Пісня про чорні лаври

Богдан-Ігор Антонич

Насущний хліб надхнення. О, мені не заздріть, друзі!

Воно щоденний ворог, ялова морока з словом

і нехіть до себе самого й ночі у напрузі

і неспроможність визволитись в купелю обнови,

вернутись до життя й черствий хліб дійсного сприйняти.

Надгробок щастю став на юності своїй багатій

на помилки! Надгробок сонцю на землі округлій!

Хоч нетямущий в найсолодшій муз науці, друг твій,

коли із серця кличе, то мистецтво в кожнім слові,

бо сірість слова не музикою, а кров’ю поїть,

а кров – музика в флейтах жил червона грає з туги.

Ти – ведений знаттям солодким і достотним, двоїш

і троїш слово й слово зраджує тебе удруге

й утретє; слово, наче квіт без змісту й барви сірий.

Чуже надхнення слову, як чуже усякій мірі.

Дивись: вдаряє струм речей найглибший в стіни пісні.

Безрукі пні подовжені на тіні сплять кремезні

і місяць – цар червоний чорної країни півсну,

вдягнувши хмару, мов бобровий плащ, ширяє в безмір.

Опалізує далеч попелястим світлом сходу,

земля в одній хвилині тьму, тьму-тьменну квіття родить.

Глухої флейти темний звук здіймається угору,

на шпиль надхнення пнеться, мов повій на мур червоний;

низька землі музика горне в себе кожен порух

етеру й вищає й стрункішає і світлом дзвонить

і дзвонить чорним дзвоном ночі, аж стає на грані

нічого й вічного. Вже квіти миються в єлеї.

Роси єлей, що святить поле. У пурпурі ранній

вогненні язики Святого Духа над землею!

Але який помістить посуд те, що в слові гине.

Ці строфи для надхнення лиш тісні й холодні маски.

Відкрий чоло під чорні лаври ночі, що єдині

вінчатимуть твої поразки!

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева. – Львів: 1936 р., с. 16.