училищі встановлено на честь пожежників-чорнобильців пам’ятник, і часто можна бачити, як до того пам’ятника приходить ще така молода жінка, пов’язана чорною хустинкою, з малою донечкою на руках. Кладе квіти. І довго, довго стоїть. То вона з чоловіком своїм розмовляє. А з білої берези злітає прихоплений осінню лист і тихо лягає на граніт.

Про свого сина Володю і дружину його Надю розповіла Наталія Іванівна Правик, мати, коли сиділи ми в Чорнобильській районній лікарні, де вона працює медсестрою. Наталія Іванівна сказала: «То була красива пара». Вона сиділа, маленька, худенька, у жалобі і нагадувала тяжко пораненого птаха, в якого вцілила блискавиця.

А про їх кохання розповіли Володині друзі, отой Сашко, Олександр Волковський, з яким вони і були тоді, в новорічну ніч, при зустрічі з «дитсадком». І потім весь час дружили домами, навіть «посватали» жартома дітей своїх. У Сашка – син Максим, у Володі – донька Наталія.

Олександр був у Володі в клініці за три години до його смерті. Вдалося прорватися. Правик був вірний собі, тримався дуже мужньо, все повторював; «Я житиму!» Останні його слова були про доньку Наталку, дружину Надю. А поряд тихо плакала мама. Це Олександр сказав про Володю і Надю Правиків: «Жили, як лебеді».

А листи… Ось вони, їх щойно привезла Надя з Прип’яті, коли їй дозволили там побувати. Вони ніби ще зберігають тепло їхнього дому, а ще на них гарячий слід останніх подій. Надя перебирає конверти, читає то одну, то другу сторінку, і сльози все котяться, котяться по її щоках. Часом її обличчям перебігає легка усмішка – якийсь спомин. Воно на мить стає освітленим, дуже юним і таким прекрасним, і знову – сум. «У шістнадцять літ – наречена. У двадцять – удова». То хто ж так полічив їй роки? Темна хустина на голові: так її і не знімає.

А поряд у колисочці – Наталочка, Манюня, їй уже п’ять місяців – час іде! І вона – викапаний Правик. Живуть вони в Городищі на Черкащині, у батьків Наді. Незабаром переїдуть у Київ: тут їм дають квартиру.

І ще один штрих до цієї історії. Друзі Володимира Павловича Правика пишуть колективного листа дочці свого командира і товариша: Наталії Володимирівні. Про те, якою людиною був її батько. Хай буде і цей лист у їхньому домі. Хай говорить.

Володимир і Надія Правики

Радянська Україна, 1986 р., 27.09, № 221 (19726).