Передмова

Іван Багряний

1

Народе мій, нездужий краю мій!

Коли позбудешся тавра століть неволі?!

Я чую спів…

Я чую гімн рабів…

Я чую як під гамір тисяч молотків

У риштованні весь спинаєшся до сонця.

До сонця! Д’горі!! Д’горі, краю мій!!! –

Давно ударили фанфари перемоги, –

То вийшли ми з ночей, то вийшли ми з зими,

Тепер рости б нам! Клекотать! Гриміть!!

Без нагаїв, без «хама» й без острогу.

В чаду і гаморі я чую скрип і рев,

Я чую стогін ранньою зорею, –

То гей з потугами, руйнуючи старе,

Наш корабель крутий зворот бере

І мерехтять під сонцем реї.

Під сонцем реї!.. Галас. Грім і бій… –

Гримлять нам молоти – фанфари перемоги.

Нам не просить, нам не молить ні в кого, –

Тримайсь!..

Тягни!..

Не оступайсь, на Бога!..

До сонця! Д’горі! Д’горі, краю мій!

Таврований…

Обскубаний…

Обдертий…

2

В чаду століть згубили ми -о-гей! –

Згубили ми несказано, без ліку.

Від того в нас не всіх ясне лице,

Від того ми ще й нині, той чи цей,

Ще й нині ми

напівкаліки.

І тяжко так. І хочеться кричати!

Кричать…Шукати больові причини.

Комусь за нього карк переламати,

Розчавити, знайти…Але дарма…

І ми пнемось, пнемось з волячими очима

Туди! –

Вперед, де «скарг ні мук нема».

І часто десь кидаємо прокльон,

Прибиті злиднями, притомлені, голодні…

Кому прокльон?!

…Давно… Неначе сон

Встає переді мною скрізь сьогодні…

І бачу я печаль серед потуг народних.

Ганебний сон!

Йому, йому прокльон!

Де не ступну – могили і хрести.

Де не піду – руїни і могили…

Прости мені за скорб, прости, –

Із цеї скорби патосу б рости,

Із неї – виростати силі!

Хай не повернеться засуджене повік,

Хай не відновиться закопане, зарите, –

Нездужі ми в своїй землі новій

І дужі ми, що той маразм на гній

Обернемо!

Як обернули в пил хомут розбитий.

3

Уранці. Ввечері. Щоночі й кожен день

Тобі, мій велетню, брудний і непоборний!

Мої думки і біль,

мої вогні і жаль,

Що десь, як шашіль, роз’їда іржа –

Стара іржа – твій профіль чорний.

Коли позбудемось? Коли зітрем тавро?

Коли і ми сягнемо до вершин?! –

Щоб виміряти свій у світі крок

Кілометром,

а не старим аршином.

Це не печаль, далебі і не зойк,

Це не благання і не крик розпуки,

О, ні, – то поклик! Поклик до висот!

То є жадання на шалений лет,

Щоб в нову еру нам

влетіли з гуком.

Це не печаль, не зойк….

І в цих словах без вигадки і гри,

Не для зневіри й молитов мінорних, –

Боліючи за неміч, за гилу [2] потворну,

Не в виправдання, а на суд згори,

Я хочу десь з недавньої пори

Перегорнуть

сторінку

чорну,

Одну із безлічі… Одну із моря зла…

То дивовижні, то не чувані діла!

Та не дивуйсь ніхто, тямкуй лиш що і як.

Гей і було, немов туман осінній!..

Ось там воно! Звідтіль гила і зло!

І хоч мовляв, до нині то було,

Але під сонцем

Все можливе і від нині!..

І хочу я на гробовищі днів,

бодай для того, щоб хоч знали діти,

перегорнуть сторінку пережиту

В науку, на судовисько і гнів.

Хай не повернеться! Нехай ніхто в вогні

Не загнузда хоч їх

ніколи в світі.

1928 р. с. Скелька.

Передмова була вилучена цензурою з першого видання поеми. Подається за: Соловей О. Два тексти поеми «Скелька». – Нові дні, 1990 р., № 479, с. 18 – 21 (прим. оцифрововувача).

2. Гила (кила) – грижа. Тут також: наріст, що спричиняє хворобу.