1. Родина Орлика у Вроцлаві
Микола Лазорський
Минуло ще кілька моторошних літ без будь-яких світлих перспектив на світле майбутнє. Але, як то кажуть, час – великий лікар. Так сталося і з першими українськими емігрантами. Поволеньки все ніби втрусилося, ніби втихомирилося, кожна родина занурилася в свої родинні дрібні клопоти. Ладналися до сталого життя в чужих краях. Орлики осіли десь у Вроцлаві (Бреслав), старий Орлик писав із Салонік, що, може, скоро приїде побачитися, а може й осісти десь у безпеці. Орля вчився у коледжі, мати і дві доньки жили вкупі. До речі, ними дуже цікавилися високі достойники: голштинський герцог Карл Фредерик та його близький дорадник генерал і граф Ян Штейнфліт обіцяли Орликам протекцію і грошову допомогу. Там же жив і небіж гетьмана І. С. Мазепи генерал А. Войнаровський з усією своєю родиною. Цей небіж клопотався перед шведським урядом і самим королем Карлом XII про своє наслідство, передане гетьманом Мазепою перед смертю королю Карлу XII.
Відчувалося все ж, що кожен дбав про своє, що загальної справи вже не існує ні зараз, ні в майбутньому: держалися все ж купи ілюзією, що з бігом часу всі вернуться і житимуть під прапорами старої Гетьманщини. Ніхто не знав, які сталися великі зміни в тій Гетьманщині за короткий час.
Стару Орликову з двома доньками Настусею та Басею (Варварою) мав перевезти до Вроцлава сотник Хлюпало, але чомусь забарився. Він догнав її зі своїм загоном козаків уже в дорозі, щоб безпечно перевезти до міста.
– Хіба що? – занепокоєно питала пані Ганна. Вона аж ніяк не думала, щоб по чужих державах шасталися москалі та ловили козацьку старшину або ґвалтували старшинську родину.
– Як наш дідусь? – теж питала панна Бася. – Ми чули краєм вуха страшні вістки, та тому не йняли віри.
– А що чули? – нашорошився пан Хлюпало.
– Ніби нашого старого полковника Герцика, нашого милого дідуся схопили московські жовніри! Правда то, правда? – і пані Ганна схопилася за серце.
Тільки такий меткий козак, як пан Хлюпало, міг вже роздобути якусь правду про старого пана Герцика. Зараз він уже певне знав, що у Варшаві серед білого дня агенти московського амбасадора Ягужинського схопили старого полковника Григора Герцика. За кілька годин ті ж вправні агенти вже встигли вивезти безталанного полковника до Москви. При ньому були різні документи, серед них і пертрактаційний акт протимосковської коаліції західних держав і Туреччини. Але пан Хлюпало обачно промовчав, тільки знизав плечима і буркнув:
– Чув і я – щось плели люди, але достеменно ще не знаю… Треба б перевірити…
Пані Ганна пильно вдивлялася в старшину і тяжко зітхнула:
– А наш пан Орлик як? – питала вона з острахом.
– Живі-здорові… певні, що скоро зустрінуться з усіма, з своєю родиною…
– Може, ви, пане сотнику, допомогли б мені… мені… – важко дихаючи, говорила пані Орликова вже в околицях міста.
– Чим допомогти, ласкава пані?
– Розвідати, чи направду сталося яке лихо з паном полковником Герциком…
– Я це зроблю, бо мене просив і пан гетьман, – тихо мовив сотник. Зроблю, розвідаю. А вам, пані, все ж не слід заздалегідь так важко перейматися. Зроблю все, що можна буде зробити. Мені все одно треба буде проскочити на Полтаву, в околиці її, де монастир жіночий в селі Пушкарівці: маю припоруку до того монастиря від уже покійного нашого гетьмана.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 17 – 19.