Розділ перший

Іван Багряний

(Замість інтродукції)

Прилипла Скелька ( – це село)

Над Ворсклою, де гори голубіють;

Біленькі хати цвітом залило,

Попід горою ж, наче бемське скло [3],

Блищить вода.

А далі, мов сулія,

Поставлена на сизому шпилі,

Там, де ліси і замчище здорове,

Де дух великий, а діла малі,

Мигає маківкою, ніби на столі,

На спині гір

Куземинська Покрова.

Насупроти – Слобідка і млини,

Яснять хатки, як стебла молочаю

В рудих пісках… Село це з давніх днів

Батьки Слобідкою взивали, а сини

Його Зарічною уперто величають.

Шумлять млини, і піняться піски…

Насупроти, немов верблюдів смуга,

Упали на рожеві пелюстки

Зелені гори над зеленим лугом.

З’єднавши обрії, то древній караван,

Із безконечности ідучи в безконечність,

Через пустелі, вітер і туман,

Наставившись на дальній океан,

Припав спочить,

барвистий і статечний.

І сплять погоничі, не збуджені ніким…

Двогорбі гості в соняшній країні,

Під тягарем барвистим і важким

Нерозвантажені лежать уже віки,

Потомлено

припавши

на коліна.

* * * * *

Ліси і синь,

Сади і зграї нив,

І тихе марево ген-ген над хуторами,

І йдуть млини, як з степу чабани,

На кряж виходять, до вагітних нив

Вклоняються, помахують руками…

О, скільки днів і скільки поколінь

Цвітуть ці гори, дивлячись на луки.

Тече ріка в далеку голубінь,

А їм однаково – чи сонце, чи хмарінь,

Чи свій, чи ворог, зустріч чи розлука.

І тільки дуб старий, свідок людських болінь,

Безсило охкає, розкидуючи руки…

Такі ці гори, дивні і прості, –

Сльозами, потом і дощем политі,

Вони уміють жити і цвісти,

І за своїм

Ні плакать, ні жаліти.

* * * * *

Лунає ріг далеких пастухів,

Літають голуби над сивою габою,

А з-під гори зрина крилатий спів,

І котиться,

І кличе за собою.

Там дівчина на березі стоїть,

Над Ворсклою сплітає русу косу

І думи нерозказані свої

В чужі пісні вкладає і голосить…

Така вже звичка вічно голосить,

Адже віки останні покоління,

Кленучи світ, і долю, і часи,

Псують красу бунтарським голосінням.

Гриміли славою і зброєю батьки;

Пройшли віки…

Як у сільці ворони,

Сини гнусавлять думи і байки,

Старі й малі, поети й жебраки,

Немов жиди на ріках Вавилону.

* * * * *

Та пісня ця крилата і гучна,

Видать, вродилася у новий день ця доня.

І радісно,

що радісна вона,

Що кличе і сміється, –

Що сьогодня

Од учорашнього одходить почало…

Щасливий той, хто нині ще уп’ється

Любов’ю й вірою й поб’є на щастя шкло…

А пісня, ніби райдуги крило,

Нависла аж за обрії,

На серці

цвіте надія,

в хатах і в гаях,

І легша праця рабська та щоденна…

Благословенна молодість твоя

І віра в новий день

Благословенна!

* * * * *

Такий цей край… І хоч не з дивних вілл,

Та на бенкет бучний склика сурмач до себе, –

Десь там – де умира

Старий надбитий дзвін,

Де вбогі стріхи коптять синє небо.

Десь там, де на всю міць,

опроставши хребет,

М’язистий велетень, брудний і непоборний,

Розгонить іскри аж під зоряний намет –

Новий леміш кує при новім горні.

Десь там, де у чаду – вирує скрип і рев…

Десь там, де стогін ранньою зорею…

Там корабель

Крутий зворот бере,

Там мерехтять нові під сонцем реї.

Під сонцем реї… І гуде земля, –

Ударом велетень ритмує шум строкатий, –

Щоб уперед

чіткий прокласти шлях,

Щоб поворот назад

Навіки заклепати.

Щоб заклепать навік, що оджило…

І вже не стріхи коптять синє небо, –

Там птах крицевий тріпотить крилом,

Там на бенкет бучний склика сурмач до себе.

Й цвіте надія і на цих полях,

На схилах гір, на замчищах на синіх, –

Де млин заморений, припавши оддаля,

Крилом домахує, чекаючи на зміну.

Завжди – і буде.

Прийде гість сюди

І зрушить їх, ці гори розмаїті,

Гей, зрушить їх, ці дивні і прості, –

Щоб вміли, справді, в засуху цвісти

І за своїм

Ні плакать, ні жаліти.

* * * * *

Торкає вітер соняшну рояль

І тягне з спіхом срібно-сині гами…

«Хохландіє» розсідлана моя,

Укрита рястом, риштованнями й піснями [4].

Багато днів, ще більше дій пройшло;

Багато думалось, та ще не все збулося.

А вітер знову сонячним крилом

Голубить ніжно, ворогам на зло,

Обтяжене надіями колосся.

В оцих місцях, змальованих в словах,

Де мало галасу, а тиші так багато, –

Отут колись і діялись дива,

Що автор ось і горно роздува

Заради них, щоб вам оповідати.

Те все пройшло і кануло, як дим;

Але нехай послухають онуки

«Діла» старих; воно таки гляди

Десь на дозвіллі й здасться молодим

Хоч для розваги, як не для науки.

* * * * *

Гукає вечір з радісних низин,

Хлюпощеться і бризкає водою,

І скачуть луни в довгої лози,

І йдуть дуби рясною чередою

Туди, туди…

Понурі та старі

Посходились до соняшної брами,

Посходились на віче угорі

І слухають, як в далях дзвонарі

Читають звіт.

Вислухують. Чубами

похитують,

Мовляв, були діла,

Були, були

Та ще немало й буде, –

Даремно там, де ніч стара пройшла,

Гудуть чиїсь зухвалі перегуди,

Дарма, дарма

Наймають там музик, –

Здіймуться знов півні з чиєїсь хати!..

Осотом поросте

І біль, і серця крик…

І вже про інше дід чесатиме язик,

Як буде

онучат він

колихати.

Та це не те, читачу любий мій,

Не будем марно часу витрачати:

Вичікують давно легенд свідки німі

І просяться на сцену, – отже, ми

Почнемо, мабуть, так,

Як дід велів почати.

* * * * *

На схил крутий

Припала Скелька ниць,

Розкидала хатки, немов курчата;

Яснять кущі окатих полуниць

Насупроти – в борах стрільчатих…

Зарічна й Скелька – давні дві сестри,

За руки взявшись, йдуть разом печальні.

З’єднались спільно гребельки старі

І спільно стукають млини та сукновальні.

Одна вода

І доля в них зійшлась.

Хай йому хрін із долею такою:

Як Скелька пасербицею [5] була,

То Слобода – нерідною дочкою.

Риплять колеса. Крутяться вали

І мелять на новітніх мукомолів…

Але не так вони давно колись

На манастир,

На свій сіон мололи.

Є місце в Скельці

Голе, як долонь.

Тепер на нім логова місять свині,

Ну, а колись зростав тут «Вавилон»,

Колись там Бог облюбував сіон

І почепив «на страх людям» святиню [6].

Упершись банями зі скелі під зеніт,

Величний, як Хеопсова могила [7] ,

Там манастир стояв –

Дзвонив…

блищав…

кадилив…

Стояв він так не знати скільки літ,

Йому б отак по судний день стреміть.

Коли б суда… зарані не вчинили.

Розписана, золочена мара,

П’ятиголова, потаєнна, хитра;

У вівтарі кадильниці горять,

А черепи лускою майорять

І мигають, як золотава мітра.

Не ’дин, не два там божих дзвонарів,

Та все чужі – Міхеї та Павліни,

Та так тягнули божих тропарів,

Що голі села й дальші хуторі

З сльозами

припадали на коліна.

Про цих мужів скрізь слава розійшлась:

Ішли прочани геть з усього світу.

Дух Божий спочивав на куполах,

А під горою річка знай текла

Та все повніла,

хтозна-чим долита.

Тягли ярмо чернечих кріпаків,

Як ласку царську,

Як дугу московську,

Нащадки запорозьких козаків

І борсались, як мухи в павуків,

Богданом продані й підписані Виговським.

Кляли ввесь світ, кляли чужих царів,

Кляли себе,

Кляли самого Бога…

Аж поки дух батьків заговорив –

Поки мару, за звичаєм старим,

Не справили на батьківську дорогу…

Було, було,

Не віриться й тепер,

Не в одного полізли очі сині

І з жаху, і з жалю: «То ж скінія із скіній [8]!»

А ось, диви, – рівненько, як папір,

І на сіоні розкошують свині.

Проте ніхто не зна і по сей день, –

До сіряків не дуже щедра слава, –

Забулось все не вписане ніде,

І тільки на пергамені в людей

Арапник царський

Іжицю [9] поставив.

Ніхто-ніхто не знає про ту мить,

Не лишилось нічого ані в кого,

І тільки в діда іжиця щемить

Та скніє жах

Перед другим пришестям Бога.

Забулось все, у безвість одійшло,

Літа ідуть, як тінь за перезвою;

Старі руїни пилом занесло,

І місце заросло травою.

Пустують діти в цурки і в квача.

Порошать чистим сміхом, ніби снігом;

Байдуже їм, над ким вони кричать,

Байдуже, що за камені стирчать

І хто одяг кропив’яні вериги.

І тільки, кажуть, інколи вночі –

Тоді, як прийде чорна, темна осінь,

Як вітер над пустелею кричить,

Як заливаються лиш сови та сичі –

Хтось по руїнах

Ходить і голосить.

І плаче ревно, квапиться, блага –

Поки не закричали півні треті,

Шука під свист страшного батога,

Шука з риданням

коней і карету…

Це так вночі, як світ увесь мовчить,

Як упаде на землю темна осінь,

Хтось по руїнах ходить і кричить,

Хтось по руїнах ходить і голосить…

Багато знають камені німі,

Ще більше знають гори зеленаві,

Политі кров’ю, потом і слізьми,

Накриті пилом давнішньої слави.

Вони-бо знали гуннів і татар,

Вони-бо знали диких печенігів…

Але на гори – ліг бронею пар,

На камені – кропив’яні вериги.

І тільки інколи в негоду уночі,

Як упаде на землю темна осінь,

Хтось по руїнах ходить і кричить,

Хтось по руїнах ходить і голосить…

* * * * *

Тече ріка, як двісті літ назад.

Зійшлись дуби, чупринами кивають…

Навіть вони, якби ввійшли в азарт,

То б спромоглись не стільки розказать,

Аніж оцей

Дідусь оповідає.

Село Скелька, травень 1928 р.

3. Віконне скло високої якості, більше від звичайного розмірами і товщиною.

4. У першому – харківському – виданні:

Італіє! Італіє моя,

Укрита злиднями, могилами й піснями. (Упорядник).

5. Пасербиця – нерідна дочка одному з подружжя, яка є рідною другому. (Тут і далі примітки, позначені цифрами, переносимо з видання роману «Скелька» в Австралії.– Упорядник).

6. У першому виданні даний уривок звучав по-іншому, але був вилучений цензурою:

Є місце в Скельці

Голе, як спина, –

Тепер на нім логова місять свині,

Ну а колись: – була мара страшна, –

Колись там, Бога обдуривши, Сатана

На спілку з москалями мав свою «святиню», –

Фортецю фарисеїв, ницості базар,

Вертеп блюзнірства,

Пекла чорний кратер…

На зло Всевишньому, і матерям на глум,

Ім’я тут Боже всує повернув

І насміявсь з Пречистої

Великий Провокатор.

Є місце в Скельці – жалем поросло,

Розпукою взялось, заскніло болем лютим.

Колись там диво сяло і цвіло,

Гей материнськими сльозами підпливло

І Бога заступило

черевом Малюти.

(Соловей О. Два тексти поеми «Скелька». – Нові дні, 1990 р., № 479, с. 18 – прим. оцифрововувача)

7. Піраміда єгипетського царя Хеопса, найбільша з пірамід.

8. Скінія – біблійна назва Мойсеєвого пересувного храму.

9. Іжиця – назва останньої літери церковнослов’янської і старої росіської абетки. Прописати іжицю – покарати, вилаяти.