8

Іван Багряний

Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову гауптвахту. В ній уже сиділи під столом три танкісти й грали завзято в карти, коли прибула партія в’язнів і Максим серед них. Танкісти – босі, розхристані й простоволосі, сиділи під столом, неначе під балдахином, на соломі, склавши по-турецькому ноги, і не звернули на новоприбулих жодної уваги – смалили собі далі в дурня. Видно було, що для них це вже повторювалось не раз і було нецікавим.

Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без ніяких меблів, – стояв лише єдиний стіл у кутку над танкістами та скрізь попід стінами було застелено добре вим’ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але то нічого. Новоприбулі попадали на неї купами, розташувались, і аж тоді почали оглядати один одного. Оглядали… Робили великі очі… Роззявляли роти вражено… І – мовчали. Прибирали байдужий вигляд і вдавали чужих і незнайомих.

Лише юнак кинувся до Максима і, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей і заплакав… Це був Костик! Добре знаний шістнадцятирічний комсомолець Костик із редакції… Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж сказати цьому юнакові, цій дитині, що так передчасно, так занадто рано стала дорослою, маючи вже на своїх плечах цей безглуздий трагічний тягар, що його раптом навалило на нього життя… І мовчав, бо знав, що Костикові вже не можна збрехати.

Люди розташувались щільно один біля одного в чотири ряди. Біля дверей примостився вартовий з американським скорострілом, в англійській шинелі і в сибірських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов сержант у такій же шинелі й у повстяниках, постояв, сказав:

– Ну, от і все в порядку… – й пішов геть.

І тюрма зафункціонувала.

З-за ряднини, що нею було завішено двері до хазяйської половини, до т. зв. «хатини», визирнула жіноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зітхнувши, зникла.

– Ей, ви, хлопці! – звернувся до всіх один танкіст – русявий, молодий і веселий шибайголова. – Оце ось визирала – це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (під столом сміх). Пойнятно? Це во-первих. А во-вторих – мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам’ятали. І не просто Вася…

– А Вася – герой СССР!.. – додав понуро другий, тримаючи карти віялом.

– Ні, не герой СССР, а все-таки танкіст Окремої Сталінградської танкової армії… (Зітхнув). Може, був би героєм СССР, та от чорт його зна…

Вася не докінчив, що саме «чорт його зна», й почухав голову. І раптом несподівано закінчив:

– Хто з вас має насіння? О! Оце й буде во-третіх.

Мовчанка.

– Ех ви, – зітхнув Вася. – Теж мені колхозники…

Хтось кинув йому торбу з насінням. Вася піймав її на лету, помацав і радісно засміявся: – Насіння! – Потім подивився запитливо й здивовано на господаря: – Всю?!

– Як хочеш, – зітхнув господар байдуже й понуро.

– Е-е… – протяг Вася. – Ти хочеш випробувати героя-танкіста, чи не є він імперіаліст. Ні, брат, Вася бував у бувальцях… – Він розв’язав торбу, надсипав половину насіння на розстелену сорочку, зав’язав торбу й кинув назад:

– На! Лови, брат… Горе й радість – усе пополам!..

І заходився з товаришами ділитися насінням. Видно було, що цей Вася й виріс найперше по тюрмах, а тоді вже на війні. Жести, слова, міміка – все від типового безпритульника часів непу, і це лишилося на все життя.

Поділивши насіння й весело лузаючи, Вася виліз із-під столу, встав і попростував до Максима. Був він високий і ставний, хлопець – орел.

– Ей, куди, куди?! – зарепетував вартовий біля дверей на стільчику.

– А ти сиди там із своєю свистьолкою! Подумаєш…Хочеш насіння? На! Держи шапку!.. Бери-бери… – Вася відсипав вартовому жменю насіння в шапку й повернувся до Максима. Сів навпочіпки, взяв Костикову голову за чубок і підвів її.

– Ти чого, дурний, га?!

Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове плече, махнув рукою, подивився Максимові в очі й сказав, кивнувши на Костика:

– Страшно… Ну нічого (зітхнув), мені – теж…

А далі подивився ще пильніше Максимові в очі й промовив щиро, як до свого:

– От знамените, брат, учреждение! Поставлять отак собі стільця, посадять на нього ідола з свистьолкою, і вже ось тобі тюрма, га?!

Максим мовчав, дивлячись Васі в одверті й, либонь, розгублені очі. Видно було, і не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всій своїй зовнішній веселості Вася смертельно нудився – мучився неприкаяною, передсмертною нудьгою.

Витримавши Максимів погляд, Вася посміхнувся:

– Ти, видать, не колхозник… Я-от танкіст, а ти хто?

– Архітект.

– А-а… Я ж так і знав!.. І малювати вмієш?

– Трохи… А що?

Вася засміявся:

– Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалюєш… (Зітхнув). А я-от не вмію, і це погано, а то б я, знаєш, намалював би усю цю єрунду… – Він зробив рукою невиразне, широке, всеобіймаюче коло й сплюнув. Посидів мовчки. Оглянув пильно всіх присутніх, що позирали на нього підозріло, і враз сердито випалив:

– Якого чорта лупаєте?! І якого диявола носи повішали? Га?! Подумаєш… Більше смерті все одно нічого не буде. От побачите… – Встав і пішов, переступаючи через ноги й тулуби. І знову поліз під стіл.

– Гей-гей, люба да люлє!.. – мугикали його товариші якоїсь старовинної солдатської пісні, розвішуючи на губах лушпиння й ляпаючи картами. Вася приєднався до них.

«От побачите» – при цій Васіній обіцянці Максимові згадались останні слова «Кутузова», що обіцяли щось більше, ніж звичайну смерть. Згадав… і притиснув Костикову голову до грудей.

– Костику!

– Що?.. – озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крізь сон.

– Будь мужній… Костику!.. – І прошепотів уже сам до себе: – Головне – не датись обернути себе в ганчірку. Ось… Оце головне.

– Добре… – сказав Костик у Максимове плече. В нього вийшли всі сльози, й він уже не хлипав – лежав тихо й, либонь, марив. Марив юнацькою душею, шугаючи нею десь поза межі можливого… Так само тихо, мовчки лежав і Максим. Але він не марив. Він лежав, тяжко зціпивши щелепи й повіки, й балансував душею між глибокою втомою, зневірою й почуттям якогось невиконаного обов’язку.

Усіх в’язнів, разом із трьома танкістами, було тридцятеро. Здебільшого це були Максимові знайомі, але всім їм до Максима було байдуже – кожен був зайнятий своєю власною трагедією. Максимові до них було теж байдуже, хоч він і не був зайнятий своєю трагедією, бо всі трагедії, що з ним були, вже відбулися, а це був уже лише фінал. Ні, він не був зайнятий своєю трагедією, він не був зайнятий нічим, він лежав у забутті, тримаючи на грудях голову Костика, що вже солодко спав.

А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту заюшених кров’ю, кидали їх на солому й брали інших. Танкісти під столом грали в карти і лише скоса позирали на битих. До Максимової свідомості доходило все, що відбувалося, доходили навіть жах і нудьга людей, що з кожним таким викликом і поворотом все наростали й наростали; жах наростав у тих, що чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу відбули. Кинені тепер на солому, вони стеналися душею вже перед недвозначною перспективою, пообіцяною й гарантованою їм, ще й скріпленою солідними авансами в вигляді синців.

Але до Максимової душі те все не доходило, він того стільки бачив і витерпів у житті, що воно вже на нього не діяло. Знав, що його черга теж от прийде, але занадто до серця того не брав, лише стискав щелепи: аби лише не подолав його той «измор», та безконечність, яка може й найсильніших увігнати в відчай та розпач. Аби лише швидше. Нового він не сподівався нічого ані почути, ані побачити. Все йому до кінця ясно сформулював той Кутузов. Та й рішення він, Максим, теж уже прийняв. Ні те, ні те, очевидно, не підлягало змінам.

Якщо його щось іще хоч скільки-небудь цікавило в його власній долі, то це лише те – яку все ж таки формальну причину вони підведуть остаточно під факт його знищення? Яку формулу дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу на рейки «законності» й посадили його сюди. Раз почали розігравати комедію, то мусять і якийсь сюжет для цієї комедії скомпонувати, а якщо не сюжет, то принаймні якусь більш-менш правдоподібну відповідь на запитання «чому?», бо ж справжньої причини вони ніколи назвати не посміють. А спитати… Може ж, хтось колись їх таки спитає?!

Проте Максима не викликали. Він лежав у забутті. Часом шерех і тривога серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимові на простягнені ноги, – тоді він розплющав очі, дивився на ті свої ноги в ганчір’яних бурках, із яких вилізали пальці, ворушив тими пальцями й знову закривав очі. Так і не підкорчував ніг. Нехай топчуться. Тепер усі один по одному топчуться, і це «нормально». Беріг лише Костикову голову, чомусь боячись, щоб ніхто на неї не наступив.

Опівдні принесли обід… Але перед тим до «тюрми» зайшов старшина, начальник цієї тюрми, про що можна було зробити висновок уже з того, як перед ним шарпнулася «на струнко» варта в сінях і біля дверей. Якийсь вугластий, незграбний і понурий, зі зле позастібаними гудзиками сорочки й шинелі, ковнір якої заломився й стояв бокаса. Цей ковнір та ще неохайно збита на очі сіра ушанка надавали йому вигляду людини, що тільки що збудилася з похмілля. Він увійшов із сіней і почвалав через ноги лежачих до середини «тюрми». За ним слідом – його помічник, білявий хлопець із наївними очима, без шинелі й без ніяких відзнак, лише в солдатській зеленій заяложеній сорочині навипуск та в таких же, як і в начальника, повстяниках. Він тягся за старшиною, як нитка за голкою. Старшина переступив через усі ноги мовчки й дійшов до середини. А дійшовши до середини, оглянув усіх, ніби своє господарство, й привітався:

– Ну, здорові були, орли!..

Сірий гомін зітхання й невиразний буркіт у відповідь. Тільки Вася-танкіст ляпнув голосно картою, аж пішли виляски, й відповів весело й голосно за всіх і сердечно так:

– Здоров, хазяїн! Здоров, орел наш дорогий!.. Як діла, га?..

– Ну-ну, Вася! Не балуйся… – буркнув незлостиво старшина, пройшовся задуманими, байдужими очима по людських обличчях і зупинився ними на старому-старому дідові з козацькими сивими вусами. В очах старшини блиснули вогники здивування.

– О?! А ти чого тут, дед?!

– Та… посадили… – зітхнув дід із тихою, щирою журбою.

– За що ж тебе посадили?

– Та… вроді старостою… в колгоспі ж був…

– А-а! Значить, партизанів вішав?!

Пауза. Понура, гнітюча мовчанка. І раптом Вася своїм веселим, жвавим голосом, так ніби ненароком, через карту, лузаючи насіння й спльовуючи лушпинням, але з глибокою певністю й гаряче:

– Товариш старшина! Він партизанів не вішав!.. Він тільки жидів вішав!

Вартовий автоматник біля дверей пирснув. Танкісти під столом не подали й виду, що щось сталося. А решта арештантів завмерла.

– А-а-а… – протяг старшина, спочатку розгублено, а потім ніби приємно здивований. – Жидів?.. – і враз махнув рукою понуро: – Ну жидів – чорт його бери!..

Повернувся й пішов. За ним – помічник, посміхаючисі до арештантів і ступаючи старшині слід у слід.

Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона від нього не уникла, він її вхопив. Це була нотка – одна манюсінька нотка в голосах, що тут щойно прозвучала, – в усіх, до пирскання автоматника включно. Якась глибока, тяжка, несвідома злоба й розгубленість. Злоба людей, збитих геть остаточно з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в певний бік, як у відтулину – в ту стару, добре випробувану відтулину, що нею здавна випускалась зайва пара перенаснаги людського гніву й горя, що кінчалася божевільним, ідіотичним: «Бей жидов, спасай Россию!!»

Ще трохи, й, може, це навіть стане найбільшою рушійною пружиною для всіх мільйонів отаких-от хлопців у повстяниках, щоб. поривати їх на «великі, історичні діла». Бо їх можна рухати ще тільки зненавистю й злобою. Злобою поривати й до героїки. Колись вони, ті мільйони, рухалися вогнем кличів про братерство й любов, але ті часи давно минули. На тім місці, де була колись віра в ті кличі, витворилася застрашлива порожнеча, а над тією порожнечею має ще якусь силу впливу лише глибока, несвідома, тяжка злоба. Сліпа, нищівна злоба на все, аж до себе самих включно.

На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову два кроки всередину:

– Всі місцеві? – спитав у лежачих людей, у всіх разом.

– Ні, – відповів хтось. – Майже всі не місцеві.

Тут устряв знову Вася-танкіст із наївною іронією:

– Це все жертви фашизму, товаришу старшина!

Старшина єхидно:

– І ти теж?

Вася, зітхнувши:

– І я теж…

Старшина:

– Ну, гей ви, жертви фашизму! Обідали?!

– Ні, – відповів за всіх той самий Вася.

Старшина скривився й процідив глузливо:

– Що ж це ви, поніміли всі, га? Ну чого носи повішали?!.

Хтось зітхнув глибоко й промурмотів – з наміром, очевидно, щось вивідати:

– Та… як поведуть у ліс… то там буде й обід…

– Дурак! – бовкнув старшина й засміявся. Сміявся якийсь час беззвучно, дивлячись на всіх одразу, а тоді промовив:

– То ти, браток, легенько хочеш – отак собі просто та й у ліс! Ні, ще почекай…

Сплюнув і вийшов.

Після того в дверях з’явився якийсь здоровенний гвардієць із «фінкою» і, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих і мовчки поманив їх тим пальцем за собою. Двоє встали й пішли слухняно. Скоро вони повернулися й принесли обід на всіх – кілька хлібин і двоє відер із якоюсь юшкою.

– Роздатчик! – гукнув хтось із сіней у хату.

– Я! – вискочив Вася з-під столу, зголошуючись добровільно до такої ролі, й пояснив: – Бо вони всі не в настроении…

Дійсно, всі були «не в настроении». Ніхто навіть і не здумав заперечувати таке Васіне самопроголошення, хоч більшість знала з досвіду, що тюремний «роздатчик» – це в тюрмі друга персона після начальника корпусу і перша, як тільки двері за тим начальником корпусу зачиняються. Але сьогодні – «яке то все має значення!», коли тут справа якихось хвилин, найбільше годин…

Таким чином Вася-танкіст став роздатчиком, що було цілком справедливо, бо роздатчик із Васі був фаховий. Перенісши діяльність із-під столу на стіл, Вася миттю вправно розділив увесь хліб на тридцять рівних пайок і роздав усім за принципом солдатського й арештантського «щастя»: один одвернувся від столу й виконував роль сліпої долі; на запит Васі «кому?», тая «доля» тикала пальцем на того, кому вона прирікала невидиму пайку, – «цьому!», і так далі.

Хліб узяв кожен, але від обіду майже всі відмовились:

«Який тут обід? Хіба до обіду тепер?»

Ну що ж? Вася від того не впав у розпач. Відер було двоє і він їх розділив геніально. Одно відро взяв під стіл – собі й двом танкістам, а друге відніс за ряднину – господині та її малим діткам, що були в «хатині». За те відро він виміняв у господині миску й ложку, вернувся з тією здобиччю під стіл, насипав повну миску юшки й приніс власноручно її Максимові:

– Слухайте, товариш архітектор! Ось… Їжте… Ну-ну, ви ж не якийсь там колхозник! (Заскалив око хитро). Уявіть собі, що ви «таки да» знову в тюрмі та й їжте собі на здоров’я…

І посміхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тоді вернувся назад під стіл.

Це була не юшка. Це була їжа, якої в жодному довіднику кулінарії немає: квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навіть шматки якогось м’яса – все на купу та ще й з якимсь підозрілим запахом.

Максимові зовсім не хотілося їсти, але він мав про кого подбати. Він розбудив Костика:

– Костику!.. Треба триматися ж…

– Добре… – мурмотів Костик, чухаючись спросоння, і взяв ложку, ще навіть не знаючи, чого від нього хочуть. – Добре…

– Їж, Костику!..

Очунявшись нарешті, Костик накинувся на їжу так само жадібно, як перед тим на сон. Уже перед самим майже кінцем Костик насилу зупинився й напосівся на Максима, щоб і той іззів хоч трохи, і Максим мусів також проковтнути зо три ложки тієї їжі.

Потім вони полягали знову й Костик, знову вмостивши свою голову на Максимових грудях, солодко захропів. Бідолашне хлоп’я! Кілька ночей він ховався від арешту, перетіпався, перемучився без сну, і тепер-от сон його валив, мов билину. Юнак забув геть про все на світі, навіть про найстрашніше, що чекало на нього попереду. Ним володів сон.

Після обіду почалося щось справді незвичайне й цікаве – почалися «відвідини». Але які!.. Звідкіля й як ті жінки могли так блискавично швидко зорієнтуватися, куди завезено їхніх чоловіків, синів, батьків, і розшукати цю тюрму?! Прості селянські жінки – не лише з села Веселого, а й з інших навколишніх сіл – мусили пройти по прифронтовій смузі й під бомбардуванням до міста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всіх закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне – як відважно й як геніально просто вони обійшли сувору заборону будь-яких відвідин!

Секрет полягав саме в тому, що «тюрма» складалася з двох частин – із «тюремної камери» і з тієї хатини, де жила господиня з дітками. В силу необхідності господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через «тюрму». І в силу тієї ж необхідності також усі її гості – «сестри, куми й подруги-солдатки», – що приходили «по ділу», теж мусили ходити через «тюрму». Тими гостями, звичайно, були й могли бути тільки жінки. А що тими «сестрами й кумами» були жінки з далеких сіл, які прийшли відвідати своїх синів та чоловіків, може, востаннє перед смертю, – то це навіть і на думку не спадало ні тюремній сторожі, ні тюремному начальству. Занадто вже сміливо це все було задумано. І от ті жінки, «сестри й куми», відвідували так господиню кілька годин.

Із сіней через камеру до господині перебігала якась жінка чи дівчина в легкій хатній одежині та великій хустці (так як тіль-тіль вибігла ось по сусідству зі своєї хати!) і, зиркнувши на арештантів, зникала за рядниною, що нею було завішено двері до господині. Там вони собі щось шепотіли про свої справи, а по камері тим часом гуляла торба з насінням. Вася просто розкошував. Він зорієнтувався відразу, що й до чого, і аж розсідався від радощів, що, мовляв, «які ж ті жінки, каналії, хитрі, а ті вартові – дурні, як індики!». Він не тільки насолоджувався сам насінням, але й щоразу підходив із торбою до вартового й насипав йому стільки, скільки той хотів. Вартовий лузав насіння й оповідав безтурботно якісь анекдоти, вся камера сміялась, а танкісти під столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був і не смішний. Смішна була ситуація.

Тим часом котрийсь із арештантів уставав і йшов до господині «води випити», з дозволу вартового… Потім вертався, ховаючи або записку, або вузлика під полою, а чи пару білизни й нишком витираючи очі. Згодом гостя теж виходила. Заходила інша… І так без кінця. Диригувала всім і регламентувала візити господиня. Фактично в ті години вона була начальником цієї тюрми, а не старшина.

Вартові мінялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибіряк, не здогадався зовсім. Другий вартовий, українець-далекосхідник, здогадався відразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собі насіння, почепивши автомат на шию. Час від часу тонка усмішка перебігала йому по обличчі, але він зганяв її геть і напускав дурнуватого вигляду. Третій, якийсь замріяний студент-москвич, теж не помітив нічого. Та четвертий, якийсь «хахол»-служака, принюхуючись досить довгенько й хитренько, нарешті зорієнтувався й підняв галас… Але тим часом тюрма була вже повна не тільки різних «передач», але й різних новин, що їх понаносили жінки.

Максимові ніби ніхто нічого спеціально й не говорив, але він усе увібрав у себе, неначе вапно вологу з повітря. І коли Василенко пізніше переказував йому своїми словами все, що чув, то Максим уже не довідався від нього нічого для себе нового. Він уже знав, що діялося навколо…

…У місті йде «самоїдство». Вцілілі обивателі з усієї сили їдять один одного, хто кого перший устигне схопити мертвою хваткою. «Організувалась влада». Якийсь політрук зібрав посеред міста юрбу – переважно тих, що никали по розграбованому місті з вірьовками й порожніми мішками під пахвою та з поначіплюваними (на всякий випадок) червоними стрічками на шапках і рукавах, в надії щось десь поживне підчепити, поки «міжцарів’я». От їх зібрав політрук посеред майдану, виголосив промову про велич «вождя» та мудрість «партії Леніна – Сталіна», а тоді, тикаючи пальцем у присутніх, на вибір, говорив:

– Ей, ти там!.. Ти будеш Горсовет!

– Ти, в папасі! Будеш Комунхоз!..

– Ти комсомолець? Добре… Будеш секретар райкому ЛКСМУ.

– Ти – начальником цивільної міліції.

– Ти – пошта.

– Ти… Ти… Ти…

І так стала «власть». І тепер вона, та «власть», запрацювала. Деякі перед тим, як стати «властю», не тільки грабували, п’яні від пафосу руїни в більшій мірі, ніж від самогонки, яку теж хилили донесхочу, але всього ще кілька днів перед тим, при іншій владі, вславилися були й тим, що вішали людей німцям «поштучно» за самогон. А тепер… Тепер виявилося, що то вони «спеціально позалишалися для боротьби в тилу ворога», а щоб замаскуватися перед німцями й увійти в довіру до них, вони взялися були за таку роботу: вішали… О, скілько вони перевішали, таким способом при німцях «маскуючись»! А тепер вони опинилися на найбільш відповідальній роботі, як «герої вітчизняної війни»…

– Такого Зайця знаєте?..

Шепіт. Максим чує… І навіть його серце здригається. Так, він знає Зайця. Хто ж не знає Зайця?! Його весь світ знає. Це ж він вішав Миколу… Він же повісив і того партизана Чубенка, якого потім зняли були діти, щоб поховати, та й не донесли. Ще як його Заєць вішав, Чубенко тричі зривався, а п’яний Заєць все брався знову та потішав:

– Терпи, старик! Зараз на екскурсію до бога підеш!..

Так він, б’ючи обцасами перед ортскомендантом, відправив «на екскурсію» багатьох, – переважно тих, хто перед тим сидів по тюрмах «країни соціалізму», – чоловіків, жінок, зелених юнаків і майже дітей.

– А тепер цей самий Заєць став помічником начальника міліції й, звичайно, «работником» НКВД. Гасає по місту… Чорна кудлата сибірська папаха, червона стрічка на ній, «фінка» за плечем…

– А Волика знаєте?

– Це той, що…

– Так, це той, що… При німцях він був незрівняним «патріотом». Подейкували, що він також служив у Гестапо. А тепер він так само служить в НКВД. Старається…

– А такого знаєте!?. А такого?.. А такого?..

Називали імена тих, що стали героями дня. Мов чорні тіні повилазили з пекла.

– А солдати, п’яні фронтовики, десь гвалтували дівчат…

– А в місті стоять шибениці – так само, як і при німцях!..

– А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нічого взагалі не варта. Нічого! Анічогісінько!..

– На жінках і дітях вимішують злобу. По місту розвішано накази влади. Про мобілізацію. Всіх поголовне мобілізують і – «на передову», «іскупляти» свою «провину» перед «родиною»… Без зброї, без амуніції, лише з торбами, «на м’ясо» – вперед! Комісар сидить у воєнкоматі, викликає за списком і дає кожному на вибір – або без зброї на фронт (зброю віднімеш у німця, а як ні, то чорт з тобою!), або ж… і не доказує. Але й без того ясно. Одне слово – хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кінець один: або на фронті без зброї, або тут на місці – на вербі чи біля муру…

Звичайно, всі вибирають фронт, і навіть спеціально поспішають до воєнкомату, щоб скоріше на фронт. Бо по місту шниряють і вишукують та виловлюють усіх різні оті Зайці, щоб посадити в тюрму, а потім, може, й розстріляти чи повісити. Оті самі Зайці, що знову будуть «орудувати в тилу». Найперше вони себе забезпечують від свідків і взагалі від порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попередніх володарях і тепер мають досвід. Ось такі діла творяться в місті…

А відвідини тюрми жінками нагло припинилися. Четвертий вартовий підняв галас, «ударив на сполох», сподіваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюції». Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня героїчно відбріхувалась, але ті все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля.

Тоді втрутився Вася-танкіст. Він вибрав тактику, не менш геніальну, ніж та, якої вжили перед тим жінки. Підійшовши до вартового біля дверей, він почав його роз’юджувати, відволікаючи увагу від господині, різними своїми зачіпками, на зразок таких:

– Молодец, Павлуша!..

– Я не Павлуша!

– Хіба? Та підожди, то ж ти помиляєшся, – ти ж Павлуша…

– Я не Павлуша!

– От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль… Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй… Тільки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять…

– Сядь!

– А то чого б? А-а, застую?.. Так тобі й так повилазило. Чого причепився до женщини, чортів хахол!?. Ти сиди, сиди, я тебе не стягаю! Я брат насидівся в танку, а ти-от на такім троні… з бабами воюєш? Га?

– Сядь!!. Слиш?!!

– Не кричи, Павлуша! І не клацай пукавкою. Ти не годишся на цю роботу. От як нас поженуть на фронт, на передову, там ми з тобою тоді й поговоримо… А то з бабами тут кожен зможе…

Втручається черговий. Вася його осаджує:

– Товаришу дежурний! Ви тут ні при чому, бо ви тут не були.

Вартовий кипить, кричить на Васю, а Вася – ніякісінької уваги. Вартовий усе більше й більше пускається берега, виходить із себе. Він наговорює купу дурниць, а Вася ще з більшим «олімпійським» спокоєм жигає його в найвразливіші місця. Черговий теж починає кричати на Васю. Тоді Вася й собі раптом викрикує несамовито:

– Старшину! Старшину сюди!!. Покликати старшину!..

З’являється старшина, – ковнір шкереберть, ушанка понуро насунена на брови:

– В чём дело?

– Товаришу старшина, – каже Вася милим, ідеально сердечним та спокійним голосом. – Навіщо ви садите сюди п’яних вартових? Хлопець «під градусом» роняє оружие, і може вийти, брат, чорті-що…

Черговий і вартовий поперхнулися на півслові. Старшина дивиться якусь мить на обох. Тоді підходить до вартового:

– Дихни!..

– Та то… я… е-е… той…

– Дихни!!.

Вартовий перелякався, став на струнко, дихає в обличчя старшині.

Покрутивши носом і не сказавши ні слова, старшина насуває свою ушанку зовсім на очі й виходить. По якомусь часі з’являється караульний начальник із новим вартовим. Він «знімає» старого вартового, заміняє його новим і виходить. Сплюнувши, черговий виходить також.

Тоді Вася підходить до нового вартового-автоматника й насипає йому насіння в полу шинелі.

Інцидент вичерпано. Але жінки вже не ходять.

Вася зітхає під столом – либонь, за насінням тужачи:

– Ідіоти!.. Не знають, де їхнє щастя!..

Жінки не ходять. Найголовніше, мабуть, у їхніх відвідинах було те, що вони зруйнували реальність тюрми, створивши на деякий час ілюзію свободи, навіть близькості родинного затишку й добросусідства.

Проте випадок із господинею на цьому не закінчився. Він закінчився щойно аж надвечір тим, що господиню десь раптом було забрано й вона вже не повернулася. Прийшла якась заплакана молодиця й забрала її дітей.

У хаті запанувала гнітюча тиша, що навалилася на людей разом із присмерком, – тяжка, як учадіння.

Увечері, повертаючись із допитів, люди почали приносити нові чутки, в яких з’явилось і нове – ні, не нове, а добре Максимові знане – ім’я Ірчука…

Ім’я Ірчука зроджує болючу асоціацію…

…То була кольорова феєрія! Сходячи просто в очі, сліпучо сяє сонце. Велике, воно підіймається з-за обрію вогняною півкулею. Це – в центрі. А праворуч – земля, оздоблена великим колоссям стилізованої пшениці, і ліворуч – море. Над сонцем синя баня неба, поділена на концентричні кольорові кола – від рожевого над сонцем і до темного ультрамариново-зеленого вгорі, в зеніті. Ті кола концентричні перетинають широкі пасма променів, розходячись від сонця конусом. І на місці перетинання з кожним колом ті всі промені дають інший колір… Сліпуча кольорова, спектральна мозаїка. А по тій мозаїці, зліва направо по діагоналі, з-за сонця просто на глядача йдуть сиві, білі й чорні хмари – зловісні, пекельно-динамічні. Виходячи з точки, як дим від пострілу, вони стремлять вгору по діагоналі й там розгортаються, клубочаться, нависають сталево-сизими й чорними брилами, загрожуючи впасти на сліпуче сонце й його роздушити. А з-за тих хмар, аж з найдальшого куточка вгорі, вилітає веремія цяток. Наближаючись шаленим льотом униз, до сонця, вони по одній розгортаються в зграю ластівок – чорних із бронзовою каймою. А низько над морем та над землею, понад колоссям вусатої пшениці, ті ластівки вивертаються білими грудьми до сонця… І то вже ніби, не ластівки, то буревісники над морем і над землею, над золотими струнами – ні, над списами пшеничної ості степу.

«Аж на море вусом звисла,

Звисла і шумить…»

Ці слова Тичини деклямував Микола, коли малював цю феєрію. Це була завіса. В театрі. Грандіозна завіса-панно, 10 метрів на 10 метрів.

Сліпуча, приголомшуюча симфонія. Сонце зійшло, але воно ще чекає. Чекає чогось. І те чекання чогось відчувається на всьому. Чекання великого початку, воскресіння, чи великої бурі, що все оновлює, а чи великої катастрофи, що все похоронить.

Внизу під сонцем, під морем і під землею, на широкій смузі – кобзарі вряд, як військо. Вони сидять над бандурами в єдиному напруженні. Але вони не грають. Сліпі й довговусі, вони чекають, тримаючи мозолясті руки на струнах. Задумалися, слухають, чекають. Чекають на гасло… Ось-ось – ударять літаври! І тоді…

Це сліпуче сонце його, Максимової, Вітчизни, загрожене чорною-чорною смертю на грані великого Воскресіння. Сонце їхньої Вітчизни – його й Миколиної! Це вони вдвох поставили там те сонце, ту сліпучу феєрію. І один уже заплатив за те життям… Це вони піднесли ту страшну правду перед очима всіх, що схвильовані й приголомшені оглядали її, дивуючись безумству хоробрих…

А вони з Миколою робили її, ту завісу, справді як фанатики. В холоді, в голоді, без достатніх матеріалів, надолужуючи брак їх вогнем власного серця. Раніше на тому місці в театрі була колосальна брудно-сіра пляма погано зафарбованого матеріалу, якоїсь ряднини розміром 10 × 10 метрів. На неї подивився Микола й загорівся шаленим бажанням «вставити в неї душу». Про цю ідею Микола нічого не сказав ані в управі міста, ані в комендатурі, коли брався, вірніше – запропонував зробити «пристійну» завісу в театрі, та коли складав договір – зробити це за… чотири літри рапсової олії, такими фарбами, які знайдуться в місті.

В місті знайшлися тільки звичайні олійні та емалеві фарби, якими фарбують паркани та стіни будівель. Та Миколі було байдуже до фарб, бо він мав до них ще щось інше, важливіше, що знайшлося в цьому місті – це вогонь його й Максимового сердець. І от фарбами, якими фарбують будівлі, вирішив відтворити на завісі те, що горіло в їхніх серцях. Тому, що сам він був дуже простолінійний і гарячий, від чого часом терпить чіткість та виразність, він звернувся до Максима – не лише як до свого друга й побратима, але і як до архітекта, щоб він убрав його палку, вогняну ідею в строгий проект.

– Збудуй її, друже! Ти ж розумієш – її треба не намалювати, а збудувати. Так, як будують будівлі, храми, держави. Ти архітект. Організуй же всі елементи й спроектуй. То має бути справжня будівля – монументальна, суворо-велична й пориваюча воднораз і з твердою душею, з нашою душею!

І Максим спроектував. Проект було схвалено, бо ті, що вершили долю всіх, навіть не поцікавилися ним як слід, бо не надавали мистецтву взагалі ніякого значення, – вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією.

І от у холоді, в голоді, шаленими темпами, в перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріалів, але на ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон.

А при роботі Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що – «то нічого, бо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!»

При розмові їх було троє. Третім був один «європеєць» – фанатик «Нової Європи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службово – завідувач «відділу освіти» при німцях.

Завісу було почеплено… Глядачі, що на попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно-сірою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. І заля заревла ураганом… Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь… Люди зрозуміли. Все зрозуміли…

Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, за цю феєрію… І цікаво, що формула обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді при роботі. Лише всі ті слова й думки були приписані самому Миколі, бо донощик, здається, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той «європеєць» Ірчук, розраховував, що другого спільника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?..

Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовість нести відповідальність за свою відвагу. Він віддав не тільки «частку», а й усе своє життя за те, щоб почепити цю вогненну декларацію…

Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, він забився в найбільшу гущу серед людей і тремтів дрібно, не хотів іти. Не хотів іти сам – просив, щоб його забирали разом із усіма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тоді Максим нагадав Костикові про мужність. Заспокоїв його й висловив свою глибоку віру, що з ним нічого не станеться, бо ж він іще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рідними, а тому – нема чого робити катавасію. Та й взагалі – не треба впадати в істерію, а треба йти проти всього з відкритим чолом, навіть проти найстрашнішого. Навряд чи всі ці аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокійний Максимів тон і підбадьорлива усмішка вплинули. Костик пішов.

А через годину чи дві повернувся. Він не плакав і не тремтів. Тяжко опустився на солому й широко відкритими очима дивився просто себе, в стіну. На всі розпитування нічого не міг розповісти до діла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. І лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матір, і сестер, і батька, і всю рідню. Аж у нього геть уся душа перевернулася від тієї лайки. І нарешті обіцяли його розстріляти, якщо до ранку не подасть «точний список усієї організації, до якої належить». Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачі – «що ж робити?!». І благально дивився на Максима…

Максим усміхнувся до нього на той погляд кричущий і, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо:

– Будь мужній, Костику… То все дурне, що вони хочуть… Головне – витримати й не датись обернути себе на ганчірку… Добре?

Що ж він міг іще сказати цьому хлоп’яті? Чим потішити, що порадити?..

– Добре… – прошепотів Костик, уже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, без сліз. Він ухопив Максима за руку й не випускав. І так лежав мовчки, аж поки не заснув…

Опівночі покликано Максима.

Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, через двір, через засніжену вуличку впоперек – до якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали в якісь двері.

– Так! – почулося звідти, як із могили. Вартові відчинили двері до того «так» і впхнули туди Максима.

Це була маленька кімната в будиночку міщанського типу. Просто навпроти дверей під стіною – стіл. Над столом на стіні – ряд якихось фотографій і гасова лампка. На столі – пляшка, чарка, револьвер і купа паперів. А над паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина в шинелі наопашки й курила.

Максимів погляд сковзнув по всьому в кімнаті й зупинився на тому, що відразу найбільше кинулося йому в вічі. Це було розкуйовджене ліжко з купою безладно розкиданих подушок і зім’ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала… напівоголена дівчина – в такій позі, в якій її було залишено, мабуть, після запаморочливо-пристрастних обіймів, доведену до забуття чи до сну…

«Цікаво, – майнула іронична думка в Максимовій голові, – чи це також належить до засобів психічного впливу на нашого брата?..»

Але ця картина в статиці тривала всього лише коротку мить. Потім дівчина підвелася, солодко потяглася й, опустивши голі ноги з ліжка, встала. Ще мить стояла в самій лише короткій сорочині перед Максимом, зовсім його не помічаючи. Потім, не кваплячись, іще раз потяглася, як кішка, й повільно, не помічаючи й далі Максима, мовби його тут зовсім і не було, вийшла в сумежну кімнату…

Людина за столом, здавалось, також зовсім не зауважила присутності Максима, – навіть не підвела голови, навіть не поворухнулась, навіть і не глянула – кого ж привели. Лише згодом промовила – байдуже й безвиразно:

– Сідайте…

Й читала собі далі якісь папери.

Максим сів на стілець насупроти й дивився на людину в шинелі наопашки. Судячи зі знаків на ковнірі френча, це був майор військ НКВД. Блідий, виснажений, неголений, із слідами страшної перевтоми, сидів він над паперами з таким виглядом, ніби він не читав їх, а марив над ними, впершися в них бездумними очима.

«Слідчий», – подумав Максим.

– Я начальник окремої групи при слідчій частині ОСО армії, – промовив нарешті майор, не підводячи голови, – не то відрекомендувавшись так, не то заперечивши цим Максимові думки, що їх він, здавалось, прочитав.

«Ого! Таку інтуіцію має ця людина! – здивувався Максим. – Добре натасканий вовк».

А майор, буркнувши ту фразу, сидів собі далі в тій же позі. Час від часу він заплющував очі і з хвилину не розплющував їх. А розплющивши – знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кілька довгих хвилин. Потім майор простяг руку до пляшки, що стояла на столі, намацав, – не дивлячись на неї, потрусив її в руках і, не почувши плюскоту, глянув на неї, зітхнув і поставив її геть під стіл. А тоді повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потім одкинувся на спинку стільця й, опустивши очі, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову підвів очі на Максима, тихо спитав:

– Ну, і що ж ви скажете?

Голос його був такий же блідий, і втомлений, і просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як і його обличчя, як і вся його фігура – неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.

– Нічого особливого… – мляво відповів Максим, теж із нудьгою в голосі. – Нема чого казати.

– Так… – протяг майор. – Нема чого. Маєте рацію. – І зітхнув… – Усе, брат! Кінці зійшлися… (Помовчав)… А шкода…

В останньому слові блиснула нотка якоїсь трагічної щирості й жалю. «Що, що?!» Такого ще Максим не чув ніколи від слідчого. «Чи, може, він грає?»

А майор, здається, зовсім не грав. Він провів, бринькнув пальцем по стосу паперів, ніби хотів сказати: «Ось, дивись, яка купа, брат!» – і відіпхнув ту всю купу геть, поморщившись.

«Понаписували! Стільки понаписували! І коли вони встигли?» – думав Максим, але не жахався всієї тієї купи поназбираного й понаписуваного «добрими людьми» на нього. Він-бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в іншому – в тому «або – або», що його так чудово сформулював той «Кутузов». А вся ця писанина – це лише гра в «законність», формальне виправдання беззаконня.

Так понуро думав собі Максим. А що думав майор – невідомо. Він тільки дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнів усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу в голові чи якесь прикре почуття в душі. І раптом ударив кулаком по столі й випалив з якимсь незрозумілим злісним докором:

– Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!.

– Як? – здивувався Максим. – Перед ким?!.

– Та перед оцим ось… – майор глянув у папери. – Перед оцим… Ірчуком?.. Так, Ірчуком…

Максим знизав плечима, не розуміючи, що мав на увазі майор.

Тоді майор вийняв якийсь грубий папір із папки на столі й простяг його Максимові:

– Це ваше?.. Це ви робили?

Ескіз! Так, це був ескіз завіси. Кольорова феєрія вдарила в очі, а разом з нею вдарила й кров в обличчя Максимові.

– Так, це я… Слухайте… – прохрипів Максим тремтячим від гніву голосом. – За цю ж річ уже повішено одного… Мого друга…

– Знаю, – промовив майор тихо й ніби зітхнувши. – Знаю… Але – то була «помилка».

По хвилі майор розгорнув теку, а в ній розгорнув якийсь папір і прочитав… Він прочитав абзац із формули обвинувачення. Це було майже слово в слово все те, що було інкриміновано Миколі німцями, лише тут ім’я Миколи було замінене ім’ям Максима, а замість мови про заперечення ним фашистської «Нової Європи» мова йшла про заперечення комуністичного «нового світу» в формі старої й чужої «родины». Прочитавши, майор промимрив, пояснюючи:

– Це от… із формули вашого обвинувачення. Але це ще не все. Хоч це – головне, суть.

– Дякую, – промовив Максим уже байдужим голосом.

Мовчанка. Майор зітхнув, закрив теку, знову подивився Максимові в очі, а тоді ще раз узяв ескіз до рук, довго й уважно його розглядаючи. Дивився на нього заглиблено. Нарешті сказав, ніби роблячи підсумок:

– Отже, тут сформульовано повністю ваше кредо й ваші позиції… – Це він сказав невиразно, не то запитуючи, не то стверджуючи, але подивився на Максима запитливо.

– Так, – відповів Максим просто.

– Я вас про це не питаю, голубе, – перебив майор. – Мені це не потрібно. Що ж до цього ось (труснув ескізом), то мені здається – тут також ніякі коментарі не потрібні. Все вичерпно ясно.

Але, на диво, в його голосі не було ні злорадства, ні погроз, ні єхидства чи намагання «впіймати». То був голос не слідчого, як його Максим завжди звик чути в своєму багатому на досвід із слідчими житті. То був звичайний собі, простий, безпосередній людський голос. І він щось хотів йому поміж словами сказати…

І раптом Максим відчув себе на самісінькій грані, за якою на нього вже чигає порожнеча. Може, ще цієї ночі, а може, через ніч – і те, що є неминучим, станеться. Щось уже непоправно вирішено, й ця ось людина в шинелі наопашки сама дивиться на те здивованими очима, але вже не може нічим тому запобігти, нічого зарадити. Не може – це ясно. А головне – його, мабуть, самого вражає та безодня ницості й занепаду сумління людського, втіленням чого є тут ось такі-от стоси паперу, нагромаджені заради підлого, спекулятивного, шахрайського торгу, порядком чийогось боягузливого перед кимось самовиправдання. Так подумав Максим. І йому раптом, на цій-от грані, схотілось перед цією людиною висловитись. До краю. Щоб він, цей післанець безглуздя, бодай хоч знав, що є люди, які не визнають щурячих компромісів і торгів із сумлінням.

– Вам це не потрібно, але я все-таки хочу вам сказати, що це так, – звернувся він до майора. – Більше того, я хочу вам сказати, що та формула обвинувачення – ідіотична, бо зроблена мерзотником. Вона мене не лякає, а лише ображає. Не лякає мене й вирок. У суті своїй, звичайно, формула обвинувачення правильна, а значить, і вирок – логічний. Добре. А тепер-от я хочу поставити в тій формулі крапки над «і», щоб вам не треба було вдаватися до допомоги мерзотників. Хочу поставити крапки так, як може поставити той, хто не боїться свого ворога й зневажає його. Завтра на мені «чортополох поросте», мовляв Вишинський. Добре. Моя доля вже вирішена. Отже, уявіть собі, що мене вже немає і це я вже говорю з могили…

Пауза. Майор слухав мовчки, застигло. Максим:

– Отже… Ви от нас – мене й безліч нас – називаєте «зрадниками вітчизни», «ворогами народу». Смішні ви. Таж якшо в усьому цьому дурноплясі, в цьому океані підлого рабства, зради й мерзоти ще є патріоти своєї землі й свого народу, то це, власне, – ми. Бо ж ми єдині стали проти обох розпинателів своєї вітчизни, проти обох ворогів, що розіп’яли наш народ удвох на спілку, й поставили їм обом опір – чим і як змогли. Так. І зрадники зовсім не там; де ви всі показуєте, як той злодій, що, втікаючи, кричить «тримайте злодія!».

Чи ви знаєте, хто найбільший зрадник вітчизни й найжорстокіший ворог народу? От ви пройшли кривавий шлях на схід, а тепер ідете на захід, – шлях вимощений кістьми наших матерів, сестер, батьків, малесеньких дітей, стареньких бабусь – усіх тих безборонних і безневинних, що їх ви, втікаючи, кинули напризволяще… ви, що тримали меч, роблений для вас народом десятиліттями, коштом величезних народних жертв і самопосвяти… Ви пройшли шлях, залитий їхньою кров’ю… Та ви й самі – так, і ви також – залиті їхньою кров’ю, хоч і не всі з власної волі. З чиєї волі? Ви це знаєте. Ви знаєте, як то все було, ви свідок…

Будьте ж правдивим свідком, подивіться у власне серце, у власну душу й самі собі скажіть нелукаве: хто ж є найбільший зрадник вітчизни, зрадник усього народу, зрадник отих усіх розчавлених, розтоптаних, повішених, замордованих безневинних дітей, матерів, стариків? Нарешті – зрадник і таких-от, як ви?.. І коли ви будете нелукаві,, ви побачите відважну й правдиву відповідь у власному серці. І відповідь та буде…

Максим на мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще більше бліднучи, підняв брови в чеканні відповіді.

«Ну й хто ж?» – спитав самими тими бровами.

– Все він же, «батько народів»…

– Хто, хто? Повторіть!

– Йосип Кривавий – Джугашвілі!..

– Як, як? – перепитав іще раз майор жвавіше, явно збуджений звучанням цього імені.

– Джугашвілі! – повторив Максим твердо, ще й додав: – Сталін!

– Ого!.. Прикажете це записати?

– Як хочете.

– І ви підпишете?

– Певно.

Майор задумався, але, здається, над чимось зовсім іншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далі вернувся думкою до теми й зітхнув:

– Ні, цього… записувати… не потрібно вже. І без того досить там… – махнув рукою на купу паперів. Подумав хвилинку, а потім: – Ну і?.. І що ж далі?..

Без сумніву, його зацікавила ця розмова. Він, можливо, ще й не чув ніколи нічого подібного своєю одвертістю, хоч у той же час він, звичайно, не чув тут і нічого для себе нового Він чув те, що в його оточенні люди відважувалися носити лише в глибині душі. Те, що, може, й сам тисячу разів думав, ховаючись від усього світу й навіть сам від себе. Та його вражало те, що такі речі можуть говоритися вголос і що хтось говорить про це відважно й прямо, та ще й ось тут – у такому становищі!..

А Максим продовжував. Він говорив із гіркотою й клекотом у горлі – клекотом гніву й сарказму – про зраджених, експлуатованих, ошукуваних, тероризованих і мордованих в ім’я «вітчизни», а потім – покинених напризволяще, як непотріб. Говорив про жертви мільйонів, про чверть сторіччя мук тих мільйонів в ім’я обіцяного раю на землі в «усесвітньому масштабі». Про фантастичний цинізм, безпардонну брехню й глум. Про загиджені й потоптані скрижалі, за які вмирали сотні тисяч у великій революції, про її святий вогонь, про наругу над тим вогнем потім та над поляглими за нього…

Про оприччину… Про жертви в ім’я фікції, – ні, для задоволення примх безчесних славолюбців і кар’єристів, бездарних «вождів» і «рятівників людства», а насправді – безприкладних хамів і злочинців з покликання… Про їхнє намагання звихнути всім душі й мізки, стягаючи людину вниз до їх власного мерзенного рівня… Про марність усіх чвертьсторічних жертв мільйонів, що виявилася в цій війні, коли після їхньої втечі мільйони нарешті, бодай на хвильку, дихнули вільніше й хотіли розправити плечі, й про люту помсту над ними. Про помсту над прозрілими людьми – і то помсту не тільки власними, але й чужими руками; надто ж про помсту руками свого недавнього «союзника», що вдерся на землю «вітчизни», де йому було вже очищене місце для безкарного мордування беззахисних прозрілих мільйонів…

І про людину, яка несе за все те історичну відповідальність. Власне не про саму цю людину як особу, а про неї як прапор, про неї як втілення панівної сили зла, як «генія епохи», за яким стали інші – легіон виконавців, що з іменем того свого «генія» на прапорах доконували й доконують нечувані злочини…

Довго Максим говорив, а майор слухав, усе нижче схиляючи голову.

Нарешті Максим скінчив. Він закінчив словами:

– І от тепер – на нас поросте «чортополох». Але він поросте й на вас. Цебто на всіх тих, в імені кого ви дієте. На всіх тих Вишинських і Джугашвілі й на їхніх поплічниках та опричниках. Але між тим «чортополохом» буде різниця. На нас поросте він, бо його посіють Джугашвілі й Вишинські. На них же той «чортополох» поросте сам. Його посіють вітри історії. Та над нами потім, після «чортополоху», виросте щось інше і той «чортополох» виглушить. А над ними нічого, крім чортополоху, ніколи, ніколи, ніколи вже не виросте. Бо нічого не може вирости на землі, залитій прокляттями й солоними сльозами мільйонів за облуду й за Юдину зраду.

Ось це – моя формула обвинувачення!

Скінчивши, Максим почувався вичерпаним. А майор, після того, як Максим скінчив, сидів довго мовчки, нерухомо. Потім почав торсати чуба й, бажаючи запалити цигарку, заходився клацати запальничкою. Довго клацав і черкав нею і, так і не змігши запалити, кинув цигарку й запальничку на стіл…

Максим сподівався, що майор раптом вибухне страшною люттю або тріумфуючим сарказмом, як то логічно мусило б бути. Але, замість цього, майор якось розгублено, аби тільки щось сказати, промимрив – запитав:

– Вам, може, цікаво знати зміст вашого вироку?..

Пауза. Мовчанка. Майор:

– Але не раджу вам тим цікавитись. – І раптом знову, як уже раз перед тим, випалив: – Е-ех!.. І на якого ж ви чорта (трам-тарарам!) отак себе виявили?!! – Із досадою турнув геть від себе купу паперів. – А тепер-от… Тепер… Кришка, брат! Усе скінчено… І нічого вже, нічого вже тепер не допоможе.

Дивився на Максима втомленими, понурими очима, що теж говорили: «Кришка, брат. Нічого вже не допоможе…»

Максим заглянув у ті очі, повні втоми й безнадії, й спитав іронично:

– То ви для того тільки мене й покликали, щоб оце сказати? Щоб отаке «відкриття» мені зробити?..

– Так. Я покликав вас тільки для того, щоб оце сказати… – луною повторив майор, промовивши це зовсім тихо.

Пауза. Довга, гнітюча. Майор думав щось своє понуро, зігнувшись під якимсь внутрішнім тягарем. Вставився очима десь у нікуди й сидів так, здавалося, забувши зовсім, що тут є ще хтось присутній. Але ні, він не забув…

– Ти… віриш у… людину?! – раптом спитав майор усторч – хоч і тихо, але якось істерично й на «ти». І, не чекаючи відповіді, бо слухав, мабуть, тільки сам себе, своє внутрішнє єство, промовив:

– А я, брат, ні в що… ні в що, ні в що вже не вірю… Так, ні в що… Ти понимаешь, брат?.. – Останні слова він прошепотів ледве чутно, схилився й посірів… Але після цього враз, мовби опритомнівши, поторсав знову чуба й промовив уже, хоч і також тихим, але якимсь іншим, суворо-нещадним голосом:

– Ні, я покликав вас для того, щоб сказати… що я не завідую вашим життям. Ви зрозуміли?

Мовчанка.

– Ви зрозуміли? – перепитав майор.

– Так… Цебто ви, як той Пілат, «умиваєте руки»?.. Чи так я вас зрозумів?

– Як хочете, – знизав плечима майор і додав: – Але ви про це мусите знати…

– Чи це так важливо? (Іронія).

– Так… Це важливо… – захвилювався чомусь майор. – Це для мене важливо. Так-то, брат… – Останнє майор промовив уже сам до себе, кутаючись у шинелю.

А тоді постукав кулаком у стіну позад себе тричі й устав.

Увійшов вартовий.

– Одведіть! – буркнув, не дивлячись ні на кого, майор.

На прощання майор нічого не сказав Максимові. Лише в останню мить подивився йому в очі пильно-пильно, а тоді взяв зі столу його ескіз, перевернув його в руках двічі й поклав у течку.

Ніч принесла тільки ще тяжче почуття пригнобленості. Максим не сподівався від Ірчуків і подібних звитяжців «Нової Європи» особливої лицарськості, але ж і такого не сподівався! Такої-от особливої, такої безсоромної підлоти й такого ні з чим не зрівняного падіння.

А втім… Хіба ж усе це не «нормально»? Та й хіба в них суть? Вони вже для нього зникли, як і все з ними, перекреслені геть і скинені з рахунку.

По всьому лишилося тільки відчуття, що все вже нарешті скінчено. Внесено в усе ясність. І не залишено ніяких щілин, ніяких підстав для надій, що ні-ні та й намагалися було зринати «контрабандою». Тепер же навіть і для цієї контрабанди не залишилось ходів. Підведено риску. І…

В серці теж підведено риску. Не залишилось не тільки ніяких надій, але й ніяких познак жалю чи каяття. Холод. І вже, здавалось, ніщо не могло зрушити той холод ні на одну риску вгору, лише вниз. Униз…