Відродження

В.Масарик, спец.кор. «Київської правди». Чорнобильський район

Спочатку були обов’язкові тепер для всіх «водні процедури». І от я, омитий душем і вдягнений в усе біле, ніби до операційної вступаю у виробничі приміщення станції.

Порівняння з операційною виникло не випадково. Коли я йшов уже знайомими коридорами, око мимохідь відмічало ті разючі зміни, що сталися тут з часу мого першого приїзду тоді, на початку травня. Зараз все довкола сяяло якоюсь передсвятковою чистотою, стіни приємно пахли свіжою фарбою, виблискували у м’якому світлі ламп. Здавалося, що сама станція, скинувши з себе пута тяжкої хвороби, радіє своєму одужанню, чепуриться, відчуваючи приплив нових сил.

З-за повороту коридора з’явилася група «лікарів»: персонал станції, який тільки-но звільнився зі зміни, повертався на відпочинок. Вдивляючись в обличчя людей, я не помічав на них й сліду втоми, хоч нелегка і напружена робота по відродженню станції тривала. Їхні очі світились молодечим блиском, на вустах вигравала посмішка. І подумалося, що так можуть посміхатися тільки люди, впевнені в своїх силах і задоволені тим, як минув їх трудовий день.

Начальник зміни першого енергоблока Г.М.Васьов.

Через кілька хвилин переступаю поріг кімнати з табличкою на дверях «ЦЩУ». Одразу розумію, що з’явився дещо завчасно: саме йшла передача зміни. Та нічого не вдієш, доведеться зачекати. А тим часом уважно оглядаюсь довкола.

Тут ніби все було, як раніше. Тільки зникла з кутка купа шахтарських ліхтарів і гумові чоботи. Та ще на щиті управління тепер світилися різнокольорові лампочки, індикатори, тремтіли стрілки приладів. А люди, що працювали за великим столом в центрі залу, все частіше звертали увагу на нього. Було зрозуміло, що він тут, як кажуть, не для меблів. І все це означало, що станція поволі оживає, випробовує то один, то другий свій орган, готуючись до вирішального ривка.

Перезмінка закінчилася, і я потрапив «до рук» одразу двох змінних начальників станції – Володимира Михайловича Ігнатенка, який саме здав свої повноваження, і Василя Івановича Фазли, який їх прийняв. Найперше, що мене цікавило, це чим зайнятий нині персонал станції. Обидва енергетики охоче відповідали на мої запитання, доповнюючи один одного.

– Зараз всі наші зусилля спрямовані на одне – пуск першого енергоблока. На сьогоднішній день виконано більше дев’яноста процентів необхідних робіт, пов’язаних з цим завданням. Перевірено дієздатність переважної більшості вузлів та агрегатів, допоміжних служб. Водночас велися роботи по вдосконаленню та переобладнанню деяких ділянок нашого складного енергетичного виробництва з метою забезпечення більшої надійності та безпеки роботи станції. Втім, що конкретно робиться для скорішого пуску енергоблока, вам краще розкажуть його «господарі».

Йде формування активної зони реактора.

«БЩУ-1» або блочний щит управління № 1 змінився невпізнанно. Коли я вперше потрапив сюди, просторий зал тонув у напівтемряві, освітлюваний всього однією лампою. Тепер мене зустріли яскраве світло і білизна свіжопофарбованих стін. Як і на центральному щиті, пульт управління теж тут ожив. Та найбільше кидався у вічі великий макет першого реактора, що світився різнокольоровими вогнями з лівого краю панелі. Пригадалося, що в травні інженери бідкалися з приводу того, що не можуть показати його в дії, – він не працював.

Начальник зміни першого енергоблока Геннадій Мефодійович Васьов не відразу міг розказати про роботу на блоці: безперервно дзвонив телефон. То з усіх куточків його великого господарства надходили звіти про завершені операції. Аж ось телефон нарешті замовк, і Васьов повернувся до мене:

– Вже виконано значний обсяг робіт, які перебувають на стадії завершення. Головне – ми зробили вже найважче: випробували гідравлічні системи контурів багаторазової системи примусової циркуляції. А простіше – системи теплообміну реактора. Перевірили всі види сигналізації, провели профілактичний ремонт окремих агрегатів. Багато зроблено в плані перевірки і вдосконалення систем, що мають гарантувати безпеку роботи реактора. Тут з допомогою вчених внесено ряд істотних змін, так що надійність його зросла, а відтак будемо гарантовані від несподіванок. Тепер найголовніше – сформувати активну зону реактора. Тут багато в чому нам допомогли вчені-фізики. Вони ретельно обстежили реактор і дали рекомендації щодо додаткового завантаження його паливом. Втім, краще побачити це в натурі.

Начальники змін Чорнобильської АЕС В.М.Ігнатенко (ліворуч) та В.І.Фазли біля центрального щита управління станції.

І знову довгий, сяючий чистотою коридор. Разом з оператором центрального залу Андріаном Миколайовичем Мирських підходимо до ліфта (раніше він, до речі, теж не працював) і піднімаемося на відмітку «20». У «передпокої» реакторного залу помічаю велику конструкцію з металу, що нагадує ванну. Тільки-но збирався спитати, що це таке, як відповідь випливла сама собою: поруч у великому пластиковому бідоні з лаконічним написом «Н2О» я побачив з десяток золотих рибок, оточених хмаркою мальків. Перехопивши мій погляд, Андріан Миколайович посміхнувся:

– А це наш живий індикатор. Золоті рибки дуже вразливі до змін у навколишньому середовищі. А тут, біля самого реактора, як бачите, живуть. І досі не скаржились. Та ходімте далі.

Реакторний зал, скільки б разів ти сюди не потрапляв, завжди вражає величчю, дивує різноманіттям техніки і всіляких механізмів. Просто під ногами лежить помережане на сотні рівних квадратиків коло реактора. В кутку завмерла завантажувально-розвантажувальна машина – величезна колона з захисною кабіною внизу. А далі, на протилежній стіні, як велетенські ковбаси, висять готові до заправки твели – довгі сталеві стрижні з «нанизаним» на них ядерним паливом. Висять вони «просто неба», адже, поки твел не побуває у нутрощах реактора, він не радіоактивний [1].

Переступаючи з квадратика на квадратик, разом з Мирських дістаюсь протилежного краю кола.

– Зараз я із своїми хлопцями зайнятий формуванням активної зони реактора, – ви, певно, вже чули такий вираз. Поясню, що це значить. Коли ми зупинили реактор, то, перестраховуючись, заглушили його так, що навіть при бажанні не могли б вивести знову в робочий режим. Внаслідок цього деякі твели втратили свою активність. Фізики-ядерники, дослідивши реактор, визначили непридатні для дальшої експлуатації твели. Перед нами тепер стоїть завдання замінити їх на свіжі. Як це робиться, ви зараз побачите.

Так виглядає пульт управління першим енергоблоком.

Андріан Миколайович дав знак, і хлопці розійшлися по місцях. У височіні, під стелею залу загуркотів візок мостового крана, прямуючи до протилежної стіни. Там один з робітників вправно підчепив твел, і він завис, ніби знехотя погойдуючись. Кран здригнувся, рушив, величезна «ковбаса» твела поволі попливла в повітрі. Аж ось кран зупинився, і стрижень вже над отвором у кришці реактора. А далі, спрямовуваний старшим оператором, багатометровий стрижень почав швидко ховатися в нутрощах реактора. Надійно загвинтивши верхівку твела і накривши це місце сіруватим кубом з просвинцьованого бетону, – саме такі куби «розмальовують» коло реактора на квадратики, – Андріан Миколайович мовив:

– От і все. Цей твел вже заряджений.

На всю операцію пішло не більше десяти хвилин.

– Чого це всі гості завжди застряють у реакторному залі, – пролунав раптом голос позаду мене. – Я так і образитись можу.

Переді мною стояв, посміхаючись, старший інженер управління блоком Михайло Григорович Слободчук.

– А турбіни вас, що, не цікавлять?

Довелося виправдовуватись. Я попрощався з Андріаном Миколайовичем та його хлопцями і рушив за Слободчуком. Кілька переходів – і ми в машинному залі першого енергоблока.

З чим можна порівняти машинний зал Чорнобильської АЕС? Швидше за все з Київським вокзалом у Москві. Розміри ті ж, хіба що вокзал трохи менший. Весь простір – скільки сягало око – залитий яскравим світлом, в повітрі пахне фарбою. Ми вийшли якраз по центру залу, і мій супутник, вказуючи рукою наліво, туди, де виднівся оранжевий кожух турбіни розміром з невеличкий тепловоз, почав розповідати:

– Всі роботи по підготовці устаткування на цій дільниці завершені. Ми готові хоч зараз дати струм. Втім, якихось особливих турбот по нашому господарству у нас і не було. Просто, скориставшись вимушеною зупинкою, капітально відремонтували устаткування, добре відрегулювали його, що після пуску дасть можливість трохи надолужити втрачене.

Вже прямуючи до виходу, на одній із стін я помітив новенький стенд. На ньому – портрети кращих енергетиків, які працюють на ліквідації наслідків аварії, готують до пуску перший і другий енергоблоки. А поруч невеличке, але промовисте гасло: «Дати 5800 мільйонів кіловат-годин електроенергії до 28.12.86 року. Додатково до цього ще 100 мільйонів». Ну що ж, завдання велике, та певен: колектив енергетиків з ним справиться.

Від станції я від’їжджав уже глибокої ночі. В самому кінці її будівлі, біля четвертого енергоблока яскраво палали прожектори, лунав приглушений гуркіт. Там, не зупиняючись ні на хвилину, вели спорудження «саркофага», який вже сягав даху виробничого корпусу. Надивившись вдосталь на цю захоплюючу картину, я мимоволі озирнувся назад, звідки тільки-но вийшов. І мені уявилося, як цієї нічної пори в усіх закутках станції кипить робота, точиться напружена боротьба за життя Чорнобильської АЕС. І подумалося, що навіть так необхідна державі електроенергія, яку незабаром знову дасть станція, – це ще не головне. Набагато важливіше в майбутньому пуску – повірити в свої сили, підкорити сліпу стихію, довести всевладність людського розуму.

Київська правда, 1986 р., 27.09, № 226 (18708).

[1] Точніше – слаборадіоактивний.