Шість строф містики

Богдан-Ігор Антонич

Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,

з проколотого боку неба ллється світло.

Горою ятряться ще рани з зір тернових,

ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

Земля, немов народжена ні з чого вперше,

виточується з-поза гір хаосу мрячних.

Хрищу новим найменням кожен квіт найменший

і кожен убиваю назвою небачно.

І кожен квіт відроджується удесяте

і сяє знову безіменний під росою,

а сонце – діямант музики, світла свято,

очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.

Подвоїть і потроїть і встокроть помножить,

аж зрозумію: не мені речей схопити

у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі

голоден яблука землі і світлом ситий.

Роса тече гисопом – золотава піна

і благородний струм впливає в тіла посуд.

З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна

в екстази сріблі прозирає й звук проносить.

Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,

ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.

Зідхає небо до хреста землі прибите

і стигма сонця на моїй долоні світить.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева. – Львів: 1936 р., с. 13.