Передмова

Жахалова Н. В.

Метрична книга церкви Святого Іоанна Богослова 1770-1782 років, записи якої стосуються прихожан слобід Буянської і Попельнастої, зберігається в Державному архіві Дніпропетровської області (ф. 193, оп.1, спр. 522). На сьогодні це одна з небагатьох метрик правобережних приходів Новоросійського краю із записами 70-х років ХVІІІ ст., які збереглися і, по праву, відносяться до числа унікальних джерел Національного архівного фонду. Для книги, зміст якої фактично у його цілісному вигляді представлено на сторінках цього видання, її унікальність визначається також і рядом інших обставин.

Насамперед, маємо досить рідкісний випадок продовження метричних записів в одній і тій же книзі при перенесенні церкви з одного місця на інше (за прийнятими канонами, що на той час вже набули статусу обов’язкових, разом з антимінсом до освяченої на новому місці церкви мали видаватися також і нові книги для ведення метричних записів). Крім метричної книги власне двох приходів однієї й тієї ж церкви, не менш винятковим для історії приходських церков є фактично її потрійне перезакладення [1]. До числа унікальних можна віднести і сам факт збереження метричної книги, враховуючи, що фонди Дніпропетровських архівів у роки війни та німецької окупації зазнали чи не найбільш нищівних втрат.

На першій сторінці книги збереглися відбитки штампів з написами: "ДИМ. Арх. № 241" і "Архив Днепропетровского исторического музея. Разное, № 144". Тобто, ця метрична книга певний час зберігалася в фондах колишнього Дніпропетровського обласного музею ім. О.М.Поля (в даний час історичний музей ім. Д.Яворницького), а вже після війни потрапила до обласного архіву.

Метрична книга являє собою зшиток листів, у якому священики здійснювали записи про народження, вінчання (шлюби) та поховання (смерть) прихожан. Часові рамки: січень 1770 – грудень 1782 років. Початкові записи відносяться до приходу церкви Святого Іоанна Богослова слободи Буянської Хрестової Кам’янської наміснії Переяславсько-Бориспільської єпархії. Про час видачі метричної книги свідчать також літери скріплюючого підпису колишнього Хрестового Кам’янського намісника Артемія Зосимовича, які повторюються через кожні 9-10 аркушів книги. Записи робилися поперемінно приходськими священиками Симеоном Ревуцьким та Діонісієм Дем’яновським.

Палітурки книги потерті, ветхі; окремі сторінки, писані неякісним чорнилом – вицвілі від часу. Для цілісного відтворення тексту таких записів, до них нерідко доводилося повертатися кілька разів, звіряючи навіть характерні особливості написання окремих літер. Всього в книзі пронумеровано 96 аркушів, з яких 50 (арк. 29-53, 63-71, 81-96) залишилися незаповненими. На звороті останнього, 96-го аркуша, на синьому шнурку, що скріплює (пронизує) книгу, збереглися сургучна печатка і надпис: "В сей метричной книги переномерованной шнуром и печатью Крюковского духовного правления закрепленных листов девять десят шесть. Подканцелярист Павел Шарков". Подібний напис є і на внутрішній стороні обкладинки: "В сей промиченной книги всех листов имеется девятьдесят шесть. Крестовый наместник Артемий Зосимович". При цьому збереглися також сліди печатки від попереднього посвідчення книги (на час її видачі у 1770 році).

Після записів про народження за 1781 рік на арк. 24 метричної книги міститься також припис Крюківського протопопа Василя Скибинського від 28 лютого 1782 року щодо нових вимог до порядку ведення і подання метричних книг для перевірки.

Розграфлена книга вручну. Записи зроблено чорнилом кількома почерками. Деякі з них не завжди повні. Зокрема, не вказані імена народжених чи померлих, прізвища жителів, присутніх при вінчаннях, тощо. Це свідчить, що подібні записи, скоріше за все, робилися священиком дещо пізніше відповідних подій. З роками змінювалася і форма записів в усіх трьох частинах метричної книги – від їх досить лаконічної передачі до більш детальної інформації, що мала заноситися в 5-6 спеціально розграфлених колонок. Більш повною ставала і текстова частина запису. Зокрема, в записах про смерть поселян за 1770 рік вказувалося лише ім’я і прізвище небіжчика ("Яков Кияница", "У Семена Коваля жена Мария" тощо). З 1781 року маємо уже записи значно інформативнішого змісту: "слободи Попельнастой жителя Евстафия Крячка преставилася младеница Елена и по християнской должности погребена ".

Досить цікавим для істориків і народознавців може бути також тогочасний стиль передачі окремих прізвищ, особливо жіночих (Крикунівна – дружина Крикуна, Кривчинівна – дружина Кривця, Бодячка – дружина Бодяка, Застьобиха, Застьобина – дружина Застьоби/Застеби тощо), який, з переходом у більш уніфіковані форми ведення метричних записів, поступово втрачається.

На відміну від метричних записів, що з 1780 року мали передаватися до консисторського архіву і супроводжуватися також відповідним екстрактом у вигляді статистичних підрахунків, приходська метрична книга слобід Буянської і Попельнастої не містить подібних підсумкових відомостей про загальну кількість народжень, одружень та померлих. Не дивлячись на те, що у більшості випадків їх динаміку можна простежити за послідовністю нумерації відповідних записів, до загального змісту метричної книги додано також зведені відомості про кожен із видів таких записів, що дає можливість прослідкувати певні коливання, зумовлені як чисто природними факторами, так і особливостями тогочасного періоду у розвитку краю.

При передачі прізвищ та імен, що занесені до метричної книги, повністю збережено мову оригіналу. Букви староросійського алфавіту замінено на сучасні "е" і "и", твердий знак після приголосних у кінці слів опущено. Слова, якими передаються власні назви, подано з великої літери.

Не зважаючи на лаконізм окремих записів, метрична книга дозволяє крок за кроком простежити перехід церковного приходу з однієї слободи до іншої, отримати уявлення про склад їх жителів та хід заселення краю в один із маловідомих періодів його розвитку в часи російсько-турецької війни 1768-1774 років та не менш цікавого періоду відразу після її завершення.

Як Буянське, так і Попельнасте з часу їх виникнення відносилися до числа державних військових слобід. У той же час записи метричної книги дозволяють простежити і початковий етап власне поміщицької колонізації, яка у цій частині території колишнього Новоросійського краю приходиться в основному на другу половину 70-х років ХVІІІ ст. Зокрема, серед прихожан Іоаннобогословської церкви слободи Попельнастої вже з 1777 року зустрічаються згадки про жителів навколишніх поміщицьких слобід Байдакової, Михайлової (Золотницького), Воєводської (Алєксєєвої), Майбородиної та Княжих Байраків (Шарова), приписаних до її приходу.

Слободою Байдаковою (нині село Холодіївка П’ятихатського району), яка початково входила до приходу Попельнастівської церкви, володів один з нащадків давнього козацько-старшинського роду з досить значними маєтностями у задніпрській частині Кременчуцької сотні Миргородського полку [2], ротмістр російської служби (згодом секунд-майор) Іван Григорович Байдак, якому ще 27 вересня 1774 року було надано 720 дес. землі на правому березі річки Омельник. Невдовзі до цієї землі було долучено додаткові ділянки, включаючи рангову та під млин, у результаті чого до кінця 70-х років у його володінні тут перебувало у сукупності вже 1710 дес. землі.

Пізніше при селі Байдаківці було утворено окремий приход з власною Іоаннохрестительською церквою (1790 рік), до якого відійшли і приомельницькі та деякі інші поміщицькі поселення тогочасного Попельнастівського приходу. З 1803 року власна Павлівська церква, чи молитовний будинок, була відкрита також у селі Княжі Байраки, хоча, як свідчать документи, проіснувала вона не довго і вже з 1829 року її священика, а згодом і прихожан ми бачимо знову у складі причту та приходу Попельнастівської церкви.

Слобода Михайлівка (Золотницького, пізніше – Строївка) формально належала недорослю, а потім кадету Михайлу Золотницькому, на якого було оформлено землю ще в 1774 році, хоча фактично нею розпоряджався його батько – підполковник Володимир Трофимович Золотницький. Тому в метричних записах і зустрічається фактично подвійна назва цього сільця: Михайлівка і Володимирівка. Власне сільце Володимирівку підполковник В.Т.Золотницький мав також у межах своїх володінь при сусідній річці Куп’єватій. У Державному архіві Херсонської області серед матеріалів Межової експедиції Новоросійської губернської канцелярії (ф. 14, оп. 5) відклалася також справа 1778-1782 років про відведення землі підполковнику Золотницькому та його синам при річках Куп’єватій, Попельнастій та ін.

В.Т.Золотницький був одним із відомих у Російській імперії вчених і літераторів ХVІІІ ст. Народився у 1741 році в Київській губернії. Після закінчення Києво-Могилянської академії навчався на філософському факультеті Московського університету. Викладав у кадетському корпусі, служив перекладачем в Московській камер-колегії. У 1771 році перейшов на військову службу. Був полковником Дніпровського пікінерного полку. А в 1781 році отримав посаду Катеринославського губернського прокурора. Відомий, насамперед, завдяки своїм богословсько-філософським працям (як оригінальним, так і виданим у перекладі з німецької мови), сатиричним творам, одам та віршам. Видавалися вони переважно у Санкт-Петербурзі. З більшістю з них і сьогодні можна ознайомитися в фондах Російської Національної бібліотеки сучасного Санкт-Петербурга. Одну з його праць під назвою "Наставление сыну", що зберігається у цій бібліотеці, видано у 1796 році в Катеринославі.

Слобода Воєводська (Воєводина, вона ж Олексіївка) належала капітану Алєксєєву, тогочасному воєводі Крюківського повіту. До нього, ще у вересні 1774 року, перший земельний наділ отримав тут поручик Табурович. Проте, із-за загострення поземельних суперечок між Новоросійською губернією і Кошем Запорозької Січі, земля тривалий час залишалася незаселеною. Пізніше, після зміни власника, це сільце певний час називалося Олександрівкою, але згодом знову згадується за прізвищем першого власника як Олексіївка.

Слобода Майбородина (вона ж Федорівка) при балці Княжій отримала назву за прізвищем майора Федора Майбороди, який (як і вищезгаданий майор Байдак) також належав до нащадків давнього козацько-старшинського роду, але Власівської сотні Миргородського полку, де рід Майбород досить тривалий час обіймав сотницьку посаду.

Власником сільця Княжі Байраки (згодом Шаровка, Григорівка) з початку його заселення був штаб-лікар, статський радник Павло Никифорович Шарой (1751–1832), який відіграв значну роль в становленні російської медичної науки. В 1766–1768 роках він здобував освіту в Петербурзькій госпітальній школі, потім служив військовим лікарем у Кременчуці. У 1772 році одержав звання штаб-лікаря, був призначений губернським лікарем, а згодом – керівником кременчуцької лікарні. З 1787 року впродовж 10 років (до закриття) був керівником (інспектором) медико-хірургічної школи при Єлисаветградському сухопутному шпиталі. За заслуги у підготовці медичних кадрів першим із медиків ХVІІІ ст. одержав чин цивільного генерала – статського радника. Потім служив головою Карної палати у місті Новомиргороді, очолював цивільний і карний суди у Таврійській губернії. З 1805 року знову повернувся до медичної діяльності, отримав звання доктора медицини.

У документах, приведених у додатках, згадуються й інші власницькі села, що в різний час входили до приходу Попельнастівської церкви чи Попельнастівської волості: село Миколаївка (Остроградського); Хорошеве (Хороше, Братське, нині територія села Долинського Олександрійського району Кіровоградської області), що належало спочатку дружині Новоросійського губернатора генерал-майора Язикова, а згодом братам – офіцерам російського флоту Леонтовичам; Олександрівка (Докторове, згодом Тарасово-Шевченкове Ульянівської сільради того ж району), що початково належало доктору Де-Тельсу та його спадкоємцям, а на рубежі ХІХ-ХХ ст. – статському раднику Абазі; Дерезовате (Волкова), а також цілий ряд інших, менш залюднених сіл, більшість з яких на даний час припинили своє існування.

Щодо власне слобід Буянської і Попельнастої, то чи не єдиним і найбільш поважним серед дослідників джерелом для висвітлення їхньої історії до цього часу залишається книга Феодосія Макаревського "Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии", що видана 1880 року в Катеринославі і у цілому поглинає згадки про ці поселення також у більш ранніх публікаціях А.Скальковського та Гавриїла Розанова. З метою уникнення зайвих цитувань, відповідні відомості з роботи Феодосія Макаревського повністю відтворено у додатку.

При цьому до історії слободи Буянської можна лише додати, що її жителі, які обрали місцем для свого поселення відповідне урочище на березі Дніпра, виявилися не досить обізнаними з його крутим норовом у цій частині русла, про що певним чином попереджали їх попередники ще задовго до заселення слободи [3]. Від розливів Дніпра періодично потерпали також жителі сусідніх слобід Тройницької (Куцеволівки) та Мішуриного Рогу [4]. Але якщо останні мали певні резерви для переходу на більш підвищені ділянки дніпровських берегів, то у жителів Буянської слободи такі можливості були відсутні і її поселяни у 1771-1772 роках вимушені були остаточно покинути обжиті місця, переселившись, хто в сусідні Дереївку та Куцеволівку, а хто і далі в степ, у більш віддалену слободу Попельнасту, куди переносилася і їхня приходська церква.

Стосовно Попельнастівської слободи Феодосій Макаревський наводить скоріше орієнтовну дату її заселення, визначаючи такою 1765 рік. Більш конкретна документальна згадка (1766 рік) міститься в роботі з хронології Новоросійського краю А.Скальковського [5], де Попельнаста зазначена як 18 рота Єлисаветградського пікінерного полку. При цьому за змістом залученого джерела (зворотня відповідь Переяславсько-Бориспільського єпископа Гервасія від 18 січня 1766 року на звернення помічника командира Новоросійської губернії генерал-майора Ісакова про призначення додаткових священиків у ротні шанці), йдеться уже про заселену на цей час слободу. Але, очевидно за малолюдністю Попельнастівської роти, питання призначення сюди священика та відкриття тут власної церкви було вирішене лише на початку 70-х років (до цього часу її жителі користувалися послугами сусідньої Омельницької церкви, серед прихожан якої за сповідальними розписами кінця 50-х та початку 70-х років можна відшукати і прізвища більшості першопоселенців Попельнастівської слободи та власників навколишніх хуторів) [6].

Більш рання документальна згадка про слободу Попельнасту (1762 рік), що повністю відтворена у додатках, відклалася в архіві фортеці Святої Єлисавети, який зберігається в Інституті рукопису НБУ ім. В.І.Вернадського у м. Києві. Враховуючи характерні особливості залученого документа із зазначеною згадкою (йдеться, насамперед, про проект нового устрою Слобідського козачого полку), є всі підстави для віднесення її і до однієї з перших. Зокрема, у складі поселень Слобідського козачого полку, опублікованих В.М.Кабузаном за звітними даними на 1 січня 1763 року [7], слобода Попельнаста ще не згадується. Тому не виключено, що її реальне заселення розпочалося лише навесні цього року. Ще через рік існування слободи вже чітко фіксується на карті першої Новоросійської губернії 1764 року, зображення відповідного фрагменту якої, крім вміщеного у додатках, відтворене також на обкладинці цього видання.

За браком джерел відкритим залишається питання про осадчика слободи та можливого переведення на місце її влаштування жителів слободи Княжої при Княжих байраках, яка з 1755 року і до початку 60-х років більш-менш регулярно згадується у звітних табелях Слобідського козачого полку. У подальшому ж маємо лише відомості про відповідний форпост, що до початку російсько-турецької війни забезпечувався козаками трьох компанійських полків, головна ставка яких у цей час перебувала у сусідньому урочищі Жовтеньке, неподалік Комісарівки [8].

Місцем поселення Попельнастівської слободи Феодосій Макаревський називає балку Глиняну, що також далеко не узгоджується ні з назвою поселення, ні з реальними історичними фактами, зокрема, зафіксованими у щоденникових записах академіка Й.Гільденштедта під час його подорожі Єлисаветградською провінцією навесні 1774 року (див. додаток, с. 69). Та й сама балка Глиняна, що на той час територіально належала до округів новосербських шанців Пандурського полку [9], з її порівняно крутими, напівоголеними та вибитими худобою схилами, навряд чи могла привабити першопоселенців, а тим більше плануватись до заселення у складі Слобідського полку.

За свідченнями академіка Гільденштедта, початково слобода Попельнаста розміщувалася при злитті балок Злодійської і Хрещатої. Зі зникненням загрози татарського нападу та припливом нових поселян, її центральні садиби розташовувалися уже при впадінні балки Шевської в Омельник. Останнє у цілому підтверджується також зображеннями слободи на тогочасних, більш-менш крупномасштабних картах, але далеко не пояснює походження її назви.

Для цього необхідно враховувати, насамперед, особливості формування та зміни місцевої топоніміки, яка є більш стійкою стосовно назв річок і досить мінлива, коли йдеться про балки та байраки у їх верхів’ях, розгалужена система яких і в даний час залишається однією з ландшафтних особливостей цього краю. Нерідко початок однієї й тієї ж балки серед місцевих жителів може мати одну назву, а на її закінченні уже іншу. Саме такий випадок маємо щодо балок Злодійської і Хрещатої, до розгалуження яких на більш давній карті Задніпрських місць Данила Де-Боскета 1749 року (див. у додатках) значиться єдина балка Попельнаста та відповідні буєраки. Фактично від місця злиття балок Шевської і Попельнастої Гільденштедт фіксує вже початок Омельника Переволочанського. За картою Де-Боскета балка Шевська впадає в балку Попельнасту, і лише після впадіння до неї правобічної Княжої балки, розпочинався відлік уже власне русла Омельника.

Тобто, порівняно з картою Де-Боскета, Гільденштедт фіксує вже нові реалії тогочасної топонімії краю, хоча балка Попельнаста, від якої походить і назва слободи, певний час до середини ХІХ ст. ще зустрічається на відповідних картах, окремі з яких приведені у додатках.

На жаль, більш ранніх згадок про балку Попельнасту, що могли б пролити світло на походження її назви, відшукати не вдалося. Як і відомостей щодо сусідніх балок Шевської та Княжої, хоча остання, завдяки Княжим байракам, відома ще з часів Хмельниччини. Саме у її верхів’ях завершилася повним розгромом польського війська знаменита Жовтоводська битва 1648 року. За переказами з досить невиразною історичною прив’язкою, опублікованими Д.Яворницьким, походження цієї назви пов’язується з князем Вишневецьким. Але відсутність фактів на їх підтвердження залишає це питання відкритим. І, хіба-що зображена на тій же карті Де-Боскета неподалік байраків Кашталянова могила, може слугувати певним орієнтиром для віднесення цього топоніму до більш раннього періоду Литовсько-Польської доби.

У той час Княжі байраки очевидно були ще єдиним лісовим масивом, промислове використання якого (як правило це виготовлення поташу та добування селітри) залишило у народній пам’яті лише згадки про попіл від його інтенсивного викурювання. Їх мовчазним свідком залишаються також чисельні роблені могили, розкидані довкола тієї ж балки Попельні-Попельнастої, в назві якої, скоріше за все, і відбився відгомін відповідних подій. Можна лише констатувати, що на час відомого Очаківського походу фельдмаршала Мініха навесні 1737 року, який пролягав верхів’ями Омельника, ландшафт цього краю уже мало чим відрізнявся від того, який застали першопоселенці Попельнастівської слободи.

Не досить вивіреними є також відомості Феодосія Макаревського про першосвященика Попельнастівської церкви, яким останній називає Діонісія Дем’яновського. Фактично ним був Симеон, або Семен Ревуцький (за більш ранніми документами – Симеон Федоров), який походив з роду келебердянських священиків і з часу прийняття присяги та призначення до приходу новозакладеної Іоаннобогословської церкви задніпрської слободи Бутівки [10] (до цього перебував у чині диякона та виконував обов’язки вікарного священика Плахтіївської церкви), не покидав зазначеної церкви фактично до останнього року свого життя [11], пройшовши всі етапи її закладання, наступних переміщень та переосвячень. Певним виключенням є хіба-що період першої російсько-турецької війни, коли Ревуцький залучався до виконання священицьких обов’язків при ескадронах Єлисаветградського пікінерного полку у складі діючої армії. Варто також зазначити, що у заголовному аркуші метричної книги, покладеної в основу цього видання, згадується саме Симеон Ревуцький, на ім’я якого у 1770 році вона і була видана.

Щодо Діонісія (Данила) Дем’яновського, безумовно, що на час вимушеної відлучки Симеона Ревуцького (див. с. 75), саме на його долю випав основний тягар влаштування церкви у слободі Попельнастій. На жаль, ні про його призначення на священицьку посаду, ні про останні роки життя та смерть будь-яких документальних згадок відшукати не вдалося. Скоріше за все, це сталося не пізніше 1786 року, коли прихожани села порушили клопотання про призначення до церкви другим священиком його сина – Микиту, який лише за рік до цього отримав чин диякона Олександрійської Соборної Святомиколаївської церкви. Саме йому прийшлося виховувати двох неповнолітніх синів померлого батька – Кіпріана і Єфрема (Охріма) [12]. У 1799 році з Олександрії (перейменованої в Усиківку) до Попельнастівської церкви перевівся і другий син Діонісія Дем’яновського – Іоанн, на якого вже через рік було покладено виконання обов’язків благочинного священика своєї округи. [13]

Не дивлячись на приведені уточнення і доповнення, яких потребують матеріали історико-статистичного опису слободи Попельнастої та її церкви у викладі Феодосія Макаревського, в частині використаних документальних джерел, вони і на сьогодні зберігають свою пізнавальну та наукову цінність. На жаль, за часовими рамками останні, як і робота в цілому, стосуються лише періоду ХVІІІ ст. Враховуючи зазначене та досить обмежені відомості з історії конкретних сіл, які можна залучити з наявної літератури, видання метричної книги доповнено цілим рядом документів (переважно у формі витягів), які дозволяють простежити основні етапи подальшого розвитку як села Попельнастого, так і його найближчої округи.

Крім залучених документальних джерел, значний обсяг додаткової інформації з історії села та прилеглого регіону дослідники історії краю можуть почерпнути із чисельних фрагментів карт і планів, вміщених у додатку в залежності від хронології відображення відповідних об’єктів картографування. Більшість із них відносяться до числа рукописних і збереглися в архівах, бібліотеках та музеях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси, Кракова виключно в одиничних примірниках і публікуються вперше.

У необхідних випадках приведені в додатках документи супроводжуються стислими коментарями, що значною мірою звільняє від потреби додатково зупинятися на їх змісті в рамках короткої передмови. В той же час варто зазначити, що при відборі найбільш характерних документів значна увага приділялася насамперед наявним відомостям про поіменний склад жителів села. Останнє зумовлене як тематичною спрямованістю видання, так і унікальною можливістю на прикладі одного з найбільш крупних поселень регіону простежити тенденції його сталості, зокрема – у межах перших 150 років існування.

Зрозуміло, що відсутність послідовного ланцюга поіменних списків, значно звужує можливості отримання певних кількісних оцінок. Але навіть при цьому важко не помітити, насамперед за частотою згадок, що більшість із прізвищ попельнастівських поселян, зафіксованих у документах на час заселення слободи, залишалися домінуючими і на початку ХХ століття. Хоча не можна не брати до уваги і впливу періодичних хвиль новопоселенців. Простежується також певний відтік жителів, який на той час ще не мав більш-менш відчутних наслідків для людності села, як це фіксують останні переписи його населення. Не випадково досить характерні для одного з давніх поселень регіону, суто родові попельнастівські прізвища, сьогодні можна зустріти не лише у сусідніх селах, а й у більш віддалених сучасних та колишніх адміністративних і промислових центрах: Верхньодніпровську, Лихівці, П’ятихатках, Червоній Кам’янці, Олександрії, Кременчуці, Дніпропетровську, Кіровограді, Кривому Розі тощо.

Дещо глибше прослідкувати родинні зв’язки прихожан Попельнастівської церкви дозволяють також два масиви метричних книг, які збереглися у фондах Державного архіву Одеської області за 1786-1797 роки (за час її перебування у підпорядкуванні Олександрійського духовного правління) [14] та Державного архіву Кіровоградської області за 1890-1892, 1895-1896, 1898, 1901-1905, 1908, 1912-1915, 1917-1919 роки, [15] до якого вони надійшли (в залежності від рівня збереженості) вже у післявоєнний період з архіву відділу ЗАГС Олександрійського райвиконкому [16].

Щодо інших документів, при їх залученні бралися до уваги насамперед ті, що крім характерних сторін історичного розвитку села та його округи, дозволяють окреслити також періодичні зміни в їх адміністративно-територіальному підпорядкуванні. Зокрема, новозаснована у складі Слобідського козачого поселення Попельнастівська слобода з 1764 року перейшла у підпорядкування поселенського Кінного пікінерного полку у складі першої Новоросійської губернії з центром у фортеці Святої Єлисавети. З 1765 року, після розширення складу Новоросійської губернії та перенесення її центра у Кременчук, кінний полк, як і початкова територія губернії отримують назву, відповідно, Єлисаветградського пікінерного полку та Єлисаветградської провінції. За тогочасним земельним устроєм ротна слобода одночасно ставала також центром відповідної земельної округи.

З 1776 року, при запровадженні повітового устрою, Попельнастівська округа територіально увійшла до новоутвореного у межах Єлисаветградської провінції Крюківського повіту, що проіснував до початку 1784 року. Майже одночасно, навесні 1784 року зазнав реорганізації та був розформований також Єлисаветградський пікінерний полк, ротні слободи якого, як і сусіднього Херсонського пікінерного полку, стають основою комплектування регулярних ескадронів новоутвореного Єлисаветградського легко-кінного, згодом – гусарського полку.

З 1784-го і до 1797-го року Попельнасте значиться як казенне село Олександрійського повіту Катеринославського намісництва. В 1797 році село увійшло до складу Катеринославського повіту Новоросійської губернії, від губернського міста якої повіт певний час іменується Новоросійським. При утворенні у 1802 році Катеринославської губернії – це знову Катеринославський повіт. Після поділу останнього на два повіти (1806 рік), село Попельнасте та його округа фактично до часу перших післяреволюційних змін у адміністративно-територіальному поділі краю територіально перебували у межах новоутвореного Верхньодніпровського повіту.

Певним виключенням є лише період 1822-1867 років, коли село Попельнасте разом з його земельними угіддями входило до Новоросійського (Херсонського) військового поселення, пройшовши всі етапи його початкового становлення та наступних реорганізацій. Зокрема, до 1827 року село входило до складу 2-го поселенського ескадрону (з центром у селі Жовтому) округу Стародубівського кірасирського полку [17], у 1829-1835 роках (разом з приєднаним сільцем Капканівкою) – до складу 3-го поселенського ескадрону (з центром у селі Красна Кам’янка) того ж полку, [18] у 1836-1856 роках – до 3-го ескадрону (волості) 2-го кавалерійського округу Новоросійського військового поселення [19], а після ліквідації останнього, у перехідний період з 1857 до 1867 років, відносилося до 6-ї (Краснокам’янської) волості І-го округу Херсонського поселення [20], що входило до системи так званих Південних (колишніх військових) поселень.

Після ліквідації військових поселень Попельнасте переходить у відання місцевого управління державного майна та стає волосним центром Верхньодніпровського повіту, у складі якого цей статус зберігався за ним фактично до перших адміністративних змін у часи радянських перетворень. Багато додаткових фактів з історії дореволюційного розвитку села та його округи за цей період місцеві дослідники мають можливість почерпнути із друкованих матеріалів (журналів засідань та постанов) щорічних зборів Верхньодніпровського повітового та Катеринославського губернського земств, довідників та інших звітно-статистичних видань, що зберігаються в архівах, музеях та бібліотеках Дніпропетровщини, Санкт-Петербурга та Москви і все частіше з’являються у вільному доступі завдяки можливостям сучасних інтернет-ресурсів.

Стосовно подальших змін в адміністративно-територіальному підпорядкуванні села Попельнастого у післяреволюційний період, вони достатньо цілісно представлені в історичній довідці, укладеній за матеріалами Олександрійського краєзнавчого музею та у підбірці відповідних картографічних джерел, які, сподіваємося, стануть у нагоді при поглибленні досліджень цього, достатньо насиченого і неоднозначного за оцінками, етапу його розвитку.

Завершуючи стислу передмову, упорядник висловлює щиру подяку на адресу дирекції та співробітників Дніпропетровського та Кіровоградського обласних державних архівів за сприяння в отриманні копій найбільш об’ємних документів, використаних у цьому виданні. З вдячністю нами була сприйнята також посильна допомога в отриманні необхідних матеріалів від дослідників історії краю Лойка В.І. (м. Дніпропетровськ) та Шляхового К.В. (м. Кіровоград).

Окрема подяка висловлюється на адресу Пивовара А.В. (м. Київ) за чисельні копії документів з його особистого архіву та надані коментарі до них.

Примітки

1. Як відомо, вперше вищезгадана церква була закладена 1749 року у правобережній задніпрській слободі Бутівці Келебердянської сотні малоросійського Полтавського полку. З утворенням Нової Сербії більшість її жителів з 1754 року перейшли на поселення до новозаснованої слободи при Буянському урочищі, куди було перенесено і бутівську церкву. Зокрема, протокольна книга "на дела вхожие" Київської духовної консисторії за 1754 рік свідчать, що уже 18 червня надійшло донесення від Кобеляцької протопопії, до якої в той час належали правобережні церкви Полтавського полку, з проханням "о выдаче грамоты о перенесении церкви з села Бутовки Иоанобогословской со всем ее благолепием и о заложении вновь в село Боянске и о бытии иерею тамошнему Симеону Федорову при оной церкви по прежнему настоятелем”. У вихідних справах консисторії зберігся також запис від 20 липня 1754 року: "Дана грамота иерею села Бутовки з Новой Сербии о перенесении церкви Святого Иоана Богослова в новопоселяемое село Обоянск и устроении оной церкви в Обоянску вновь" (ЦДІАК Украины, ф. 127, оп. 1020, д. 2562, арк. 118, 245 зв.).

З Буянської слободи Іоаннобогословська церква, вже втретє (і востаннє), у 1772 році була переведена до Попельнастівської пікінерної слободи з відповідним переосвяченням.

2. Про перші володіння Байдаків (Білецьких) за Дніпром згадується ще в документах 1707 року. У пізнішому описі прав власності на задніпрські ґрунти Кременчуцької сотні 1745 року йдеться вже про "хутор значкового полку Миргородского товарища Андрея Байдака при Майдуровой долине об одной избе с винокурнею, лесов четыре и гребли две с ставами и ко оному ж хутору сенокосные и пахатные поля". (Див.: Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини ХVІІІ століття. – К., 2003, с. 163, 183).

3. Див.: Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії, с. 263.

4. Показово, що Павло Загребельний у відомому романі "Розгін" (1976 рік), описуючи весняні розливи Дніпра з усіма їх наслідками для жителів лівобережних сіл, згадує і про його не менш потужні навали на протилежну сторону біля Мішурина і Куцеволівки.

5. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1751-1823. Часть І, с 1731 по 1796 год. – Одесса, 1836, с. 75.

6. Зокрема, такі відомості стосовно прихожан Омельницької (Лихівської) церкви за 1759-й та 1771-й роки збереглися у фонді Переяславсько-Бориспільської духовної консисторії (ЦДІАК України, ф. 990, оп. 1, спр. 315, арк. 53-66; спр. 859, арк. 77-96).

7. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ – первой половине ХІХ века (1719-1858 гг.). – М., 1976, с. 86-87.

8. Якщо в 1765 році при Княжебуєрацькому форпості перебувало до 30 козаків-компанійців, то влітку 1767 року, у зв’язку з посиленням охоронних заходів, їх чисельність доходила до 49 чоловік під командою сотника і 4-х сотенних старшин (ІР НБУВ, ф. ІХ, д. 2167, арк. 4; д. 2509, арк. 10 зв. – 11).

9. Судячи з фрагменту карти Нової Сербії та Слобідського козачого полку початку 1759 року, який вміщено у додатку, орієнтовно саме через балку Глиняну проходила умовна межа незаселених на той час шанців 8-ї (Омельницької) і 9-ї (Краснянської) рот Пандурського полку, що з другої половини цього ж року були перейменовані, відповідно, на Томашниці (в дещо трансформованому вигляді в літературі більш відома як Пілашниця або Пілажниця) та Ковин (Ковіна).

10. У присяжній книзі Київської єпархії за 1749 рік про це зберігся наступний запис: "Я, нижеподписавшийся диакон протопопии Кобеляцкой, промуючийся в село Бутовку к церкви Святителя Иоанна Богослова во иерея за целого настоятеля предрукоположением присягал в церкви митрополитянской Киевософийской и своеручно подписался мая 19 дня. Симеон Федоров" (ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1020, спр. 551, арк. 75).

11. За відомостями про метричні записи Іоаннобогословської церкви села Попельнастого, що відклалися у фонді Херсонської духовної консисторії, останні згадки про виконання Симеоном Ревуцьким священицьких обов’язків обриваються початком 1789 року (Фонд Херсонської духовної консисторії: відомості про метричні записи 1780-1812 років / Авт.-упор.: А.В. Пивовар, М.В. Ковтун. – К., 2003, с. 226).

12. Формулярные ведомости казенного селения Попельнастовского церкви Святого апостола и евангелиста Иоанна Богослова за 1793 год (ДАОО, ф. 37, оп. 2а, спр. 28, арк. 35).

13. До цього центром відповідного благочиння було село Плахтіївка, до якого входили, крім Попельнастівської, церкви навколишніх сіл Дереївки, Куцеволівки, Миколаївки (Остроградського), Жовтого, Зеленого, Хорошого, що у 1797 році, після ліквідації Катеринославського намісництва, увійшли до складу Катеринославського (Новоросійського) повіту Новоросійської губернії. Після ліквідації військових поселень приход Попельнастівської церкви увійшов до складу І-го благочинного округу Верхньодніпровського повіту.

14. Детальніше із зазначенням номерів архівних справ див.: Херсонська духовна консисторія: відомості про метричні записи 1780-1812 років, с. 32, 50.

15. Див.: Державний архів Кіровоградської області. Анотований реєстр описів. Том І. Фонди періоду до 1917 року. – Кіровоград, 2005, с. 171, 270.

16. Цікаво, що з архівної довідки до згаданої підбірки метричних книг Іоаннобогословської церкви села Попельнастого, помилково віднесеної до складу Олександрійського повіту Херсонської губернії (ДАКО, фонд 774) дослідники можуть отримати певну інформацію також і щодо подальшої долі самої церкви, зруйнованої у 1928 році.

17. ДАКО, ф. 488, оп. 1, спр. 1314, арк. 30.

18. Шевченко С. Військові поселення на Херсонщині р. 1835. Історико-економічний нарис // Записки історико-філологічного відділу ВАУН, 1928, № 17, с. 321.

19. Цубенко В.Л. Документи з історії військових поселень в Україні. – Харків, 2008, с. 161.

20. РДВИА, ф. 411, оп. 1, д. 603, арк. 3.

Подається за виданням: Метрична книга двох приходів:слобід Буянської і Попельнастої 1770-1782 років. – К.: Академперіодика, 2011 р., с. 3 – 10.