Дорога до міста
М.Барсук. спец.кор.«Київської правди»
У Славутичі поки що немає поштамту, щоб почати, як прийнято за традицією, відлік кілометрів до столиць братніх республік, міст і сіл, звідки приїхали сюди їх посланці. Але вже пролягла звідси, з центру міста, з його серця перша дорога. Трохи більше 20 кілометрів бетонної стрічки до вахтових селищ, промбаз. Цими днями завершилося спорудження цієї найнеобхіднішої для всього будівництва комунікації.
Я був у Славутичі, коли шляховики чотирьох областей України – Сумської, Чернігівської, Черкаської і Полтавської вкладали останні метри 10-кілометрового відрізку дороги.
…- Вам сюди, – вказав водій попутки на просіку, де вдалині маячив автокран. Біля вогнища обабіч дорожнього полотна (квітень не радував теплом) знайомлюсь з майстром Сумської дільниці ПМК-19 тресту «Сумиагробуд» В.М.Бойком.
– До побутовки не запрошую, – вибачається Володимир Миколайович. – Самі бачите, «гаряче» тут у нас, а біля багаття, будь ласка, погрійтеся.
З листопада працюють у Славутичу шляховики. Саме ця вахта починала дорогу, їй же доручили класти й останні метри. За робочий день на 50 метрів подовжується полотно. Ця бетонка була першою в практиці монтажників з бригади М.Г.Мілкіна. Технологію робіт опановували, як-то кажуть, з коліс.
– Надійна буде?
– Як? – переадресовує моє запитання майстер машиністу котка А.П.Чередніченку і монтажнику А.В.Дроню.
– Ви ж, мабуть, їхали з «Якоря» по бетонці, – відповідають робітники. – Там перші 800 метрів наші. І ця буде не гіршою.
Прощаємося, йду до сусідів сумчан. Кілька сот кроків уперед, а поруч полотна, важко долаючи бездоріжжя, рухається КамАЗ з плитами. Водій показує знаками – давай підкину. Відповідаю – тут недалеко. Виявилося, поспішали ми за однією адресою, бо дісталися чернігівських шляховиків майже одночасно.
– Які складності при прокладанні дороги? – запитую у виконроба міжгосподарської пересувної шляхової колони тресту «Чернігівагробуд» В.С.Федосова.
– Відсутність доріг. Строки піджимають, а за цієї розквасі, часом, трапляються затримки з постачанням залізобетонних плит, – відповідає Василь Степанович. – А так особливих ускладнень на цьому відрізку дороги немає.
Ритм роботи колективу налагоджений. Чернігівці теж починали трасу від вахтового табора «Якір», їхня дільниця проходила по болоту. Треба було вибирати грунт до п’яти метрів глибиною. Морози за 30. Верхній шар землі доводилось різати фрезою на кубики і тільки потім вибирати. То ж і вважають шляховики, що тут, на останніх метрах дороги, мало не курорт. А «курорт» такий, що навіть на перекур часу немає. Надходять машини з плитами під розвантаження, одночасно готується піщана подушка полотна, а трохи далі котком розрівнюється насип із щебеню. Не встигне хтось, зіб’ється з ритму, застопориться вся робота.
…У заступника начальника Уманської шляхової мехколони з «Черкасиагрошляхбуду» М.І.Канцеби настрій хороший.
– Хлопці у нас надійні. – каже Микола Іванович. – Приміром, машиніст котка, член КПРС С.М.Третяков. Шляховик, як-то кажуть, за покликанням. Володіє кількома суміжними професіями. Треба – то сяде і на бульдозер, і на грейдер. Втім, як і кожен з його комсомольсько-молодіжної бригади. Взяти, хоча б, Сергія Вовка чи Вячеслава Кондрашкіна. Тут, у Славутичу, вони проходять добрий гарт, стають справжніми чоловіками. А що найбільш відрадно – колектив у цих непростих, прямо скажемо, умовах формується здоровий.
…Дорога до міста. Трохи більше 20 кілометрів бетонки від вахтових таборів, промбаз до центру головного будівельного майданчика. Вона прийняла потоки бетоновозів, самоскидів, панелевозів. З полегшенням зітхнули водії. З полегшенням зітхнуло місто, бо дорога для нього – це темп, це строки, це радість перших новосіль.
Київська правда, 1987 р., 29.04, № 101 (18886).