Чорно6ильський плацдарм

Олександр Швець. Прип’ять – Чорнобиль – Київ

Подробиці для «Вечірки»

Про Чорнобиль пишуть багато і часто. І про його людей теж. І про тих, хто у мить небезпеки, забуваючи про себе, мужньо зробив той найскладніший у житті крок – у безсмертя. І про тих, хто у важку хвилину виявив легкодухість, злякався, просто кажучи, зрадив спільну справу і свій обов’язок перед нею. Безумовно, великий інтерес викликають записи тих, хто брав безпосередню участь у ліквідації аварії на атомній та її наслідків. Ось чому, прочитавши недавно в Чорнобилі щоденник лейтенанта Миколи Гриценка, я вразився настільки точному визначенню ним подій, що відбуваються тут: «чорнобильський плацдарм». У цьому словосполученні все – і холод ризику, і точний розрахунок стрімкої атаки, і відвага юності, і досвід професіоналізму, і гіркота втрат… Чорнобильський плацдарм.

Старший лейтенант внутрішньої служби А.Гордійчук.

Ні в Чорнобилі, ні в Прип’яті я їх вже не застав. Та це й не дивно. Коли через кілька днів після їхнього подвигу в газетах з’явилися скупі рядки повідомлень про те, що над вентиляційною трубою третього і четвертого енергоблоків знову замайорів червоний прапор, вони були вже далеко за межами 30-кілометрової зони. Збирати розповідь про них довелося по крихтах, в основному, розмовляючи з тими, хто готував їх до роботи, хто був поруч з ними в той пам’ятний для багатьох день штурму висоти, хто їх, вже по завершенні виконання важливого завдання урядової комісії, проводжав на величезний вертоліт, що стояв у нестерпному чеканні.

У цю височенну 150-метрову смугасту трубу, яка здіймається над пошкодженим блоком, мабуть, не раз із хвилюванням вдивлялися багато з тих, хто бачив її на десятках знімків у пресі, під час телерепортажів. Саме їй і належало недавно привернути до себе загальну увагу спеціалістів, які працюють на ліквідації наслідків аварії. В основному вже було завершено роботи по очищенню території третього і четвертого блоків від радіоактивного «сміття» та пилу, йшла дезактивація приміщень третього блоку, другий готувався до пуску, а перший вже давав електроенергію. І тільки майданчики вентиляційної труби, на яких після аварії осіло чимало «забрудненого» пилу й уламків, продовжували залишатися предметом цілком пояснимого занепокоєння спеціалістів – механізмами здійснити їх очищення, на жаль, не було жодної можливості.

У вахтового методу роботи свої особливості. Коли ми в перший же день перебування в Чорнобилі заїхали в зведений загін пожежників, який розмістився в тій самій пожежній частині, звідки в пам’ятну ніч аварії помчав назустріч подвигові піднятий по тривозі караул лейтенанта Правика, тут вже господарями були одесити. Всього кілька днів тому вони змінили ворошиловградський загін. Саме серед ворошиловградців й були ті двадцять добровольців, які першими взялися виконати завдання урядової комісії. Але їхня місячна вахта вже закінчувалась, і від участі цих добровольців в операції по очищенню труби довелося відмовитись – ризикувати здоров’ям людей не збирався ніхто.

– Коли мені було доручено зв’язатися з командуванням Львівського і Харківського пожежно-технічних училищ, – розповідає В.М.Шпак, старший представник Головного управління пожежної охорони МВС СРСР, – я був вражений тим, що мені повідомили незабаром після дзвінка. І у Львові, і в Харкові на пропозицію командирів добровольцям зробити крок уперед, цей крок зробив увесь особовий склад!

Тепер треба було відібрати найкращих. Адже необхідні були виняткове фізичне загартування, професійні навички і… І цілковита відсутність страху перед висотою. Що не кажіть, за лічені хвилини піднятися, скажімо, на п’ятий майданчик (висота 137 метрів!), чіпляючись освинцьованими рукавицями за слизькі металеві скоби труби, а потім протягом 15-20 хвилин розчистити майданчик, не просто складно, не просто небезпечно.

…Першим на висоту йшов розвідник – харківський курсант Віктор Сорокін. За 25 хвилин (а коли не встигаєш, зачувши тривожний сигнал сирени, – стрімголов униз!) він мусив, пройшовши всі майданчики, передати в штаб операції дані про дозиметричну обстановку на маршруті. Для цього йому, одягненому, як і всі, в спорядження загальною вагою близько двадцяти кілограмів, було видано на додачу ще й дозиметр, і переносну рацію.

На жаль, на ввімкнутому в штабі моніторі картинку з рухомою фігуркою схожого на марсіанина розвідника недовго супроводжував його рівний, ледь хрипкий голос. На другому майданчику звук раптово зник – відмовила рація. Але постать все продовжувала й продовжувала підійматися вгору по прямовисній стіні гігантської труби…

Коли рівно через двадцять дві хвилини Сорокін спустився вниз, а потім, поставши перед членами штабу, ледь прикривши втомлено, очі, спокійно і рівно видавав усю інформацію про радіаційну обстановку, що – якимось дивом! – вмістилася в його пам’яті, про якісь важливі на цей момент характерні деталі проходження кожного відрізку небезпечного маршруту, навіть фахівці, які бували в бувальцях, розводили руками. Практично всі ці дані, внесені в розроблений план і повідомлені товаришам Сорокіна, яким належало слідом за ним вирушати на висоту, підтвердилися в ході операції.

Один за одним, тепер вже парами, підіймались, чіпляючись за скоби, львівські й харківські курсанти-пожежники Віктор Авраменко, Іван Блашко, Юрій Сауляк, Віктор Зубарєв, Віктор Горбенко… Разом з ними і з ними нарівні працювали на висоті викладач Львівського училища майор внутрішньої служби М.В.Судницин та командир учбового взводу із Харкова лейтенант внутрішньої служби В.Т.Косогов.

Люди різних національностей, різних доль, характерів і схильностей, всі вони в цій надійній зв’язці були об’єднані одним почуттям обов’язку, професійного і громадянського, одним прагненням вистояти в цьому жорстокому двобої з невидимою небезпекою.

І вони вистояли. Тому що не уявляли собі позиції іншої, аніж та, яку зайняли, зробивши крок уперед: «Хто ж, коли не я?»

Певно, це було несправедливо у ставленні до людей вогненної професії, як завчено називали пожежників журналісти, те, що донедавна вкрай рідко публікувалися репортажі про їхню роботу. А потім, після того, що в квітні сталося на Чорнобильській АЕС, усі раптом, немов ближче – крізь призму здійсненого пожежниками подвигу – роздивившись цих скромних і сміливих людей, кинулись надолужувати прогаяне, розповідаючи про нові героїчні вчинки пожежників.

Так було в день штурму висотних майданчиків вентиляційної труби. Так було в один з перших днів перебування одеських пожежників у Чорнобилі, коли в нічний час по бойовій тривозі було піднято караул старшого лейтенанта внутрішньої служби А.Гордійчука: пожежа на одному з об’єктів! І молодий командир, прибувши на місце події й чітко оцінивши обстановку, аби не ризикувати людьми, взяв з собою лише одну надійну ланку – комуніста сержанта Л.Клапія, рядового В.Культяєва, молодшого сержанта О.Шустрова… Пожежу було швидко погашено [1].

– Про що ми думали тієї миті? – Усміхнувшись, перепитав Гордійчук. – Та лише про одне: зробити все, щоб якомога швидше приборкати вогонь, не дати йому поширитись… Я вірив у хлопців. І радий, що вони не підвели. Хоча, живучи зараз у тих стінах, де жили і працювали герої-пожежники, щодня бачачи перед вікнами пожежну машину лейтенанта Правика та його товаришів, які віддали життя в боротьбі зі стихією, хіба могли ми вчинити інакше?

Наступного дня до замполіта зведеного загону О.П.Кірова підійшов Олександр Шустров: хочу вступити в партію. Кіров потім поділився з нами своєю гордістю за підлеглого – що не кажіть, це чудово, коли комуністами стають люди, котрі перемогли стихію.

Перед виїздом на чергування замполіт зведеного загону О.П.Кіров розмовляє з пожежниками біля машини лейтенанта Правика.

Чорнобильський плацдарм назвав і продовжує називати нові імена героїв. Він стає тим порогом, за яким для багатьох починається віра – в себе, в своїх товаришів, у святість дружби й обов’язку, для деяких – легкодухість. А втім, на чорнобильському плацдармі боягузів зустрічати не доводилось. Можливо, тому, що коли на будь-які інші плацдарми посилають усіх підряд, то на цей, як правило, лише добровольців.

Фото Олександра Харламова

Вечірній Київ, 1986 р., 27.10, № 247 (12862).

[1] Але що горіло? Невже зайнявся партійний архів ЧАЕС, де переховувались найважливіші справи про складання ленінського заліку ? Це для висвітлення героїзму абсолютно неважливо.