Резерви людського фактора

Е.Дубовик, кор.«Радянської України». Ленінський район Кримської області.

1. Спадщина / Листи з Кримської АЕС

Віра Іванівна Спасенко – заступник секретаря парткому будівництва Кримської АЕС з ідеологічних питань. Так, тієї самої будови, яка сумно відома як найвідстаюча серед атомобудів республіки. З 1976 року події тут розгорталися, як в уповільненому кіно: все, що піддається зволіканню, зволікалося на диво послідовно [1]. Досить сказати, що найбільша організація – управління будівництва (УБ) АЕС з 1980 року жодного разу не справлялася з планами. Важко назвати об’єкт, куди б вчасно надходила бездоганна проектно-кошторисна документація чи без затримок відкривалося фінансування. Забезпечення технікою, конструкціями, матеріалами теж велося незадовільно. Надто повільно споруджувалися житло та об’єкти соцкультпобуту. Звідси – кадровий голод…

Про все це Віра Іванівна говорить в минулому часі, хоч більшість проблем ще й нині не втратила актуальності. Щоправда, в містечку енергобудівців Щолкіному настрої тепер інші: всі живуть надіями на краще. «Тепер» – це відтоді, як Кримське управління будівництва виробничого об’єднання «Союзатоменергобуд» виведено з підпорядкування «Дніпробуду» й набуло самостійності. Парадоксально, але факт – багато років величезна будова на Керченському півострові керувалася із… Запоріжжя. Надуману «дистанційність» тут згадують, щиро кажучи, недобрим словом. Хоч насторожує, що заодно «списують» на неї численні недоліки вже й, так би мовити, місцевого походження. В тому числі – в роботі парткому.

Прийшовши на будову менше року тому, Віра Іванівна прийняла, як вважалося, непогану спадщину. У системі політосвіти налічувалося 104 школи і гуртки. Було майже 200 агітаторів, політінформаторів та лекторів. Проводилися різноманітні заходи виховного спрямування.

Однак В.Спасенко невдовзі переконалася, що благополуччя те оманливе. Бо гуртки і школи в системі політичної та економічної освіти працювали далеко не всі. Деякі пропагандисти ставилися до своїх обов’язків абияк. Частина агітаторів і політінформаторів «діяла» лише в списках. Лекції читалися епізодично, без певного плану й тематичної націленості.

Найтривожнішим було, що ця ситуація стала звичною. Уже діяла інерція байдужості, небажання перебудовуватися. Поширювалася зневіра, що це взагалі можна зробити…

Спасенко не розповіла, чи охоплював її розпач чи, навпаки, виникало бажання грюкнути об стіл кулаком: мовляв, до чого ж ми допрацювалися, товариші! Одне відомо: на конфліктне загострення не пішла. Бо з часом сама підпала під майже гіпнотичний вплив діяльності, що вирує у керівних штабах будови, в тому числі й у партійному комітеті. Діяльність ця схематично виглядає так: щодня кричущо термінові справи виникають з першої робочої хвилини, далі вони насуваються одна на одну, збиваються в купу і вже геть закривають виднокруг. Коли ж зникає відчуття перспективи, то важко відрізняти справді важливе від випадкового, невідкладне від другорядного.

Секретар парткому В.Курінний, В.Спасенко, решта членів парткому добре розуміють, що успіх (чи неуспіх) будь-якої справи залежить від людей. Принаймні, вони переконано твердять про вирішальну роль людського фактора, необхідність рішучого повороту діяльності партійних організацій, всіх комуністів у цьому напрямку. Але «люди», «маса» – поняття абстрактні. Відчутних же результатів можна досягти лише за одної умови: перебудовувати роботу так, щоб з ідеями прискорення, ломки стереотипів мислення і дій доходити до кожної людини. І в такий спосіб допомагати робітникові, спеціалістові, керівникові будь-якого рангу долати інерцію.

З досвіду, наявного на будові, видно: безвідповідальність, бракоробство швидко здають позиції у колективах, де гармонійним поєднанням організаційних, економічних та виховних заходів вже вдалося стимулювати ініціативність кожного трудівника. Як, скажімо, у субпідрядному підрозділі – дільниці Канівського управління тресту «Спецгідроенергомонтаж», у бригадах делегата 27 з’їзду Компартії України А.Семенідо, М.Болюшко, Т.Набоки з Кримського управління тресту «Донбасатоменергомонтаж», М.Автонкіна з УБ АЕС та інших.

Віра Іванівна охоче підтримала тему, почала називати інші підрозділи, де завдяки впровадженню, приміром, бригадного підряду добиваються причетності кожного до успішного вирішення завдань; де згуртовують колективи націленістю на спільну мету (змагання за принципом «Робітничої естафети»); де партійні осередки підтримують корисні ініціативи й поширюють їх. Вийшов чималий перелік. Отож, є перебудова на ділі, а не на словах. Є приклади планомірної роботи, а не «бурхливої»… метушні. Є досвід, і не запозичений, а власний. Чому ж він не став надбанням усіх 18 підрозділів, живою практикою організаційно-політичної діяльності всіх первинних та цехових осередків і партгруп?

Багато що пояснюють ось ці факти. Тим більш прикрі, що вони тут вже увійшли до розряду звичайностей.

Попід стіною управління – люди з чемоданами. «За оргнабором прибули, – кинув водій автобуса. – Отак з ранку й сидять»… На стереотипне запрошення до розмови – «Як настрій?» один з прибулих криво посміхнувся: «Чемоданний». З’ясувалося, що на залізничну станцію райцентра Леніне товариші приїхали ще вдосвіта. Групу ніхто не зустрів. Попутками добиралися на будову. А тут – то одного немає, то іншого. Нарешті з’явилися кадровики, але приймають людей повільно. Тож і сидять годинами… Настрій поганий, бо вже наслухалися місцевих: з житлом сутужно, в їдальнях не нахарчуєшся, магазинів обмаль. Подейкують, що й заробітки невисокі…

Безладно розкидані конструкції та уламки блоків, нагромадження ящиків і контейнерів, захаращені проїзди, розбиті шляхи не тільки не радують око. Вони ще й неминуче наводять на роздуми: порядок на цій будові – поняття вельми умовне. І відповідно настроюють людину.

Господарі втішають себе і співрозмовників тезою: перше враження оманливе. Що ж, умовно змиримося і з тим, що поповнення не зустріли на вокзалі, з казенно-бюрократичною процедурою оформлення новоприбулих, з відсутністю знаючого й доброзичливого гіда-співрозмовника. Але як далі «вживається» в обстановку новачок?

Житло. З ним таки сутужно. Черга на квартири велика, новосіль чекати доводиться довго. Тож одинаки розміщуються в гуртожитках, сімейні наймають «кутки». Плата за таке житло при мінімальному комфорті чимала. Та найгірше, що важко добиратися до роботи і додому. Адміністрація будови орендує достатню кількість автобусів для перевезення трудівників, але транспортна проблема практично не знімається з порядку денного вже багато літ.

Гуртожитки. В них мешкає кожен четвертий атомобудівець. Споруджені вони недавно, однак «рідним домом» їх не назовеш. У гуртожитку № 3 (за місцевими мірками цілком благополучному) мешканці невесело жартували: «На надмір естетики не скаржимося». Не рясно тут і елементарних вигід: в кухнях немає меблів, не діють душові, відсутні побутові кімнати; мало холодильників, телевізорів, навіть прасок. Водночас комендант гуртожитку Т.Кислицина твердо переконана, що в її господарстві – «повний ажур» і дивується: «Чого тим пожильцям ще треба?» Не дивно, що не вийшло у нас розмови з Таїсією Федорівною про форми і методи виховної роботи, про створення затишку, домашньої атмосфери.

У багатьох кімнатах гуртожитків можна бачити кухонне начиння: мешканці віддають перевагу стравам власного приготування. Бо в їдальнях незатишно, страви одноманітні, несмачні, малокалорійні. Про це люди багато й гнівно говорять, пишуть скарги. Місцева преса (від багатотиражки «Огни Крыма» до обласної «Кримської правди») невтомно критикує «годувальників» будівників АЕС. Але істотних змін немає.

Нещодавно офіційно визнано, що тільки у житловій зоні майбутньої станції близько сотні незавершених великих і малих об’єктів соціально-культурного, побутового і торговельного призначення. Серед них Будинок побуту, Палац культури, медичні те інші заклади. А йдеться ж про містечко з населенням понад 15 тисяч чоловік!

Так чи можна, хоча б умовно, припустити, що новачки безболісно «вживаються» в таку обстановку? Ясно – ні. Звідси плинність кадрів. Характерно: в першому півріччі за рахунок оргнабору колектив поповнився 350 робітниками. За цей же період 325 чоловік звільнилися. Тільки чверть їх – з ініціативи адміністрації (за прогули та інші порушення). Решта – за власним бажанням. Точніше, через небажання працювати там, де про трудящу людину не дбають. Схожа ситуація в багатьох інших підрозділах. Тож нині на об’єктах АЕС не забезпечено трудовими ресурсами 1.5 тисячі робочих місць.

Разом з тим є на будові організація, де плинність незрівняно менша. Куди навіть «перебігають» з інших підрозділів. Це БУ-4 об’єднання «Союзенергожитлобуд». Керівник його, О.Мікулін, у розмові зі мною був аж надто обачливим, бо за приймання «перебіжчиків» тут не хвалять. Категорично відмів припущення, що у них «більше платять». Хоч заробітки тут справді пристойні, бо виробничий процес краще організований, менше вимушених простоїв. В управлінні дбають про підвищення кваліфікації робітників: вимогливо навчають, своєчасно підвищують розряди.

– Крім того, – наголосив Олексій Георгійович, – молодь приваблює те, що ми піклуємося про неї не тільки на виробництві. Так, управління має два ансамблі, футбольну команду, легкоатлетичну секцію, власний спорткомплекс, хай маленький, але клуб. Цікаво проводяться різні заходи, від виховних до розважальних. Сімейним до вподоби, що ми маємо власні місця в піонертаборі. А всім без винятку – наші порядок і дисципліна…

Співрозмовник не підкреслював, що має на увазі порядок і дисципліну, насамперед, на виробництві, Бо це й так зрозуміло. Адже трудівники БУ-4 живуть не на острові: у неробочий час вони стикаються з тими ж труднощами у культурно-побутовій сфері, що й решта будівників АЕС. Однак настрій у них не «чемоданний». Напрошується висновок: люди ладні змиритися з нестачею життєвих благ, маючи тверду переконаність, що сьогоднішні труднощі – явище тимчасове [2]. Ту переконаність, яка живиться повномірною участю у високоорганізованій, результативній праці, націленій, зрештою, і на подолання труднощів, зриме скорочення отієї самої нестачі.

Підтверджує цей висновок таке. У пошуках можливості працювати на повну силу, скорочувати розрив між сьогоденням і перспективою, «перебігають» не тільки з підрозділу в підрозділ будови. Більш як півтисячі висококваліфікованих робітників, попрацювавши на об’єктах АЕС по кілька років, одержавши тут квартири, нині трудяться як вахтовики на будовах… Сибіру, а то й Заполяр’я. Де, природно, брак життєвого комфорту незрівняно відчутніший, ніж у Криму. Один з таких вахтовиків (прибув побачитися з сім’єю) відверто пояснив: «Справа не в «довгих карбованцях». Там працюєш і свою роботу бачиш, відчуваєш себе найпотрібнішою людиною у світі. Не те, що тут, у нас!..»

Радянська Україна, 1986 р., 3.12, № 278 (19783).

[1] Ніхто не хотів, щоб у Криму була АЕС – ще задовго до Чорнобиля. Вкінці енергія бездіяльності вкупі зі здоровим ґлуздом таки перемогли.

[2] Це ж тимчасово… Ну, 70 років, ну, щонайбільше 100… Що це у зрівнянні з нишим всесвітньо-історичним розмахом?