1. Події. Організації та установи

Олександр Кучерук

Республіканські сили не бажали миритися з існуванням Української Держави на чолі з гетьманом всієї України П. Скоропадським і досить швидко впевнилися в необхідності повалення режиму та відновлення Української Народної Республіки.

У ніч з 13 на 14 листопада в приміщенні Міністерства шляхів на бульварі Т. Шевченка, 34 [221], на таємних зборах представників українських політичних партій, що входили до складу Українського Національного Союзу, схвалено план повстання проти гетьманського режиму. Одночасно було обрано тимчасовий революційний уряд – Директорію – у складі В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко [222].

В наслідок повстання, підготовленого Національним Союзом та очолюваного Директорією, повстанським військам після низки боїв вдалося 14 грудня 1918 р. оволодіти столицею, і П. Скоропадський змушений був зректися влади.

Про те, як відбулося зречення, згадував представник В. Королів, котрий з трьома представниками київської громадськості 14 грудня прибув до гетьманського палацу з метою умовити П. Скоропадського відмовитися від влади на користь Директорії і не дозволити пролитися крові у протистоянні республіканських та гетьманських військ: вислухавши делегатів,

«Скоропадський нагнувся ще нижче й, не сідаючи, товстими літерами підписав (документ написаний учасником зустрічі Шелухіним. – О. К.): „Павло Скоропадський”, але „гетьман всеї України” вже не додав» [223].

Рада Міністрів Української Держави наступного дня, тобто 15 грудня, прийняла постанову (документ складений російською мовою), в якій говорилося, що РМ «ухвалила скласти з себе повноваження і передати владу Директорії» [224]. Постанову підписали голова РМ С. Гербель, міністр торгу і промисловості – С. Меринг, внутрішніх справ – І. Кістяківський, фінансів – А. Ржепецький, народної освіти і мистецтва – М. Науменко, державний контролер – С. Петров, праці – В. Косинський.

14 грудня для керівництва державою на основі Українського військового революційного комітету (УВРК), створеного Директорією ще в середині листопада 1918 р. (проіснував до 17 грудня того ж року), утворено Раду Комісарів Народних Міністерств на чолі з головою УВРК В. Чехівським. Визначено, що місцем перебуванням Ради Комісарів буде будинок колишнього міністерства закордонних справ по вулиці Терещенківській, 9 [225].

19 грудня Директорія урочисто увійшла до Києва.

«Не дивлячись на хугу – пише Є. Чикаленко, – по дорозі з вокзалу, по Безаківській, Володимирській до Софійської площі стояла маса народу, демократична публіка в веселім настрої, а буржуазна з потайною злістю. На вокзалі Директорію стріли делегації всяких організацій, інституцій і все двинулося з прапорами до Соф. Площі; посередині їхали автомобілі з новим урядом, а ззаду і попереду йшло військо – піхота, кіннота, гармати, яке робило колосальне враження» [226].

Розглядаючи політичне майбутнє України, обговорювалося можливість відновлення Української Центральної Ради, але

«Директорія, власне Винниченко, боячись конкуренції, рішуче проти того, щоб пустити Грушевського до уряду» [227].

24 грудня Директорія на засіданні членів Директорії, Ради Комісарів та Міністрів і керуючих міністерствами проголосила себе верховною владою в Україні. На цьому ж засіданні пізно ввечері затверджено склад РНМ на чолі з В. Чеховським, якому надавалося право доповнити склад нового уряду [228]. Члени Директорії контролювали діяльність окремих груп міністерств: В. Винниченко – міністерство внутрішніх справ, міністерств закордонних справ, міністерство праці та державний секретаріат, С. Петлюра – міністерства: військове, морське, мистецтва, народного здоров’я, П. Андрієвський – міністерства юстиції, продовольчих справ, управління культів, державний контроль, Ф. Швець – міністерства народної освіти, фінансів, торгу і промисловості, земельних справ, А. Макаренко – шляхів, пошти і телеграфів [229].

2 січня 1919 р. Директорія законом скасувала Державний Сенат, що був створений за Українською Держави, і відновила колишній Генеральний Суд УНР під назвою «Найвищий суд Української Народної Республіки» [230]. Цього ж дня на пропозицію прем’єра В. Чехівського ухвалено утворити Велику і Малу Раду Міністрів.

1 грудня 1918 р. між УНР та ЗУНР у м. Фастові було укладено «передвступний» договір про об’єднання двох українських республік в єдине державне ціле – Українську Народну Республіку. А 22 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані в присутності членів Директорії УНР, членів уряду та делегації ЗУНР, а також війська і громадськості урочисто проголошено Акт Злуки та зачитано Універсал Директорії УНР, де сказано:

«Від нині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна […]. Від нині є єдина, незалежна Українська Народня Республіка» [231].

23 – 28 січня в Оперному театрі на вулиці Володимирській, 50 відбулися засідання Трудового Конгресу – представницького з’їзду делегатів з більшої частини України. У роботі конгресу взяли участь 528 делегатів. Про ці події І. Мазепа писав:

«Конгрес розпочався урочистим затвердженням актів злуки українських республік. Цей момент залишив у присутніх сильне враження […]. Конгрес одноголосно, крім кількох делегатів – росіян, що утрималися затвердив історичний акт об’єднання України» [232],

28 січня В. Винниченко нотує у щоденнику:

«Трудовий Конгрес другий день уже топчеться на одному місці, не можучи розжувати питання про верховну владу. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директорії, а другі – Малому Конгресові» [233].

Все ж таки Конгрес ухвалив постанову, в якій, зокрема, сказано, що

«з огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка доповнена представниками Наддністрянської України, до слідуючого Трудового Конгресу має бути верховною владою і видавати закони, необхідні для оборони Республіки […]. Виконавча влада УНР належить Раді Народних Міністрів, котра складається Директорією і в час перерви сесії Конгресу відповідає перед Директорією» [234].

Примітки

221. Україна. – 16 листопада 1919.

222. Винниченко В. Відродження нації. – Частина ІІІ. – К. – Відень, 1920. – С. 110.

223. Королів В. Кінець гетьманату // Календар-альманах "Дніпро" на 1928 рік. – Львів, 1927. – С.90.

224. ЦДАВО України. Ф.1064. – Оп. 2. – Спр.15. – Арк. 1.

225. ЦДАВО України. Ф.1065. – Оп. 1. – Спр.25. – Арк. 41.

226. Чикаленко Є. Щоденники. – Т. ІІ (1918 – 1919). – С. 191.

227. Там само. – С. 195.

228. ЦДАВО України. Ф.1065. – Оп. 1. – Спр.14. – Арк. .8 – 8 зв.

229. ЦДАВО України. Ф.1065. – Оп. 1. – Спр.15. – Арк. 27.

230. ЦДАВО України. Ф.2208. – Оп. 2. – Спр.2. – Арк. 9 зв.

231. Цит. за: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – К., 2003. – С.83.

232. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – К., 2003. – С.84.

233. Винниченко В. Щоденник. – Т.1. 1911 – 1920. – С. 316.

234. Цит. за: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – С.89.