Форми (джерела) права та їх класифікація

Шестопалова Л. М.

Форми права – державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього виявлення правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковий характер.

Способи юридичного нормоутворення і властиві їм форми відображення юридичних норм:

– одностороннє волевиявлення органів держави – юридичний нормативний акт;

– дво- чи багатостороннє волевиявлення суб’єктів права на паритетних засадах – юридична нормативна умова, договір;

– санкціонування – правовий звичай;

– визнання прецеденту – судовий (адміністративний) прецедент тощо.

Форми права:

– внутрішня – внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути;

– зовнішня – спосіб формального виразу права в реальній дійсності.

Внутрішня форма правової норми – її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Зовнішня форма правової норми – стаття нормативного акта чи група статей, в яких відображена правова норма.

Форма права – (іноді) засоби встановлення правових норм (нормативний акт, нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай) – джерело права.

Джерело права:

– соціальне (матеріальне) та

– юридичне.

Джерело права – те, що породжує право чи правові норми.

Джерела права:

– для суб’єктів, які встановлюють юридичні норми;

– для суб’єктів, які їх застосовують.

Джерела права для суб’єктів, які встановлюють юридичні норми:

– юридичний мотив;

– суспільні відносини, що мають правову природу (які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами);

– типові види правомірної поведінки;

– конкретні фактичні правовідносини;

– правові принципи;

– закони;

– міжнародно-правові угоди;

– загальнолюдські цінності;

– досягнутий рівень правової культури;

– правосвідомість.

Види джерел права для суб’єктів, які встановлюють юридичні норми:

соціально-правові джерела, у т. ч. об’єктивні та суб’єктивні (матеріальні й ідеальні, наприклад, релігійні тексти);

2) юридичні джерела (офіційні та неофіційні).

Соціально-правові джерела права – суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість тощо

Юридичні джерела права – нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Форма права – зовнішнє встановлення та відображення права, правових норм.

Форми встановлення права – засоби (види) юридичного нормовстановлення (правотворчості), тобто юридизація права органами державної влади й управління шляхом делегованого чи санкціонованого нормовстановлення, визнання судового прецеденту тощо

Основні форми встановлення правових норм:

– нормативно-правові акти органів держави;

– правові договори;

– правовий звичай;

– судовий прецедент (не використовується в Україні).

Нормативно-правові акти – офіційні письмові документи, прийняті компетентними суб’єктами, в яких в односторонньому вольовому порядку встановлюються, змінюються чи скасовуються загальнообов’язкові правила поведінки (конституції, закони, укази президента, постанови тощо).

Правові договори – добровільні й узгоджені рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди, угоди суб’єктів – вищих органів влади, колективні угоди).

Правовий звичай – правило поведінки, що складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено й охороняється державою (перше засідання новообраної ради до обрання її голови відкриває і веде найстарший за віком депутат).

Правовий звичай – санкціоноване і забезпечуване державою звичаєве правило поведінки. Правовий звичай як джерело права визнавали ще в Давньому Римі. Широко використовується в сучасному міжнародному праві.

Вимоги до правового звичаю:

– не повинен суперечити правовій практиці;

– має відповідати потребі правового регулювання тієї чи іншої ситуації;

– має бути прикладом однакового вирішення аналогічних питань.

Судовий чи адміністративний прецедент – рішення в конкретній юридичній справі, яке виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому; застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм (англосаксонська правова система).

Ознаки нормативно-правового акта:

1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням;

2) має зовнішню форму у виді певного письмового документа;

3) містить нові легальні норми права (загальнообов’язкові правила поведінки), змінює або скасовує чинні;

4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою;

5) має визначену юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання;

6) надає волі правотворчого суб’єкта офіційного характеру.

Офіційні юридичні документи – документи, що не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство (акти затвердження положень, правил, статутів; акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів).

Акти застосування норм права(правозастосовні акти) – документи, що містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані конкретним суб’єктам (особв) і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів (наказ про звільнення особи з посади, указ про присвоєння особі звання, постанова слідчого тощо).

Класифікація нормативно-правових актів:

1. За суб’єктами ухвалення:

– акти органів держави;

– акти народу в процесі референдуму;

– акти органів місцевого самоврядування;

– спільні акти органів держави і недержавних формувань.

2. За юридичною силою:

– закони;

– підзаконні нормативно-правові акти.

Закон – нормативно-правовий акт, який регулює найбільш важливі суспільні відносини і тому приймається колегіальним представницьким органом державної влади (парламентом) або всенародним голосуванням (референдумом).

Класифікація законів:

1. За юридичною силою:

– конституція;

– конституційні закони;

– органічні закони;

– кодекси;

– звичайні (поточні) закони;

– підзаконні акти.

Конституція – основний, головний закон держави, що приймається в особливому порядку, в якому регламентуються найважливіші, з її точки зору, суспільні відносини у сфері організації і функціонування органів держави, державного устрою та правового статусу людини і громадянина.

Конституційні закони – закони, що вносять певні доповнення, зміни, уточнення до тексту конституції; приймаються в особливому, ускладненому, порівняно з іншими законами, порядку, а тому мають вищу, порівняно з ними, юридичну силу.

Органічні закони – закони, на необхідність існування яких прямо вказує конституція (Регламент Верховної Ради України).

Кодекси – закони, в яких об’єднуються і систематизуються правові норми, що регламентують певну сферу суспільних відносин; основа певної галузі законодавства (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Сімейний кодекс та ін.).

Звичайні (поточні) закони – всі інші закони, що приймаються парламентом у межах його компетенції.

Підзаконні акти – правові акти, що видаються уповноваженими на те державними органами (Президентом, Кабінетом Міністрів тощо) на основі законів і для їх виконання, мають меншу юридичну силу, ніж будь-який закон, і не можуть суперечити йому.

2. За сферою дії:

– загальнообов’язкові;

– спеціальні;

– локальні.

3. За ступенем загальності правових норм:

– загальні;

– конкретизаційні.

4. За характером волевиявлення:

– акти встановлення норм права;

– акти зміни норм права;

– акти скасування норм права.

5. За галузями законодавства:

– цивільні;

– кримінальні;

– кримінально-процесуальні та ін.

6. За часом дії:

– визначено-строкові;

– невизначено-строкові.

7. За суб’єктами нормотворчості:

– акти Верховної Ради України (закони та постанови);

– акти Президента України (укази);

– акти волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи регіонального референдуму, певних громадських об’єднань, трудових колективів (рішення, постанова тощо);

– нормативно-правові акти органів виконавчої влади:

– Кабінету Міністрів (декрети і постанови);

– керівників міністерств і відомств (інструкції, вказівки, нормативні накази;

– місцевих рад депутатів (рішення і нормативні ухвали);

– виконавчих комітетів місцевих рад (рішення);

– керівників управлінь і відділів виконавчих комітетів місцевих рад та керівників обласних і районних державних адміністрацій (нормативні накази);

– адміністрацій державних підприємств, установ і організацій (нормативні накази й інструкції).