Закінчення

Іван Багряний

1

Та гей прокинулися з сонцем сіряки –

Дихнули буйно,

повно

і свобідно…

Ах, як хотілося у пориві палкім

Обняти землю помахом руки,

Обняти б землю рідну!..

Немає більше чорної стіни,

Нема… немає… Ранок. Ранок квітне!

І будуть дні – нові хороші дні,

Такі грайливі і такі ясні,

А обрії

Такі блакитні…

Лунає ріг – і не рида луна,

У тихім мариві пішли до сонця гори,

Пішли, пішли…

Гогоче синь ясна –

Хитається погорблена спина –

Простягся караван

До обріїв,

До моря…

Ах любий день! Омано золота!..

Терпіти б вік, аби отак устати.

Та то ж не стріхи – крила тріпотять!

Ось-ось піднімуться,

курликнуть,

полетять, –

Як журавлі, під сонце,

у безмежжя

сірі хати…

Ах любий день,

Омано золота!..

Невже ж та нам усього, що омана?!

Невже ж та нам все ярма та відчай?!

Ти ж слухай, слухай – й комарі кричать!..

Який хороший золотавий ранок…

Прожили вік – не бачили цього,

Промчала молодість, – не тішив сонця промінь.

Та і невже ж не здолати нам вироку свого?

Ти ж глянь –

Над світом золотий вогонь!

Ти ж глянь –

Навколо срібний гомін…

(А там, де скелі, – рівно, як долонь, –

Там казка – мариво над торжищем ваала [60].

І аж не віриться, що те колись було.

І кров, і піт, і батоги, і зло,

Немов корова язиком злизала).

Тріпоче сонце огненним крилом –

Метає стріли з золотого лука…

Ех ти замурзана,

голодна

кагало!

В мозолях серце тріщину дало,

І капнула любов на спраглі руки.

2

Прибіг втікач в столицю: Так і так!

Ченці драгунів вибили, святиню запалили,

Порізали капрала, і лакеїв, і усіх…–

І розповів подробиці усі

Про цю трагедію,

Про це дивацьке діло.

3

Прийшов наказ закрити манастир…

Але спізнився він – указ той височайний, –

Не манастир, бо то на спині синіх гір:

Копитом б’є там вітер, як огир,

Та дуб старий

Зеленим чубом маше

І усміхається: «Гай-гай, без вас зробили кашу.

Гляди-бо, що й не знають – ті, другі,

Як тут одні розгонили богів,

І антимінс закинули,

І розтоптали чашу…»

4

Стоїть безока церква на шпилі,

А то й дзвіниця й дзвони погоріли,

Геть розтопилися великі і малі,

Сльозами скапали до сірої землі…

А церкву – Береже Данило.

Навколо ходить сивий і смутний…

«Гей, був колись та й жив отаман Чорний!

Та й пролетів на огненнім коні:

Руїни… жорства… кров… кістки одні…» –

Зупиниться.

Подивиться.

Розгорне

Ногою попіл. То мертвяк живий –

То божевільний. Так, немов учений,

Чого шука? Кого гукає він?

Ворушить вітер думку в голові,

А вічний біль сухі вуста скривив –

Шука він молодість…

Гукає наречену…

Пішло усе, неначе в темінь дим, –

Пропало все: пропала думка сиза,

Літа і молодість, любов і міць залізна,

Усе-усе…

А він шляху шукає, і нема його туди.

І цілий день, і цілу ніч, і знов:

«Ось тут воно,

Ось тута!..»

Та гей, було колись, та гей, було давно…

Пустило сльози соняшне вікно,

Та то ж не сонце – птах розкутий!

5

Подарували церкву мужикам

Із ласки царської – шануйте і молітесь.

То ласка дивна – хитра і тонка,

Та відсахнулися від неї, наче від штика,

І сиві старці, і маленькі діти.

Мовляв, за ласку дякуємо ми

І навіть дуже при такій нагоді,

Але… звільніте від ції чуми,

Своїм богам молітеся самі,

А з нас вже – годі…

Ви чули, бачили?.. Візьміть же це добро,

Візьміть і однесіть віддайте Боже – Богу.

Хрестилися: «Навіки згинь, маро!..»

Стояла церква, ніби дивний гроб,

І, крім мерців, не бачила нікого.

Останній мрець блукає і мовчить,

Як тінь, іде по вівтарях свячених…

Вітри йому кадилять і піють…

Там поховав він молодість свою,

Там загубив прекрасну наречену.

6

Не стерпіла громада й продала

Ту церкву десь купцям (здається, до Зінькова).

За церквою й печаль стара пішла –

Помандрувала тінь її з села,

Щоб десь

Присинебожитися знову.

Пустує місце, там шарлай росте

І роз’їдає вітер на пилини щебінь…

Читають сови там вночі письмо Святе…

А люд не знає – чи забуть, чи згадувать про те.

Мабуть…

Не треба.

7

Данило зник – пропав, як сизий дим.

Та не пропала слава рамаянна [61],

Хороша слава. Думи і пісні

По велетню, по любому, по нім,

Рокочуть струни смілого Бояна:

«Гей, був юнак,

Та й був юнак такий!

Та й клекотав орел обпльованої черні.

Вплітали діти пісню у вінки

І зберігали пам’ять про діла батьків,

Про смілого раба,

Про славну наречену.

8

Шуміли в струнах соняшних дуби,

Шуміли ступарі над срібною рікою:

Перетовкли дні муки і журби.

Перетовкли важкий хомут рабів, –

Перетовчуть усе

Залізною рукою…

Затих далеко грім одних побід

І оселилась в серці радість і надія:

Уперше раб свої лани засіяв…

Тривала радість буйна черні ції,

Тривала…

Аж до нових бід.

9

Як довго це – ви знаєте самі,

Бо ж для людей оцих було

не дошукатись раю

На цій землі. Для них, немов на сміх,

Споконвіків, запряжена в ярмі,

Біда біду бідою поганяє…

І радість та – метелик двох хвилин:

Родивсь і вмер, барвистий та несталий.

Хоч не вмирала віра у прекрасний день –

Росла разом із кількістю людей,

Росла… й не раз

У крові потопала

Та у гірких.

Бо ж це кумедний світ:

Тут без закону і комар не писне,

Не то людина. Хто схотів, той тиснув

І мордував

Та на смерть, не на живіт.

Було:

Один працює – другий ходить слідом,

Одні біжать – а інші зверху їдуть,

Та ще й співають: мудрі та живі…

І не дізнатися найменшому й повік,

Хто поцілує, а хто в око свисне.

Ніяк не розбереш – де друзі, де чужі, –

Бо хто біжить – так до кінця біжить,

А хто ухоркує – так до отказу хорка.

Отак, як бачите…

А все ж, як не кажіть, –

Благословенний той, хто вигадав махорку!

Нелегко змовчати про те, що бачив, чув,

І я тримаюсь, міцно серце зборкав,

Щоб не сказати зайвого, не плачу й не кричу,-

Двадцяту пачку допалю і тихо закінчу,

І не зіб’юсь ніде в словах…

Благословен, хто вигадав махорку!

Спаде, мов сон, мов хмара степова,

Обступить душу, і не вийти з диму грому…

Неначе нянька, колисає і співа,

Десь сивим мохом болі накрива

Гірка й «рачительна» махорка «Наркомпрому».

10

Та все пропало. Немов і не було.

Ідуть літа, мов тінь за перезвою,

Старі руїни пилом занесло

І місце заросло травою.

І тільки, кажуть, інколи вночі,

Як упаде на землю темна-темна

Як вітер над пустелею ячить –

Хтось по руїнах ходить і кричить,

Хтось по руїнах ходить і голосить…

Це так вночі, коли чорніє синь…

А вдень буяють гори, дивлячись на луки,

Тече ріка в далеку голубінь,

А їм однаково – чи сонце, чи хмарінь,

Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука…

І тільки дуб старий – свідок людських болінь

Безсило охкає, розкидуючи руки.

З’єднавши обрії, то давній караван,

Із безконечности ідучи в безконечність,

Через пустелю, вітер і туман,

Наставившись на дальній океан,

Припав спочить,

барвистий і статечний.

І сплять погоничі, не збуджені ніким…

Горбаті гості в соняшній країні,

Під тягарем барвистим і важким,

Нерозвантажені лежать уже віки,

Потомлено

Припавши

На коліна…

* * * * *

Волає ріг далеких пастухів.

Літають голуби над сивою габою.

А з-під гори – зрина крилатий спів

І котиться,

і кличе за собою…

То пісня мужня, сміла і гучна:

Видать, вродилася у новий день ця доня.

І радісно, що радісна вона,

Що кличе і сміється…

Що сьогоднє

Від учорашнього одходить почало.

Щасливий той, хто нині ще уп’ється

Любов’ю й вірою й поб’є на щастя скло!..

А пісня, ніби райдуги крило,

Нависла аж за обрії…

На серці

Цвіте надія,

в хатах і в гаях,

І легша праця рабська та щоденна

Благословенна молодість твоя

І віра в новий день

Благословенна!

* * * * *

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Десь там –

В чаду і гаморі –

я чую скрип і рев,

Я чую стогін ранньою зорею…

То, гей, з потугами, руйнуючи старе,

Наш корабель крутий зворот бере

І мерехтять під сонцем реї.

Під сонцем реї!.. Галас… Грім і бій…

Гримлять нам молоти – фанфари перемоги.

Нам не просить,

нам не молить ні в кого –

Тримайсь. Тягни!

До сонця!

Д’горі! Д’горі, краю мій!

60. Ваал (Баал) в єврейській мові сильний, в сирійській – пан, володар. Бог неба, сонця, родючості. Служіння Ваалові – гонитва за наживою.

61. «Рамаяна» (санскр.).– Староіндійська епічна поема про життя національного героя Рами (IV ст. до н. Хр.)